Платіжний баланс, його роль в економіці держави

РЕФЕРАТ

з дисципліни

«Основи зовнішньоекономічної діяльності»

на тему:

«Платіжний  баланс, його роль в економіці держави» 
 
 
 
 
 

     Зміст

1. Визначення  та значення платіжного балансу …………………………………………..……4

2. Класифікація  та структурні компоненти платіжного  балансу…….……………………..….5

3.Методики  регулювання платіжного балансу………………………………...........................8

Список  використаної літератури…………………………………………………………..…..19

1. Визначення та  значення платіжного  балансу

     Платіжний баланс - це один з головних документів будь-якої країни, оскільки в ньому знаходять своє узагальнююче вираження економічні зв'язки даної країни з іншими державами; на основі платіжного балансу проводиться аналіз зовнішньоекономічної діяльності, дається оцінка валютно-фінансовому стану окремо взятої країни.

     Складання, вивчення й аналіз платіжного балансу - необхідні дії уряду будь-якої країни, тому що саме за даними платіжного балансу можна наочно визначити, в якому стані знаходиться той чи інший пункт дуже важливих для кожної країни зовнішньоекономічних відносин.

     Варто відмітити, що перші спроби підведення підсумків зовнішньоекономічної діяльності держави починалися ще в середні віки, а сам термін "платіжний баланс" увів в обіг у XVIII ст. англійський економіст Дж. Стюарт, що вбачав джерело багатства країни в її активному торговому балансі.

     В даному розділі ми ознайомимося з  загальною характеристикою платіжного балансу, з його задачами, а також розглянемо платіжний баланс за 2000 р. і проаналізуємо його динаміку, тобто подивимося, в якому стані та на якому рівні знаходиться зовнішньоекономічна діяльність України.

     У сучасному світі не існує цілком закритих економік. Кожна країна тисячами ниток економічних відносин зв'язана з іншими країнами світового співтовариства, хоча ступінь інтеграції окремих країн у світове господарство неоднаковий. Уся сукупність міжнародних економічних відносин даної країни зі світовим співтовариством знаходить висвітлення в її платіжному балансі. Платіжний баланс являє собою статистичний запис підсумку операцій між резидентами даної країни й іншого світу за певний період (зазвичай квартал або рік). Він дає кількісну й якісну характеристику зовнішньоекономічній діяльності країни, її участі в світовому господарстві. Платіжний баланс виступає джерелом інформації, що розкриває особливості участі країни в міжнародному обміні товарами, послугами та капіталом. Не випадково проблеми платіжного балансу, активного чи пасивного сальдо торгового балансу викликають активний суспільний інтерес і позначаються на прийнятті політичних рішень.

     У платіжному балансі держави наводиться систематизований перелік усіх операцій з коштами, що опосередковують зовнішньоекономічні зв'язки. В ньому відображаються підсумки зовнішньоекономічної діяльності країни. На його основі можна проводити аналіз цієї діяльності, давати оцінку валютно-фінансовому становищу країни, визначати, чи ефективно господарює та чи інша країна з погляду її зовнішньоекономічних зв'язків.

     У ході складання платіжного балансу  велика кількість міжнародних угод, які укладаються різними економічними агентами, певним чином класифікується та зводиться воєдино в окремі статті. Отже, платіжний баланс відбиває не індивідуальні, а агреговані міжнародні угоди, в результаті яких право власності на активи, в якій би формі вони не існували, переходить від резидентів даної країни до резидентів інших країн.

     Міжнародні  угоди зазвичай припускають обмін: торгівля товарами та послугами, бартер, обмін одних фінансових активів на інші. Однак до них відносяться й однобічні переводи. Прикладом можуть виступати гуманітарна допомога чи переоцінка валютних резервів країни в зв'язку зі зміною валютного курсу.

     Момент  здійснення угоди фіксується таким  чином, щоб факт переходу власності на активи знаходив висвітлення в національному рахівництві. Ним може бути, наприклад, момент укладення контракту, відвантаження товару, проходження митних процедур та ін.

     При оцінці зовнішньоекономічних угод пріоритет  віддається ринковим цінам чи їх еквівалентам.

