Особистість Армана Рішельє

Вступ

Сину Генріха IV було всього 9 років, коли він став королем Людовіком XIII. Скориставшись малолітством короля і нездатністю його матері, королеви-регента Марії Медічі, управляти державою, французьке дворянство повністю вийшло з-під контролю влади. В країні запанувало політичне безладдя.

Порядок навів перший міністр Людовіка XIII кардинал Рішельє (1585-1642). Попри гучні титули, він безжально розправлявся із заколотниками. Непокірні аристократи ненавиділи кардинала, але Рішельє непохитно стояв на сторожі державних інтересів. Шалене обурення знаті викликав і виданий міністром закон про заборону дуелей — масового явища серед дворянської молоді, яка в такий дивний спосіб прагнула продемонструвати свою мужність, благородство і честь. Тільки за 20 років правління Генріха IV на дуелях загинуло близько 12 тис. дворян. Кардинал Рішельє заявив, що обов'язок підданих - не знищувати один одного, а проливати свою кров за короля і батьківщину. Із приходом Рішельє до влади відбулися серйозні зміни у зовнішній політиці Франції. Кардинал відстоював ідею «європейської рівноваги» і виступав проти прагнення Габсбургів головувати в Європі. Завдяки дипломатичному, а згодом і військовому втручанню Франції Тридцятилітня війна (1618-1648) закінчилася повним крахом Австрії та Іспанії. Франція приєднала до своїх володінь Лотарингію, Ельзас та інші землі, її вплив на міжнародній арені надзвичайно зріс.

Рішельє вважав, що «освіченість - найкраща окраса держави». У 1635 р. він заснував знамениту Французьку академію, всіляко підтримував письменників, художників і вчених. Кардинал і сам писав вірші, а його п'єси з успіхом йшли на сцені. За сприяння Рішельє почала виходити перша французька газета, яку міністр використовував для пропаганди своєї політики. Стосунки між Людовіком XIII та його першим міністром були непростими. Якось вони разом виходили з королівського кабінету. Біля самого порога король раптом зупинився і, звертаючись до Рішельс, уїдливо сказав: «Проходьте першим, всі й так говорять, що саме Ви - справжній король». Інший і би розгубився, але не Рішельє. Він підхопив підсвічник і впевнено рушив далі зі словами: «Так, сір, я йду попереду, аби освітлювати Вам дорогу».

Як ми бачимо Рішельє був важливою особою у Франції продовж багатьох років.

Розділ І. Особистість Армана Рішельє

    Кардинал Рішельє - одна з найбільш неоднозначних фігур світової історії. Цей «другий чи, правильніше, перший володар Франції » , насамперед, завдяки романам Олександра Дюма - батька відомий як підступний інтриган, хитромудра і безкомпромісна особистість, протистоїть Людовику XIII. Кардинал постає перед нами головним державним зрадником, дбаючим про власні інтереси, часом на шкоду Франції, який своєю силою і хитрістю зумів підпорядкувати собі слабкого і безвольного короля Людовика XIII. Така тенденція проступає в багатьох літературних та історичних працях XVIII –XIX ст. [3, с. 24].

    Як особистість  кардинала, так і його діяльність  дуже неоднозначні. Ларошфуко казав, що «стільки пролитої крові  і стільки викривленої доль  зробили правління кардинала  Рішельє ненависним для всіх. М'якість регентства Марії Медічи була ще пам'ятна кожному, і всі лицарі королівства, бачачи себе переможеним, вважали, що після колишньої свободи вони впали в рабство». У теж час період « правління » Рішельє всіляко сприяв розвитку культури, науки і мистецтва Франції, становленню єдиного і потужного, налагодженого механізму державної влади, підготував благодатний грунт для блискучого і галантного століття Короля – Сонця [1, с. 26].

    Син Франсуа  дю Плессі, сеньйора де Плессі , і дами Сюзанни де ла Порт , його дружини , який народився в дев'ятий день вересня 1585 , був хрещений 5 травня 1586 в паризькій церкви Сент -Есташ і іменований ім'ям Арман Жан . Малюк народився дуже слабким ; його здоров'я довгий час вселяло серйозні побоювання.

