Основні етапи розвитку ораторського мистецтва

             Міністерство освіти  і науки України

       Національна юридична академія України

                        ім. Ярослава Мудрого 
 
 
 

                         Кафедра культурології

                                    Реферат на тему:

              Основні етапи розвитку ораторського мистецтва 
 
 
 
 

Харків - 2010 
ПЛАН. 
 
 
 

ВСТУП.

1. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО В ДРЕВНЬОМУ СВІТІ.
2. РИТОРИКА СЕРЕДНІХ ВІКІВ.
3. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ.
4. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ДРЕВНЬОЇ РУСІ.

5.  БУРЖУАЗНЕ ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО.

     XVI - XX ст.

ВСТУП. 

   Історія ораторського мистецтва  береже чудові зразки і прийоми  красномовства, багатющі революційні  традиції усної політичної пропаганди й агітації.

  Кожна  епоха характерна своїм стилем  і методом у красномовстві,  не говорячи вже про розходження  їх політичних спрямованостей.  Але протягом ряду епох, особливо  в періоди революційних потрясінь  і прогресивного розвитку різних  країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз. 

1. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО В ДРЕВНЬОМУ СВІТІ. 

  Ораторське  мистецтво знали ще в Древньому  Єгипті, Ассирії, Вавилоні, Індії, Китаї.  Однак безупинна історія його починається в античної Греції, де ораторське мистецтво було породжено насущними суспільними потребами, стало діючим знаряддям соціального прогресу і розвитку рабовласницької демократії.

  Хоча  перші нагадування про ораторське мистецтво  і його представників зустрічаються в «Іліаді» і «Одісєї», створених ще в IX-VII ст.  до н.е., «Золоте століття» грецького красномовства наступило у другій половині Vст.  до н.е., після закінчення греко-перських війн, коли ораторське мистецтво перетворюється в істотний чинник громадського життя Афін і знаряддя політичної боротьби.  Від її учасників, що бажають впливати на хід державних справ, було потрібне уміння привселюдно відстояти свою точку зору, переконати і повести за собою народ.

  Учитися  ораторському мистецтву, володіти  їм стало необхідністю для  всіх грецьких громадян.  Саме  в цей період і виникає теорія  красномовства - риторика, як теоретичне узагальнення практики ораторського мистецтва, а також збори правил і методичних прийомів навчання красномовству.  З'явилася і професія  ритора - учителя красномовства.  Першими викладачами красномовства були софісти - «мандрівні вчителі мудрості».  В основу уявлення про сутність красномовства  вони поклали навчання про відносність істини.  На думку софістів, об'єктивної істини не існує, є лише суб'єктивні судження про неї.  Тому не можна вважати, що одна думка істинна, а інша - ні.

  Проти  навчання про відносність істини - наріжного каменю риторичних  поглядів софістів - уперше виступили Сократ і особливо його учень Платон, котрий риториці софістів противопоставив «щире красномовство», засноване на справжньому знанні і тому доступне тільки філософу.  Сократ був першим, хто пізнав культурну, власне «людську» цінність спілкування між людьми, перетворивши бесіду в справжнє мистецтво.  У «сократичних» бесідах замість вчителя й учнів є бесідуючі, для котрих немає нічого важливіше, чим пробитися до істини.  Признається один лише суддя - старшинство думки.

Найбільшим  політичним оратором Древньої Греції був Демосфен (384 р. до н.е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань : гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам.  Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух.  Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою.  У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»...  Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.

  Наполегливість  і енергія перемогли.  Демосфен  переборов фізичні нестачі, довів  ораторську техніку до досконалості, став найбільшим політичним оратором.  Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і праці.  При цьому, звичайно, зовсім не обов'язково користуватися «методикою» Демосфена, хоча послідовників його надзвичайних методів ми зустрічаємо й у більш пізні часи.  Так, на початку нашого століття на березі гучної кавказької річки Ріон вимовляв промови, набравши каменів у рот, дванадцятирічний підліток.  Підлітка звали Володимир Маяковський.

Оратор  і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність  і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі  держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів.  Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи.  «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», - стверджував він.

