Основні етапи розвитку та головні концепції документознавства

2.5. Концепція проф. Н.М. Кушнаренко

Свій погляд на структуру документознавства висловила послідовник ідей Ю.М.Столярова проф. Н.М.Кушнаренко, поділяючи його на загальне та особливе документознавство.

Загальне, на її думку, складається з трьох розділів: теорії документа, історії документа та теорії документно-комунікаційної діяльності. До теорії документа вона подала синонімічну назву — «документологія».

Особливе документознавство, на думку дослідниці, ділиться на спеціальне та часткове документознавство. До спеціального вона віднесла дисципліни, що вивчають особливості документів і є об'єктами бібліотечної, архівної, музейної справи, а також фондознавство, каталогознавство, вчення про збереження документів, діловодство.

Предметом спеціального документознавства, зазначає автор, може бути вивчення специфіки різних процесів документально-комунікаційної діяльності (документування, справочинство, фондознавство тощо).

Предметом часткового документознавства є окремі види та різновиди документа. Звідси, на думку автора, документознавчими дисциплінами можуть бути представлені книгознавство, патентознавство, кінознавство, картознавство, галузеве документознавство тощо[16, c. 24-25].

2.6. Концепція проф. С.Г. Кулешова

Структуру документознавства детально розглянув проф. С.Г.Кулешов. На його думку, документознавство поділяється на загальне і спеціальне. Загальне документознавство проф. С.Г.Кулешов визначає як «метанаукову надбудову для всіх наук документально-комунікаційного циклу, ...воно складається не з наукових дисциплін, а з таких розділів, як «Концепції документа», «Функції документа», «Основні етапи розвитку документа», «Загальні проблеми створення, зберігання та функціонування документа».

За висловом С.Г. Кулешова, загальне документознавство можна називати документологією, галуззю науки, що розробляє питання теорії документа, вивчає закономірності генезису та еволюції документа, загальні для всіх наук проблеми теорії функціонування, практики створення і роботи з документами.

Теорія документа, уважає вчений, включає передусім напрями, що стосуються функціонального аналізу документів, вивчення їхньої характеристики як речових виробів та зафіксованої в них інформації, класифікації й типології документів.

Об'єктом дослідження, відповідних напрямів спеціального документознавства є специфічні функції окремих видів документів. Найбільш розвиненим, «єдиним на сьогодні конституйованим напрямком спеціального документознавства» проф. С.Г.Кулешов визнає управлінське документознавство, що сформувалося з теорії і практики справочинства.

Місце загального й спеціального документознавства серед інших наукових дисциплін характеризується проф. С.Г.Кулешовим як їх «зв'язки» з рядом наук. Для загального документознавства це науки документально-комунікаційного циклу; семіотика, інформологія, мовознавство, інформатика, філософія, культурологія, соціологія, загальна теорія комунікації, історичне джерелознавство, історія писемності, історія культури, загальна теорія класифікації, психологія.

Для спеціального документознавства це архівознавство, мовознавство, теорія і практика менеджменту, правознавство, історичне джерелознавство, технологія справочинства, інформатика, інформологія, теорія комунікацій, теорія науково-інформаційної діяльності, історія справочинства, дипломатика, неодипломатика, філігранологія, сфрагістика, палеографія, кодикологія.

По відношенню до інших галузей знань, які спеціалізуються на дослідженнях документів і розрізняються за ознаками змісту, зовнішньої форми, номіналів та жанрів, уважає проф. С.Г.Кулешов, їх об'єднання «навряд чи можливе».

Як підсумок, можна зауважити, що документознавство належить до різних циклів наук. Такий висновок професор С.Г.Кулешов робить стосовно управлінського документознавства й уважає цілком правомірним щодо документознавства. Стосовно документології проф. С.Г.Кулешов погоджується з її виокремленням у межах комплексної наукової дисципліни, з позначенням нею загальнотеоретичного розділу[9, 10].

2.7. Концепція проф. М.С. Слободяника

Заслуговує на увагу концепція структури документознавства, запропонована українським вченим проф. М.С.Слободяником. На його думку, документознавство — це «комплекс наукових дисциплін, орієнтованих на всебічне вивчення документа в широкому контексті, а також різноманітних утворень документів, що формують документну інфраструктуру суспільства».

