Поняття шлюбу

1. Поняття шлюбу.

Відповідно до ст. 21 СК України шлюб - це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів  цивільного стану.

 Таке визначення  не розкриває повною мірою  зміст цього поняття, але дає його лише в тих межах, в яких відносини шлюбу піддаються регламентації сімейно-правовими нормами.

 В юридичній  літературі зустрічаються визначення, які вміщують основні ознаки  шлюбу, наприклад: такий, що  укладається в установленому  порядку з дотриманням вимог  закону добровільний і рівноправний союз вільних жінки і чоловіка, спрямований на створення сім'ї, і що породжує у них взаємні права та обов'язки. Деякі автори підходять до визначення шлюбу як договору. Але, на нашу думку, шлюб не містить всіх необхідних ознак договору і має свої специфічні ознаки, непритаманні договору.

 Ознаками шлюбу є:

1) добровільність, тобто наявність добровільної  згоди обох з подружжя (ст. 24 СК);

2) досягнення шлюбного  віку жінкою та чоловіком, що  вступають в шлюб (ст. 22 СК);

3) реєстрація шлюбу  у встановленому законом порядку  органом, визначеним Сімейним кодексом;

4) спрямованість  на утворення особистого сімейного  союзу .чоловіка і жінки.

 Інша справа - шлюбний договір, яким особи, що вступають в шлюб, чи подружжя в період шлюбу врегульовують відповідні майнові відносини на час шлюбу. У даному разі шлюбному договору притаманні майже усі ознаки цивільно-правового договору.

 Новий Сімейний кодекс, як і Кодекс про шлюб та сім'ю України, не визнає шлюб, не зареєстрований в органах РАЦСу, а також церковний шлюб. Однак у ст. 21 СК зазначається, що релігійний обряд шлюбу є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя у тому разі, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

 Стосовно шлюбу, не зареєстрованого в органах РАЦСу, то новий СК визнає можливість поширення на майно, набуте особами, що не перебувають у зареєстрованому шлюбі, за час спільного проживання, режиму права спільної сумісної власності у разі, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ст. 74 СК).

 Умови вступу  в шлюб - це ті умови, дотримання  яких необхідне для правозгідності  шлюбу. Правозгідним відповідно  до ст. 37 СК є шлюб, який укладено  з дотриманням вимог закону. До  випадків неправозгідності шлюбу  відносяться: визнання шлюбу недійсним  у судовому порядку, а також  недійсність шлюбу з підстав, передбачених пунктами 1-3 ст. 39 СК, та подальше анулювання актового запису про шлюб органом РАЦСу.

 Відповідно до  нового Сімейного кодексу умовами  вступу в шлюб є:

1) взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу, тобто шлюб має бути добровільним;

2) досягнення особами,  що бажають вступити в шлюб, на день реєстрації шлюбу шлюбного  віку.

 Для жінки  шлюбний вік становить 17 років,  для чоловіка - 18 років. При цьому  СК встановлює можливість вступу  в шлюб особи, що досягла  14 років, для чого їй (йому) необхідно  отримати рішення суду про надання права на шлюб, якщо судом буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

 Перешкодами  для укладення шлюбу є:

1) перебування в  іншому шлюбі. Українське сімейне  законодавство не допускає багатошлюбності,  тобто для укладення шлюбу  необхідно або припинити шлюб, або не перебувати у шлюбі;

2) наявність між особами, що бажають одружитися, родинних зв'язків прямої лінії споріднення. Відповідно до ст. 26 СК не можуть перебувати у шлюбі між собою рідні брати, сестри - як повнорідні, так і неповнорідні, двоюрідні брати та сестри, а також рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

3) наявність між особами, що бажають укласти шлюб, відносин усиновлення. Не можуть перебувати у шлюбі між собою особи, пов'язані відносинами усиновлення. При цьому п. 5 ст. 26 СК допускає можливість укладення шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною лише у разі скасування усиновлення. Стосовно укладення шлюбу між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, також між дітьми, які були усиновлені ним, - то право на укладення такого шлюбу може бути надане лише за рішенням суду;

4) недієздатність  осіб (або особи), які бажають укласти шлюб. У разі укладення шлюбу з особою, яка визнана у встановленому законом порядку недієздатною, такий шлюб визнається недійсним (п. З ст. 39 СК). Це обумовлено тим, що, по-перше, недієздатна особа не може повністю усвідомити значення своїх дій та відповідно не може надати усвідомленої згоди на шлюб; по-друге, в більшості випадків захворювання, що є підставами для визнання особи недієздатною, передаються спадково, тобто становлять загрозу для майбутніх нащадків.