    Сім'я дю Плессі де Рішельє належала до родовитому дворянству Пуату. Батько Рішельє входив до числа найбільш довірених осіб короля Генріха III. Молодий король призначив свого улюбленця на почесну посаду Прево королівського дому, а потім звів у ранг Прево Франції, завітавши орден Святого Духа, який мали лише обрані.

    Мати майбутнього  великого кардинала призначала  його спершу до військової  служби. Проте, Арман отримав надзвичайно гарну освіту, вивчав в Лізьє риторику і філософію, а потім вступив до військового училища. Він встиг добитися великих успіхів у фехтуванні та верховій їзді, коли домашні обставини спонукали його відмовитися від військової кар'єри і перейти в духовне звання [6, с. 45-46].

   Основним джерелом  матеріальних благ сім'ї був  дохід від посади католицького  духовного обличчя єпархії в  районі Ла -Рошелі, дарований Плессі, ще Генріхом III в 1516 році. Однак щоб зберегти його , хтось з сім'ї повинен був прийняти чернечий сан. До 21 року передбачалося , що Арман , молодший з трьох братів, піде по стопах батька і стане військовим і придворним.

    Але в 1606 році  середній брат пішов у монастир, відмовившись від єпископства  в Люсоне ( в 30 км на північ від Ла -Рошелі ), яке зазвичай успадковувалося членами сім'ї Рішельє. Єдине, що могло зберегти сім'ї контроль над єпархією, це вступ юного Армана в духовне звання [5, с. 125].

    Оскільки Жан  був дуже молодий , щоб прийняти  сан , йому було потрібне благословення  Папи Римського Павла V. Відправившись  до тата до Риму абатом , він  спочатку приховав від тата  Павла V свій дуже юний вік , а  після церемонії покаявся . Виведення  тата був такий : " Справедливо , щоб молода людина , що виявила  мудрість , що перевершує його  вік, була підвищена достроково ". 17 квітня 1607 двадцятидворічний Арман -Жан дю Плессі прийняв ім'я Рішельє і сан єпископа Люсонского . Церковна кар'єра у той час була дуже престижною , і цінувалася вище світською. Проте Жан Рішельє на місці колись процвітаючого абатства в Люсоне знайшов лише руїни - сумну пам'ять про Релігійні війни . Єпархія була одна з найбідніших і засобів , що доставляються нею , не вистачало на хоч трохи пристойне життя . Але молодий єпископ не падав духом [2, с. 32; 9, с. 234].

     Рішельє, приїхавши в Париж, в перший час продовжував наукові заняття. Блискуче склавши іспит в Сорбонні, він отримав в 1607 році вчений ступінь доктора богослов'я. Дватцаті -трьох річний єпископ, вступивши в управління єпархією, відразу виявив великі організаторські здібності. За 5 років він заново відбудував церкви , зруйновані під час релігійних воєн.

    Сан єпископа  давав можливість з'явитися при  королівському дворі , якій Рішельє не забарився скористатися. Дуже скоро він абсолютно зачарував своїм розумом , ерудицією і красномовством короля Генріха IV . Генріх називав Рішельє не інакше як " мій єпископ " . Але , як це буває в подібних випадках , таке стрімке піднесення провінційного єпископа не сподобалося деяким впливовим персонам, і Рішельє довелося покинути столицю .

   Кілька років Рішельє провів в Люсоні. Там єпископ Рішельє першим у Франції зумів провести реформування господарства монастиря , а також був першим французом , що написав теологічний трактат на рідній мові, де відобразив положення справ в країні , зруйнованій Релігійними війнами [4, с. 457].

    Весь свій вільний  Рішельє займався самоосвітою , тобто читав. Зрештою він дочитався до того , що до самого кінця днів його мучили страшні головні болі.

Вбивство фанатиком -католиком Равайльяком Генріха IV в 1610 році розв'язало руки сепаратистам . Уряд Марії Медічи , королеви-матері , регента при Людовику XIII , було наскрізь корумповане . Розвал підкріплювався невдачами військових , так що королівський двір пішов на переговори з представниками збройних мас [7, с. 34].