У складі документознавства проф. М.С.Слободяник виділяє інтегруючу наукову дисципліну документологію, що складається з таких частин: теорія документознавства, документа й документної інфраструктури суспільства; історія документознавства й документа. До теоретичної частини, уважає вчений, належить проблема класифікації документів та аналізу виділених видів і типів документів.

Інші документознавчі дисципліни проф. М.С.Слободяник називає спеціальними: теорія документальних комунікацій, теорія документних потоків, документне фондознавство, електронне документознавство, управлінське документознавство, теорія та історія діловодства. Одна частина цих дисциплін сформована ним відповідно до проблем, що вивчаються; друга частина — за видами документів.

«Важливою ознакою, за якою може формуватися самостійна документознавча наукова дисципліна, зазначає вчений, є її функціональна орієнтація на задоволення специфічних потреб суспільства й особистості у відокремлених групах документів, що потребують індивідуального дослідження». Суттєвими якостями, що можуть забезпечити документам високий рівень їх автономності й можливість виходу з кризи, є спроможність «формувати власний предмет і встановлювати зв'язки з науками, що не входять у структуру документознавства». Зазначені властивості не являються підставою включення документів у єдиний комплекс.

Науковець чітко визначає «фундаментальну щодо документознавства науку» — інформаціологію. Документологію він характеризує як фундаментальну наукову й навчальну дисципліну, яка суттєво відрізняється від традиційного документознавства. М.С.Слободяник уважає її «інтегрованою науковою дисципліною, що має відчутний метанауковий характер» і відмічає «збагачення об'єкта науки за рахунок документної інфраструктури суспільства», що дозволяє вивчати «особливості документної діяльності у різних соціальних сферах та інституціях».

Основним результатом документознавчих розвідок, як уважає проф. М.С.Слободяник, повинні стати нові знання з історії та теорії документа й документоутворень. Це дасть можливість віднесення загальної теорії документа як до історичних, так і до інформаційних (соціально-комунікаційних) наук[2, c. 67-69].

2.8. Концепція проф. Г.М. Швецової-Водки

Проф. Г.М.Швецова-Водка репрезентує власний погляд на місце документознавства в системі наук та його структуру, запропонувавши йти не від внутрішньої структури документознавства, а від його місця серед суміжних галузей знання.

Документознавство, на думку дослідниці, відноситься до наук ноокомунікологічних та інформологічних. «Увесь комплекс дисциплін, що досліджують інформацію, можна об'єднати назвою «інформологія» (дослівно: наука про інформацію) — уважає автор.

Далі цей комплекс поділяється автором на такі частини, як теорія інформації, інформатика соціальна й інформатика прикладна чи комп'ютерна наука. Інформатика соціальна дорівнюється теорії соціальних комунікацій і може бути інакше названа ноокомунікологією. У межах останньої можна виділити, уважає автор, теорію соціальної інформації й документологію як комплекс наук про документ, що розглядається як засіб передачі соціальної інформації.

Особливе місце повинна посідати наукова інформатика (наука про науково-інформаційну діяльність), яка належить до комплексу наук ноокомунікології (соціальної інформатики), але не є повністю відокремленою від документології, частково перетинається з нею, зазначає автор.

У межах документології проф. Г.М.Швецова-Водка виділяє такі комплексні науки, як теорія журналістики (наука про підготовку інформації), документознавство (наука про підготовку документа), архівознавство (наука про архівну справу), бібліологія або книгознавство (наука про книжкову справу). Документознавство розглядається автором як одна з документологічних наук, об'єктом якої є документ як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства, а предметом — визначення видів і властивостей документа, закономірностей його створення та функціонування в суспільстві[17, c. 9-11].

П. отле

Поль Марія Гислен Отле, бельгієць, народився у Брюсселі 23 серпня 1868 року в дуже заможній родині. В юності Поль вирішив стати адвокатом та вступив до Лувенського університету. Після довгих міркувань він відмовився увійти в еліту юристів. У п'ятнадцять років у Отле виявився талант до створення документів і до їх класифікації. В 1890 році він став доктором права і все ж таки розпочав адвокатську діяльність. Однак судова практика була йому не до душі. Отле сподобалися ідеї філософа-позитивіста Спенсера, який намагався створити «абсолютно єдину систему пізнання». Філософські ідеї Спенсера змінили світосприйняття Отле, і поступово привели його до розуміння того, що всі данні про універсальну систему знань в змозі дати бібліографія [9, с.7].