     Платіжний баланс фіксує стан платежів і надходжень даної країни. Міжнародний валютний фонд характеризує платіжний баланс як "статистичний запис усіх економічних угод протягом даного періоду між резидентами країн, які надають звітність".

     Таке  формулювання потребує деяких роз'яснень. По-перше, розгляду поняття "резидент". Дипломати, військові, туристи, навіть якщо вони знаходяться поза територією своєї країни, виступають резидентами тієї держави, громадянами якої вони є. Це відноситься і до фірми. Вона виступає резидентом тієї держави, де вона зареєстрована (доміцильована), але не тієї, де вона виконує свої операції. Статус "резидента" залежить від факту реєстрації його постійного місця перебування чи проживання.

     Виключення  становлять міжнародні організації (ООН, МВФ, Генеральна угода про тарифи і торгівлю й ін.), які не є резидентами тієї країни, де вони розташовані.

     По-друге, чітко визначимо, що мається на увазі  під поняттям "угода". "Угода" - це будь-який обмін, у якому товар, економічна послуга чи право власності на активи переходять від резидента однієї країни до резидента іншої.

     Слід  зазначити, що платіжний баланс відбиває фактичний стан платежів. Поряд з ним складається розрахунковий баланс, де відображають не лише фактичні платежі, а й неоплачувані в даний момент вимоги та зобов'язання даної країни незалежно від термінів настання платежів.

     Облік платежів по всіх зовнішньоекономічних операціях здійснюється протягом певного періоду (місяць, квартал, рік). Він ведеться в платіжному балансі за принципом подвійної бухгалтерії. Кошти, що надходять у країну за рахунок експорту товарів і послуг, дарунків, припливу капіталу, оприбутковуються в кредитових статтях платіжного балансу зі знаком "+"; імпорт же товару чи закордонні інвестиції, позики та кредити, що спрямовуються за кордон, дарунки та пенсії, переказані іноземцями - в дебетових статтях балансу зі знаком "-".

     Різниця між сумарними підсумками кредитових і дебетових статей є сальдо платіжного балансу. Ця різниця може бути позитивною, коли надходження перевищують платежі, та негативною - у протилежному варіанті. В останньому випадку країна має дефіцит платіжного балансу.

     Платіжний баланс складається з трьох великих  розділів. Це -рахунок або баланс поточних операцій, рахунок або баланс поточних операцій з капіталом і розділ, який відбиває розрахунки по офіційних міжнародних резервах. У свою чергу, дані розділи містять підрозділи й окремі статті.

2. Класифікація та  структурні компоненти  платіжного балансу

     У більшості країн платіжні баланси  розробляються за схемою, яка рекомендована  Міжнародним валютним фондом і включають два розділи: баланс поточних операцій; баланс капіталів та фінансових операцій.

     Основні компоненти цих рахунків виглядають так:

     Таблиця 2.1

     Як  було раніше викладено, рахунок поточних операцій відображає реальні операції – товарами, послугами, доходами та поточними трансферами. «Товарні» операції пов’язані з рухом товарів – експортом та імпортом. «Послуги» можуть бути результатом трудової діяльності(оплата праці працівників, які проживають у сусідніх країнах) і можуть бути пов’язані з фінансовими активами та зобов’язаннями(наприклад процентні платежі по зовнішньому боргу).

     Експорт і імпорт відображаються в цінах  FOB, тобто без обліку транспортних витрат за національними кордонами. Імпорт звичайно реєструється митницею на умовах СІФ(включаючи вартість міжнародного страхування і фрахту).

     Підсумовуючи  всі операції поточного рахунку, одержуємо баланс поточного рахунку  або поточний платіжний баланс.

     Основними компонентами операцій з капіталом  є капітальні трансфери. Фінансовий рахунок поділяється на чотири функціональні категорії, а саме:

• Прямі інвестиції класифікують на основи їх напрямків(інвестиції

резидентів  за кордон і інвестиції нерезидентів у внутрішню економіку);

• Портфельні інвестиції, які включають довгострокові боргові

зобов’язання  та цінні папери, що забезпечують участь у капіталі, боргові цінні папери грошового ринку, а також похідні  фінансові інструменти, включаючи  угоди про валютні або процентні  свопи;

• Інші інвестиції, такі, як комерційні кредити і позики, а також

кредити МВФ і позики від МВФ;

• Резервні активи для задоволення інших потреб.

