Поняття цивілізація: історія розвитку.
П Л А Н
- Термін “цивілізація” – лінгвістичний, методологічний, філософський.
- Історія розвитку поняття “цивілізація”.
3. Цивілізація ХХ1
сторіччя- деякі сучасні концепції.
За своєю етимологією термін
“цивілізація” сягає корінням
у латину. Він пов’язаний з
такими поняттями, як “civiles” (громадянський), “civis”(громадянин),
“civitas”(громадянське суспільство). На
противагу зазначеним поняттям, що увійшли
в культурний обіг Стародавнього Риму
ще у П ст. до н.е., термін “цивілізація”
– продукт зовсім іншої культури. Поняття
цивілізації можна визначити як культурну
спільність найвищого рангу(речовинне
втілення культури), що складає все те,
що відрізняє рід людський від інших видів
живих істот.
Цивілізації визначаються наявністю
загальних рис об’єктивного порядку,
таких як мова, історія. звичаї,
інститути, а також суб’єктивною само ідентифікацією
людей. Культурна самоідентіфікація людей
може мінятися,і як результат, змінюється
склад і межі тієї чи іншої цивілізації.
Цивілізація може охоплювати
велику масу людей – наприклад,
Кітай. Цивілізація може містити в собі кілька націй-держав,
як у випадку з західною, латиноамериканською
чи арабською цивілізаціями або одне-єдине
– як у випадку з Японією.
Цивілізації можуть змішуватися,
накладатися одна на одну, включати
субцивілізації. Не зважаючи на все це, цивілізації являють
собою визначені цілісності. Межі меж
ними рідко бувають чіткими, але вони реальні.
Цивілізації динамічні: у них буває під’йом
і занепад, вони розпадаються, зливаються
і зникають.
У змістовно-методологічному плані можна виділити
декілька підходів до інтерпретації поняття
“цивілізація”:
- культурологічний;
- соціологічний;
- етнопсихологічний;
- географічний.
У рамках культурологічного підходу
М.Вебер, а за ним А.Тойнбі
розглядали цивілізацію як особливий соціокультурний
феномен, обмежений визначеними просторово-часовими
межами, основу якого складає релігія.
А.Тойнбі вказував також на чітко визначені
параметри технологічного розвитку. Деякі
дослідники під цивілізацією розуміють
не тільки сукупність відношень між людьми
однієї професії, але й між індивідуумом
та державою.
У руслі соціологічного підходу
особливий інтерес являє концепція
цивілізацій Д.Уілкінса, який заперечує
розуміння цивілізації як соціуму,
що характеризується однією культурою.
Він вважає, що культурна однорідність
не є ознакою цивілізації – вона може
бути і різнорідною.
З позиції етнопсихологічного
підходу Л.Гумільов пов’язував
поняття цивілізації з особливостями
етнічної історії. Іноді цивілізаційний критерій
добачають у специфіці культури та психології
того чи іншого народу. При такому розумінні
цивілізації вона по суті отожнюється
з національним характером.
Представники географічного детермінізму думають, що вирішальний вплив на
характер цивілізації здійснюють: географічне
середовище існування того чи іншого народу,
яке впливає перш за все на форми кооперації
людей, поступово змінюючи природу.
Однак в цілому домінує культурологічний підхід до визначення поняття
“цивілізація”. У більшості словників
термін “цивілізація” інтерпретується
як синоним поняття культура. У широкому
значенні під цивілізацією отожнюють
сукупність матеріальних та духовних
досягнень суспільства в його історичному
розвитку, у вузькому – тільки матеріальну
культуру.
Поняття цивілізації тісно пов’язане з поняттям культури. При чому
не тільки в негативному, а й в позитивному
розумінні, тобто протиставляється культурі,
як матеріальне, технічне – духовному,
як стандартне та нелюдське – унікальному
та гуманному.
Різновид культур в рамках
цивілізаціі не виключає наявності
у них загальних моментів, спільних
проблем, спільних принципів,
наприклад, принципів гуманізму,
по-перше, та взаємодії, взаємопроникнення і взаємозбагачення
культур – по-друге. Те, що ці процеси проходять
не без протиріч, не відміняє їх значення
для прогресу цивілізації. Навіть і різні
суспільні формації – кожна по своєму
– роблять свій внесок у розвиток цивілізації.
Багато дослідників сходяться
на тому, що цивілізація являє
собою зовнішній по відношенню
до людини світ, що впливає
на неї та протистоїть їй, в
той час як культура є внутрішнім
надбанням людини, що розкриває
їй міру її розвитку та являється
символом її духовного багатства.
