Основні етапи формування українського народу

 

Міністерство освіти та науки  України

Чорноморський державний  університет імені Петра Могили

Кафедра історії України

 

 

 

Реферат

з курсу : «Спецкурс гуманітарних дисциплін»

на тему :

«Основні етапи формування українського народу»

 

 

 

Виконав : студент 434 групи

Коровайко Євген

Перевірив : д.і.н., професор

Котляр Ю.В.

 

 

Миколаїв - 2012

ПЛАН

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Основні етапи  формування українського народу

РОЗДІЛ 2. Перші згадки етнопоніма „Україна”

РОЗДІЛ 3. Походження української  національної символіки

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Україна — одна з найбільших країн Європи, яка за чисельністю  населення посідає шосте місце  на континенті. На початок 1989 р. ЇЇ населення  становило майже п'яту частину  всіх жителів колишнього Радянського  Союзу — 51,7 млн. Пересічна густота  населення держави також досить значна — 85,6 особи на 1 кв. км. Найгустіше населені індустріально-аграрні райони — зокрема Донецька область (201,1 особи на 1 кв. км), Львівська (126,1), Дніпропетровська (121,7). Поряд з Історичними і  соціально-економічними чинниками  певний вплив на розміщення населення  мали природно-географічні умови: звідси окремі райони українських Карпат, Полісся, південних областей залюднені  порівняно рідко.   Населення  України різноманітне за своїм етнічним складом.  Крім українців (три чверті всього населення), значний відсоток складають інші східнослов'янські народи (росіяни, білоруси), а також євреї, західні та південні слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найбільш чисельними є романомовні  народи (молдавани, румуни),  греки, представники фіноугорської (угорці, естонці)  та  алтайської  (татари, гагаузи) мовних сімей. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 р. в Україні налічувалося 72,7 % українців, 21,9 % росіян, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів, 0,6 % молдаван, по 0,4 % поляків  і болгар, 2,7 % представників інших  національностей.   Українці —  основне населення держави, один із найбільших народів Європи, другий за чисельністю слов'янський народ. Із 44,2 млн українців, які у 1989 р. проживали  на території колишнього СРСР, на Україну  припадала основна маса — 37,4 млн, або 84,8 %. За останнє десятиліття  чисельність українців у державі  зросла на 930 тис., хоча їхня частка серед  усіх жителів дещо зменшилася, що значною  мірою пояснюється зниженням  їх природного приросту, міграційними та іншими процесами. Українці рівномірно населяють майже всю територію  країни, за винятком Криму та деяких промислових районів Півдня та Сходу. В більшості областей вони складають понад 70 % усього міського населення. Ще більший відсоток українців у сільській місцевості: майже в усіх областях, крім південних і східних, він перевищує 90. Лише у Криму серед сільського населення налічується 34 % українців.   Українці  належать  до  слов'янської  групи  індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Вони являють собою сталу спільність людей, яка історично сформувалася на певній території і зберегла відносно стабільні особливості культури та психіки, а також етнічну самосвідомість.   Як і будь-який етнос, український етнос типологічне неоднорідний. Він включає: 1) основний етнічний масив формування українського народу, який у цілому співпадає з територією його формування і сучасними адміністративними кордонами країни. Сюди ж входять суміжні райони компактного розселення українців поза адміністративними кордонами; 2) етнічні групи українців, котрі проживають за межами основного етнічного масиву (останнім часом щодо них поширений термін «діаспора») — як у «ближньому», так і у «дальньому» зарубіжжі. Формування цих груп зумовлене передусім міграційними процесами, що особливо посилилися з кінця XIX — початку - XX ст.; 3) субетнічні групи — спільності в середовищі українського народу зі специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки тощо).   Усі зазначені спільності відрізняються ступенем соціально-економічного розвитку та іншими ознаками. За цих умов найважливішого значення набуває етнічна самосвідомість: доки вона зберігається, існує етнос.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Основні етапи  формування українського народу

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

 І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (І  тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі — України  (від VІІ ст. н.е.).

 Трипільська доба

 Однією із складових  частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття  до н.е., є трипільська археологічна  культура. До неї відносять пам’ятки  з символами Тільця, адже це  був час панування його в  зодіаці (почався у 4400 р. до  н.е.) 1.

 Які ж території  охоплювала індоєвропейська цивілізація?  Найбільш ранніми центрами індоєвропейців  було Подунав’я, західна частина  Північного Причорномор’я, частина  Малої Азії. З ІV тисячоліття  до н.е. відбуваються процеси  індоєвропеїзації сусідніх територій. 