     Ці  активи включають іноземну валюту(готівкову  валюту, депозити, цінні папери), монетарне  золото, СДР, резервну позицію країни в Фонді та користування кредитами  МВФ. Резервні активи повинні знаходитися під контролем органів державно-кредитного регулювання.

     Поточний  рахунок і рахунок капіталу взаємопов’язані, вони є відображенням один одного. Останній у випадку дефіциту поточних операцій є джерелом фінансування цього дефіциту.

     Дефіцит платіжного балансу означає, що мешканці країни в даному періоді заплатили  іноземцям більше(оплата благ плюс експорт капіталу більше ніж одержали від них(виручка від експорту благ плюс імпорт капіталу). Отже, іноземці мають суму грошей даної країни, рівну величині дефіциту її платіжного балансу. Ці гроші будуть пред’явлені в Центральний банк країни для обміну на девізи(іноземні валюти). 
 
 
 

    3.Методики  регулювання платіжного  балансу

    Існують різні методики регулювання платіжного балансу, серед них виділяють: класичну теорію вирівнювання платіжного балансу, Кейнсіанську теорію вирівнювання платіжного балансу та автоматичну адаптацію.

    Перейдемо до характеристики класичної теорії вирівнювання платіжного балансу. В  дусі теоретичних концепцій класичної теорії вирівнювання платіжного балансу пояснювалося рухом грошових активів. Економісти класичної школи припускали, що вільний рух золота і гнучкі ціни самостійно (і оперативно) відновлюють рівновагу доходу на «природному» рівні та вирівнюють платіжний баланс. Безперешкодна корекція рівнів цін і заробітної плати попереджувала виникнення значних платіжних дисбалансів. Простір для доречного державного втручання обмежувався чіткими правилами золотого стандарту: визначення золотого вмісту грошової одиниці, зобов’язання центрального банку або державної скарбниці купувати без обмежень золото згідно із визначеним паритетним курсом, скасування буд-яких обмежень на рух монетарного золота.

    Досягнення  рівноваги платіжного балансу передбачало  узгоджене використання трьох засадних припущень:

• Фінансування торговельних дисбалансів наявними грошовими

активами.

• Щільний причинно-наслідковий зв’язок між пропозицією грошової

маси  та рівнем цін.

• Залежність експорту-імпорту від порівняльних цін у міжнародній

торгівлі.

    Дефіцит платіжного балансу супроводжується втратою грошових активів, а відповідно – зменшенням пропозиції грошової маси. Навпаки, додатне сальдо платіжного балансу означає приплив грошових активів та збільшення пропозиції грошової маси. Найповніше це виявилося під час золотого стандарту (1870-1914), коли пропозиція грошової маси повністю визначалася готівкою в обігу. Подібним чином зменшення (збільшення) пропозиції грошової маси відбувається за умов фіксованого обмінного курсу в економіках із сучасною банківською системою, хоча у такому разі зв’язок між припливом-відпливом капіталу і пропозицією грошової маси стає складнішим.

    Зменшення пропозиції грошової маси обумовлює  зниження рівня цін (дефляцію), що поліпшує цінові співвідношення у зовнішній  торгівлі. Відповідно зменшується імпорт і збільшується експорт. При цьому номінальний обмінний курс залишається незмінним. Ціновий ефект визначається цілком достатнім для вирівнювання платіжного балансу. Поєднання руху грошових активів та зміни внутрішніх цін створює підстави для визначення даного механізму вирівнювання платіжного балансу як грошово-цінового.

    Необхідною  умовою функціонування зазначеного  механізму вирівнювання платіжного балансу є абсолютна впевненість  економічних агентів у дотриманні визначених «правил гри». Варто зауважити, що у 1870-х роках золотий стандарт виник цілком неформально, коли більшість тодішніх країн самостійно визначали золотий вміст власних грошових одиниць і почали дотримуватись низки згаданих вище правил. Золотий стандарт не передбачав міжнародних зобов’язань і не запроваджувався офіційними письмовими угодами.