   Єпископ Люсонській ( Рішельє) виступив на переговорах як посередник , що послужило приводом обрання його представником в Генеральні Штати від духівництва Пуату в 1614 році. Генеральні штати - збори станів , установлені в середні століття і все ще зрідка збиралося королем по тих чи інших приводів . Делегати були розділені на перший стан ( духівництво) , другий стан ( світська аристократія) і третій стан ( буржуа ) . Молодий єпископ Люсона повинен був представляти духівництво рідної провінції Пуату. У конфлікті між духівництвом і третім станом (ремісники , купці і селяни) з приводу відносин корони і Тата єпископ Рішельє зайняв нейтральну позицію , віддавши всі сили приведенню сторін до компромісу.

   Вже незабаром  Рішельє відмітили завдяки спритності і хитрості , проявленим їм при налагодженні компромісів з іншими групами і красномовною захисті церковних привілеїв від посягань світських властей. У лютому 1615 йому було навіть доручено виголосити парадну промову від імені першого стану на завершальній сесії. Наступного разу Генеральним штатам належало зібратися лише 175 років опісля , напередодні Французької революції [8, с. 235].

    При дворі молодого  Людовика ХIII звернули увагу на 29 -річного єпископа. Незважаючи на вельми слабке здоров'я, Рішельє надзвичайно багато працював і входив в усі подробиці державного управління. Чимало часу витрачалося у нього також на літературні праці, театр. Рішельє був одним з кращих ораторів свого часу. Речі його в парламенті і в зборах мали звичайно діловий характер.

Розділ ІІ. Передумови становлення абсолютизму 
Виникнення абсолютизму як нової форми монархії у Франції було викликано глибинними змінами, які відбулися в станово-правову структуру країни. Вони були викликані, перш за все, зародженням капіталістичних відносин. Становлення капіталізму йшло швидше в промисловості і в торгівлі, в сільському господарстві для нього все більшою перепоною ставала феодальна власність на землю. Серйозним гальмом на шляху суспільного прогресу ставав архаїчний, що вступає в протиріччя з потребами капіталістичного розвитку становий лад [1, с. 42].

Станова структура держави залишалася незмінною. Першим станом у державі було духовенство, що налічувало близько 130 тис. чоловік (при 15 млн. населення країни) і тримало у своїх руках 1/5 всіх земель. Духовенство, повністю зберігаючи свою традиційну ієрархію, відрізнялося великою неоднорідністю. Між верхівкою церкви і парафіяльними священиками посилилися протиріччя. Духовенство виявляло єдність тільки у своєму ревному прагненні утримати станові, число феодальні привілеї (стягування десятини та ін.) 

Більш тісної стала зв'язок духовенства з королівською владою і дворянством. Згідно конкордату, укладеним в 1516 році Франциском 1 і римським папою, король отримав право призначення на церковні посади. Усі вищі церковні пости, пов'язані з великим багатством і почестями, надавалися дворянської знаті. Багато молодші сини дворян прагнули отримати той чи інший духовний сан. У свою чергу представники духовенства займали важливі, а іноді і ключові пости в державному управлінні (Рішельє, Мазаріні та ін) [2, с.113].  

Звідси помітно, що між першим і другим станами, що мали раніше глибокі протиріччя, склалися більш міцні політичні та особисті узи. Панівне місце у суспільному та державному житті французького суспільства займало стан дворян, що налічувало приблизно 400 тис. чоловік. Тільки дворяни могли володіти феодальними маєтками, а тому в їх руках знаходилася велика частина (3/5) землі у державі. У цілому світські феодали (разом з королем і членами його сім'ї) тримали 4/5 земель у Франції. Дворянство остаточно перетворилося на суто особистий статус, що купується головним чином за народженням. Було потрібно доводити своє дворянське походження до третього-четвертого коліна. У XII в. у зв'язку з почастішанням підробкам дворянських документів була заснована спеціальна адміністрація, яка контролювала дворянське походження [3, с.244]. 

Дворянство надавалося також в результаті пожалування спеціальним королівським актом. Це було пов'язано, як правило, з покупками багатими буржуа посад в державному апараті, в чому була зацікавлена ​​королівська влада, постійно відчували потребу в грошах. Такі особи зазвичай називалися дворянами мантій, на відміну від дворян шпаги (потомствених дворян). Старе родове дворянство (придворна і титулована знати, верхівка провінційного дворянства) з презирством ставилося до "вискочок", який отримав звання дворянина завдяки своїм посадовим мантій. До середини XVIII в. було приблизно 4 тис. дворян мантій. Їхні діти повинні були нести військову службу, але потім, після відповідної вислуги (25 років), ставали дворянами шпаги [2, с.117]. 