2. Порядок державної реєстрації шлюбу.

Згідно ч. 1 ст. 14 Закону України “Про державну реєстрацію актів цивільного стану” для державної  реєстрації шлюбу жінкою та чоловіком  особисто подається заява про державну реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану за їх вибором.

            Особи, які подали заяву про  державну реєстрацію шлюбу, вважаються  нареченими.

            Відповідно до підпункту 2 пункту 2 Розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні (далі — Правила) при поданні заяви про державну реєстрацію шлюбу жінка та чоловік пред’являють на посвідчення своєї особи паспорт або паспортний документ.

            Відповідно до пункту 5 Розділу  ІІ Правил особи, які раніше  перебували в шлюбі, можуть  зареєструвати повторний шлюб  за умови пред’явлення документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу або визнання шлюбу недійсним (свідоцтво про розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу, про визнання шлюбу недійсним, яке набрало законної сили, свідоцтво про смерть одного з подружжя, висновок відділу державної реєстрації актів цивільного стану про визнання шлюбу недійсним тощо).

            Документи про підтвердження припинення попереднього шлюбу, які передбачені законодавством іноземної держави та видані компетентним органом, повинні бути відповідним чином легалізовані, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

            У заяві про державну реєстрацію  шлюбу, а також у графі "Для  відміток" актового запису про  шлюб зазначається документ, що  підтверджує припинення попереднього шлюбу.

            Відповідно до підпункту 9 пункту 2 Розділу ІІІ Правил орган державної реєстрації актів цивільного стану, що прийняв заяву про державну реєстрацію шлюбу, зобов’язаний ознайомити наречених з умовами і порядком державної реєстрації шлюбу, їхніми правами та обов’язками як майбутніх подружжя і батьків, обов’язком повідомити один одному про стан свого здоров’я, попередити наречених про відповідальність за приховання відомостей про наявність перешкод для державної реєстрації шлюбу.

            Орган державної реєстрації актів  цивільного стану під час приймання заяви про державну реєстрацію шлюбу інформує наречених про можливість здійснення медичного обстеження та за їх бажанням видає направлення за зразком, затвердженим Міністерством охорони здоров’я.

            Про видачу направлення або  про відмову наречених від  його отримання працівниками  органу державної реєстрації  актів цивільного стану робиться  відповідний запис у заяві  про державну реєстрацію шлюбу  та в графі "Для відміток" актового запису про шлюб, який  скріплюється підписами наречених.

            За погодженням з нареченими  орган державної реєстрації актів  цивільного стану призначає день  і час державної реєстрації  шлюбу з додержанням вимог,  передбачених статтею 32 Сімейного кодексу України.

            Державна реєстрація шлюбу проводиться  органами державної реєстрації  актів цивільного стану після закінчення одного місяця з дня подання нареченими заяви про державну реєстрацію шлюбу.

            За наявності поважної причини  і з дозволу керівника органу  державної реєстрації актів цивільного  стану державна реєстрація шлюбу  проводиться до закінчення зазначеного  строку на підставі спільної заяви наречених та документів, які підтверджують наявність поважної причини.

            У разі вагітності нареченої,  народження нею дитини та якщо  є безпосередня загроза для  життя нареченої або нареченого, за наявності документів, що підтверджують викладені факти, державна реєстрація шлюбу проводиться в день подання відповідної заяви або у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця.

            Якщо є відомості про наявність  перешкод для державної реєстрації  шлюбу, керівник органу державної  реєстрації актів цивільного  стану може відкласти таку  реєстрацію, але не більш як на три місяці.

            Про відстрочку державної реєстрації  шлюбу повідомляються наречені.

            Рішення про таке відкладення державної реєстрації шлюбу може бути оскаржене в судовому порядку.

            Відповідно до підпункту 12 пункту 2 Розділу ІІІ Правил якщо наречені не можуть з’явитися з поважної причини для проведення державної реєстрації шлюбу у встановлений день, строк такої реєстрації переноситься за їх письмовою заявою на інший день, про що робиться відповідна відмітка на заяві про державну реєстрацію шлюбу та в журналі обліку заяв про шлюб.

