Основні етапи розвитку політології

 

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Державний вищий  навчальний заклад

«Київський  національний економічний університет  імені Вадима Гетьмана»

Кафедра політології та соціології

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: «Основні етапи  розвитку політології»

 

 

 

 

 

 

 

Студента  І курсу,

5 групи, спеціальності 6504

факультету  економіки та управління

Яковенка  Дмитра Олексійовича

 

 

 

 

 

 

Київ - 2012

План

Вступ

1. Етапи формування політології
2. Сучасна західна політологічна думка

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Дослідження і вивчення етапів розвитку політології є дуже важливим та актуальним питанням на сьогодні. Ми всі є суб’єктами політики в нашій  країні, тому для того, щоб найбільш раціонально, розумно, об’єктивно брати  участь в політичній діяльності, потрібно знати історію формування політології, як вчення про політику, та головні  етапи її розвитку.

Політологія є однією з  основних навчальних дисциплін. Актуальність її вивчення виявляється не тільки в її освітньому й виховному впливі. Для фахівців необхідно усвідомлювати  суспільні потреби й інтереси, розуміти перспективні завдання, що стоять перед нашою країною. Для цього  потрібні глибокі знання в області  політології. У розвинутих демократичних  країнах політологія давно стала  провідною науковою дисципліною, ефективним засобом формування громадянського суспільства.

Сьогодні науку досліджують  представники таких сучасних напрямів політології: англо-американьска, французька, німецька, італійська, іспанська, польська. До них належать вчені: Д. Істон, К. Дойч, С. Верба, К. Шмідт , Р. Арон, М. Вебер, Б. Кроче, А. Пассадо, Е. Тоффлер та інші.

Мета дослідження - розглянути основні етапи розвитку політології, їх  особливості та вплив на сучасний стан науки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Етапи формування політології

- Зародження та розвиток думок про політику в стародавньому світі

Міфологічні уявлення про політику

Витоками політичної думки можна вважати міфи й  легенди народів стародавнього  світу — єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, римлян та ін. За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід'ємну частину світових, що мають божественне походження. У них відповідно й висвітлюється земне життя людей, суспільний і державний устрій, їхні стосунки між собою і богами, їхні права й обов'язки. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків — основна ідея й тема стародавніх міфів. Так, один із них, китайський, твердить про божественне походження і характер земної влади найпершого верховного правителя Піднебесної (імператора Китаю), який є єдиною точкою зв'язку з вищими, небесними, силами. Інші посадові особи — лише виконавці особистої влади правителя.

У Єгипті, Вавилоні, Індії  трапляється дещо інша версія міфу, за якою боги - першопричина влади правителя  — самі продовжують залишатися вершителями  земних справ і людських доль. Отже, все, що відбувалося в житті, включаючи  і сферу політики, спочатку сприймалося  людьми як результат впливу божественної волі або хаос випадковостей.

Згідно з релігійно-міфологічними  уявленнями стародавніх євреїв, їхній  єдиний, істинний бог установив особливі договірні відносини з усім єврейським народом, він є його славою і царем, тобто верховним законодавцем, правителем і суддею.

На різних етапах розвитку людства політичні погляди ще не виступали відносно самостійними сферами знань, а були складниками  загальної картини світу й  тому зазнавали впливу міфологічних і релігійних уявлень. Не випадково  у стародавній Індії, скажімо, правові  збірники відображають ідеологію брахманізму, а в стародавньому Китаї велику роль у формуванні політико-правової думки відігравали вчення Конфуція, Лао-Цзи та інших філософів.

У філософії Конфуція одна з головних проблем діяльності володаря й адміністрації полягає в  забезпеченні блага народу, а соціальний порядок можливий тоді, коли кожен  знає свої права та обов'язки й виконує  їх. Цим досягається міцність і  стабільність суспільства. Своє право  на керівництво державні правителі, на думку Конфуція, повинні доводити знаннями, своїми здібностями й мудрістю[7, c. 142-144].

•  Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму

У результаті спостережень і  порівняння окремих подій та явищ, накопичення знань про суспільні  процеси люди навчилися знаходити  в політичному житті закономірні  й досить стабільні зв'язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала  предметом аналізу, що давало змогу  виділяти із суцільного потоку подій  окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи  суджень і висновків, тобто форми  теорії.

Головною передумовою  правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного  процесу, становлення раціонального  світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення  політичних проблем спочатку практично  не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й  етико-політичні теорії виступали  як особливий розділ філософських учень.

Перехід до теоретичного аналізу  політики вивів людську думку  на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.

Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність  зв'язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.

 Аристотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного  розвитку. Водночас держава —  найвища форма відносин, яка охоплює  всі інші, які досягають своєї  мети й довершеності. Однак Аристотель  критикував прагнення Платона  зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона  складається з багатьох елементів,  тому перебільшене поривання  до єдності (як спільність майна,  дружин і дітей у Платона)  призводить до загибелі держави.  Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі[4, c. 18-19].

Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати  таким чином:

 

 

 

 

 

 

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.: • Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду • Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту • Заснував учення про природний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифікації • Обґрунтував концепцію ідеальної держави, основними характерними ознаками якої є мужність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність • Запропонував модель державного устрою, в якій регламентація життя громадян набирає всезагального, тотального характеру Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян

У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.: • Визначив людину як "політичну істоту", чия сутність проявляється насамперед у державному житті • Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову • Визначив правильні та неправильні форми державного правління • Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення • Політику тісно пов'язував з  моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики

 

Особливе місце в історії  політичної думки займають ідеї, які  були висунуті стародавніми римлянами  в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.

Засновником римської політології  вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).

У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов'язаних згодою в питаннях права  та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права[3, c. 45-47].

•  Політична думка середньовіччя, Реформації, Відродження та Просвітництва

Особливість уявлень про  політичну думку доби феодалізму полягала в богословському трактуванні  їх. Але водночас навіть видатні  теологи тієї епохи часто посилалися на Аристотеля, роблячи свої узагальнення щодо розвитку сучасного їм політичного  життя.

В епоху середньовіччя  людська сутність із політичної була зведена до релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали  і політичними аксіомами. їх суть досить чітко визначив А. Августин, який писав, що весь рід людський, життя  якого від Адама до кінця цього  віку є, так би мовити, життям однієї людини, визначається божими законами, ... а керують ті, котрі піклуються, як чоловік — жінкою, батьки —  дітьми, пани — рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки —  чоловікам, діти — батькам, раби —  панам.

Найяскравіше це виявляється  у засновників християнської  політичної теорії — Аврелія Августина (354—430) і Фоми Аквінського (1226—1274). Августин, на відміну від Платона й Арістотеля, побудував свою концепцію "кращого життя" (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини, реалістичному гуманізмові: людина не зневажає іншу людину через її вади, вона ненавидить вади, зате любить людину.

У християнському політичному  вченні Ф. Аквінського держава розглядається  як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави — збереження порядку та громадського спокою. Згідно з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управління він вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія — належні їй заслуги, а народ, який залучається до управління, є гарантом соціальної злагоди. Дії монарха обмежені законами. З волею народу слід рахуватися.

І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над світською владою.

З часом релігійна концепція  політики втрачає панівне становище. Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії.

У суспільному житті відбулися  серйозні зміни. На арену політичного  життя вийшли нові сили.

Період Реформації (16—17 ст.) в більшій частині Західної Європи характеризувався зародженням нових  економічних відносин, активними  політичними рухами низів і бурхливими сплесками в духовному житті. Особливо це виявилося в діяльності римсько-католицької церкви й ставленні  до неї світської влади в більшості  європейських країн, які прагнули незалежності від Риму й установлення своєї  державної релігії. Найяскравіший  приклад — протестанська Реформація в Німеччині. Це й повстання нижчих дворян під керівництвом фон Зікінгена в 1523 р., й Велика селянська війна 1525 р., й т. ін. Усі вони були спрямовані проти римсько-католицької церкви й увійшли в історію з такими реформаторами, як М. Лютер і Т. Мюнцер[11, c. 52-54].

М. Лютер виступав проти  претензій католицького духовенства  на контроль віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. Була висунута вимога ліквідації відособленого  стану священиків, усієї їх надзвичайно  дорогої ієрархії. Підупав авторитет  панських декретів і постанов, рішень соборів. Єдиним авторитетом залишалося Святе писання.

Т. Мюнцер також виступав проти офіційної церкви. Його проповіді й організаторські здібності, що розкрилися в селянській війні, були пов'язані з боротьбою проти панівної церковної та владної еліти. Він стверджував, що тільки трудовий народ, "ремісники і плугатарі", здатні розуміти мету Бога, адже їхні інтереси цілком збігаються. На думку Мюнцера, майбутній лад можливий лише як результат боротьби народних мас проти поневолювачів. Ліквідацію феодалів і передачу всіх матеріальних благ до рук трудящих шляхом зрівняльного розподілу він вважав початком "майнової спільноти".