Незважаючи на відмінності в рід і посадах, дворяни мали ряд важливих общесословние привілеїв: право на титул, на носіння певної одягу та зброї, у тому числі при дворі короля, і т.п. Дворяни були звільнені від сплати податків і від будь-яких особистих повинностей. Вони мали переважне право призначення на придворні, державні та церковні посади. Деякі придворні посади, які давали право на отримання високих окладів і не були обтяжені якими службовими обов'язками (так звані синекури), були зарезервовані за дворянській знаттю. Дворяни мали переважне право на навчання в університетах, у військовій королівської школі. Разом з тим дворяни в період абсолютизму втратили деякі свої старі і число феодальні привілеї: право на самостійне управління, право на дуель і т.д. [3, с.248]  

Переважну масу населення у Франції в XVI-XVII ст. становило третій стан, яке ставало все більш неоднорідним. У ньому посилилася соціальна і майнова диференціація, У самому низу третього стану перебували селяни, ремісники, чорнороби, безробітні. На верхніх його щаблях стояли особи, з яких формувався клас буржуазії: фінансисти, торговці, цехові майстри, нотаріуси, адвокати [1, с.56]. 

Незважаючи на зростання міського населення і його збільшувати вагу в суспільному житті Франції, значну частину третього стану складало селянство. У зв'язку з розвитком капіталістичних відносин у його правовому становищі відбулися зміни. 

З проникненням товарно-грошових відносин у село з селян виділяються заможні фермери, капіталістичні орендарі, сільськогосподарські робітники. Однак переважна більшість селян було цензітарія, тобто утримувачами сеньоральной землі з витікаючими звідси традиційними феодальними обов'язками і повинностями. Цензітарія до цього часу майже повністю були звільнені від панщинних робіт, але зате дворянство постійно прагнуло до збільшення цензу та інших поземельних поборів. Додатковими обтяженнями для селян були баналітети, а також право сеньйора полювати на селянській землі.

Виключно важкої і руйнівною для селянства була система численних прямих і непрямих податків. Королівські збирачі стягували їх, нерідко вдаючись до прямого насильства. Часто королівська влада віддавала збір податків на відкуп банкірам і лихварям. Відкупники проявляли таке завзяття при стягненні законних і незаконних зборів, що багато селян були змушені продавати свої споруди і інвентар і йти в місто, поповнюючи ряди робочих, безробітних і жебраків. Таким чином, основними причинами встановлення абсолютизму у Франції стали:  
- Розвиток капіталістичних відносин і виникнення буржуазії як соціальної опори абсолютної влади монарха;  
- Поява нового виду дворянства - дворянства шпаги, яке всім, що у нього було, було зобов'язане тільки королівської влади;  
- Подолання королівською владою зовнішньої і внутрішньої опозиції (встановлення примату світської влади над владою церковної), що призвело до доступу короля і його оточення до багатств католицької церкви у Франції

Розділ ІІІ. Виникнення і становлення абсолютизму в ФРАНЦІЇ

Як вже говорилося вище, закономірним результатом формування капіталістичного устрою і розпаду феодалізму було становлення абсолютизму. У переході до абсолютизму, хоча він супроводжувався подальшим посиленням самовладдя короля, були зацікавлені самі широкі верстви французького суспільства XVI-XVII ст. Абсолютизм був необхідний дворянству і духовенству, оскільки для них у зв'язку зі зростанням економічних труднощів і політичного тиску з боку третього стану зміцнення і централізація державної влади стали єдиною можливістю зберегти на якийсь час свої великі станові привілеї [4, с.30]. 

У абсолютизмі була зацікавлена ​​і міцніюча буржуазія, яка не могла ще претендувати на політичну владу, але потребувала королівської захисту від феодальної сваволі, знову сколихнула в XVI столітті у зв'язку з Реформацією і релігійними війнами. Встановлення миру, справедливості та громадського порядку було заповітною мрією основної маси французького селянства, що зв'язує свої надії на краще майбутнє з сильною і милосердною королівською владою. Коли внутрішня і зовнішня опозиція королю (у тому числі і з боку церкви) була подолана, а єдиний духовний і національна самосвідомість об'єднало широкі маси французів навколо трону, королівська влада зуміла істотно зміцнити свої позиції в суспільстві і державі. Отримала широку суспільну підтримку і спирається на зрослу державну міць королівська влада придбала в умовах переходу до абсолютизму великий політичну вагу і навіть відносну самостійність по відношенню до породила її суспільству [5, с.219]. 