Апелюючи до наукової спадщини відомого вченого, багато дослідників охоче заносять його до рангу основоположників документаційної науки, бібліології, документології, документознавства, інформатики та інших дисциплін. Безперечно, сучасні термінологічні дискусії щодо змісту названих понять ускладнюють однозначність твердження і розрізнення їхніх тлумачень, утім, якщо існують подібні припущення, варто шукати безпосередні й опосередковані чинники таких висновків. Та найпоширенішою є думка про заснування ним науки під назвою документація.

У зв’язку з захопленням ідеями Спенсера, праці П. Отле відзначаються наслідуванням основних ідей позитивізму. Прагнення універсалізувати, уніфікувати, математично прорахувати й вирішити процеси документування свідчать про прийняття й освоєння методології О. Конта (1789 – 1857) і Г. Спенсера (1820 – 1903), що базується на упевнених завіряннях можливостей вибудувати єдину, позитивну, ідеальну науку (соціальну фізику чи соціологію) – «сукупність універсальних і очевидних, безсумнівних і необхідних положень, систематично організованих, виведених залежно від предмета безпосередньо чи опосередковано, і така, що дає внутрішню освіту його властивостям, а також законам дії», науково-методичний арсенал якої складуть набутки природничо-технічних наукових знань [1, с.15]. Серед усього наукового здобутку П.Отле, спеціально чи опосередковано присвяченого документології, особливо поціновуємо «книгу про книгу» (за визначенням автора) – «Трактат про документацію» (1934), що став своєрідним підсумком роздумів автора щодо змісту науки про документ. За визначенням самого автора, «Трактат про документацію» присвячено «загальному викладу понять, що належить книзі чи документові».

Вивчення праць П. Отле робить цілком очевидним полісемантичне розуміння терміна документація при оперуванні ним. Окрім його тлумачення стосовно наукової дисципліни, трапляється дефініціювання в значенні сукупності документів та функції документування. Обмеження значеннєвого простору поняття документація відбувається через перелік її складових. Документацією виступають: 1) окремі документи, 2) бібліотека як колекція самих документів, 3) бібліографія (описання і класифікація документів),

4) документальні архіви (досьє, матеріали документації), 5) адміністративні архіви, що містять будь-які документи установи, 6) архіви давніх документів (рукописи, у т. ч. юридичні документи громадських організацій, приватні, комерційні документи), 7) документи, відмінні від бібліографічних і графічних (музичний твір, надписи на камені, кіно, фільм, фільмотека, фонограф, диск, дискета), 8) музейні колекції (експонати, зразки, моделі та ін. тривимірні об’єкти), 9) енциклопедія як діяльність із кодифікації й узгодження інформації. Аналізуючи авторське бачення змісту поняття документація, легко, як зазначає В.В. Бездрабко, переконатися в тому, що запропонований перелік охоплює різні за етимологією, природою, змістовим навантаженням категорії – факт і процес. В одній низці маємо об’єкт (види документів) і дії (описання і кваліфікація), проваджені з ними, що є порушенням звичної формальної логіки. Недосконалість подібної диференціації документації додатково засвідчує складність класифікації носіїв інформації, тобто документів у найширшому розумінні, зокрема виокремлення із усієї розмаїтої ознакової палітри тих із них, що могли б стати об’єктами, спільними для типологізування і відмінними для класифікування. А тверде переконання П. Отле, що документація не може бути самодостатньою, бо вона набуває цінність і значущість лише тоді, коли є потенціальна чи актуальна потреба в її існуванні [1, с.16]. Говорячи про умови побутування документації, науковець скеровує думку на важливість досягнення вищого ступеня упорядкування т.зв. «документальних організмів». Такими виступають загальні публічні та спеціальні бібліотеки, бюро або служби документації, приватні бібліотеки тощо. Розгляд функційного призначення кожної з них постає однією з основних тем багаторічних наукових пошуків дослідника.

