Парадигми мовних формул

     Зміст 

     Вступ

     1. Парадигма мовних формул

     2. Вибір мовних одиниць у   мовленні.

     Висновок

     Список  використаної літератури 

      Вступ 

     Мова - це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тим мова – це своєрідний оберіг звичаїв і традиції, запорука інтелектуального удосконалення людини. Вона характеризується єдністю, взаємозв”язком та взаємозалежністю всіх її складових одиниць. Мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Існує вона у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюються усно та фіксуються письмово. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

      1. Парадигма мовних формул 

     Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

     Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане  з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму в розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати свою позицію за допомогою введення поняття "дисциплінарної матриці", синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної матриці містить:

1. символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни;
2. метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні теоретичні і методологічні принципи світорозуміння;
3. цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування наукового знання.

     Поняття парадигми у пізніх роботах Куна пов'язане в більшому ступені  з характеристикою інтеґральних соціально-психологічних аспектів наукового співтовариства. Разом  із тим, у рамках сучасної філософії науки поняття парадигми виявилося більш продуктивним під час опису еталонних теоретико-методологічних основ наукового пошуку.

     Частиною  будь-якої системи автоматичного  перекладу є формальне представлення  парадигматики, тобто набору граматичних  форм у межах граматичного класу. Це необхідно, по-перше, для укладання  парадигматичних класів, що використовуються і в автоматичному морфологічному аналізі, і в синтезі. По-друге, щоб укласти класифікацію, позначивши кожну граматичну форму і граматичний клас певним кодом, що використовуватиметься протягом всього процесу перекладу.

     Граматичний клас – це формальний аналог поняття "частина мови". Відмінність полягає у функціональному підході до їх виділення. Тому, наприклад, іменники поділятимуться на два граматичних класи – власні та загальні назви, а прикметники, дієприкметники, порядкові числівники складатимуть один граматичний клас – ад’єктивів.

     Парадигматичний клас – це слова, парадигма яких містить однакову кількість граматичних форм, що утворюються за однаковим принципом стосовно синтетичних і аналітичних мовних засобів. Для синтетичних форм це буде однаковий набір флексій, однакові буквенні і позиційні зміни.

     Обов’язковим  етапом автоматичного перекладу  є синтез словоформ мовою, на яку  здійснюється переклад. За правилами  трансляційної граматики словоформи і фрази вхідної мови у початковій формі трансформуються у перекладні еквіваленти вихідної за допомогою автоматичного словника. Потім вони вводяться у речення відповідно до його синтаксичної структури.

     Наприклад, потрібно перекласти одне зі слів речення – іменник в родовому відмінку. Після морфологічного, контекстного та синтаксичного аналізу й перекладу попередніх слів, система утворює від даного іменника початкову форму, потім за автоматичним словником відшуковує його перекладний еквівалент. Далі виконується правило трансляційної граматики, наприклад, вказується, що слово в даному контексті має перекладатися присвійним відмінком однини. При цьому трансляційна граматика враховує можливість або неможливість слова утворити ту чи іншу форму. Якщо перекладний еквівалент може утворити потрібну форму в дію вступає програма синтезу й породжує її. 

     Англійський іменник має лише чотири граматичні форми: загальний відмінок однини, присвійний відмінок однини, загальний відмінок множини й присвійний відмінок множини. Категорія роду, що є важливою і  класифікаційною для українського іменника, в англійському відсутня.

     Іменник складатиметься з двох формальних граматичних  класів: власних  та загальних назв. Поряд з граматичним класом існує поняття граматичного підкласу, що фактично дорівнює поняттю граматичної форми. Англійський іменник матиме чотири граматичні підкласи. У результаті код на позначення словоформи складатиметься з двох символів, перший вказує на граматичний клас, другий – на граматичний підклас, тобто граматичну форму: {SS, SP, SN, SM}, {sS, sP, sN, sM}.

     За типом утворення цих форм я виділив 41 парадигматичний клас для синтезу на програмній мові аналізу словоформ (на базі системи українсько-російського автоматичного перекладу "ПЛАЙ") або 50 парадигматичних класів для синтезу у системі багатомовного автоматичного перекладу, що розробляється у Мовно-інформаційному фонді АН України. Різниця в кількості через певні відмінності у програмній реалізації.