В Англії Реформація, започаткована  згори, набула дещо іншої спрямованості. Починаючи з 1534 p., тобто з уведенням "Акта про верховенство" й утворенням англіканської церкви, пориваються  зв'язки з Ватиканом, закриваються монастирі, а їх землі конфіскуються, приймається  англіканський символ віри з 39 статей, у яких відкидались основні догмати  католицької церкви. Англіканська церква стала прикладом компромісного  варіанта протестантизму, компромісу між землевласниками-аристократами  й великою буржуазією, досягнутого  внаслідок тривалої боротьби англійської  королівської влади проти політичних та економічних зазіхань папського  двору. Причина компромісу досить проста: як одні, так і інші вбачали в  релігії засіб впливу на свідомість людей, щоб зробити їх слухняними наказам господарів, яких поставив над ними промисел Божий.

В історичному розвитку набуття  політичною думкою форми теорії не означало, що вона стала наукою. Для  цього необхідний своєрідний "поріг  науковості".

У політиці "поріг науковості" виявився незрівнянно вищим, ніж  у механіці чи астрономії. Й справа тут не тільки в більшій складності об'єктів дослідження. Сам суб'єкт  пізнання не відокремлений від процесів, які він вивчає й учасником  яких він є. Мабуть, саме тому науковість політики формується значно пізніше, ніж  у точних науках. І хоча в політиці розвивалися нові ідеї й теоретичні принципи, політична думка довго  не могла виконати головну для  наукового методу пізнавальну операцію — "відокремити" від себе об'єкт  свого пізнання.

Аналіз сутності політичних процесів, що є головним завданням  науки, систематично підмінявся роздумами  про те, якими вони повинні бути, а політична теорія в цілому залишалася в полоні споглядальних уявлень про "природу людини". Оскільки потреби людей характеризувалися при цьому як щось постійне (а такою бачилася й сама природа), то політика й у теоріях 17—18 ст. трактувалася здебільшого надісторично, як сукупність незмінних відносин, однакових для всіх часів і народів[10, c. 34-37].

Політична наука, започаткована  ще в епоху античності, активно  відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов'язано з іменем одного з  видатних засновників політичної науки  італійця Н. Макіавеллі (1469—1527). Саме в  його працях "Міркування з приводу  першої декади Тита Лівія" та "Володар" дістає дальший розвиток політична  наука.

Н. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. "Володар" — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і  втрату.

Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому  рівні знань про суспільство[8, c. 27].

• Політичні доктрини нової доби

Відмінною рисою другої половини 18 ст. та 19 ст. є два епохальні чинники.

По-перше, європейська цивілізація  бурхливо розвивається під впливом  Великої французької революції, яка проголосила, за словами К. Маркса, новий політичний устрій і дала всьому світові зразки демократії та свободи.

По-друге, внаслідок промислового перевороту, тобто заміни мануфактурного виробництва великою машинною індустрією, бурхливо розвиваються капіталістичні відносини, що стають панівними в  суспільно-економічному житті.

Відповідно до цього почалося створення нових політичних, філософських і правових систем життєдіяльності  суспільства.

У Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки 19 ст., були професор філософії Кенігсберзького  університету Іммануїл Кант (1724-1804), видатний філософ і громадський діяч Йоган Готліб Фіхте (1762—1814), геніальний мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770—1830).

І. Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму  як нової течії соціально-політичної думки. Лібералізм відобразив ідейні позиції  заможної частини третього стану, яка  вимагала економічної й політичної свободи для своєї життєдіяльності. На думку І. Канта, лібералізм — єдина  розумна платформа суспільного  устрою, яку він обґрунтував у  таких працях, як "Ідеї загальної  історії", "До вічного миру", "Метафізичні початки вчення про  право" та ін.

Під впливом цих ідей просвітництва  та школи природного права, яка обстоювала індивідуалізм, сформувалися головні  принципи соціальної концепції І. Канта: кожна особа є завершеною гідністю й абсолютною цінністю; людина не є  знаряддям здійснення якихось планів, навіть спрямованих на суспільне  благо: вона -- суб'єкт моральної свідомості й докорінно відрізняється від  навколишньої природи, у своїй поведінці  повинна керуватися велінням морального закону; закон цей апріорний, не може зазнавати впливу зовнішніх обставин і тому беззастережний.

Сукупність умов, які обмежують  сваволю одного стосовно іншого й  запобігають виникненню конфліктів у суспільстві, і є право. Саме воно покликане регулювати поведінку  людей. Суб'єктивні мотиви, спосіб мислення й переживань його зовсім не цікавлять  — цим займається мораль. Ніхто  не може наперед приписувати людині, заради чого вона має жити, в чому сутність її власного блага та щастя. Більше того, неможливо домагатися цього від неї погрозами, застосуванням сили.