            У такому разі строк перенесення державної реєстрації шлюбу не може перевищувати одного року від дня подання відповідної заяви.

            Якщо наречені не з’явилися для проведення державної реєстрації шлюбу і не повідомили про причину неявки протягом трьох місяців з дня подання відповідної заяви, заява втрачає чинність.

            Відповідно до підпункту 14 пункту 2 Розділу ІІІ Правил державна реєстрація шлюбу проводиться у присутності нареченої та нареченого.

            Державна реєстрація шлюбу через  представника не допускається.

            За заявою наречених державна  реєстрація шлюбу проводиться  в урочистій обстановці. Про таке  бажання наречені зазначають  у заяві про державну реєстрацію  шлюбу. 

            Відповідно до підпункту 24 пункту 2 Розділу ІІІ Правил наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя, або надалі іменуватись дошлюбними прізвищами, або приєднати до свого прізвища прізвище нареченого (нареченої).

            Якщо наречені бажають мати  подвійне прізвище, то за їх спільною заявою визначається, з якого прізвища буде починатися обране ними прізвище, про що робиться відповідна відмітка у графі "Для відміток" актового запису про шлюб.

            Складання більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або) наречений.

            Якщо на момент державної реєстрації  шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого, про що вказується у заяві про державну реєстрацію шлюбу та проставляється відповідна відмітка у графі "Для відміток" актового запису про шлюб.

            Про державну реєстрацію шлюбу  в паспортах або паспортних  документах осіб, які зареєстрували  шлюб, робиться відмітка із зазначенням  прізвища, імені, по батькові і року народження другого з подружжя та місця і дати такої реєстрації.

            Якщо особа під час державної реєстрації шлюбу змінила прізвище, то на першій сторінці паспорта або паспортного документа робиться відмітка про те, що зазначений документ підлягає обміну в місячний строк у зв’язку зі зміною прізвища при державній реєстрації шлюбу.

3. Права та обов"яки подружжя.

На основі шлюбу, зареєстрованого державним органом реєстрації актів цивільного стану, виникають права та обов’язки подружжя. За змістом їх можна поділити на дві великі групи: особисті немайнові та майнові. Як уже зазначалося, правовідносини чоловіка і дружини є передусім немайновими. Всі майнові правовідносини подружжя базуються і випливають з особистих немайнових, оскільки первісні шлюбні відносини, тобто відносини з приводу створення сім’ї, — це відносини немайнові.

Між чоловіком і  жінкою, які уклали шлюб, виникають  досить різноманітні відносини немайнового характеру, проте не всі вони регулюються нормами права. Якщо ми розглядатимемо такі їх відносини, як взаємна повага, любов, почуття дружби і моральна підтримка — це відносини особисті немайнові, але право як таке впливає на них дуже обмежено. Переважно ця сфера відносин подружжя регулюється нормами моралі, етики, релігійними нормами.

Чоловік і дружина  під час перебування у шлюбі користуються всіма правами, якими наділена особа в даному суспільстві. Вони мають право на повагу до гідності, недоторканність життя, здоров’я, особистості тощо. Однак ці права захищаються нормами інших галузей права: конституційного, цивільного, кримінального і т. ін. Якщо ж розглядати немайнові відносини подружжя, що врегульовані нормами сімейного права, то це досить конкретні права та обов’язки, які реалізуються виключно в сімейних відносинах. Так, відповідно до положень Сімейного кодексу України дружина має право на материнство. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Вагітній дружині мають бути створені у сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини, а дружині-матері — для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов’язків.

Чоловік має право  на батьківство. Відмова дружини  від народження дитини або нездатність  її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Дружина та чоловік  мають рівні права на повагу до своєї індивідуальності, на фізичний та духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку, на розподіл між ними обов’язків у сім’ї; на вибір місця проживання, на припинення шлюбних відносин. Вони зобов’язані утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім’ї, спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї, утверджувати в сім’ї повагу до матері та батька.

Усі найважливіші питання  життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним та перед іншими членами сім’ї за свою поведінку в ній.

