Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян

Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян

      Предки українців  проживали на досить обширній  території, яка має давню історію.  Стародавні слов'яни мали тісні  зв'язки з різними народами  стародавнього світу та їх  культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.

      Деякі  вчені висловлюють думку про  те, що вже епоха пізнього палеоліту  (близько 25 тис. років до н.  е.) засвідчує існування на території  України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем'яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.

       У той  період стародавні слов'яни навчилися  добувати вогонь, вміли користуватися  ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.

      Знахідки  культурних пам'яток старокам'яної  доби (або так званої мізинської  культури) зустрічаються і в інших  районах України, зокрема на  Київщині, Полтавщині й Тернопільщині.  Це засвідчує, що людина епохи  палеоліту вже мала певний рівень культури.

       У період  мезоліту (близько 15 тис. років  до н. е.) тодішня людина здатна  була вдосконалювати знаряддя  праці, появились кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено  лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

       Для  доби неоліту (близько 7 тис.  років до н. е.) був характерним  перехід людини від збирання  і полювання до хліборобства  та скотарства, вдосконалюються  знаряддя праці, розвиваються  гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався.

        В Україні  вищого рівня розвитку в добу  неоліту набула трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.). Її  назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.

       По-перше, трипільці  вели господарство колективно, основним  джерелом їх існування було  хліборобство і скотарство. Не  цурались вони мисливства й  рибальства.

       По-друге, поселення  зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали  форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, налічувало понад 500 чоловік.

        По-третє, трипільці  жили великими родами, які очолювались  жінками. Дослідження засвідчують,  що суспільним устроєм у них був матріархат.

        По-четверте, поряд з високою культурою  землеробства і скотарства у  трипільців на той час існував  великий інтерес до мистецтва.  Значного поширення набуло виготовлення  різних керамічних виробів побутового  призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. Їхній художній рівень на той час був дуже високий.

      По-п'яте, трипільці  мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.

         Трипільська  культура мала широку географію.  Племена слов'ян заселяли на  той час Придніпров'я, особливо  густо був заселений правий  берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Вони були збережені, переосмислені й розвинуті в культурі цих народів.

         Наприклад,  культ Родової матері — образ  наймудрішої жінки, яка очолювала  рід, і культ Рожаниці —  богині родючості, а також обряди, пов'язані з поклонінням Місяцю, збереглися в Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші часи із скарбниці культури, що розвинулась на грунті трипільської цивілізації, наші далекі предки успадкували навики ремісників, технологію будівельників, культуру землеробства.

       Трипільська культура  цікава не лише своєю географією, а й тим, що в ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним та міфологічним змістом.

        Для розвитку  української культури характерний  її взаємозв'язок з культурами  сусідніх етносів, особливо йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець IV — поч. І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, оскільки вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців. У результаті порушується стабільність культурного процесу, виникає неокресленість меж тогочасної культури, з'являються нові елементи культури.

         Творці  нової культури за походженням  були різні. Частина з них  належала до індоєвропейської спільноти. Індоєвропейці, на думку відомого історика О. Пріцака, принесли на територію України важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, в духовній — культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).

       Друга частина  творців асимільованої культури  належала до племен так званих "шнуровиків" які прийшли з  півночі, тобто з країн Прибалтики  і Центральної Європи. Відбулося  змішування двох етносів та  їх культур. У цей період, що дістав назву "пізнє Трипілля", культура східних слов'ян зазнає істотних змін: хлібороба замінив вершник, мирного жителя — воїн, вола — кінь і т. д. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються в системі господарства, різко збільшується поголів'я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність.

        Розвиток бронзового  лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення  знарядь праці, зростання суспільного  продукту висунуло потребу в  охороні суспільного багатства.  Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю — лук і стріли. Відбувається мілітаризація суспільства. Деградує мистецтво, зокрема керамічне виробництво, втрачається його технічна й художня досконалість, розписна кераміка зникає, орнамент спрощується. Все це призвело до занепаду культури східних слов'ян. У той же час, як відзначили деякі західні вчені, трипільська культура збагатила Західну Європу.

        Наступним  етапом формування культури східнослов'янських  племен була скіфська культура (VI—II ст. до н. е.). З численних іранських племен найбільше культурних пам'яток залишили в Україні скіфи. Історично ця назва охоплювала багато місцевих племен південних районів Східної Європи. У південній Право- і Лівобережній Україні залишилась велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби. Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими ровами або високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів.

Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштовності й  побутові речі, забитих коней і слуг. Скіфське мистецтво збагатило слов'янську культуру, зокрема — житлове будівництво. Відомий дослідник української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов'янської культурної спадщини.

    На культуру скіфів  значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо — міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних територіях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія — на березі Буго-Дністровського лиману; Тирас — у гирлі Дністра; Пантикапей — на місці сучасної Керчі; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя.

      Виникнення грецьких  колоній істотно вплинуло на  економічний та суспільний розвиток  скіфських племен. Стародавня Греція  стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри тощо. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивається гончарне і ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. Грецька колонізація Причорномор'я сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллінського культурного поля.

      У скіфському суспільстві  утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону (VI—IV ст. до н. е.).

       Коли до кордонів  скіфської держави наблизились  межі Римської імперії, скіфська  культура зазнала істотного впливу  римської. Наприклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заліщики знайдено сліди укріплень римського імператора Траяна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави, зав'язуються торговельні та культурні зв'язки між двома країнами. Це підтверджується археологічними знахідками скарбу римських монет в м. Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження.

      Скіфські племена,  як пише М. Брайчевський, становили  особливу етнічну групу, споріднену  з іранцями, фракійцями, балтами,  слов'янами, але не тотожну з цими етносами. Стародавній історик Геродот (VI ст. до н. е.) описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я.

      Все це засвідчує,  що в Скіфії мало місце соціальне  і майнове розшарування суспільства.  Так, у могилі, розкопаній біля  міста Майкоп, при покійному скіфському вельможі знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображенням звірів і орнаментом, що нагадував ландшафт Кавказьких гір. Кожний суспільний прошарок походив від одного із синів першого скіфа Таргітая і мав свій священний атрибут. Для воїнів атрибутом була бойова сокира, для царів і жерців — чаша, для землеробів — плуг і ярмо. За скіфською міфологією, ці золоті предмети впали з неба на початку світу й відтоді стали об'єктом поклоніння. Скіфське суспільство зазнало впливу індоіранських культурних традицій.

      В історію  скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню "варварську" державу і велику армію. Їхні  стосунки з сусідами не завжди  були дружніми. Могутність скіфської  держави підірвали перси, особливо  знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіпп — батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

      Скіфська  культура становить собою синкретичний  сплав культурних традицій скіфського  суспільства, що своїм корінням  сягають до мідного віку, та  античної культури грецької цивілізації.  Підтвердженням цього служить  скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний стиль, тобто зображення тварин.

      Шедеврами  скіфського мистецтва є малюнки  на відомих вазах з Гайманової  та Чортомлицької могили; гребінь  із Солохи та пектораль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам'яні статуї із зображенням воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).

Деякі вчені вважають, що скіфи  були сміливими, хоробрими і здібними воїнами-вершниками, але поганими ремісниками. Їхні мистецькі твори виконувались переважно іноземними майстрами, зокрема грецькими. Існує точка зору, що культура скіфського періоду має міфологічний характер. При цьому деякі вчені спираються на міф про походження скіфів, що записаний Геродотом. У міфі сказано, що "на березі Бористена від скіфських богів Папая і Апі — доньки Бористена народився перший скіф Таргітай (або Таргітаон). Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Арпоксая і Колаксая. Папай подарував внукам золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, що впали з неба. Підійшов до золота старший син — воно загорілося, потім середульший — знову загорілося, лише молодший зумів узяти ті речі холодними і тому став за головного царя над скіфами". Для скіфської культури, зокрема для мистецтва, властива міфотворчість, але ця риса характерна й для культур інших народів.

      З'ясувалося, що  осмислення навколишнього світу грунтувалося на міфологічному мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури.

      Скіфи мали свій  пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувались  сім головних богів. Перше місце посідала Табіті — богиня вогню і стихії. Вона вважалася найбільш священною у всіх стародавніх індоіранських народів. На другому місці було вшанування подружньої пари Папая і Апі — богів неба і землі, що вважалися прабатьками людей і творців усього земного світу. Третє місце в пантеоні скіфських богів посідали чотири божества, що вважалися покровителями всього земного світу. Їх імена невідомі. Один з цих богів мав вигляд старовинного залізного меча, Геродот розповідає, що скіфи на честь цього бога будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили рівнокінечний хрест, і приносили цьому богові в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого.