Істинне призначення права  — надійно гарантувати той  соціальний простір, в якому моральність  могла б нормально виявити  себе, в якому беззаперечно реалізувалася  б свобода. А це досягається наданням права примусової сили, яку може дати тільки держава.

І. Канту належить пальма першості в обґрунтуванні правової держави. Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського  ладу, за якого можливий поділ властей: законодавча влада належить колективній  волі народу, виконавча зосереджена  в руках правителя за законом, а судова призначається виконавчою[6, c. 48-49].

Соціально-політична доктрина Й.Г. Фіхте розвивалася в характерному для німецької класичної філософії  руслі природно-правової теорії. Тому й не дивно, що між його поглядами  та поглядами І. Канта дуже багато спільного.

У соціальній філософії Ф. Геґеля належне місце посідає проблема держави, влади, суспільного устрою. Зокрема, у "Філософії права" він підкреслює, що "ця праця, оскільки в ній зосереджена наука про державу, буде намаганням осягнути й описати державу як щось розумне в самому собі". Перехід до нових форм виробництва державного устрою він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад. У такій державі всі повноваження (загальні та одиничні) легітимні й правомірні, а із взаємовідносин розумні лише ті, які опосередковані правом.

Ставлення держави до її складників — індивідів та їх об’єднань  — здійснюється у "формі правових обов'язків". Відповідно, права й  свободи індивідів і громадських  угруповань (громад, корпорацій, товариств), а також владних установ (монарха, уряду й законодавчої влади) дійсні, розумні та правомірні.

Ф. Геґель увів у політичну науку розмежування понять "громадянське суспільство" (сукупність економічних відносин) і "держава". Державу ("дійсність моральної ідеї") він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства й розв'язує суперечності між його членами. Водночас такі суперечності між багатством і бідністю він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, подолати їх практично неможливо й вони не залежать від держави.

Серед представників англійського лібералізму помітне місце належить Ієремію Бентаму (1748-1832). Його теорія утилітаризму набула в той час неабиякої популярності. Мислитель запропонував програму демократизації політичних і правових інститутів держави. В основі її лежить принцип корисності, тобто властивість будь-якого предмета приносити користь, вигоду, добро, щастя або запобігати злу, шкоді, нещастю. Усе, що сприяє корисності або інтересам суспільства, збільшує достаток його членів. У І. Бентама особа є метою, а держава — засобом.

Завдання держави —  забезпечити щасливе життя всіх людей. Вона не повинна регламентувати господарську діяльність, втручатися в економіку, основу якої становить  приватна власність і вільна конкуренція.

І. Бентам виступав за демократичну республіку, оскільки лише за такого устрою можливе здійснення цілей держави — благо всього народу[2, c. 27-29].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сучасна західна політологічна думка 

У країнах Заходу політологія  відіграє значну роль і як теоретична дисципліна, і як інструмент практичного  впливу на різні соціальні процеси. Однак, незважаючи на високий ступінь  розвитку політичної науки в таких  країнах, як США, Франція, Великої Британія, ФРН та інші, спостерігаються суттєві  відмінності у підходах до розгляду практично всього спектра політологічних проблем — і на рівні національних шкіл, і на рівні університетів  чи дослідницьких центрів у межах  самих цих шкіл. Це досить легко  пояснити, якщо згадати, що розвиток вище¬названих країн відбувався нерівномірно, процес становлення демократичних інститутів у кожній з них мав свою специфіку. Так, історію Франції останніх двох століть небезпідставно вважають каталогом політичних режимів. А от політичний устрій США та Великої Британії за цей період істотних змін не зазнав.

Слід мати на увазі й  нерівномірність розвитку економічної  сфери західних держав. Економічні кризи кінця 20-х — початку 30-х  років, втрати внаслідок двох світових воєн, різкий економічний злет Німеччини  та Японії — все це також зумовило якісні відмінності в рівнях розвитку національних політологічних шкіл, пріоритетність тих чи інших об'єктів дослідження.

На західну політичну  науку значний вплив справили загальносвітові процеси. Існування  протягом більш як 70 років Радянського  Союзу, який вважався "імперією зла", спричинило цілий напрям у політичній науці — радянологію. Після розпаду СРСР відбуваються зміни в об'єкті дослідження. Західні політологи аналізують можливі шляхи розвитку молодих незалежних держав, які раніше входили до складу Радянського Союзу.

