Освіта та наукові знання Київської Русі

Освіта та наукові знання Київської Русі

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для “дітей кращих людей”, давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще”. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику - “Повчання”.

Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ ст. в Україні-Русі було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. “Вікном у світ, що зник”, назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, - прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI ст.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого - приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог" - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" - тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич - митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт - "безмездний лічець" Русі, як його називає “Києво-Печерський патерик”. Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат “Мазі”.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей.У освіті поряд з домінуючими церковнимиіснували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

* * *

У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.

2. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.

3. Історія української  культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.

5. Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.

4. Ковальчук О.В. Українське  народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

Особливості давньоруської літератури. Реферат

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань

До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія "Ізборник" (1073), "Слово про Ігорів похід" та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення - відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання: концепцію "богоугодного володаря", в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної одно-державності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі - "Руська правда". Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену.

Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів - чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг).

До Розширеної правди, крім названих правових документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя в межі правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цивілізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури.Зокрема, у княжу добу значного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові ознаки візантійського стилю чітко простежуються в перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031-1036).

Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому яскраво проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше виявляються місцеві особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи - київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі формуються місцеві традиції іконописання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика, "ікони писати хитр був зєло".

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (?-1114) - давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям деякі фахівці пов'язують ікони "Печерської Богородиці" і "Великої Панагії".

Поступово відриваючись від візантійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій і досягнень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі.

Характерними ознаками та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища - підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.

Література

1. Огієнко І. Українська церква: У 2-х т. – К., 1993.

2. Котляр М. Запровадження християнства в Давньоруській державі. – К., 1983.

3. Київська Русь: культура, традиції. – К., 1982.

4. Бойко О. Історія України. – К., 1999.

Культура Галицько-волинської Русі

Закономірним політичним і культурним спадкоємцем Київської держави, послабленої і спустошеної внаслідок золотоординської навали, стала Галицько-волинська Русь, що утворилася в результаті об'єднання Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом

Найбільшої могутності Галицько-волинська Русь досягла у 30 - 60-ті рр. XIII ст. за часів правління князя Данила Галицького (1201—1264 рр.), який у 1254 р. дістав від римського папи титул короля. Вигідне географічне становище давало можливість Галицько-Волинській Русі встановити тісні економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи, зокрема Німеччиною та Італією.

Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських земель у нове державне утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й подальшого розвою національної культури.

Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з Німеччини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра, Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму.

Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року.

Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печатника Кирила

У канцелярії князя Данила працювали писарі, що вели дипломатичне листування, готували тексти грамот, стиль яких у наступні часи закріпився у Великому князівстві Литовському. Грамоти князя Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детька, львівського воєводи Якші Блотишевського написані виразним письмом, їх текст складений за всіма. середньовічними правилами, що регламентували написання документів.

До пам'яток писемності Галицько-волинської Русі XII—XIV ст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював "мудрий книжник» Тимофій, книжник і філософ волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, мав велику бібліотеку, близько 36 книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському була складена нова редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що поширювалися на Україні та в Білорусії. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Зростанню ролі церкви у поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької митрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст.

Галицько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську просторову композицію з елементами західноєвропейського романського стилю, що підтверджує наявність пілястр, груп напівколон, аркатурних поясів тощо. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрестителя. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини — угорки Констанції. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури Галичини та Волині, як білокам'яні храми в Перемишлі, церква Пантелеймона в Галичі (близько 1200 р.), Святоіванівський собор у Холмі, Спаський монастир поблизу Самбора, (тепер Старий Самбір).

Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях», створена у селі Сторонна. Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, нахил до асиметричної побудови композиції, багата кольорова гама.

Про високий рівень живопису Галицько-волинської Русі свідчать мініатюри, що збереглися в окремих рукописах того часу. Колористична вишуканість притаманна мініатюрам Галицького Євангелія (кінець XII ст.), які, на думку дослідників, за майстерністю виконання не поступаються візантійському малярству доби Палеологів.

Культура Галицько-Волинської держави справила великий вплив на подальший культурний розвиток України. Наприкінці XIV ст., коли окремі частини Галичини і Волині були загарбані польськими та литовськими феодалами, культурні традиції Галицько-волинської Русі відіграли істотну роль у збереженні національної культури, сприяли формуванню ідеології визвольної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів.

Література

1. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. - М.: Юрайт, 1998.- 669с.

2. Грушевський М.С. Нарис історії  українського народу. - ДО.:Лыбидь, 1991.-398 з.

3. Гуревич А. Я. Категорії середньовічної  культури. - М.: Мистецтво, 1984. -350 з.

4 Дмітрієва Н. А. Коротка історія мистецтв. - М.: Мистецтво, 1990.- 319с.