Підіб’ємо підсумки
По-перше, цивілізація являється
власне соціальною організацією
суспільства.
По-друге, цивілізація з самого
початку характеризується прогресуючим
суспільним розподілом праці та розвитком
інформаційно-транспортної інфраструктури.
Ясно, що мається на увазі не інфраструктура,
що притаманна сучасній хвилі цивілізації.
Це дозволяє характеризувати цивілізацію
як соціальну організацію з загальним
зв’язком індивідів та первинних спільнот.
По-третє, метою цивілізації є
відтворення та примноження суспільного
багатства. Тобто, сама цивілізація
народилась на базі додаткового
продукту, що з’явиася у результаті
неолітичної технічної революції та різкого
зросту продуктивності праці. Без останнього
фактору було б неможливо розподілення
розумової та фізичної праці, була б неможлива
поява науки і філософії, професійного
мистецтва та ін. Відповідно під суспільним
багатством треба розуміти не тільки його
матеріально-речове втілення, але й цінності
духовного порядку, у тому числі й вільний
час, необхідний індивіду та суспільству
в цілому для їх всебічного розвитку. До
складу соціального багатство входить
і культура суспільних відношень.
Підсумовуючи виділені риси, можна
погодитись з визначенням, згідно
якому цивілізація це власне
соціальна організація суспільства,
що характеризується загальним
зв’язком індивідів у первинних
спільнотах з метою відтворення
та примноження суспільного багатства.
Таким чином, у теперішній час
термін “цивілізація” не має
однозначного тлумачення і в
літературі використовується у
чотирьох значеннях:
- як синоним культури;
- як певна стадія в розвитку локальних культур;
- як ступінь історичного розвитку людства;
- як рівень розвитку того чи іншого регіону чи окремого етносу.
Саме поняття “цивілізація”
пройшло певний шлях розвитку
і має свою історію.
У Х1Х сторіччі цивілізація позначала
рівень розвитку матеріальної та духовної
культури західноєвропейських народів
та була частиною концепції європоцентризму.
Одночасно поняття “цивілізація” застосовувалось
як характеристика капіталізму в цілому.
У Росії до революції під цивілізацією
розумілася “сукупність ознак суспільного
та політичного укладу та духовного розвитку,
що притаманні високому ступеню розвитку
людського суспільства від первинного
стану”. Таке визначення терміну ми зустрічаємо
у Малому енциклопедичному словнику Блокгауза
Ф.А., Ефрона І.А.,видання 1909 року. Пізніше,
у радянський період в загальноприйнятому
тлумаченні у російських енциклопедичних
виданнях додалося марксистське визначення
цивілізації. У Великій радянській
енциклопедії сказано, що цивілізація
це 1) синоним культури.У марксистській
літературі вживається також для визначення
матеріальної культури. 2) рівень,ступінь
суспільного розвитку, матеріальної та
духовної культури(антична цивілізація,
сучасна цивілізація). 3) ступінь суспільного
розвитку, що що йде за варварством. В Українському
енциклопедичному словарі надається достатньо
оригінальне визначення: “Цивілізація...-
1)У широкому вжитку-будь-яка форма існування
живих істот, що мають розум. 2) Синоним
культури, сукупність матеріальних та
духовних досягнень суспільства. 3) Історичний
тип культури, локалізований у часі та
просторі(прадавні цивілізації Єгипту,Месопотамії,Індії
та ін.). 4) Етап суспільного розвитку, що
приходить на зміну дикунству та варварству”.
Філософська енциклопедія обмежується
декількома рядками:”Цивілізація – синоним
культури; сукупність матеріальних та
духовних досягнень суспільства в його
історичному розвитку”.
Одним з перших проблемі першовжитку
слова “цивілізація” в історичних
письмових джерелах західноєвропейської
культури присвятив спеціальну досить
цікаву і докладну розвідку один із засновників
школи “Аналіз” у Франції – Люсьєн Февр.
У результаті тривалих і цілеспрямованих
пошуків вчений зазначає, що витративши
чимало часу на читання книг, по можливості
підібраних відповідно до теми, він не
знайшов слова “цивілізація” у французьких
текстах, надрукованих раніше 1766 р. Виявив
він це слово вперше надрукованим у третьому
томі праці Бланже “Старожитність, розкрита
через свої звичаї”. Але за побіжними
показниками авторство тогочасного неологізму
визнав не стільки за Булане, скільки
за Гольбахом, який, принаймні, доповнив,
якщо не переробив, рукопис книги Булане.