Основні етапи сучасної політичної думки наведено на схемі 1.

Рис. 1. Етапи  еволюції сучасної політичної науки

Величезне значення для формування й розвитку національних політологічних шкіл мають політико-культурні традиції. Становлення політології не було ізольованим процесом, воно зазнало істотного впливу традиційних наук — філософії, історії, юриспруденції. Велику роль у цій науці відіграють твори класиків соціально-політичної думки.

Не випадково професор Наффілдського коледжу в Оксфорді Д. Міллер підкреслює, що в одній із сучасних інтерпретацій предметом політичної теорії є історія політичної думки, оскільки класичні теорії виявляються непоганим стартом для роздумів про сучасну політику. Й це справді так. Досить згадати, що багато вчених пов'язують народження політології як самостійної науки з виникненням філософської доктрини позитивізму, родоначальник якої О. Конт запропонував "звести політику в ранг наук, що ґрунтуються на спостереженні"[5, c. 44-47].

Важливим етапом розвитку західної політології (особливо у США) було утвердження в ній біхевіоризму як специфічного методу дослідження  політичного життя. Головним об'єктом  уваги стала політична поведінка  людей. Цей метод панував у  політичній науці Заходу понад 30 років, аж до 60-х років 20 ст. Взагалі, стосовно розвитку західної політології до середини 70-х років слід підкреслити, що її методологічною основою були різноманітні модифікації позитивізму — біхевіоризм  і постбіхевіоризм, структурний функціоналізм, технократизм та ін.

У середині 70-х років у  суспільному житті Заходу відбуваються суттєві зміни. Відомий американський  учений Д. Белл писав, що для того часу характерні повстання проти авторитетів, експериментаторство в моралі, становлення більш відкритого стилю життя. Представники різних течій суспільно-політичної думки заговорили про кризу демократії, некерованість державно-політичних інститутів.

Реакцією на всі ці явища  стала реідеологізація. Мислителі, які раніше проголошували "кінець ідеології" (Р. Арон, Д. Белл та ін.), тепер визнають безпідставність погляду на політику як на сферу, вільну від ціннісних орієнтацій. Водночас підкреслюється марність тотального заперечення існуючих інститутів і необхідність справжніх авторитетів. Питання про роль ідеології в політиці й сьогодні є одним із головних у політології західних країн.

Процес реідеологізації змусив західних політологів по-новому підійти до проблем держави. Раніше остання традиційно розглядалася як певна сила, що стабілізує соціальні суперечності. У нових підходах простежується думка про необхідність "урізати" деякі права держави: обмежити її втручання в економіку та соціальну сферу, розширити ринкову конкуренцію. У зв'язку з цим у політологічній науці розгорілася суперечка про співвідношення вільного ринку, бізнесу й демократії. Частина вчених (Ф. Хайєк, Д. Ешер та ін.) стверджувала можливість політичної демократії лише за наявності економіки, яка ґрунтується на принципах вільної конкуренції та вільного ринку. Інші (Ч. Ліндблом, Р. Даль) висловлювали думку про те, що приватна власність, конкуренція, ринок — умови неодмінні, але недостатні для існування демократії, оскільки повна реалізація відносин вільного ринку без втручання держави може призвести до посилення економічної могутності окремих осіб чи груп. А це, в свою чергу, призведе до політичної нестабільності.

Ще одна проблема, яка опинилася  з другої половини 70-х років у  центрі уваги західних політологів, — бюрократизація демократичних  інститутів. Демократія, як підкреслював іще М. Вебер, завжди вступає в  конфлікт із бюрократією. Але під  прикриттям секретності ця остання  може протидіяти спробам виборних органів  одержати ту чи ту інформацію. Таким  чином, бюрократизм дедалі більше пронизує демократичні інститути, відвойовуючи одну позицію за іншою. Але, на думку  професора Австралійського національного  університету Е. Етціоні-Хейлві, між демократією й демократичною системою існує тісний взаємозв'язок, хоча й суперечливий і парадоксальний. З одного боку, зростаюча влада бюрократії справді є загрозою демократичній системі, а з іншого — сучасна демократична система не може існувати без більш-менш могутньої й незалежної бюрократії[1, c. 61-64].

 

Висновки

Проблема зародження й  еволюції політичних знань охоплює  різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного  процесу. Складність і мінливість сучасного  політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого  людством сукупного досвіду, всієї  духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні  знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх  політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного  концептуального доробку наших  пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тисячоліття, неможливе  глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного розвитку.