     Програми  синтезу можуть бути різними. Залежно  від типу мови обирається найбільш оптимальний підхід. Для українського іменника використовується синтез за допомогою квазіфлексій (назвемо його умовно "словниковим синтезом"). Програма відповідно до номеру парадигматичного класу за списком квазіфлексій відшуковує "закінчення" потрібної граматичної форми. Квазіфлексія додається до квазіоснови й словоформа вводиться у потрібну синтаксичну структуру. Для англійського іменника можна використовувати синтез за допомогою процедур (назвемо його "процедурним синтезом"). Тобто, якщо кількість парадигматичних класів невелика (до 100), породження форм описуються невеликою кількістю процедур. Тоді програма згідно з номером парадигматичного класу породжуватиме потрібну форму за відповідною процедурою. Є ще один підхід, коли вважається, що для мов з невеликим набором словоформ (як англійська), їх усі можна повністю задавати в словнику. У цьому випадку можна обійтись без синтезу синтетичних форм, програма просто відшуковуватиме потрібну форму за словником.

     У основній програмі (це може бути програма трансляції або якась інша) викликається підпрограма, що й здійснює синтез. Перед цим слову у початковій формі має бути присвоєний той  клас/підклас, який потрібно синтезувати. Підпрограма перевіряє його, потім  звіряє це слово за окремим списком виключень і квазіфлексій, де вказується номер їх парадигматичного класу (якщо п.к. не відомий). Далі, в залежності від номеру парадигматичного класу виконується потрібна процедура. Всього для англійської мови було створено процедур 29. Після виходу з підпрограми утворена словоформа може прямо вноситися в текст або брати участь в утворенні якоїсь конструкції. Переваги цього підходу в тому, що різні квазіфлексії можуть об’єднуватись в одній процедурі, також одна процедура може утворювати багато форм. Наприклад, для утворення присвійного відмінку однини і множини використовується тільки дві процедури, тоді як в наступному підході для кожного з 50 парадигматичних класів треба вказати по дві квазіфлексії. Проте основний його недолік в тому, що цю програму не можна використовувати для лематизації – зведення до початкової форми – на етапі автоматичного аналізу.

      2. Вибір мовних одиниць у   мовленні. 

     Українська мова представляє собою складну систему. Основними одиницями її вважаються звук, буква, слово, частина мови, словосполучення і речення:

     Одиниці мови тісно пов'язані між собою  і створюють системи у мові: фонетичну, лексичну, морфологічну і синтаксичну.

     Наше  мовлення (розповідь, опис, листи, документи  тощо) складається з окремих частин, які передають якийсь зміст, поняття чи назву. Ці частини — слова, словосполучення і речення. Вони можуть вживатися самостійно і бути пов'язані між собою в конкретному висловлюванні. Наприклад: Розмови, розмови, розмови. Скільки їх тільки сьогодні не ведеться!

     або:

     Як  тобі ведеться там, Василю ?

     Під землею, під ріллею —там...

     По  якому цвинтарному стилю

     Нам ростити крила з телеграм.

     (Іван  Драч)

     Як  бачимо, слово ведеться в обох випадках вживається з різним значенням, бо в  контексті набуває нового змісту.

     Слова можуть змінюватись за допомогою додавання або віднімання певних частин: префіксів, суфіксів, закінчень, які вносять нові якості в зміст самого слова. Наприклад: ведеться, поведеться, переведеться, розведеться, доведеться, наведеться. Тут ми вже маємо справу з новими словами.

     Отже, основними одиницями мови є слово, словосполу чення і речення.

     Слово — основна одиниця, що складається  зі звуків на позначення конкретних предметів, явищ, дій та їхніх ознак. Слово  являє собою єдність звукової форми і значення.

     Словосполучення — синтаксична одиниця, яка складається з двох і більше граматично пов'язаних повнозначних слів, що служать для вираження єдиного, але складного поняття. Наприклад: праця —творча праця; влада — влада на місцях, мудра влада.

     Речення — це мовна одиниця, що складається  з пов'язаних між собою слів і виражає закінчену думку.

     У сучасній українській мові виділяють 10 частин мови: 6 повнозначних (або самостійних), 3 неповнозначних (або службових); окрему групу становлять вигуки та звуконаслідування.

     Повнозначні частини мови мають і лексичне, і граматичне значення. Це іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово та прислівник. Неповнозначні частини мови, на думку більшості мовознавців, лексичного значення не мають, а служать для зв’язку слів у реченні (прийменник, сполучник) або для надання окремим словам і реченням додаткових смислових чи емоційно-експресивних відтінків, а також для творення морфологічних форм і нових слів (частка). Вигуки і звуконаслідування виражають емоції, волевиявлення, імітують звукові сигнали тварин, птахів, звуки явищ природи тощо. До вигуків зараховують також формули мовного етикету.