    Золотий стандарт передбачав максимально можливу  монетарну дисципліну. Незалежно  від валютних резервів, будь-яке  збільшення грошової маси нейтралізувалося втратою золотого запасу, що з необхідністю передбачало дефляцію для поліпшення платіжного балансу. У світовому масштабі пропозиція грошової маси визначалася видобутком золота. Ця риса найчастіше критикувалася опонентами золотого стандарту з позиції недостатньої пропозиції золота для забезпечення потреб динамічно зростаючої світової економіки.

    Практично у вирівнюванні платіжного балансу  теоретичні аргументи класичної  теорії заперечували логіку меркантилізму, хоча використовувався спільний наголос  на монетарних ефектах платіжного балансу. Меркантилісти вважали, що економічне зростання вирішальною мірою залежить від додатного торговельного платіжного балансу. Приплив грошових активів (золота і срібла) та супутнє підвищення рівня цін розглядалися дієвими чинниками стимулювання національного виробництва. Навпаки, збільшення імпорту вважалося небажаним, оскільки вело до зменшення валютних резервів. Інтенсивне державне втручання мало на меті підтримання додатного сальдо платіжного балансу. Не враховувалося, що підвищення рівня цін внаслідок тривалої монетизації валютних резервів замість стимулювання виробництва може істотно погіршити цінову конкурентоспроможність товарів національної економіки, а відповідно мати протилежні до очікуваних наслідки – погіршення торговельного балансу і спад виробництва.

    Принциповий характер вирівнювання платіжного балансу  здійснюється через корекцію пропозиції грошової маси та рівня цін. Абсолютна  довіра до !правил гри», включно з  визначеним золотим вмістом грошової одиниці, розглядалася необхідною передумовою  оперативного вирівнювання платіжного балансу

    За  Кейнсіанською теорією вирівнювання платіжного балансу під час «великої депресії» (1929-33 рр.) тривалий спад виробництва та брак очікуваної гнучкості цін створював аргументи на користь кейнсіанського пояснення причин порушення зовнішньої і внутрішньої рівноваги, яке передбачало корекцію доходу. Погіршення сальдо платіжного балансу зменшує сукупний попит. Відповідно зменшується дохід, що обмежує попит на імпорт. Таким чином зміни доходу самостійно вирівнюють платіжний баланс.

    Ціновий чинник не відіграє  помітного значення у кейнсіанській традиції, оскільки заперечується можливість гнучкого ціноутворення. Тобто визнається ідеальною  цінова еластичність сукупної пропозиції. Також у перших кейнсіанських  моделях не враховувалася пропозиція грошової маси. Натомість підвищену увагу отримали:

• Вплив зовнішньої торгівлі на мультиплікатор доходу.
• Умови реалізації плаваючого обмінного курсу.
• Вплив умов торгівлі на функцію приватного споживання.

    Акцептування  ролі доходу під час вирівнювання платіжного балансу краще пояснювало перебіг великої депресії, коли ціни виявляли набагато нижчу гнучкість, ніж це передбачалося економістами класичної школи. Іншими характеристиками міжвоєнного періоду були: запровадження грошових одиниць без золотого забезпечення, торговельний протекціонізм, валютний контроль, непоодинокі кризи платіжного балансу, які досить часто супроводжувалися відмовою від обслуговування зовнішніх зобов’язань – дефолтом.

    У пізніших кейнсіанських моделях  механізм вирівнювання платіжного балансу  визначався змінами доходу і грошової маси. Кейнсіанська теорія передбачала  активне втручання держави в  економіку. Взаємопов’язаними цілями такого втручання були рівновага  доходу і платіжного балансу, однак пріоритетним вважалося забезпечення повної зайнятості. Інакше кажучи, міркування доходу мали підвищену вагу порівняно з підтриманням рівноваги платіжного балансу. Обмеження платіжного балансу розглядалися щонайбільше перешкодою для збільшення доходу.

    На  завершення перейдемо до ознайомлення та детальної характеристики методу автоматичної адаптації.