Фундаментальні праці науковця містять таке розуміння документології: наука, методологія, методи, які розглядають «будь-який документ із найзагальніших і одночасно найрізноманітніших позицій»; «узагальнююча наука, що охоплює систематизовану сукупність фактів і явищ, які належать виробництву, зберіганню, обігу і користуванню текстовими і будь-якими іншими документами»; у майбутньому самостійна наука, покликана «вивести із полону емпіризму методи і засоби документарно-комунікаційної діяльності»; теоретична, порівняльна наука, що застосовує «достатньо абстрактні методи дослідження, об’єктом якої є всі без винятку текстові і будь-які нетекстові документи».

Термінологічні авторські пошуки для означення нової галузі знань про документ виявилися у синонімічності пропозицій назвати дисципліну майбутнього, окрім документології, ще книго-архіво-музеєзнавством, бібліологією, і, зрештою, документаційною наукою чи документацією. Безперечно, нове дискурсивне утворення (за М. Фуко) призвело до розповсюдження ідей П. Отле та їхнього укорінення серед гуманітарних наук документації. Вчений постійно прагне застосувати ключові поняття соціології, психології, філософії й інших загальних гуманітарних наук до яскраво виражених процесів у сферах масових комунікацій, суспільної організації, економіки. Продуктом активних і тривалих дебатів дослідника з колегами стала спроба теоретично довести реальність і доцільність запропонованих ним наукових проектів [1, с.17].

Слідуючи задуму окреслити межі бібліології, П. Отле апелює до термінологічних роз’яснень лексем biblion, documentum, grapho, liber. Розвинута модернізмом загальна критика традиційного тлумачення будь-якого терміна була підтримана П. Отле і знайшла втілення у промовистих термінологічних роздумах. На відміну від поширеної у сучасній науці думки про ототожнення П. Отле книги і документа, сам дослідник чітко розумів відмінність між ними, прямо вказуючи на більш широке значення другого з них.

Слід зазначити, що П. Отле вклав широкий зміст у поняття книга, котре стало збірною назвою для, власне, книг, часописів, газет, відбитків, репродукцій, графічних творів, креслень, гравюр, карт, схем, діаграм, фотографій. Утім, усвідомлюючи усталеність поняття в традиційному сприйнятті, дослідник наполягав на активнішому розроблені тієї бібліологічної термінології, яка б починалася з кореня Document. Звідси походить низка однокореневих слів, багато з яких чи не вперше були запропоновані бельгійським науковцем. Документ як предмет, що означає знак, носій; документація як дія документування і сукупність документів, а пізніше – наука про документ; документаліст – фахівець із документації; документувати – процедура щодо створення і користування документа; документальний – той, що належить документації; документарій – інститут документації, документотехніка – техніка документації та ін. були запропоновані ученій спільноті для обговорення з метою дійти згоди щодо найважливіших традицій лексем наукової мови і її неологізмів. Багато з цих термінів виявилися нездатними вписатися в існуючу практику, парадигму знань чи несвоєчасними, для того, щоб бути ними прийнятими освоєними.

Продовжуючи обстоювати узагальнені тлумачення понять книга і документ, учений кинув доволі сміливий виклик галузям знань про документ, прагматично запропонувавши об’єднати всі «часткові науки в одну загальну науку» - бібліологію чи документологію.Усвідомлення безперспективності механічного сполучення галузей знань змусило П. Отле шукати шляхи їхньої інтеграції [1, с.18]. Загальні об’єкти вивчення, термінологія, фундаментальність поняття і закони, узагальнені й систематизовані знання, спільні методи ведення досліджень, зв’язки між суміжними чи спорідненими науковими дисциплінами мали, на думку вченого, уможливити творення бібліології. Заява про те, що ядром творення документології повинні стати риторика, бібліотекознавство, бібліографія, книгодрукування, чітко визначає не лише першочергові інтереси ученого, але й розуміння ним природи загальної науки про документ.