  Поряд  із Демосфеном Древня Греція  дала ще цілу плеяду видатних  ораторів, досконало володіючих  мистецтвом усного слова і  логікою переконання, що вміли  зробити потрібний вплив на юрбу, нерідко спонукати її до безпосередніх дій.  У списку знаменитих ораторів того періоду ми знаходимо імена Перикла, Ісократа, Горгия, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гиперіда й інших майстрів   красномовства.

  У  V ст. до н.е. значного розквіту досягає мистецтво публічної суперечки.  Особливою майстерністю і спритністю відрізнялися софісти, що внесли помітний внесок у розвиток логіки мислення і суперечки класичного періоду.  У той же час софістична система доказів грунтувалася на навмисному використанні помилкових доводів, так званих софізмів - викрутів, замаскованих зовнішньою логічністю.  Як буде показано пізніше, хибна «софістика», заміна серйозної доказовості порожньою словесною еквілібристикою - характерна риса і сучасного західного красномовства.

  Підсумок  древньогрецького періоду в розвитку  ораторського мистецтва підвів  у своїх роботах найбільший  мислитель древності - Аристотель (384 р. до н.е. ).  Найважливіша його праця по теорії красномовства - «Риторика», написана біля 330 р. до н.е., представляє першу справді наукову розробку ораторського мистецтва.

  Якщо  до Аристотеля всі теоретики  красномовства обмежувалися майже  винятково переліком ораторських  прийомів, то він уперше дав  наукове обгрунтування ораторському  мистецтву як особливому виду людської діяльності, визначивши риторику як «спроможність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета».  Протягом багатьох сторіч теоретики красномовства притримувалися поглядів і принципів Аристотеля, лише розвиваючи і переробляючи їх в тій чи іншій мірі.

  З  установленням македонського панування  разом із загибеллю політичних  свобод у Греції почався і  занепад ораторського мистецтва.  Для нього в новому суспільстві  вже не були місця як для  засобу політичної боротьби.  Зберегло своє значення лише парадне красномовство, що розвилося декілька пізніше в так зване азіатське, котре особливо процвітало в елліністичних країнах Малої Азії.  Культ ефектного слова і декламації в II-III ст.  н. е.  був доведений до крайніх меж, і фактично позбавлене високого суспільно-політичного утримання красномовство виродилося в краснословство.

  Однак  ораторське мистецтво не загинуло  з падінням Греції.  Йому було  призначено возродитись і пережити  другий «золотий вік» у Римській  землевласницькій республіці приблизно з II ст. до н.е. завдяки грецьким емігрантам, що познайомили римлян з історією красномовства своєї країни.  Перенесення ораторського мистецтва на новий грунт не було чисто механічним.  Тут воно було якісно перетворено, творчо розвинене, приведене у відповідність із національними особливостями країни і вимогами історичного моменту.  Специфіка життя і державного ладу Римської республіки висунули на перший план судово-політичне красномовство.  Саме в ньому римські оратори досягли найбільших успіхів.

У витоків  римського красномовства стояли такі чудові оратори, як Катон Старший, брати Гракхи, Марк Антоній, Красс, Гортензій.  Гай Кракх був першим у Древньому Римі, хто в буквальному значенні повернувся обличчям до народу: до нього оратори виступали, звертаючись до сенату, суддей - їхні промови не були призначені для людей на площі.  Повернувшись до народу обличчям, Гай Гракх показав, що шукає в нього підтримки і правосуддя, визнає його силу, вважає його думку вирішальною.  Багато римських ораторів почали звертатися до своїх слухачів, вивчати їхню психологію, інтереси, смаки.  Відтепер ораторське мистецтво означало вже не тільки що і як сказати, але і кому, якій аудиторії.

  Видатною  особистістю республіканського  Риму був значний державний  і політичний діяч, філософ і літератор Марк Тулій Цицерон (106-43 р. до н.е.), що ввійшов в історію світової культури як блискучий оратор.  Являючись найбільшим теоретиком ораторського мистецтва, він вважав, що красномовство володіє винятковою силою впливу, що цілком необхідно в справі керування державою і, отже, їм повинний володіти кожний, що вступив на поприще суспільної діяльності.  У знаменитих трактатах по ораторському мистецтву («Про оратора», «Брут», «Оратор») Цицерон малює спосіб «ідеального оратора» - переконаного в правоті своєї справи і всесторонньо освіченого політичного діяча.