Окрему увагу  законодавець приділяє праву подружжя на ім’я та прізвище. Кожен з подружжя, звісно, зберігає своє ім’я при укладенні шлюбу і право змінити його, перебуваючи у шлюбі в загальному, встановленому законом порядку. Думка іншого з подружжя щодо зміни його імені має суто рекомендаційний характер та юридичного значення немає (згоди іншого з подружжя не потрібно).

Чоловік та дружина (наречені) мають право вибору: обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя у шлюбі або ж і надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Кожен з них вправі приєднати до свого прізвища прізвище іншого. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно починатиметься. Складення бiльше двох прiзвищ не допускається. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище одного з них уже є подвійним, то він (вона) має право замінити одну з частин свого прізвища на прізвище іншого. Заяву про зміну прізвища у зв’язку з укладенням шлюбу вони вправі подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану або до (чи в момент) реєстрації шлюбу, або згодом, якщо при реєстрації шлюбу зберегли дошлюбні прізвища.

Майновими є правовідносини між подружжям, які виникли з  приводу належного їм на праві власності майна, володіння, користування і розпорядження ним та надання утримання. Можна виокремити кілька груп таких відносин: правовідносини з приводу укладення угод (правочинів) між подружжям; правовідносини з приводу майна, що є у користуванні подружжя; права та обов’язки із взаємного утримання. Подружжя може укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди (правочини): купувати, продавати, обмінювати, дарувати, передавати в користування, а також заповідати. Вони не обмежені жодними заборонами. Проте недійсними є угоди між ними, спрямовані на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей; вони не обов’язкові ні для подружжя, ні для третіх осіб.

Чоловік і дружина  виступають в угодах як сторонні особи, тому до цих угод застосовуються загальні правила ЦК про угоди та умови  їх дійсності. На перший погляд, здавалося  б, між подружжям дуже рідко укладаються угоди. Однак це не зовсім так. Візьмемо, наприклад, такі угоди, як дарування. Практично в кожній сім’ї існує традиція вітати близьких з різноманітними святами, робити подарунки до загальних чи особистих свят, ювілеїв, різноманітних визначних подій і т. ін. Або ж безоплатне користування майном — незалежно від того, що те чи інше майно (річ) належить комусь одному із подружжя, як правило, інший також користується цими речами (проживає в квартирі, будинку, на дачі, читає книги, використовує посуд, меблі і т. ін.).

У сфері господарського відання кожної сім’ї знаходиться  певне майно, яке належить подружжю на праві власності і забезпечує життєдіяльність кожного з подружжя та сім’ї в цілому. В майні подружжя виокремлюють їх загальне майно, яке належить їм обом на праві спільної сумісної власності, та особисте — належить кожному з них окремо, є особистою приватною власністю одного з них.

Особистою приватною  власністю дружини або чоловіка є майно: набуте кожним до шлюбу; подароване одному з них або успадковане  за час шлюбу; набуте одним з них  за кошти, які належали йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок  спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які один з них одержав за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала одному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди; страхові суми, одержані одним з них за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), то він і є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Майном, яке належить чоловікові або дружині на праві особистої приватної власності, кожен з них володіє, користується і розпоряджається самостійно, на власний розсуд.

Суд може визнати  особистою приватною власністю  дружини або чоловіка майно, що набуте одним з них під час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Майно, набуте подружжям  за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єкти права спільної сумісної власності — це заробітна  плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені  до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно  збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових або  грошових затрат або затрат другого  з подружжя, то воно у разі спору також може бути визнане судом об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік  мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Всі питання, пов’язані з таким майном, в тому числі розпорядження ним, вони вирішують за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє зі згоди іншого. Дружина або чоловік вправі звертатися до суду з позовом про визнання договору недійсним, якщо він укладений другим з подружжя без її (його) згоди, і якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Подружжя може укласти договір про порядок користування майном, що їм належить на праві спільної сумісної власності.

У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини  та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, тобто кожному з них належить ? частина майна. Суд при вирішенні спору про поділ майна може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо для цього є поважні причини, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. Частка одного з них може бути збільшена і в тому разі, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син або дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але шлюб між ними не зареєстровано, то майно, набуте ними за час спільного  проживання, також належить їм на праві  спільної сумісної власності, якщо письмовим  договором між ними вони не встановили для себе інших правил.