Найважливішим інструментом пізнання документації на рівні установи П. Отле вважав її класифікацію. Напрямок руху документів став основним критерієм їхньої диференціації. Завдяки цьому з документального загалу було відокремлено вхідні і вихідні документи. Останні також представляли собою диференційовані утворення. Приміром, вихідна управлінська документація передбачала наявність таких підвидів: 1) документи, що віддзеркалюють офіційні відносини між установами; 2) документи внутрішнього обігу; 3) документи контрольного характеру, призначені для об’єктивного вивчення, що стосується осіб, установ вивчення і практичних заходів, побутування яких зумовлено потребами управлінської сфери. Продовженням організування документообігу і важливою супровідною частиною, як і для бібліотечних установ, мав слугувати довідковий апарат, зокрема загальний адміністративний каталог. Відтак передбачалися збирання і фіксація всіх необхідних, тематично укладених даних про діяльність установи, вилучені із документів. Структурно каталог мав об’єднати: а) інформацію про діяльність установи; б) урядові розпорядження, інструкції [1, с.21].

В. В. Бездрабко піддає критиці запропоновану класифікацію управлінської документації, зауважуючи недосконалість її термінологічного означення, форми, вибудованій при порушеннях принципів системності і комплексності, так само, як і форму загального адміністративного каталогу.Таким чином, авторське представлення теорії на виклик практики різних галузей (архівної, бібліотечної, музейної, управлінської і т. ін.) містило «нове бачення й обговорення аспектів світу знань, книг і бібліотек, а також тієї соціальної інфраструктури, частиною якої вони були», і стало «новим дискурсивним утворенням, для якого зручно використати термін документація». Коментуючи термін документація у вживані П. Отле, дослідники відмічають, що він знаходив ширше трактування, аніж те, що історично визначалося сферою його народження і первинного побутування – спеціального бібліотекознавства і середовища циркуляції наукової і технічної інформації.

Оцінюючи внесок П. Отле у розвиток науки про документ, варто стримано погодитися з Ю. М. Столяровим у тому, що йому належить прогностика значної кількості ідей, реалізованих упродовж ХХ ст., а до деяких людству ще належить дійти. Розвиток західноєвропейської науки про документ у ХХ ст. нерозривно пов’язаний із організаційними, теоретичними проектами й ідеями П. Отле. Визначаючи найбільшу значущість його праць для документаційної науки, інформатики, погодьмося з їхньою впливовістю і на вітчизняну науку. Д. А. Балика, М. М. Рубакін, М. В. Русинов, Л. Б. Хавкіна та багато інших науковців стали активними дослідниками документаційної науки у виконанні бельгійського вченого, тим самим сприяючи укоріненню її стрижневих ідей у межах бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства. Зазначена термінологічна різниця тлумачень документології відображає сьогочасні дослідницькі інтенції вчених, які прагнуть відтворити переломлення змісту модерного загального документознавства в когнітивних процесах і надати йому певного сенсу. Утім, більшість із них дотримується засадної думки про синтезоване, інтегроване, міждисциплінарне положення походження документології, покликаної узагальнити знання про документ. Дискусія про значущість наукових ідей П. Отле для розвитку науки про документ залишається актуальною. Втім, лише примирення двох протилежних точок зору – про пересічність і незаперечність значень дозволить створити простір успішного й об’єктивного, зваженого підходу щодо виявлення міри їхньої надчасовості та перспективності [1, c.23].

Таким чином, взявши до уваги генезис документознавства і значний внесок відомих учених у його розвиток, хотілося би зазначити, що не дивлячись на недовгу історію існування, документознавство пройшло великий шлях свого становлення. Документознавство як науку розглядало багато вчених, таких як Поль Отле, К.Г. Мітяєв, В.В. Бездрабко, Н.М. Кушнаренко, Г.Н. Швецова-Водка та ін. Саме з їх допомогою, документознавство ступило у фазу розквіту, і дійшло до сьогодення.

Основні етапи розвитку та головні концепції документознавства

Документознавство як знання про документ взагалі, має давнє коріння: майже з того часу, коли виникли самі документи, що люди почали накопичувати знання про те, як створювати документи, як їх оцінювати, як поводитися з ними. Але ці знання виникали окремо на різних ділянках і напрямах створення та використання (в тому числі зберігання та розповсюдження) документов1.

Наукове оформлення знань про документ відбувається в XVII-XVIII ст. Вивченням офіційних і приватних документів юридичного змісту стала займатися дипломатика, що оформилася в наукову дисципліну у Франції в XVII ст.