Свою гіпотезу щодо Гольбаха Февр обґрунтував
тим, що у доопрацьованому Гольбахом тексті
Буланже термін “цивілізація” вжито
перший і єдиний раз, тоді як у “Системі
суспільства” Гольбаха, цього, за словами
Февра, великого “творця неологізмів
перед лицем вічності”, згаданий термін
уже вживається постійно, але поряд із
низкою похідних від нього. Проте виявлений
єдиний випадок вживання слова “цивілізація”
у тексті 1766 р. Люсьєн Февр не наважився
назвати першим і висловив побажання,
щоб інші шукачі, яким поталанить більше,
відібрали лаври(втім, досить скромні)
у Буланже чи Гольбаха. Так воно й вийшло
і порівняно швидко. Розвідка Л.Февра датується
1930 р., а вже у 1954 р. французький мовознавець
і один із класиків світової лінгвістики
ХХ ст. Еміль Бенвеніст, визначивши крім
доробку Л.Февра, ще й уточнення Фердінанда
Бріно та Іоахіма Мораса, опублікував
підсумки власного дослідження історії
слововживання терміну “цивілізація”
у письмовій спадщині західноєвропейської
культури. З точки взору Беневіста найбільш
ранні приклади вживання цього слова дають
твори маркіза де Мірабо. Передусім –
його “Друг людей, або ж Трактат про народонаселення”
(1757р.), “Теорія жінок, або Трактат про
цивілізацію”. Після 1865 р., як гадає Бенвеніст,
уже під впливом Мірабоцим терміном починають
користуватися вищезгаданий Буланже,
Бодо, Дюпон де Немур, Ленге та ін. Таку
ж історію, як у Франції, має, як показав
ще Л.Февр, термін “цивілізація” в Англії.
Спочатку – “civilize”/ “civilized” як вихідні
слова, а потім – “цивілізація” як термін
юридичної процедури(з початку ХУ111 ст.).
І вже значно пізніше термін “цивілізація”
набуває у Англії соціально-історичного
змісту. Тексти як франко- так і англомовних
авторів свідчать про домінування на перших
етапах формування, використання та поступового
поширення “процесуальної” інтерпретації
слова 2цивілізація”. У Адама Фергюсона,
який в англомовній літературі вжив, імовірно,
це слово першим, цивілізація – це насамперед
процес, а не стан. У нього йдеться про
рух від варварства до цивілізації, про
шаблі цивілізації, про оцінку ступеня
ґречності й цивілізації тощо. А з середини
70-х років ХУ111 ст. словник Аста фіксує
термін “цивілізація” і тлумачить його
як “процес цивілізування, акт залучення
до культури”. Про успіхи цивілізації,
її поширення тошо писав у цей же час Адам
Сміт. Однак з плином часу нормою, правилом
стає використання поняття “цивілізація”
для характеристики стану суспільства
або ж його стабільних формоутворень.
Трактування ж цивілізації як процесу
цивілізування з такою ж поступовістю
і водночас неухильністю відходить на
задній план і в ХХ ст. стає вже рідкістю,
винятком. І хоч уже з середини 70-х років
ХУ111 ст. пробиває собі дорогу тлумачення
цивілізації як результату цивілізування,
тобто певного сталого суспільного утворення,
потрібен був ще певний час до постановки
питання про цивілізацію як своєрідну
монаду історії. Без напруженої ї досить
тривалої роботи з осмислення цивілізацій
як локалізованих у просторі та часі культурно-історичних
типів адекватна постановка, а тим більше
розв’язання проблеми цивілізації як
монадного утворення, немислимі. З кінця
ХУ111 ст. проблема цивілізації посідає
одне з чільних місць у західноєвропейській
філософії та історії. Це не могло не відбитися
на постанові цивілізаційної проблематики
та її розгляді, зумовлюючи відповідний
європоцентристський колорит. По суті,
аж до початку ХХ ст. у європейській
ментальності поняття “цивілізація”
функціонує в однині. Воно застосовувалося
для позначення особливостей розвитку
європейського суспільства, що тлумачились
як переваги і, як правило, протиставлялися
“недолікам” або ж взагалі рівню розвитку
інших країн і народів, яким, отже, відмовляли
у “цивілізованості”. Перебіг історичних
подій у нинішньому столітті – крах колоніальних
імперій, руйнівний вплив світових війн
тощо дещо позбавив Західну Європу її
цивілізаторської пихи і претензій на
звання єдиної цивілізації. Десь із середини
ХХ ст. акцент поступово зміщується на
мультиплікативний підхід до цивілізаційної
тематики, і мова при цьому вже йде не про
цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно
й історичний процес загалом постає не
як один і єдиний моноліт, що проходить
через ряд темпорально-просторових видозмін,
а як низка послідовних і співіснуючих
соціокультурних формоутворень, локалізованих
у соціальному просторі та часі. Починаючи
з середини 80-х років ХХ ст., мультиплікативний
підхід до цивілізаційної проблематики
з “рецесивного” поступово стає “домінантним”.