    Автоматична адаптація – це саморегуляційний процес вирівнювання платіжного балансу  і стабілізації доходу на деякому  рівноважному (або «природному») рівні Y^N, що здійснюється через зміни у рівнях цін, заробітної плати, процентної ставки, а також пропозиції грошової маси (фіксований обмінний курс) або номінального обмінного курсу (плаваючий обмінний курс). Автоматична адаптація поєднує окремі елементи кейнсіанської і класичної традиції.

    Найкращим ілюстративним прикладом може розглядатися золотий стандарт. Рух золота або  грошових активів самостійно вирівнював короткочасні дисбаланси – без необхідності коригування основних макроекономічних показників. Для подолання тривалих платіжних дисбалансів вимагалися зміни рівнів цін, заробітної плати і доходу. Пояснення економістів класичної школи передбачали, що згодом доход повертається до «природного» рівня.

     Послідовність вирівнювання платіжного балансу для фіксованого обмінного курсу показано на рисунку 1. Безпосереднім наслідком перевищення обсягів імпорту над експортом або відпливу капіталу стає збільшення попиту на іноземну валюту. Для підтримання фіксованого обмінного курсу центральний банк продає валютні резерви. Наступне стиснення грошової маси підвищує процентні ставки. Це стимулює залучення іноземного капіталу і зменшує сукупний попит, що обмежує обсяги імпорту. Водночас зниження цін і заробітної плати поліпшує цінові співвідношення у зовнішній торгівлі. Амплітуда зазначених змін залежить від структурних характеристик національної економіки та способу прикріплення грошової одиниці.

     Наведену  схему легко поширити на випадок  використання процентної ставки для  підтримання фіксованого валютного  курсу та оптимальної пропозиції грошової маси. Можливість підтримати фіксований обмінний курс за допомогою змін процентної ставки вперше було помічено наприкінці ХІХ століття у Великобританії часів золотого стандарту. Тенденція до знецінення грошової одиниці вимагала підвищення процентної ставки, тоді  як її надмірне зміцнення – зниження процентної ставки. Відповідно виникала можливість регулювати пропозицію грошової маси.

    Зв’язок між обмінним курсом та процентною ставкою посилювали механізми форвардного  хеджування у банківській сфері. Різниця між поточним і форвардним обмінними курсами пояснювалася відмінностями у рівнях процентної ставки у даній країні та закордоном.

    Зв’язок між обмінним курсом та процентною ставкою посилювали механізми форвардного  хеджування у банківській сфері. Різниця між поточним і форвардним обмінними курсами пояснювалася відмінностями у рівнях процентної ставки у даній країні та закордоном.

    Розглянемо  умову плаваючого валютного курсу. Логіку автоматичної адаптації для  плаваючого обмінного курсу показує схема на рисунку 2.

    Безпосереднім наслідком від’ємного сальдо платіжного балансу є зниження обмінного  курсу грошової одиниці внаслідок  перевищення попиту над пропозицією  іноземної валюти. Зміни RER зменшують імпорт і збільшують експорт. Оскільки знецінення грошової одиниці збільшує сукупний попит, задля попередження «перегріву» економіки його необхідно доповнити низкою заходів щодо обмеження сукупного попиту: фіскальних і монетарних. У кейнсіанському дусі фіскальна політика є найбільш ефективною для підтримання рівноважного рівня доходу; відповідно підвищення податків або видатків бюджету зменшують доход. Ефект доходу обмежує попит на імпорт, що поліпшує поточний рахунок.

    Обмеження пропозиції грошової маси теж зменшує  доход: як безпосередньо, так і через підвищення процентної ставки. З іншого боку, підвищення процентної ставки поліпшує рахунок капіталу і фінансових операцій. Варто зауважити, що фіскальні заходи щодо обмеження сукупного попиту ймовірно знизять процентну ставку.

    Поєднання трьох ефектів – цінового, доходу і процентної ставки – для плаваючого обмінного курсу не відрізняється від фіксованого обмінного курсу, проте відмінною є їх послідовність під час вирівнювання платіжного балансу. Найголовніше, що для плаваючого обмінного курсу автоматична адаптація розпочинається ціновим ефектом, тоді як для фіксованого обмінного курсу – ним завершується.