  В  ораторському мистецтві Цицерон  особливо виділяв глибину змісту, що не означало, однак, заперечення  або приниження ролі форми  виклада.  «Мудрість у змісті, - писав він, - без красномовства мало приносить користь державам, а красномовство без мудрого змісту здебільшого шкодить занадто і ніколи не приносить користь».  Перед оратором ним ставилися три основні задачі:

1. Довести своє положення, тобто продемонструвати істинність викладених фактів і аргументів.
2. Доставити естетичне задоволення.
3. Впливати на волю і поведінку, спонукати людей до активної діяльності.                                 Античність оцінила заслуги Цицерона: ще при житті його називали батьком латинського красномовства і літератури.  Величезний інтерес проявила до нього епоха Відродження.  Велика Французька революція XVIII ст. воскресила Цицерона як політичного оратора.  Високо цінував його великий російський вчений і поет М. В. Ломоносов.  Певний вплив зробив Цицерон і на російських декабристів, що побачили в ньому борця за республіканську свободу.

У період, коли римське суспільство переживало процес економічного і духовного  занепаду, жив і творив іншій найбільший ритор - Марк Фабій Квінтіліан (30-96 р. до н.е.).  Як і в Древньої Греції, ораторське мистецтво і тут стало швидко втрачати значення знаряддя соціальної боротьби, усе більше замикаючись у собі і перетворюючись у камерне, декламаційне мистецтво для обраних.  Квінтіліан був одним з тих, хто намагався протистояти цьому. Він виступив з гаслом про повернення до класичного красномовства Цицерона і очолив боротьбу проти прибічникіа його нового, «театралізованого» стилю.

« Риторичні  наставляння «  Квінтіліана -капітальна праця з 12 книг - справжня енциклопедія риторики, підсумок досягнення ораторського мистецтва класичного періоду.  Але Квінтліану не вдалося  воскресити «велике красномовство».  Воно зникло разом із республіканськими інститутами.  І з падінням Рима закінчується древній, класичний період у розвитку ораторського мистецтва.

  Таким  чином, вже в риториці Древнього  Рима розрізняються всі основні  елементи теорії ораторського  мистецтва.  Тоді ж визначився  «синтетичний» характер красномовства  як сплаву величезної праці,  таланту, знань і глибокої переконаності оратора.  Саме з тих часів ораторське мистецтво стає засобом переконання, зброєю політичної боротьби, а великі оратори є одночасно народними трибунами і державними діячами. 

2. РИТОРИКА СЕРЕДНІХ ВІКІВ 

  Серед   скульптурних прикрас середньовічних храмів і палаців, у мозаїці, живописі й орнаменті більшості західноєвропейських країн ми часто зустрічаємо зображення жінки-воїна в туніці і шоломі.  Це Каліопа - старша з дев'ятьох античних муз, покровителька епічної поезії й ораторського мистецтва.  Іноді вона простирає руку у виразному ораторському жесті, і біля ніг її незмінно розташовується Цицерон.  Але навряд чи зображення Каліопи свідчить про спадкоємність між античною і середньовічною риторикою.  Це скоріше пам'ятник на могилі античного ораторського мистецтва, похованого феодалізмом і християнством.

  Офіційна  ідеологія феодалізму, змикаючись  із теологічною концепцією християнської  церкви, проголосила непорушність  існуючого порядку, божественну  обумовленість феодальної нерівності.  Традиції Демосфена, Аристотеля, Цицерона і Квінтіліана, що бачили в  ораторському мистецтві засіб переконання і політичної боротьби,  виявляються несумісними з християнськими догмами смиренності і беззаперечної віри.  Насправді, перші християнські проповідники, займаючись поширенням релігії серед греків і римлян, що розумілися на ораторському  мистецтві, були змушені користуватися тими ж прийомами, що і язичницькі оратори в  епоху розквіту античного красномовства.  Відомий проповідник Григорій Богослов  думав, що «словесне мистецтво, саме по собі, незалежно від висловлюваних ним ідей язичества, зовсім не суперечить духу і змісту християнства, і тому може служити прекрасним засобом для проведення у свідомість і переконання людей християнських ідей».