Різко розширюється спектр вживання семантичних
значень слова “цивілізація”. У філософській,
філософсько-історичній, історичній та
соціологічній літературі України, інших
країн зарубіжжя протягом останнього
десяти-, п’ятнадцятиліття рясніють такі
терміни, як “глобальна цивілізація”,
“африканські цивілізації”, “протоіндійська
цивілізація”, “стародавня індійська
цивілізація”, “локальні цивілізації”,
“космогенні цивілізації”, “перші цивілізації”,
“шумеро-вавілонська цивілізація”, “стародавні
цивілізації”, “античні цивілізації”,
“грецька цивілізація”, “римська цивілізація”,
“середньовічна цивілізація”, “буржуазна
цивілізація”, “соціалістична цивілізація”,
“християнська цивілізація”, “буддійська
цивілізація”, “мусульманська цивілізація”,
“європейська цивілізація”, “індійська
цивілізація”, “китайська цивілізація”,
“до індустріальні цивілізації”, “індустріальні
цивілізації”, “постіндустріальні цивілізації”,
“традиційні цивілізації”, “технічні
цивілізації”, “техногенна цивілізація”,
“цивілізм”(постсоціалістична цивілізація).
Своєрідна ревальвація відбулася в останні
роки щодо “імен” локальних цивілізацій,
якими вони були “охрещені” класичними
представниками цивілізаційного напрямку
у світовій філософії історії – М.Я.Данилевським,
О.Шпенглером та А.Тойнбі, праці котрих
перестали бути недосяжними для українського,
точніше, колишнього “радянського” читача
в 90-ті роки.
Неоціненна заслуга М.Я.Данилевського
в тому, що саме він, по суті, вперше розглянув
проблему цивілізації не з позицій європоцентризму
– як становлення і розвиток однієї і
єдиної цивілізації західноєвропейської
– на противагу всім іншим, “до цивілізованим”
народам, а як проблему множинності цивілізацій.
Данилевський розглядає часовий рух людського
суспільства як низку автономних послідовних
і співіснуючих соціальних організмів,
які він називає культурно-історичними
типами, а на етапі зрілості – цивілізаціями.
І хоча ці культурно-історичні типи не
тільки змінювати один одного, як вважали,
наприклад, Полібій, Сима Цянь, Ібн Хальдун
або ж Віко, а й співіснувати, проте на
тому чи іншому історичному відтинку певний
з співіснуючих типів постає як панівний.
Щодо загальної кількості та назв тих
культурно-історичних типів, розвиток
яких сягнув рівня відповідних цивілізацій
і “становить зміст всесвітньої історії”,
Данилевський припускається деяких розбіжностей.
У главі п’ятій своєї праці “Росія і Європа”
мислитель нараховує, відповідно до вимог
“природної системи історії”, десять
таких типів. Цими культурно-історичними
типами або самобутніми цивілізаціями,
розташованими у хронологічному порядку,є:
1) єгипетський, 2) китайський, 3) асиро-вавілоно-фінікійський,
халдейський або стародавньо-семітичний,
4) індійський, 5) іранський, 6) європейський,
7) грецький, 8) римський, 9) ново семітичний
або аравійський, 10) германо-романський
або європейський. До народів,що утворювали
подібного штибу культурно-історичні
типи і були рушійною силою в історії людства,
Данилевський зараховує ще два – мексиканський
і перуанський, вважаючи, однак, що вони
загинули насильницькою смертю і не встигли
здійснити свого розвитку. Перші ж десять
він розглядає як такі, що вже доросли
до періоду “квітування і плодоношення”,
тобто цивілізації. Дещо пізніше в коло,
навіть у центр, розгляду потрапляє ще
й слов’янський тип,який лише вступив
у зазначений період розвитку. В останній
же главі, значно конкретизуючи характеристику
слов’янського й інших “цивілізованих”
типів, мислитель, проте, лишає поза увагою
тип, названий ним аравійським. Тому тут
у нього йдеться вже не про десять, а про
дев’ять “цивілізованих” типів. Дещо
іншими є і їхні назви.
Багато чого спільного з Данилевським
є у О.Шпенглера, який проте,
тлумачить цивілізацію не як
зліт, а як омертвіння відповідної історичної
культури. Загальна кількість і означення
розвинутих культур у Шпенглера не збігаються
з Данилевським. За Шпенглером їх вісім.