 Початок трипільської  доби в Україні сучасна історична  наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття  до н.е. Тривала ця доба понад  два тисячоліття. 

 Крім України, трипільці  займали величезні простори Східної  Європи: їхні поселення знайдені  в Словаччині, Румунії, на Балканському  півострові.

 За радянських часів  офіційна історична наука не  визнавала трипільців предками  українців, проте існує досить  вагома система доказів визначної  ролі трипільської культури у  формуванні сучасного населення  України. Це перш за все висновки  Вікентія Хвойки, наукові дослідження  Миколи Марра, Віктора Петрова,  Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина  Даниленка, Григорія Василенка  та ін.

Періодизація трипільської культури не має одностайності серед  істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам’ятки зазнали  змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипільськими.

Післятрипільська доба

На межі ІІІ — ІІ тисячоліття  до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами  жіночих пальців, яка приготована  для ліплення посуду, житло попалене, сплюндроване.

На зміну землеробським  племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву  шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон  тваринного походження. Провідною галуззю  господарства у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється конярство, з’являється зброя. Ці войовничі  племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Отже, чорноземи не цікавили пришельців. Зате свої поселення  вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Все більшого поширення у  Східній Європі у цей час набуває  бронзоливарне виробництво, яке  знали вже на пізньому етапі трипільці. В Україні це переважно поселення  Нижнього Подніпров’я і Південного Побужжя.

Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні  зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але  не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах  чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племен зрубної культури.

Скіфо-сарматська доба

 

 Вже з кіммерійських  часів (початок І тисячоліття  до н.е.) хліборобство знову починає  набувати того значення, яке воно  мало за трипільської доби. Роль  хліборобської громади стає значно  вищою, ніж роль скотарів і  вершників. Майже весь античний  світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає  кількість населення, відбувається  збагачення людності як за  рахунок експорту хліба, так  і розвитку ремесел, промислів  тощо. Міста втрачають свою провідну  роль, а село завойовує пріоритети  у господарстві.

Початок скіфської епохи  представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор’я  проникав у Малу Азію, завойовуючи  на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор’я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й  Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї.

На захід від Дністра  жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних  груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали  в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.

У культурі скіфів яскраво  виділяються риси, які успадкували  українці. Скіфи шанували гостей, подаючи  їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій  Січі. Поминальний обряд “тризна”, який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русів, українців. На археологічних  знахідках скіфських курганів є  зображення людей. Із золотої пекторалі  дивляться на нас слов’янські  очі наших пращурів. Їхнє волосся  підстрижене “під макітерку”, одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької  шапки.

Слов'янська доба

Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра  виникає черняхівська культура, генетично  споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами —  антами.

Корені слов’янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам’яток, що засвідчують  безперервність етногенетичних процесів формування слов’ян, знаходять на території  Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов’янських культур  вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов’язана  саме з територією України.

 

Отже, в часи, коли писався  літопис, була ще живою пам’ять про  скіфських предків слов’ян, хоча назва ця залишалася переважно у  греків (пор. також в козацьких  переказах — Скупа Вкраїнська).

У східних степах України  з ХІ — ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам’яток — кам’яних “баб”, які мають  схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали  на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у  середні віки (Михайло Брайчевський), хоча нині існують нові концепції  безперервного розвитку і постійної  зміни самого етносу (Микола Чмихов).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Перші згадки етнопоніма „Україна”

Назва нашої країни УКРАЇНА  з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя  Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до  України Галицької» .

Походження назви Україна  здавна привертало увагу вчених, але  однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов'язували її зі словами  край «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у(= біля) краю, тобто «погранична територія», інші - з іменниками край, країна у  значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм  народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто  первісне значення цієї назви —  «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».

Найвірогіднішою й найпереконливішою  слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український  учений В. Скляренко 63, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

Іменник край із значенням  «відрізок, шматок; шматок землі» був  ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським  мовам. Оскільки слов'янські племена  споконвіку мали свої території, які  здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».

Разом з іменником край у праслов'янській мові був також  іменник украй (*ukrajь), що означав  «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина  території племені; крайня межа відділеної частини території племені».

Уже після розпаду праслов'янської  етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від  слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово  україна (*ukraina) із значенням «відділений  шматок землі; відділена частина  території племені». Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена  або союзи племен переросли у  феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а  згодом утворилася ранньоукраїнська держава  Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від  значення «територія племені» поступово  набуло значення «територія феодального  князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося  значення й слова україна: замість  первісного значення «відділена частина  території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального  князівства», а потім — «відділена частина території Русі».