Становлення абсолютизму в XVI ст. мало прогресивний характер, оскільки королівська влада сприяла завершенню територіального об'єднання Франції, формуванню єдиної французької нації, більш швидкому розвитку промисловості і торгівлі, раціоналізації системи адміністративного управління. Однак у міру посилюється занепаду феодального ладу в XVII-XVIII ст. абсолютна монархія, в тому числі і в силу саморозвитку самих її владних структур, все більш підносячись над суспільством, відривається від нього, вступає з ним у нерозв'язні протиріччя [6, с.229]. 

У політиці абсолютизму з неминучістю виявляються і набувають головне значення реакційні й авторитарні риси, в тому числі відкрите зневага до гідності і прав особистості, до інтересів і блага французької нації в цілому. Хоча королівська влада, використовуючи в своїх корисливих цілях політику меркантилізму і протекціонізму, неминуче підстьобувала капіталістичний розвиток, абсолютизм ніколи не ставив собі за мету захист інтересів буржуазії. Навпаки, він використав всю міць феодальної держави для того, щоб врятувати приречений історією феодальний лад разом з класовими і становими привілеями дворянства і духовенства. Історична приреченість абсолютизму стала особливо очевидною в середині XVIII ст., Коли глибока криза феодальної системи привів до занепаду і розкладання всіх ланок феодальної держави [4, с. 32]. 

З розвитком абсолютизму верховна політична влада все більше при міцно опинялася в руках короля, без поділу з якимись державними органами. Вже в XVI ст. Генеральні штати практично перестають функціонувати. У 1614 році вони були скликані в останній раз, незабаром були розпущені і вже не збиралися до 1789 року. Деякий час для розгляду проектів важливих реформ і вирішення фінансових питань король збирав нотаблей (феодальну знати). У XVI в. (З Болонського конкордату 1516 і Нантського едикту 1598) король повністю підпорядкував собі католицьку церкву у Франції. 

В якості своєрідної політичної опозиції королівської влади в XVI-XVII ст. виступив Паризький парламент, який до цього часу перетворився на оплот феодальної знаті і неодноразово використовував своє право ремонстрации і відхиляв королівські акти. Королівським ордонансом в 1667 році було встановлено, що ремонстрация може бути заявлена ​​лише протягом певного терміну після видання королем ордонанса, а повторна ремонстрация не допускається. У 1668 році король Людовик XIV, з'явившись в Паризький парламент, власноруч вилучив з його архіву всі протоколи, які стосуються періоду Фронди, тобто до антиабсолютистської виступам середини XVII в. У 1673 році їм же було вирішено, що парламент не має права відмовляти в реєстрації королівських актів, а ремонстрация може бути заявлена ​​лише окремо. Практично це позбавило парламент його найважливішою прерогативи - опротестовувати і відхиляти королівське законодавство [4, с.33]. 

Змінилося і загальне уявлення про владу короля і про характер його конкретних повноважень. У 1614 році за пропозицією "Генеральних штатів французька монархія була оголошена божественної, а влада короля стала розглядатися як священна. Вводилося нове офіційне титулування короля: "король Божою милістю". Остаточно затверджуються уявлення про суверенітет і необмеженої влади короля. Все частіше держава починає ототожнюватися з особистістю короля, що знайшло своє крайнє вираження у висловлюванні, що приписується Людовику XIV: "Держава - це я!". Уявлення про те, що абсолютизм грунтується на божественному праві, не означало сприйняття ідеї особистої влади короля, тим більше ототожнення її з деспотизмом. Королівські прерогативи не виходили за рамки законного порядку, і вважалося, що "король трудиться для Держави" [6, с.235]. 