    Політика  адаптації передбачає зміни засадних макроекономічних показників (доход, процентна  ставка, грошова маса, обмінний курс) з метою вирівнювання платіжного балансу. Це може відбуватися в режимі автоматичної адаптації або за допомогою цілеспрямованої економічної політики. Реакція на порушення рівноваги платіжного балансу може обмежитися змінами у фіскальній і монетарній політиці або містити структурні заходи. В дусі класичної традиції автоматична адаптація має переваги, оскільки стабілізаційна політика розглядається здебільшого дестабілізуючим чинником, що перешкоджає поверненню до рівноважного значення доходу. Навпаки, у кейнсіанській традиції державне втручання засобами стабілізаційної економічної політики вважається дієвим чинником запобігання зниженню доходу.

    Політика  акомодації передбачає внутрішнє (валютні  резерви) або зовнішнє фінансування платіжних дисбалансів (зрозуміло, що йдеться про від’ємне сальдо поточного рахунку) – без радикальних змін в економічній політиці. Такий вибір є обґрунтованим для випадків, коли відхилення від рівноваги платіжного балансу є тимчасовими і важливо забезпечити стабільність доходу

    При погіршенні сальдо поточного рахунку вибір між політикою адаптації і акомодації передбачає аналіз двох взаємопов’язаних питань:

• характер макроекономічного шоку – тимчасовий чи перманентний;
• параметри самодостатності від’ємного сальдо поточного рахунку.

    Тимчасові макроекономічні шоки дозволяють обмежитися політикою акомодації, адже першопричини платіжного балансу зникають протягом короткого часу і головним завданням економічної політики стає запобігання зниженню доходу.

    Рисунок 2

    Під час перманентних шоків фінансування платіжного дисбалансу послаблює нестабільність доходу, але цього недостатньо  для вирівнювання платіжного балансу. Зрозуміло, що ідентифікація причин погіршення платіжного балансу та можливостей  його вирівнювання залежить від оцінки самодостатності від’ємного сальдо поточного рахунку в розумінні безперешкодного обслуговування зовнішнього боргу, що створюється необхідними зовнішніми запозиченнями для фінансування платіжного балансу.

    Емпіричні дослідження показують, що у промислових країнах вирівнювання платіжного балансу розпочинається після перевищення від’ємним сальдо поточного рахунку деякого критичного значення на рівні 5% від ВВП і триває у часі 3-4 роки. При цьому спостерігаються як сповільнення темпу зростання доходу, так і зниження RER. Зміни сальдо поточного рахунку значною мірою повторюють цикл ділової активності. Погіршення сальдо поточного рахунку супроводжується зменшенням чистої інвестиційної позиції. Якщо монетарна політика згладжує процес вирівнювання платіжного балансу, то зміни у сальдо бюджету діють у протилежному напрямі. Вирівнювання платіжного балансу позначається деяким прискоренням інфляції.

    Для країн, що розвиваються, вважається загрозливим  від’ємне сальдо поточного рахунку, що перевищує 2-3% від ВВП. Різноманітні особливості платіжних дисбалансів можна підсумувати таким чином:

• Ймовірність критичного погіршення платіжного балансу підвищується

тривалим  підтримання від’ємного сальдо поточного  рахунку, невисокими валютними резервами  та несприятливими умовами торгівлі. Менш ризиковими є країни зі значною зовнішньою допомогою та переважно приватним зовнішнім боргом.

• Поновлення економічного зростання відбувається швидше у

відкритіших економіках та країнах з меншим  початковим завищенням RER.

• Погіршення платіжного балансу не завжди супроводжується

виникненням валютної кризи. Тобто , девальвація  грошової одиниці та платіжний дисбаланс  є порівняно самостійними явищами.

• У країнах, що розвиваються, немає зв’язку між сальдо поточного

рахунку і доходом. Рівновага платіжного балансу відчутніше залежить від потоків капіталу та інших зовнішніх чинників, як умови торгівлі чи настрої іноземних інвесторів.