Одночасно формуються кілька спеціальних історичних дисциплін, спрямованих на дослідження документів як історичних джерел. Вони отримали загальну назву - історичне джерелознавство. У його складі виділилося кілька допоміжних історичних та філологічних дисциплін: палеография - досліджує історію листи (спосіб написання, форму букв, особливості матеріалу, на якому писали, тощо), його еволюцію та характерні особливості; сфрагістика - вивчає печатки, якими скріплювалися листи і засвідчувалися грамоти; текстологія - досліджує твори писемності, літератури та фольклору, історичні документи для встановлення точного тексту і подальшого вивчення їх, коментування та опублікування; археографія вивчає теорію і практику видання письмових історичних джерел, розробляє принципи і методи публікації історичних документів. До докумен-товедческим знань можна віднести і книгознавство, або бібліографію (ці поняття спочатку трактувалися як синоніми), починає розвиватися в XVIII - початку XIX ст. Але окремої наукової дисципліни, об'єктом якої був би будь-який документ, довгий час не існувало.

Лише на початку XX ст. виникла документациопная наука, засновником якої був бельгійський вчений Поль Отле. П. Отле називав документацією як практичну діяльність по збору, зберігання і використання документів, так і наукові дослідження цієї діяльності. Разом з тим він запропонував і окрему назву для наукової діяльності:

документология, або библиология. У зв'язку з ототожненням документа і книги він вважав синонімічними назви "документология" і "библиология". П. Отле заклав теоретичні засади документології в багатьох статтях, монографії "Трактат про документацію" (1934 р.), а також у практичній діяльності Міжнародного інституту документації і, пізніше, Міжнародної федерації по документації.

Ідеї документації знайшли широке поширення, були схвалені і підтримані багатьма дослідниками, що мали справу з документами різного походження: бібліотечного, архівного, музейного.

На початку 50-х років XX ст. на базі документації виникає новий науковий напрям: наука про інформацію, або інформаційна наука (information science). Її виникненню сприяла розробка теорії комунікації (або теорії інформації) в кінці 40-х роках XX ст. (засновники - Норберт Вінер, Клод Шеннон).

Прихильники інформаційної науки підкреслювали, що робота з документами не є самоціллю, що її головна мета - фіксація, збереження і використання інформації, що міститься в документах. У зв'язку з цим документацион-ва наука трансформується, навіть з назви, в докумен-тационно-інформаційну науку, а Міжнародна федерація по документації - у Міжнародну федерацію з інформації та документації (в даний час - Міжнародна федерація з інформації).

Поступово "документационная" частину назви науки втрачається, вона перетворюється в суто "інформаційну науку, інформатику як науку, що "вивчає закономірності інформаційних процесів у соціальних комунікаціях"1. Документ став частиною об'єкта інформатики, оскільки саме документи є основним джерелом інформації і обов'язковою складовою інформаційних процесів у суспільстві.

У 60-ті роки XX ст. інформатика розвивалася переважно як наукова інформатика, яка вивчала процеси науково-інформаційної діяльності і, відповідно, наукові документи (або документи як джерела наукової інформації).

Загальні закономірності створення та використання документів в 60-70-ті роки XX ст. почала вивчати документалістика (найбільш відомий російський представник цього напряму - Геннадій Григорович Воробйов)1. Зацікавленість документом виникла у зв'язку з необхідністю вивчення нових, комп'ютерних, документів, якими на той час були перфокарти і перфострічки. Проте цей науковий напрямок згодом не отримало широкого розповсюдження.

З кінця 40-х років XX ст., а особливо інтенсивно з 60-х років почало розвиватися документознавство в рамках підготовки фахівців з архівної справи. Раніше документоведческие знання були вкраплені в різні архивоведческие дисципліни. Головною метою нової наукової дисципліни стало вивчення процесів підготовки управлінських документів, які після виконання своїх основних функцій потрапляють на зберігання в архів. Разом з тим у межах цього наукового напряму ставилися і розглядалися питання загального характеру про визначення документа, його функціях, методах дослідження і вдосконалення документів, а також про науково-технічної документації, кинофотофонодокументах, машиночитаних документах та інших, які потрапляють на зберігання в архіви.