Взагалі французький абсолютизм грунтувався на концепції нерозривному зв'язку короля і держави, поглинання першого другим. Вважалося, що сам король, його майно, його сім'я належать французькій державі і нації. Юридично король визнавався джерелом будь-якої влади, яка не підлягала якого-небудь контролю. Це, зокрема, призвело до закріплення повної свободи короля в сфері законодавства. При абсолютизму законодавча влада належить тільки йому одному за принципом: "один король, один закон". У короля було право призначення на будь-яку державну і церковну посаду, хоча це право могло бути делеговане їм нижчестоящим чиновникам. Він був остаточною інстанцією у всіх питаннях державного управління. Король брав найважливіші зовнішньополітичні рішення, визначав економічну політику держави, встановлював податки, виступав вищим розпорядником державних коштів. Від його імені здійснювалася судова влада [7, с.323]. 

При абсолютизму центральні органи розрослися і ускладнилися. Однак самі феодальні методи управління перешкоджали створенню стабільної і чіткої державної адміністрації. Нерідко королівська влада створювала на свій розсуд нові державні органи, але потім вони викликали її ж незадоволення, реорганізовувалися або скасовувалися. У XVI в. з'являються посади державних секретарів, один з яких, особливо у випадках, коли король був неповнолітнім, виконував фактично функції першого міністра. Формально така посада була відсутня, але Рішельє, наприклад, поєднував в одній особі 32 державних поста та титулу. Але за Генріха IV, Людовіка XIV, а також при Людовіку XV (після 1743) король сам здійснював керівництво управлінням в державі, прибираючи зі свого оточення осіб, які могли мати на нього великий політичний вплив [7, с.329]. 

Старі державні посади ліквідуються (наприклад, коннетабль в 1627 році) або втрачають будь-яке значення і перетворюються на прості синекури. Зберігає свій колишній вагу лише канцлер, який стає після короля другою особою в державному управлінні. Потреба в спеціалізованій центральної адміністрації привела в кінці XVI ст. до зростання ролі державних секретарів, яким доручаються певні сфери управління (закордонні справи, військові справи, морські справи і колонії, внутрішні справи). За Людовіка XIV державні секретарі, які спочатку (особливо при Рішельє) грали чисто допоміжну роль, наближаються до особі короля, виконують роль його особистих чиновників [8, с.256]. 

Розширення кола функцій державних секретарів веде до швидкого зростання центрального апарату, до його бюрократизації. У XVIII в. вводиться посади заступників державних секретарів, при них створюються значні за розмірами бюро, які в свою чергу діляться на секції, з суворою спеціалізацією та ієрархією чиновників. Велику роль в центральному управлінні грав спочатку суперінтендант фінансів (за Людовіка XIV був замінений Радою у справах фінансів), а потімГенеральний контролер фінансів. Цей пост придбав величезне значення починаючи з Кольбера (1665), який не тільки становив державний бюджет: і безпосередньо керував всієї економічної політикою Франції, але практично контролював діяльність адміністрації, організовував роботи по складанню королівських законів. При Генеральному контролері фінансів згодом також виник великий апарат, що складався з 29 різних служб і численних бюро [8, с.257]. 

Неодноразової перебудові піддавалася і система королівських рад, які виконували дорадчі функції. Людовик XIV в 1661 році створив Великий рада, куди входили герцоги і інші пери Франції, міністри, державні секретарі, канцлер, який головував у ньому за відсутності короля, а також спеціально призначувані державні радники (головним чином з дворян мантій). Ця рада розглядав найважливіші державні питання (відносини з церквою і т.д.), обговорював проекти законів, в деяких випадках брав адміністративні акти і вирішував найважливіші судові справи. Для обговорення зовнішньополітичних справ скликався вужчий за складом Верхній рада, куди зазвичай запрошувалися державні секретарі з іноземних і військових справах, кілька державних радників. Рада депешобговорював питання внутрішнього управління, приймав рішення, що відносяться до діяльності адміністрації. Рада з питань фінансів розробляв фінансову політику, вишукував нові джерела надходження коштів у державну скарбницю [7, с.331]. 

Управління на місцях відрізнялося особливою складністю і заплутаністю. Деякі посади (наприклад бальї) збереглися від попередньої епохи, але їх роль неухильно падала. З'явилися численні спеціалізовані служби на місцях: судове управління, фінансове управління, нагляд за дорогами і т.д. Територіальні межі цих служб та їх функції не були точно визначені, що породжувало численні скарги і суперечки. Особливості місцевої адміністрації нерідко виникали з збереження в деяких частинах королівства старої феодальної структури (кордонів колишніх сеньйорів), церковної земельної власності. Тому політика централізації, яку проводила королівська влада, не торкнулася в рівній мірі всю територію Франції. 

