Особливості культури Середньовіччя

Особливості культури Середньовіччя

Середньовіччя - епоха панування в Західній і Центральній Європі феодального економічного і політичного ладу і християнського релігійного світогляду, що настала після краху античності. Середньовіччя умовно ділиться на Раннє Середньовіччя (IV-1 половина X століття), Високе Середньовіччя (2 половина X-XIII століття) і Пізніше Середньовіччя (XIV-XV століття).

Християнська свідомість - ОСНОВА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МЕНТАЛІТЕТУ 

 Найважливішою особливістю  середньовічної культури є   особлива роль християнського  віровчення і християнської церкви. В умовах загального занепаду  культури відразу після руйнування  Римської імперії тільки церква  протягом багатьох століть залишалася  єдиним соціальним інститутом, спільним  для всіх країн, племен і  держав Європи.

Раннє середньовіччя 

 Раннє середньовіччя  в Європі - це період з кінця  IV ст. до середини X ст. У цілому  раннє середньовіччя було часом  глибокого занепаду європейської  цивілізації в порівнянні з  античною епохою. Цей занепад  виражався в пануванні натурального  господарства, в падінні ремісничого  виробництва і, відповідно, міського  життя, в руйнуванні античної  культури під натиском неписьменній  язичницького світу. У Європі  в цей період відбувалися бурхливі  і дуже важливі процеси, такі  як вторгнення варварів, що закінчилися  падінням Римської імперії. Варвари  селилися на землях колишньої  імперії, асимілювалися з її  населенням, створюючи нову спільність  Західної Європи.

 Нові західноєвропейці  при цьому, як правило, приймали  християнство, яке до кінця існування  Риму стало його державною  релігією. Християнство в різних  його формах витісняло язичницькі  вірування, і цей процес після  падіння імперії тільки прискорився.  Це другий найважливіший історичний  процес, який визначав обличчя  раннього Середньовіччя в Західній  Європі.

 Третім суттєвим процесом  було формування на території  колишньої Римської імперії нових  державних утворень, створювалися  тими ж "варварами". Племінні  вожді проголошували себе королями, герцогами, графами, постійно  воюючи один з одним і підпорядковуючи  собі більш слабких сусідів. 

 Характерною особливістю  життя в раннє Середньовіччя  були постійні війни, грабежі  і набіги, які істотно уповільнювали  економічний і культурний розвиток.

Висока середньовіччя

 У період класичного, або високого Середньовіччя, Західна  Європа почала долати труднощі  і відроджуватися. З X століття  укрупнилися державні структури,  що дозволило збирати більш  численні армії і до деякої  міри припинити набіги та грабежі.  Місіонери принесли християнство  в країни Скандинавії, Польщі, Богемії, Угорщини, так що і  ці держави увійшли в орбіту  західної культури.

 Наступила відносна  стабільність забезпечила можливість  швидкого підйому міст та економіки.  Життя стало змінюватися на  краще, в містах розцвітала  своя культура і духовне життя.  Велику роль у цьому відігравала  церква, яка теж розвивалась, вдосконалювала  своє вчення та організацію. 

 Економічний і соціальний  зліт після 1000 р. почався з  будівництва. На базі художніх  традицій Стародавнього Риму  та колишніх варварських племен  виникло романське, а пізніше  блискуче готичне мистецтво, причому  розвивалася не тільки архітектура  і література, але й інші види  мистецтва - живопис, театр, музика, скульптура.

 У цей час остаточно  склалися феодальні відносини,  вже завершився процес становлення  особистості (XII ст.). Істотно розширився  кругозір європейців завдяки  ряду обставин (це епоха хрестових  походів за межі Західної Європи: знайомство з життям мусульман,  Сходу, з більш високим рівнем  розвитку). Розширення кругозору  веде до формування нового  світосприйняття. Завдяки новим  знайомствам, враженням люди почали  розуміти, що земне життя не  безцільна, володіє великою значимістю, світ природи багатий, цікавий,  не створює нічого поганого, він божествений, гідний вивчення. Тому почали розвиватися науки.

Пізне середньвіччя

 Пізніше Середньовіччя  продовжило процеси формування  європейської культури, що почалися  в період класики. Однак, перебіг  їх аж ніяк не гладким. У  XIV-XV століттях Західна Європа  неодноразово переживала великий  голод. Численні епідемії, особливо  чуми, принесли численні людські  жертви. Дуже сильно уповільнила  розвиток культури Столітня війна. 