Однак у класичного ораторського мистецтва християнське духівництво запозичило лише зовнішнє і поверхневе, вбивши в ньому все живе й увічнивши мертве.  Проповіді «батьків християнської церкви» Тертуліана, Іоанн Златоуста, блаженного Августина й інших лягли  в основу гомилетики - теорії церковного проповідництва.  »Мабуть, ніколи ще,- писав академік Г.П.Францов,- древня ідея обумовленості соціального стана божественною долею не була виражена з настільки відразливою повнотою, як у писаннях «батьків церкви».

Середньовічному оратору, церковному проповіднику не доводилося складати власні промови.  Його задача зводилася до переказу догматів віри і тлумаченню біблійних легенд.  Через бідність утримання в церковній проповіді  на перше місце виступають форма, зовнішня красивість і пишномовність, що посилено підкріплюються музичними, світловими й іншими ефектами.  Головним принципом церковного проповідництва стає  не переконання, а вселяння.

  Не  можна, однак, недооцінювати величезної  ролі церковної  проповіді  в середнього віці. Церква і, зокрема, духовне красномовство були в остаточному підсумку  основними і найбільше діючими засобами релігійного, ідеологічного впливу на народні маси.  В епоху феодалізму церковне красномовство робить величезний вплив на всю культуру, поєднуючись, по суті справи, із пануючою  тоді философією - схоластикою, в основі якої була система спекулятивних, умоглядних, чисто формальних  логічних аргументів, що мають мету теоретично виправдати і «довести» догмати церкви.  Апеляція  до цитат із священного писання ,творів батьків церкви стає основним способом доказу «істинності» тих або інших положень.

  Починаючи  з ХI ст. схоластична риторика  активно включається в шкільну  освіту поряд із граматикою  і діалектикою, складаючи трівіум  - «верхній поверх» семи мистецтв середньовіччя («нижній поверх» - квадріум включав арифметику, геометрію, астрономію, музику).  Для схоластичної риторики характерні формалізм, абстрактність, багатослівність, зубріння готових формул.

  В  середні віка відбувається переродження  і навіть повне виродження класичної риторики, що приймає форму церковного проповідництва. 

3. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ. 

  Зародження  і розвиток у надрах феодального  суспільства капіталістичних відношень  підточувало і руйнувало економічні  підвалини а так само засновані на них систему ідеологічних і культурних поглядів середньовіччя.  Створювались твори літератури і мистецтва гуманізму, що оспівують людину і її право на земне щастя.  Вперше за багато сторіч можливість звернутися до земних проблем сучасності, виступити проти засилля католицької церкви й аскетичної моралі одержав  і оратор.  Красномовство стає засобом консолідації антифеодальних сил і революційної боротьби.  Цей час висуває таких народних трибунів як, Гільом Каль - вождь Жакерії у Франції, Джон Болл і Уот Тайлер - керівники селянських повстань в Англії, Ян Гус і Ян Жижка - у Чехії.

  Італійські  гуманісти епохи Відродження  звертаються до забутої у середні  віка античної культури.  Для  культури Відродження характерне  живе поєднання старого і нового, єдності способу і логіки, тісний зв'язок мистецтва і науки.

В Італії в XIV ст. процвітає дипломатичне й  урочисте красномовство.  Успішно  розвивається в цей час академічне, судове і військове красномовство, а світське робить сильний вплив  на церковну проповідь, що нерідко наповняється філософським і навіть мирським змістом.

  В  усіх країнах Європи ораторське  мистецтво стає невід'ємним елементом  культури нового часу, безсумнівним  кроком вперед у порівнянні  зі схоластичною риторикою середньовіччя,  висловлюючи класові інтереси підіймаючоюся буржуазії. 

4. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ДРЕВНЬОЇ РУСІ. 