     Основною  ознакою словосполучень є підрядний  зв'язок між головним і залежним словами. Розрізняють три види підрядного зв'язку: узгодження, керування і  прилягання.

     1. Узгодженням називається такий спосіб підрядного зв'язку, за якого залежне слово вживається в тій самій формі (роду, числа, відмінка), що й головне, тобто залежне слово узгоджується з головним: чарівний голос, чарівна музика, чарівне дзеркало.

     При узгодженні зміна форми головного слова вимагає зміни форми залежного: чарівного голосу, чарівної музики, чарівним дзеркалом.

     Повним називається узгодження, за якого залежне слово повністю узгоджує всі свої форми з формами головного. Як правило, це узгодження прикметників, порядкових числівників, окремих розрядів займенників, дієприкметників з іменниками: рання весна, п'ятий клас, своя людина, наш друг, виконане завдання, різальний інструмент.

     Неповними називають узгодження залежного слова з головним, але не в усіх формах: село Дем'янівці, село Піски (немає узгодження в граматичних формах числа); село Гайшин, місто Яготин, лікар Ярова (немає узгодження в граматичних формах роду).

     2. Керуванням називають такий спосіб підрядного зв'язку, за якого головне слово керує залежним, тобто вимагає, щоб залежне слово стояло у певному відмінку: співати пісню, писати листа, думати про справу, піклуватися про батьків, сказати друзям.

     В українській мові розрізняють так  і види керування: прийменникове, безприйменникове, сильне і слабке.

     Безприйменникове (безпосереднє) — керування, за якого залежне слово не має прийменника: написати твір, приготувати обід, ввімкнути апарат, зустріти гостей.

     Прийменникове (посереднє) — керування, за якого залежне слово має при собі посередника — прийменник: вчиться у школі, прийшов до нас, перемога за нами, працювати з металом.

     За  міцністю підрядного зв'язку розрізняють  сильне і слабке керування.

     Сильним називають керування, за якого головним словом є перехідне слово і воно вимагає від залежного форми тільки знахідного чи родового відмінка: готувати обід, випускати продукцію, складати іспити, не мати боргів, не ображати нікого, купити молока.

     Слабке керування спостерігається у всіх інших словосполученнях, воно не вимагає тільки певного відмінка, здійснюється за допомогою прийменника: їхати до сестри, святкувати з сестрою, їхати на олімпіаду, спати на ліжку, спати до ранку, яблуко на яблуні, яблуко переді мною, яблуко для вас.

     3. Прилягання — це такий спосіб підрядного зв'язку, за якого залежне слово приєднується («прилягає») до головного тільки за змістом. Зв'язком прилягання приєднуються незмінювані слова і форми:

     — прислівники: ходити швидко, відповідати впевнено, сміятися радісно, вставати вранці, працювати добре, погано, сумлінно;

     — неозначена форма дієслова: збиралися вчитися, любила грати, хотів їхати;

     — дієприслівники: сидів думаючи, ішов вагаючись, читати лежачи, співають ідучи, виступав хвилюючись, дивитись стоячи.

      Висновок 

     Важко переоцінити значення мови в житті народу. Мова – одне з найскладніших творінь народу: це океан, що увесь час змінюється, ніколи не перебуває у стані спокою, постійно вбирає в себе і дорогоцінності, і шумовиння.

     Опанувати її не так-то легко. А оволодіти нею повинен кожен член нашого суспілства. Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, неможливе виробництво, трудова діяльність, творча праця. Щоб мова якнайкраще виконувала належні їй суспільні функції, треба дбати про її правильність.

     Характер писемного мовлення багато в чому визначається специфічними умовами писемного спілкування і в першу чергу – відсутністю співрозмовника в момент висловлення думки.

     Усне мовлення в цьому плані виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співрозмовники в процесі бесіди, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій  відбувається ця розмова. Отже, реальна життєва ситуація є одним з найважливіших чинників, що характеризують усне мовлення.

      Список використаної літератури 

     1. Бабич Н.Д. Ділова українська  мова. –Чернівці: “Рута”, 1996.

     2. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ,1990.

     3. Карнегі Д. Як здобувати друзів  і впливати на людей. – К.,1990.

     4. Панасюк А.Ю. Управленческое общение:  Практические советы. – М.: Экономика, 1990.