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від  неї почали одне за одним відділятися  незалежні князівства, слова україна  набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з  Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську  і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством.

Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська  україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський  список повідомляє: князь Ростислав  прибув «до україни Галицької, і  взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був  на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста  із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.).

Поряд зі словом україна  у східнослов'янських діалектах  здавна існувало і слово окраїна  «порубіжна територія племені», утворене від окрай «обріз, край» за допомогою  суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко  розрізнялися між собою: україна  — це вся відділена частина  території племені (згодом — уся  територія феодального князівства), окраїна — лише погранична територія  племені (згодом — погранична територія  феодального князівства).

З другої половини XIV ст. більшість  князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви  і Польщі. Від цього часу назва  україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені  Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина  Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені  Польщею (Галицьке і частина Волинського  князівства) — польською україною.

З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали  назву козацьких україн, що відображено  і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив  голубонько літає, Собі пароньки шукає».

Протягом XV-XVI ст. у слові  україна відбувався процес зміни  наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос  на себе (пор. бáтько - бáтьківщина —  батьківщúна, горóх — горóшина - горошúна, рúба — рúбина — рибúна, хуртóвина - хуртовúна; так само Укрáїна  — Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів  — Укрáїна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укрáїну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укрáйну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той  Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з  новішим наголосом — Україна.

На час визвольної війни  українського народу проти шляхетської  Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка  деякий час мала офіційну назву «Слободская  Украина»). Західноукраїнські землі  й далі називалися Руссю, але поступово  назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території  українців.

Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати  українців і розчинити їх в  «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

Присвоївши собі давню  назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення  до самобутності .

Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від  свого походження, слово Україна  позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна  в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна  знищити і стерти з пам'яті  українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово  принизливий і невластивий йому зміст.

З історією виникнення назви  Україна тісно пов'язане правило  вживання прийменників на і в при  позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні  чи в Україні? Приїхали на Україну  чи в Україну?

Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться  про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про  країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто «не в місті»). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато.

Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся  східна частина етнічної території  українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях  щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники  на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з  переважанням тієї або іншої конструкції  в окремих письменників або в  окремих літературних жанрах і стилях.

Нині, коли Україна вже  самостійна, суверенна й незалежна  держава, немає жодних підстав вживати  необґрунтовану й по суті образливу  конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма — в  Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

 

 

 

РОЗДІЛ 3. Походження української  національної символіки

Історія використання символіки  України сягає глибокої давнини. Ще на монетах київського князя Володимира Святославича знаходимо тризуб як символ князівської влади.

Тризуб був поширений  в усіх князівствах Київської  Русі, зазнав деяких змін (має понад 200 різновидів), але весь час зберігав первісну основу. Окремі династичні роди в Україні вживали Тризуб як свій династичний знак аж до XV століття. Існує багато різних думок щодо значення Тризуба. Імовірно, що цей знак символізує триєдність та тривимірність світу, що пізніше трактовано християнством як єдність Бога-батька, Бога-сина і Бога-Духа святого.

Зображення козака з мушкетом набуває значення герба в кінці XVI-XVIII ст.

Як державний герб золотий  Тризуб на синьому тлі був затверджений Центральною Радою 22 березня 1918р. Тризуб став фігурувати на державних печатках, банкнотах УНР, як герб зберігся в  часи Гетьманату (1918), а далі й за Директорії (1918-1920). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки Тризуб став Державним гербом об'єднаних українських  республік УНР та ЗУНР. Протягом певного часу Тризуб був відзнакою  і в ЧУГА (Червоній

Українській Галицькій Армії). Золотий Тризуб увійшов як елемент  у Державний герб Карпатської України, затверджений сеймом 15 березня 1939 р.

Кольори прапорів, які були поширені у Київській Русі, були різні: червоний, білий, блакитний, жовтий та інші; прапорними зображеннями були небесні світила, хрести, княжі знаки-двозуби. Починають застосовуватися також колірні сполучення. Найдавніші відомості пре жовто-сині кольори українських полків під час Грюнвальдської битви 1410 р. наводить середньовічний історик. Серед хоругв руських земель згадано Львівську (синю із зображенням жовтого лева) і Перемишльську (синю із зображенням жовтого двоголового орла).