     Наступним етапом  розвитку культури стародавніх  слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 p.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

      Анти були хоробрими  войовничими племенами, вони вели  довгі війни з візантійським  царством і багато запозичили  культурних цінностей інших народів.  Громадсько-політичний устрій антів  нагадував демократію грецького  типу. Так, візантійський історик Прокопій Кесарійський писав, що "слов'янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно". Племена антів часто не жили в злагоді між собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Поступово розширювалися культурні і економічні стосунки антів з іншими народами, в тому числі і з Візантією. Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

       Культуру антів  характеризують знахідки в могильниках  біля с. Зарубинці, а потім  біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську  культури характеризує керамічне  мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір.

        Найбільш цінним, на думку археологів, виявились  знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, а в інших — покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений у візантійських християн.

У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У  декількох городищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури антів.

      У житті антів  важливе місце посідало мистецтво:  одяг чоловіків і жінок був  прикрашений вишивками, дівчата  носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Книгодрукування в Українi

Історична доля ставила український  народ в умови державного співжиття  з його ближчими сусідами, поляками, в яких книгодрукування виникло в 1473-1474 рр.[25]. А цей факт дозволяє висувати гіпотезу, що на українських землях друкарні з’явилися ще наприкінці XV ст. Наприклад, книгодрукування в Італії та Голландії з’явилося в 1465 р., в Чехії та Швейцарії – 1468 р., Франції – 1470 р., Угорщині – 1473 р., Англії – 1476 р. Навіть у Північній Америці книгодрукування почалося вже в 1639 р. До 1500 р. в 246 містах Європи було створено 1099 друкарень, що випустили більше як 40 тис. видань, загальним накладом близько 12 млн. примірників.

Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг i початок  та розвиток друкарства. Велику роль вiдiграло  зародження в Краковi Й Чорногорiї  наприкiнцi XV ст. видання книг кирилицею  на церковнослов'янськiй мовi. У 1491 р. у Краковi мiщанин iз Франконii нiмець Швайпольт надрукував кириличним шрифтом богослужебнi книги "Октоїх", "Часослов" i. "Псалтир". Цi книги мали велике поширення в Українi, а через неї i в Росiї.

У Великому князiвствi Литовському книгодрукування почав бiлоруський учений-гуманiст Франциск Скорина (бл. 1490-1540). Спочатку у Празi у 1517 р. вiн видав церковнослов'янською мовою "Псалтир" i частини "Бiблiї". Переїхавши до Вiльно, Скорина видав "Малу подорожню книжищо" (1522) та "Апостол" (1525).

В Українi книгодрукування розгорнув  росiйський першодрукар Iван Федоров, який пiсля видання разом iз своїм  помiчником Петром Мстиславцем у  Москвi першої вiдомої датованої  друкованої книги в Росiї "Апостола" 1564 р. i "Часовника" 1565 р. внаслiдок переслiдувань вищого духiвництва й частини боярства змушений був перейти за "литовський рубiж". У 1572 р. Федоров з Бiлорусi перебрався до Львова i у 1573 р. на кошти, зiбранi небагатими мiщанами, заснував там друкарню. З неї у 1574 р. вийшов "Апостол" - перша друкована книга в .Українi, що повторювала московське видання цієї книги. Того ж року Федоров надрукував i другу книгу - перший схiднослов'янський "Буквар".

Через брак коштiв Федоров уже в 1575 р. залишив Львiв i влаштувався спочатку управителем маєтку Дерманського монастиря на Волинi, а через деякий час знову зайнявся влаштуванням друкарнi, тепер у м. Острозi. У цiй друкарнi, що мiстилася поруч з вiдомою Острозькою школою, в 1580 р. була надрукована "Книга нового завiту", а в 1580-1581 рр.- славнозвiсна "Острозька бiблiя", перше повне видання бiблiї в перекладi на старослов'янську мову.

З Острога Федоров повернувся до Львова, де й помер 5 грудня 1583 р. Друкарня Федорова, що через борги перейшла до рук кредиторiв, незабаром була викуплена Львiвським братсвом.

Пiсля заснування Федоровим друкарень  у Львовi й Острозi наприкiнцi XVI -у  першiй половинi XVII ст. виникли i дiяли  також iншi друкарнi - Дерманська, Рахманiвська. Луцька братська, Кременецька на Волинi, Стрятинська, Крилоська бiля Галича, Київська Лаврська, Почаївська, Чернiгiвська та деякi iн.

Наведені факти переконливо  підтверджують велику потребу для  українського народу в друкованому  слові, де на відміну від Московської  держави, не могла працювати ні одна друкарня. Значна кількість українських друкарень ставила українську культуру в один ряд з найрозвинутішими в культурному відношенні західноєвропейськими державами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Еволюція театру

Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами

Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних  видів мистецтва, тобто об’єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру – драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації.