 У ці періоди невпевненість  і страх володіли масами. Господарський  піднесення змінюється тривалими  періодами спаду і застою. У  народних масах посилювалися  комплекси страху перед смертю  і загробним існуванням, посилюються  страхи перед нечистою силою. 

 Наприкінці Середньовіччя  в свідомості простолюду Сатана  трансформується з, загалом-то, не  страшного і іноді смішного  риса в всемогутнього повелителя  темних сил, який на завершення  земної історії виступить у ролі Антихриста. Інша причина страхів - голод, як наслідок низької врожайності і кількох років посух. Однак, врешті-решт, міста відроджувалися, люди, вцілілі від мору і війни, отримали можливість влаштовувати своє життя кращим, ніж у попередні епохи. Виникли умови для нового підйому духовного життя, науки, філософії, мистецтва. Цей підйом з необхідністю вів до так званого Відродженню або Ренесансу.

теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція  освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження  самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються  від просвітителів, якими є всі  носії освіти і прогресу.

Просвітництво зародилося практично одночасно  в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у Культура епохи Відродження(Ренесансу)

Відродження, або Ренесанс – це перехідна епоха в історії  культури Західної і Центральної  Європи від Середньовіччя до Нового  часу. Розпочалося воно в Італії у XIV ст., в інших країнах – у XV ст. і тривало до кінця наступного століття.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і  зародженням ранньокапіталістичних  відносин. У цей переломний час  на зміну людині зі старим церковним  світоглядом, вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка  здобувала собі визнання не родовитим  походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Отже, провідна роль у суспільстві  переходить від дворянства до людей  певних професій, спеціалістів з різних галузей знання – філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість «божественного»  став вивчати все «людське». Звідси і їх назва – гуманісти. Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків  і творчості, кінець кінцем зламали  духовну диктатуру церкви і створили новий, раціональний та життєрадісний  світогляд, який дістав назву «гуманізм».

Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулись до античної культурної спадщини, стали відроджувати її (звідси термін «Відродження»), бо відчули в  ній близький їм дух гуманізму, природний  інтерес до всього земного, яке ігнорувалося церковною догматикою. Таким чином, гуманістам належить видатна роль у  збереженні античної культурної спадщини, її осмисленні та пропаганді. Однак  культура Відродження не була простим  поверненням до античної. Культурні  діячі шукали і знаходили в  античності основи моральності та гуманізму, спираючись на які, творили своє власне світосприймання, пройняте ідеалами величі людини, соціальної справедливості і  свободи. Не випадково саме в цей  час виник утопічний соціалізм. Томас Мор (1478-1535) написав відому «Утопію» (1516), в якій виклав своє бачення  ідеального ладу, заснованого па суспільній власності, централізованій організації  виробництва і розподілу та демократичній  формі державного управління. Томмазо  Кампанелла (1568-1639) у книзі «Місто Сонця» (1602) змалював ідеальне суспільство, в якому знищено приватну власність  на засоби виробництва, ліквідовано  соціальну нерівність, утверджено ідеал  соціальної справедливості; виробництво  основане на високій техніці і  свідомій праці всіх громадян, а  розподіл вироблених товарів та продуктів  ведеться за потребами; керують державою мудреці і жерці на чолі з папою.

Важливу роль у культурі Відродження  відіграла історико-національна  традиція: повага до народної мови та культурних набутків уперше широко включається  у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи Відродження  як перехідного періоду зумовив  те, що в його культурі переплелося  старе й нове, традиційне і новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав  духовних цінностей. У цей період були створені шедеври літератури та мистецтва, які мають неперехідне  значення.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів, пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Були закладені основи теоретичної  хімії, збагатилася науковими досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Матеріальна  культура епохи Відродження була збагачена бурхливим розвитком  техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалися ткацтво, гончарство, скловидування. У виробництво  стали впроваджувати гідравлічні  двигуни, токарні верстати, гірничі  машини й механізми для підіймання вантажів, вентиляції рудників і багото іншого.

Суттєвий злам відбувся в  осмисленні суті держави та історії  суспільства. Оскільки духовна диктатура  церкви була ліквідована, наука відкинула  божественно-надприродне тлумачення історії, її почали розглядати як наслідок діяльності самих людей. Вчені шукали реальні причини та фактори розвитку історії, намагаючись встановити закономірності суспільного прогресу. Історики епохи  Відродження відкинули богословську періодизацію історії, запропонувавши ділити її на давню, середньовічну і  нову, яка з певними уточненнями  застосовується і в наш час.