На початку XVI ст. в якості органу, який проводив політику центру на місцях, були губернатори. Вони призначалися і зміщувалися королем, але з часом ці посади опинилися в руках знатних дворянських сімей. До кінця XVI в. дії губернаторів у ряді випадків стали незалежними від центрального управління, що суперечило загальному напрямку королівської політики. Тому поступово королі зводять їх повноваження до сфери чисто військового управління [7, с.332]. 

Для зміцнення своїх позицій в провінціях королі починаючи з 1535 року надсилається туди комісарів з різними тимчасовими дорученнями, але незабаром останні стають постійними посадовими особами, інспектуючими суд, адміністрацію міст, фінанси. У другій половині XVI в. їм дається титул інтендантів. Вони діяли вже не просто як контролери, а як справжні адміністратори. Їх влада стала набувати авторитарний характер. Генеральні штати в 1614 році, а потім зборів нотаблей протестували проти дій інтендантів. У першій половині XVII ст. повноваження останніх були дещо обмежені, а в період Фронди посаду інтенданта взагалі була скасована [6, с.239]. 

У 1653 році система інтендантів була знову відновлена, і вони стали призначатися в спеціальні фінансові округу. Інтенданти мали прямі зв'язки з центральним урядом, насамперед з Генеральним контролером фінансів. Функції інтендантів були надзвичайно широкі і не обмежувалися фінансовою діяльністю. Вони здійснювали контроль за фабриками, банками, дорогами, судноплавством і т.д., збирали різні статистичні відомості, що відносяться до промисловості і сільському господарству. На них покладався обов'язок підтримувати громадський порядок, спостерігати за жебраками і волоцюгами, вести боротьбу з єрессю. Інтенданти слідкували за набором рекрутів до армії, за розквартирування військ, забезпеченням їх продовольством і т.д. Нарешті, вони могли втручатися в будь-який судовий процес, проводити розслідування від імені короля, головувати в судах бальяжа або сенешальства [4, с.38]. 

Централізація торкнулася і міського управління. Муніципальні радники (ешвени) і мери перестали обиратися, а призначалися королівської адміністрацією (зазвичай за відповідну плату). У селах постійної королівської адміністрації не було, а низові адміністративні та судові функції покладалися на селянські громади і громадські ради. Однак в умовах всесилля інтендантів сільське самоврядування вже наприкінці XVII в. занепадає [7, с.338]. 

Головним джерелом надходження коштів до скарбниці були податки, найважливішим з яких залишалася талья. Велике значення мала також капітації -подушна подати, введена спочатку Людовіком XIV для покриття військових витрат. Всі податки розподілялися між представниками третього стану, тоді як вищі стани, що мали величезні доходи, були повністю від них звільнені. 

Важливим джерелом надходжень до королівської скарбниці були також і непрямі податки, число яких постійно зростала. Особливо важким для населення був податок на сіль (габель). У скарбницю надходили також збори від торгових мит, доходи від королівських монополій (поштова, тютюнова та ін.) Широко практикувалися державні позики. 

Незважаючи на зрослі доходи, державний бюджет зводився з величезним дефіцитом, що було викликано не тільки великими витратами на постійну армію і набряклий бюрократичний апарат. Величезні кошти йшли на утримання самого короля і його сім'ї, на проведення королівських полювань, пишних прийомів, балів та інших веселощів [4, с.42]. 

Незважаючи на підсилюється централізацію судової системи, вона також залишалася архаїчною і складною. У деяких частинах Франції аж до XVIII ст. збереглася сеньориальная юстиція. Королівські ордонанси лише регламентували порядок її здійснення. Іноді королі викуповували сеньйоріальні право суду, як, наприклад в 1674 році в сеньйор, що примикають до Парижу. Самостійну систему представляли собою церковні суди, юрисдикція яких вже обмежувалася в основному внутрішньоцерковні справами. Існували й спеціалізовані трибунали: комерційні, банківські, адміралтейські та ін [7, с.339]