У 70-80-ті роки XX ст. фахівці з бібліотекознавства (Ю.М. Столяров) та бібліографознавства (О.П. Коршунов) вводять поняття "документ" в терміносистему цих наук. Поступово усвідомлюється необхідність викладання документообігу ведення майбутнім бібліотекарям-бібліографам. У межах бібліотечно-бібліографічної освіти зароджується новий напрямок документознавства, що вивчає загальні проблеми документа. При цьому книга розглядається як вид документа. Звичайно, цей напрямок не таке вже й "нове", тому що спирається на ідеї документації (документології), разрабатывавшейся Полем Отле на початку XX ст., але у зв'язку з тимчасовим припиненням документологических досліджень у 40-60 роки XX ст. воно сприймається як щось нове, не властиве "традиційного" документознавства. Процес оформлення цього напрямку відбувається в 90-ті роки XX ст. Різними авторами створюються навчальні програми, виходить підручник М.М. Кушнаренко "Документознавство"1, публікуються статті і рецензії, обговорюється понятійний апарат документознавства.

В даний час в Україні існують дві головні концепції документознавства, які Ц.Р. Кулешов пропонує називати "загальним документоведением" (тобто вивчають загальні проблеми визначення і функціонування документа в усіх сферах суспільної діяльності) і "традиційним (або спеціальним) документоведением" (вивчають документи, що створюються в сфері управління, якими займається діловодство і які після виконання своєї основної функції надходять для зберігання в архіви)2. Стверджуючи це, ми маємо на увазі трактування документознавства широким колом фахівців, що мають справу з документами різних видів, а також змістове наповнення навчальних курсів з документознавства в різних навчальних закладах. Істотний внесок у впровадження ідей загального документознавства вніс підручник М.М. Кушнаренко, став практично доступним всім бажаючим завдяки неодноразовим перевидань.

Михайло Семенович Слободяник вважає, що в даний час в Україні існують три концепції документознавства: "розширена (М.М. Кушнаренко), спеціалізована (Ц.Р. Кулешов), інформаційна (М.С. Слободяник), в основу яких покладено різне розуміння сутності, структури та інших базових понять документознавства та його місця у системі наук"1. На наш погляд, перераховані концепції є різновидами загального документознавства, тому що всі вони визнають єдину (широку) трактування документа як об'єкта документознавства. Дискусії, що відбуваються між представниками даної концепції, є свідченням недостатньої розробленості, неузгодженості окремих положень і в кінцевому підсумку повинні привести не до розгалуження загального документознавства, а до його збагачення позитивними моментами з кожного підходу. Слід зазначити, що саме завдяки розвитку загального документознавства в кінці XX - початку XXI ст. відбулося значне збагачення його теорії, поширення його ідей навіть серед представників "традиційного" (управлінського) документоведения2.

В даний час представники загального документознавства прийшли до висновку про необхідність змінити його назву на "документологию", щоб уникнути безпредметних дискусій про те, яке документознавство "правильне" і "традиційна". Зокрема, Ю.М. Столяров писав: "...існує об'єктивна необхідність у створенні спеціальної наукової дисципліни, що вивчає структуру і функції жодного, якого б то ні було, документа у всіх його зв'язках і опосредовани-ях. Назвемо цю дисципліну документологией"3. Перейменування загального документознавства в документологию могло б бути суто технічним, термінологічним рішенням, покликаним зняти існуючі протиріччя між загальним і управлінським документоведением.

Це пропозиція українські вчені зустріли практично без заперечень, проте виникла потреба в узгодженні прийнятих раніше рішень про трактування наукової і навчальної дисципліни "документознавство", спеціальністю "Докумен-товедение та інформаційна діяльність", уявлень про структуру документознавства та місце в ній (або поза нею) доку-ментологии та інші теоретичні та практичні проблеми. Дещо суперечливою була позиція М.С. Слободяника, який, з одного боку, визнав, що "перейменування одного із напрямків науки про документ є можливим з тактичної точки зору варіантом зняття певної напруги у нашій професійної громадськості", а з іншого - побоювався, що таке перейменування може ускладнити перехід від документознавства як комплексу наукових дисциплін до єдиної, інтегрованої науки про документ та до дискусії про співвідношення документознавства та документоло-гии1. Разом з тим, Слободяник М.С. активно включився в названу дискусію і фактично визнав документологию як нову назву науки про документ, не тільки в широкому значенні, а й щодо всіх видів і типів документів, включаючи управлінську документацію і діловодство.