Висунення нової концепції  історії було пов’язане з формуванням  нових політичних і філософських теорій. Мислителі епохи Відродження  вважали, що держава мусить бути гарантом організації національного життя. Італієць Піко делла Мірандола в  праці обґрунтовував ідею гуманізму  про те, що кожна людина творить  свою долю, долю своєї сім’ї та батьківщини. На філософських теоріях епохи Відродження  позначився сильний вплив Платона  й Арістотеля, а також ідей стоїцизму  й етики епікуреїзму. Натурфілософія з її пантеїстичним характером стала  основною філософською лінією всієї  культури епохи Відродження як епохи  перехідної. Найвидатнішим представником  цієї філософської течії був Микола Кузанський (1401-1464).

Культура  Просвітництва

Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої  частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали  метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства  відповідно до принципів,  були прихильниками  всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий  розвиток природознавства та книгодрукування.

Характерні риси епохи

Суттєвою відмінністю  епохи Проствітництва від попередніх було те, що в цей час почало складатися громадське життя. Хоча держава та церква намагалися стримувати вільнодумство, часто зробити це було неможливо, оскільки заборонені цензурою праці  часто можна було опублікувати за кордоном, у країнах із ліберальнішими поглядами, таких як Англія та Нідерланди.

До другої половини 17 ст. Західна  Європа втратила релігійну цілісність. Унаслідок Реформації і періоду  тривалих релігійних воєн у частині  європейських країн панівною християнською  конфесією став протестантизм, тоді як у інших державах католицизм зберіг домінантне становище. Між державами  із різними релігіями встановився  модус вівенді, що означало толерантне ставлення до релігійних розбіжностей хоча б у межах усієї Європи, якщо не окремих країн. Релігійна  боротьба продовжувалася у вигляді  полемік і дискусій, а це сприяло  розширенню діапазону висловлюваних  думок.

Європа стала різноманітною  також у плані політичних режимів. Якщо у Франції, Австрійській імперії  чи Іспанії цей період відповідав розквіту (абсолютизму), то Англія вже  минула цей етап свого розвитку й  після Славетної революції 1688 року Англія стала конституційною монархією, у якій влада короля була обмежена «Білль про права 1689 Біллем про права 1689». Нідерланди тішилися демократичним  правлінням, Німеччина та Італія були роздроблені на низку малих держав, у деяких країнах, таких як Росія  та Австрійська імперія ще міцно  зберігалося кріпацтво. При широкому спектрі політичних устроїв неминуче виникали порівняння, що в свою чергу  призводили до дискусій щодо ідеального облаштування суспільства.

Модернізм

Епоха і культура кінця  дев'ятнадцятого - початку двадцятого століття, увійшла в історію під  назвою «модернізм». Цей стильовий  напрям існував не тільки в мистецтві  Європи , а й Америки. Модернізм  протиставляв себе традиціоналізму  і вважався єдиним «мистецтвом майбутнього  і сьогодення». Вперше термін «модерн» був використаний у п'ятому столітті. З тих пір прихильність до сучасності або «модерновість» завжди була пов'язана  з усвідомленням культури епохи  в її співвіднесенні з античними  часами. На території Європи нова культура була сформована на базі оригінального  ставлення до античності. Мистецтво  античності завжди було своєрідним нормативним  зразком , з яким свої твори звіряли  художники епохи модерну. Культура модерну завжди в певному сенсі  спиралася на античність. Навіть якщо майстри і критикували античні  віяння, повністю відмовитися від  них вони не могли. У дев'ятнадцятому  столітті модерн почав поступово  набувати стійку позицію, виражалася в  протиставленні себе традиції та історії , в повному розриві історичних зв'язків. Модерном вважалося лише те , що було «новим» . Ця епоха стала  часом своєрідною «погоні за новизною». Так, в теорії мистецтва, написаної  Бодлером, автор закликав художників відмовитися від традиційних  зразків і норм. Нова культурна  епоха пропонувала майстрам завоювати  час і простір майбутнього. При  цьому ніякі правила не визнавалися - достатньо було створювати щось нове. Модернізм представляв собою  унікальну сукупність різних напрямів, що склалися в мистецтві минулого століття. Вважається, що епоха модернізму почала своє існування в 1907-му році і завершилася в шістдесятих  роках двадцятого сторіччя. Головними  центрами розвитку стилю була Італія, Франція, Росія і Німеччина. Модернізм  став унікальним явищем культури минулого століття, що об'єднав велику кількість  художньо-ідейних напрямків : футуризм, кубізм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм і абстракціонізм . Епоха модернізму відкрила безліч художніх засобів, таких  як колаж, потік свідомості, асоціативний монтаж та інші. Всі ці відкриття  істотно вплинули на подальший розвиток естетики. Одними з найвідоміших діячів епохи модернізму стали Ніцше, Шопенгауер, Лоський, Баргсон, Фрейд, Юнг, Сартр, Камю, Хайдеггер.