  Вже  в дофеодальний період поряд  із пісенною народною творчістю  зустрічаються декілька видів  російського красномовства.  Досягає  високого розвитку політичне  красномовство.  Ораторська промова звучить на сходках старійшин, народних зборах, віче, що являють собою в древньої Русі вищий орган влади.  Вічова промова відрізняється чіткістю композиції, граничною лаконічністю, високою образністю, умінням стиснуто й енергійно висловити політичну програму.  У переговорах російських князів розвивається дипломатичне красномовство.  Одна з перших серйозних російських дипломатичних акцій відноситься ще до X ст., коли після знаменитої перемоги князя Олега під Царьградом княжими послами був укладений «Договір росіян із греками».

  У  Древній Русі надавалося велике  значення військовому красномовству.  Князі і воєводи зверталися  до війська і народу з закликом  зробити усе для перемоги над  ворогом - «Повість временних  літ».  Чудовим пам'ятником військово-політичного красномовства Київської Русі є «Слово о полку Игоревім» - твір кількох жанрів: ораторської промови, військової повісті, героїчної пісні. 

5. БУРЖУАЗНЕ ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО.

XVI - XX ст. 

  В  країнах Європи у цей період  інтенсивно розвивається судове, парламентське, урочисте красномовство.  У Англії в XVI ст. риторику вивчають по працях Квінтіліана і Цицерона, У Кембриджі й Оксфорді.  У першій половині сімнадцятого століття вона включається в список навчальних предметів Гарвардського, а потім і інших університетів США.  Значний крок уперед теорія ораторського мистецтва зробила в працях знаменитого гуманіста Ф. Бекона - родоначальника англійського матеріалізму, що висував основною задачею риторики з'єднання розуму з уявою для кращої реалізації задуму.

  Французька  буржуазна революція сколихнула  всю Європу, привела до руху  мільйонні маси.  Величезне значення  придбало в цей час сміливе  революційне слово, трибуна оратора  стала знову місцем боротьби.  Полум'яними трибунами революції  були Робесп"єр, Марат, Дантон, Сен-Жюст і інші.

  У  теорії ораторського мистецтва  кінця двадцятого століття виявляється  прагнення з'єднати положення  старої риторики з новітніми  науковими даними.  Усі більше  уваги приділяється обліку психології  мас, впливу особистості оратора, емоційному впливу слова.  Закладаються основи буржуазної теорії і практики маніпулювання свідомістю мас в інтересах влади імущих.  В даний час у західних країнах ораторське мистецтво розглядається як ефективний засіб ідеологічного впливу який не поступається по силі засобам масової інформації.  Майстерності публічного виступу додається винятково важливе значення в ідеологічній боротьбі, воно служить ефективним засобом завоювання авторитету і популярності на політичній арені. 
 
 

ВИСНОВОК. 

  У  наш час знову відроджується  значимість живого, публічного слова  яке стае об'єктом усе більш  численних наукових досліджень, у яких беруть участь тисячі  вчених.  Крім вивчення історії  ораторського мистецтва їх приваблюють  проблеми, пов"язані з впливом  промови, переконанням, вселянням і іншими аспектами ефективності усного слова.  Завдяки бурхливому розвитку телебачення здається, що весь світ говорить із нами, є присутнім у наших будинках.  Міжконтинентальні «мости», «круглі» столи, зустрічі в студіях із великими політиками, вченими, діячами мистецтва - одна з яскравих прикмет сучасності.  Стрімкі зміни в   демократичному суспільстві витискають епоху читання друкарських текстів із високих трибун, замінюючи їх на емоційну і живу промову сучасних ораторів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1. «МАСТЕРА  КРАСНОРЕЧИЯ». Митрофанов О.Г. «Знание». Киев. 1993г.
2. «ОСНОВЫ СОВЕТКОГО ОРАТОРСКОГО ИСКУССТВА». Ножин Е.А. «Знание». Москва. 1981г.
3. «ЛЕКТОРСКОЕ КРАСНОРЕЧИЕ». Чихачев В.П. «Знание». Москва. 1989г.
4. «ИСТОРИЯ РИТОРИКИ». Плошкин А.М. «Наука». Харьков. 1995г.