У XVI-XVII ст. козацькі загони воювали  під різними прапорами: малиновими, жовтими, синіми, білими та їх поєднаннями, причому розмаїтих прапорів у козацьких сотень, полків, запорізьких куренів було багато. У середині XVII ст. після приєднання Гетьманщини до Російської держави набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів і та інших знаків. Основною емблемою козацьких знамен стає лицар-козак з самопалом у золотому чи жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі. Сині і жовті барви поширюються та закріплюються і у XVIII ст., їх поєднання знаходимо в полкових знаменах Київського, Лубенського, Чернігівського, Полтавського полків. Сині та жовті барви мали герби багатьох козацьких полководців, зокрема героя Національно-визвольної війни І. Богуна.

За описами Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст., сині і жовті барви мали обидва герби  Києва, гербові відзнаки Лубен, Городища та ін. Герби восьми з одинадцяти повітових міст обрамлені синьо-жовтими  корогвами. Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині І. Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», на полотні М. Івасюка «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ 1649 p.».

Синьо-жовті поєднання  кольорів використовувались у козацько-гетьманську  добу і отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в новітні часи (XIX і XX ст.), а прийняття їх державними у Прапорах УНР (1918), ЗУНР (1918), Карпатської України (1939) було відображенням історичної традиції.

Слова Національного гімну  «Ще не вмерла Україна» написав у 1862 р. відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський (1839-1884). Поезія, вперше надрукована 1863 p., швидко розійшлася в народі, серед інтелігенції, студентів і гімназистів. Музику написав західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький (1815-1870). На 1900р. у слов'янському світі саме цей гімн вважався національним для українців в Австро-Угорщині та Росії і всіляко популяризувався. Як національний гімн «Ще не вмерла Україна» визначався І. Франком, Лесею Українкою, іншими громадсько-політичними діячами, українцями у різних куточках світу. Особливого поширення гімн «Ще не вмерла Україна » набув тому, що його авторами були наддніпрянець і галичанин— це підкреслювало соборність українських земель. Як державний гімн його законодавче закріплено ухвалою сейму Карпатської У країни (1939).

Упродовж XIX ст. — на поч. XX ст. остаточно визнано як національні  символи Тризуб, синьо-жовтий Прапор та національний Гімн «Ще не вмерла Україна», створений у II половині XIX ст. П. Чубинським та М. Вербицьким. Національний герб Тризуб, національні кольори  українського народу мають глибокі  історичні традиції, є національним вираженням державності українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Складність процесу формування української народності й нації  зумовила

наявність багатьох назв українського народу. Досить  сказати,  що  поруч  iз

терміном  „українці”,  а  нерідко  натомість  його,  за   умов   політичного

розчленування  українського  етнічного  масиву  існували  терміни    русини,

руснаки, южнороси, малороси, червонороси, черкаси та iн.

      Таким   чином,  нами   наведені   основні   погляди   щодо   походження

українського  народу.  Проте,  поза  сумнівом,  одна   з   найважливіших   i

найскладніших проблем - походження та етнічної історії одного  з  найбільших

слов'янських нapoдiв - все  ще  чекає  на  cвoїx  дослідників,  представників

різних  галузей  знань:  археології,  етнограф  ii,  icтоpiї,  мовознавства,

антропологи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойківщина: Історико - етнографічна  дослідження / За ред. Ю. Г.  Гошка.

      К., 1983

   2. Горленко В. Ф.  Становление украинской этнографии  конца ХVІІІ -  первой

      половины XIX в. - К., 198

   3. Грушевський М.  С. Ілюстрована icторiя  України  -  Руси.  -  К.,  1990

      Грушевський  М. С. Історія України - Руси. - К., 1991. - Т. 1

   4. Гуржiй О. І., Ричка  В. М. Український  народ:  походження,  формування

      народностi / / Радянська школа. - 1990. - № 1. –  С. 12 – 15

   5. Гуслистий К.  Г. До питання про утворення  української нації. - К., 1967

      Дяченко  В. Д. Антропологічний склад  українського народу.  - К., 1965

   6. Гуцульщина: Історико - етнографічні дослідження / За  ред. Ю. Г. Гошка.

      -  К., 1987;

   7. Етнографія Києва  і Київщини / За ред. В. Ф.  Горленка. К., 1986;

   8. Культура і побут  населення України. – К., 1993

   9. Моця О. П. Давньоруська  народність:  новий  погляд  на  проблему  /  /

      Український  історичний журнал. - 1990. -  № 7. – С. 34 - 41

  10. Наулко В. Й. Развитие  межэтнических связей на Украине.  К., 1977;

  11. Полесье: материальная  культура / Под ред.  В.  К.  Бондарчика,  Р.  Ф.

      Кирчива.  К., 1988;

  12. Этнография восточных  славян / Под ред. Ю. В. Бромлея, К.  В.  Чистова