Дружина та чоловік  зобов’язані матеріально підтримувати одне одного. Той з подружжя, який досяг пенсійного віку або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи, тобто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, має право на утримання (аліменти), якщо інший з подружжя може його надавати. Таким, що потребує матеріальної допомоги, вважається той з подружжя, заробітна плата, пенсія, інші доходи якого не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Якщо ж один із подружжя негідно поводився у  шлюбних відносинах або став непрацездатним у зв’язку з вчиненням ним  умисного злочину, що встановлено судом, то він не має права на утримання.

Дружина також має  право на утримання від чоловіка під час вагітності, а якщо вона проживає з дитиною, — до досягнення дитиною трьох років. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою проживає дитина, має право одержувати утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років. При цьому не має значення її матеріальний стан та чи працює вона, однак враховується можливість чоловіка надавати матеріальну допомогу. Аналогічне право на аліменти має чоловік, якщо він проживає з такою дитиною.

Право на утримання  має також той з подружжя, що проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, та опікується нею. Це право триває протягом усього часу проживання з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального стану того з батьків, з ким вона проживає. Однак реалізувати його можливо тільки за умови, що другий з подружжя спроможний надавати матеріальну допомогу.

Розірвання шлюбу  не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Якщо шлюб був тривалим, то право на утримання в деяких випадках може виникати і після його розірвання.

Подружжя можуть укласти договір про надання утримання одному з них, в якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Аліменти можуть стягуватися за рішенням суду. Вони присуджуються від дня подання позовної заяви. Якщо ж позивач вживав заходів до одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення його від їх сплати, то суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.

Подружжя, а також  особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання замість набуття права власності на жилий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а  також подружжя можуть укласти шлюбний  договір. Якщо шлюбний договір укладається до реєстрації шлюбу і його стороною є неповнолітня особа, то потрібна письмова згода її батьків або піклу­вальника, посвідчена нотаріусом.

У шлюбному договорі подружжя врегульовують майнові  відносини, визначають майнові права  та обов’язки їх як подружжя та як батьків. Такий договір не може регулювати особисті немайнові відносини подружжя або такі ж відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Він набуває чинності у день реєстрації шлюбу або у день його нотаріального посвідчення.

У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина або чоловік передають для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу.

Сторони вправі у  шлюбному договорі: домовитися про  те, що майно, набуте ними за час шлюбу, буде спільною частковою власністю  або особистою приватною власністю  кожного з них; встановити можливий порядок поділу майна, у тому числі і у разі розірвання шлюбу; передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб; встановити порядок користування жилим приміщенням, що належить одному з них; домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі тощо. Вони вправі включити до договору будь-які інші умови про майно, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Подружжя можуть вносити зміни до шлюбного договору. Угода про зміну шлюбного договору має бути нотаріально посвідчена. На вимогу одного з подружжя шлюбний  договір може бути розірваний судом з підстав, що мають істотне значення, зокрема у разі неможливості його виконання.

4. Права та обов"язки батьків та дітей.

Поняття «дитина» («діти») вживається в двох значеннях. По-перше, це громадяни, які не досягли певного віку: правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (18 років). До досягнення нею 14 років дитина вважається малолітньою. У віці від 14 до 18 років дитина є неповнолітньою. По-друге, діти — це особи, які походять від інших осіб (своїх батьків) та є їхніми родичами першого ступеня по прямій нисхідній лінії (найближчий ступінь родства).

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей  ґрунтуються на походженні дітей  від них, посвідченому у встановленому  законом порядку. Таке посвідчення оформлюється: реєстрацією народження дитини в державних органах реєстрації актів цивільного стану за заявою будь-кого з батьків чи близьких, родичів, якщо дитина народжується у шлюбі; на основі добровільного визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини; на основі встановлення батьківства судом, якщо батьки не перебувають у шлюбі, а батько заперечує батьківство.

Мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони (чи перебували раніше) у шлюбі та чи проживають разом з дитиною. Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи були їхні батьки у шлюбі між собою.

Батьки зобов’язані  передусім забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони  здоров’я та не пізніше одного місяця з дня народження дитини зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Вони повинні визначити дитині прізвище, ім’я та по батькові. Прізвище дитини встановлюється за прізвищем батьків, а якщо прізвища батьків різні, то за їхньою згодою; за загальним правилом дитині може бути дано не більше двох імен.