Постмодернізм

На початку ХХ століття класичний тип мислення епохи  модерну змінюється на некласичний, а наприкінці століття - на постнекласичний. Для фіксування специфіки нової  епохи, яка кардинально відрізнялася від попередньої, потрібен новий  термін. Сучасний стан науки, культури та суспільства в цілому у 70-ті роки минулого століття було охарактеризовано Ліотаром як «стан постмодерну». Зародження постмодерну проходило в 60-70-і  рр. ХХ століття, воно логічно пов'язане  процесами епохи модерну як реакція  на кризу її ідей, а також на так  звану «смерть» основ: Бога ( Ніцше), автора ( Барт ), людину (гуманітарні). Термін з'являється в період Першої світової війни в роботі Р. Панвіца «Криза європейської культури» (1917). У 1934 році у своїй книзі «Антологія іспанської та латиноамериканської поезії»  літературознавець Оніс застосовує його для позначення реакції на модернізм. У 1947 році Арнольд Тойнбі в книзі  «Розуміння історії» надає постмодернізму культурологічний сенс: постмодернізм  символізує кінець західного панування  в релігії та культурі. Оголошеним «початком» постмодернізму вважають статтю Леслі Фідлера , 1969 , « Перетинайте  кордон, засипайте рови». Американський  теолог Харві Кокс у своїх роботах  початку 70-х років, присвячених проблемам  релігії в Латинській Америці, широко користується поняттям «постмодерністська теологія». Проте популярність термін «постмодернізм» знайшов завдяки  Чарльзу Дженксу. У книзі «Мова  архітектури постмодернізму» він  зазначав, що хоча саме це слово і  застосовувалося в американській  літературній критиці 60-70-х років  для позначення модерністскіх літературних експериментів, автор надав йому принципово інший зміст. Постмодернізм  означав відхід від екстремізму  та нігілізму , часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури. Обгрунтовуючи свій антираціоналізм, антифункціоналізм в підході  до архітектури, Дженкс наполягав на первинності в ній створення  естетизованого артефакту. Згодом відбувається розширення змісту цього поняття  зі спочатку вузького визначення нових  тенденцій в американській архітектурі  та нової течії у французькій  філософії (Дерріда , Ліотар ) до визначення, що охоплює  60-70 роки, включаючи феміністський  та антирасистський рухи.

Місце української культури в контексті світової

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують  у світі, має свою специфіку, яка  і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії  з іншими етнокультурами

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна  культура. Потім на її основі поступово  формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів  історичного шляху України (монголо-татарське  завоювання в ХIII ст., польсько-литовська  експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій  в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і  польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство  розвивалося значною мірою без  повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і  носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії  розвивалася як народна. У ній  велике місце займали фольклор, народні  традиції, які додавали їй особливої  чарівності і колориту. Особливо яскраво  це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному  мистецтві.

Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне  відродження в ХIХ ст. У той  же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української  національної культури. Протягом тривалого  часу багато талановитих людей, які  народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з  російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих  наук був виражений слабше, ніж  у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня  і старовинна система освіти, яка  досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично  суцільну грамотність населення, давня  традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема  на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також  як центру наук і вищої освіти в  добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних  державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило  піднести українську культуру до рівня  світового явища, створити ряд класичних  шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів  у науці.

Відомий дослідник української  культури І. Огієнко зазначав, що українській  культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність  ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української  культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної  культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша.

У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про  значення людського існування. На відміну  від філософської думки інших  європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося  подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою  зусиль освічених монархів і соціального  експериментування, українські мислителі  закликають до іншого. “Споріднена  праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання  переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували  провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України  до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: “Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять  до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень”. Майбутнє незалежної України тісно пов'язане  з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.