Існують різні  форми театрального мистецтва: театр  драматичний, музичний, ляльковий. Надзвичайно важливим є вплив на формування театру як виду мистецтва національних традицій і психологічних особливостей буття народу. Загальновідомо, що театр Китаю, Індії, Японії з особливим ритуалом використання масок, гримом, системою символів дуже відрізняється від європейського театру.

Театрознавство  як наука почалося в Європі з 20-х  років XX століття. Завдяки йому ми так  багато знаємо сьогодні про театр. Виникнення театру є ознакою повноліття нації (О. Островський). Дійсно, наявність національного театру свідчить про високу ступінь цивілізованості країни. Театр — це вид мистецтва, в якому образне втілення дійсності відбувається в процесі сценічної постановки, під час гри акторів перед глядачами.

Театр — це місце  для видовищ. Це мистецтво, засобами вираження якого є сценічна дія. Театр відноситься до просторово-часових видів мистецтва. Сценічне мистецтво висловлюється як в просторі, так і в часі. Театр зв'язаний ще з безліччю видів мистецтва — архітектурою, живописом, скульптурою, музикою, піснею, танцем. Отже, театр ще й синтетичний вид мистецтва.

Однією з особливостей театрального мистецтва є характер його чуттєвого сприйняття. Театр — це місце, де пульсують pathema — mathema — роеіта (від грецької — емоції-пізнання-поема). Театр — це місце, де кожна дія може бути імітована, але за всіма діями тут стоять лише дві реальності: щастя і горе або комічне і трагічне. Інакше кажучи, любов і смерть (Ерос і Танатос) — дві реальності, які визначають стан людини. Разом з тим театральне мистецтво дуже умовне, кожен глядач має багато можливостей для домислу, своєї трактовки зображуваної на сцені дії. Сказано ж бо, що маски і театральність є характерними рисами життя сучасної культури. Недарма Марина Цветаева вважала, що театр є центром фальші. А один з творців театру абсурду французький драматург Жан Жене саме за це й не любив театр. Він вважав, що західний театр є тривіальним відображенням відображення, символом занепаду суспільства. Західний театр будується на ідеї розваги, яка рідко коли сягає рівня справжнього мистецтва.

В кінці XIX —  на початку XX століття відбувається процес оновлення театру, причому не тільки репертуару, а й приміщень. Так, в одному тільки Лондоні було побудовано 29 театрів, тоді, як, наприклад, за радянської влади в столиці України не було побудовано жодного театру. На підмостках сцени дискутуються важливі соціально-громадські проблеми, актуальність яких приваблює глядачів.

В історії національної культури кожної країни був свій драматург  або режисер-новатор, який створив новий театр, що відповідав завданням часу. Так, з спектаклю за п'єсою Альфреда Жаррі «Убюкороль», власне, і починається історія драматургії і театру XX століття як Франції, так і світу. Цей перший драматург-авангардист своїми трагіфарсами значно розширив горизонти театрального мистецтва.

Вищими досягненнями європейського мистецтва були наступні театральні жанри: опера і балет. Ще раз нагадаємо вам, що початок XX століття в мистецтві характеризується боротьбою між академічним традиціоналізмом та авангардом.

Театральне мистецтво  теж не уникло цієї боротьби і змін, що сталися внаслідок цього. Поділ  на два основних напрямки відбувся і в театрі. Поряд з реалістичним театром успішно розвивався умовний або експресіоністський напрямок. У Франції це було об'єднання «Картель», в Німеччині театр очолювали М. Рейнгардт, Е. Піскатор, в Італії — Л. Піранделло і У. Бетті.

Модерністи розуміли вплив театру на світогляд людини. Вони вважали, що в сучасному світобаченні театр відіграє особливу роль серед  інших видів мистецтва. Один з ідеологів модернізму француз Ж. Лакан стверджував, що неврози, психози та інші відхилення у психіці людини спричиняються театральними ефектами особистості. Оскільки будь-яка людина перебуває в пошуках власної ідентичності, то вона обов'язково включається в гру, суть якої полягає в неодноразових перевтілюваннях.

Теорія Ж. Лакана була сприйнята багатьма режисерами-модерністами Франції, Англії, Німеччини, Росії та інших країн. Ідеї радикального перетворення сценічного мистецтва реалізувались в «трагедійному театрі», «театрі соціальної маски», «епічному театрі», «театрі абсурду», «театрі жорстокості» тощо.