До них належить: китайська, вавілонська,єгипетська,
антична (вона ж аполонівська або греко-римська),
арабська(магічна), західна(фастівська),
культура майя та російська. Залишилися,
з його погляду, нерозвинутими перська,
хетська та кечуа. Найдокладніше Шпенглер
зупинився все ж на порівняльному аналізі
життєвого кола(завершальною стадією
якого і є цивілізація) чотирьох культур
– індійської, античної, арабської та
західноєвропейської. Про це переконливо
свідчать, зокрема, його відомі таблиці
синхронічних епох. І, нарешті, А.Тойнбі,
налічуючи в історії понад 30 цивілізацій,
вичленовує з них, як розвинуті в перших
десяти томах свого 12-томного “Дослідження
історії” двадцять одну, зводячи, зрештою,
чисельність їх до тринадцяти. З них донині
збереглося, на його думку, лише 6: західна,
візантійська-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна,
арабська, індійська, далекосхідна(китайська,
японо-корейська).
Таким чином, вже у Данилевського,
Шпенглера і Тойнбі термін
“цивілізація”, крім відмінностей
в епітетах, має ще й різне
семантичне значення. У Данилевського
– це короткий, не довше кількох століть(для римського світу, близько
400 років, для європейського – від 5 до
6 ст.) час. Протягом такого часу народи,
що утворюють певний тип, виявляють переважно
свої духовні потенції в усіх напрямках
вияву духовної природи(не тільки щодо
науки і мистецтва, а й щодо практичного
здійснення своїх ідеалів правди, свободи,
суспільного благоустрою і особистого
добробуту). Іншими словами, цивілізація
– це період розкриття тих унікальних
задатків, що зумовлюють своєрідність
духовного світу народів і утворюють відповідний
культурно-історичний тип, етапи інтенсивної
реалізації його духовних потенцій. Цей
період, зазначає Данилевський, виснажує
раз і назавжди життєву силу відповідного
культурно-історичного типу і більше не
повертається. Отже, за Данилевським, цивілізація
– це пік розвитку культури, гребінь тієї
хвилі, на якій піднімається та чи інша
локальна культура у широкому потоці культури
вселюдської(терміну “загальнолюдський”
він не визнавав). У Шпенглера ж,як відомо,
цивілізація – період не розквіту, навпаки,
омертвіння певної локальної культури.
Кожна культура, становлячи собою специфічний
організм, має, як і належить організмові,
певну тривалість життя – близько тисячоліття.
Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію.
Афористично ущільнюючи шпенглерівське
тлумачення цього перетворення С.С.Аверінцев
влучно характеризує його як “клімактеричний
перехід від творчості до безплідності,
від становлення до окостеніння, від “душі”
до “інтелекту”, від “такту” до “напруги”,
від “діяння” до “роботи”. Справді формування
цивілізації відбувається за Шпенглером,
як деформація першофеномена або внутрішньої
форми культури. Це період, коли виснажуються,
сходять нанівець джерела творчості. З
приходом цивілізації і вербальна і образотворча
мистецька діяльність, гадає він, вироджується
в спорт. Синхронно з цим у галузі етики
і філософії на зміну продукуванню символів,
які відіграють щодо культури конститутивну
роль і утворюють її ядро, насувається
холодне, рефлексивне критичне осягнення
цих символів та їхнє регулятивне значення
або ж навіть відвертий скептицизм і нігілізм.
І, нарешті, у Тойнбі цивілізація постає
як термін вже не з одним, а з кількома
семантичними навантаженнями. Відповідно
й працює цей термін у “плаваючому режимі”,
актуалізуючи те з своїх значень, якого
потребує та чи інша пізнавальна ситуація.
На підставі ж розгляду цивілізації як
специфічного суспільства Тойнбі доходить
основоположного висновку щодо дослідження
історії: її справжній предмет – життя
суспільства, взяте як у внутрішніх, так
і в зовнішніх його аспектах. Внутрішня
сторона є виявом життя довільно даного
суспільства в послідовності глав його
історії, у сукупності всіх спільнот, що
його складають. Зовнішній аспект – це
відносини між окремими суспільствами,
розгорнуті у просторі та часі. У ХХ ст.
цивілізаційний підхід до історії, що
вперше знайшов свою системну розробку
у Данилевського, поступово, у своєрідній
“конкурентній боротьбі” з іншими підходами,
набув першорядного значення і став якщо
не провідним, то, принаймні, одним з пріоритетних.
Звичайно, сама цивілізаційна модель всесвітньої
історії, запропонована Данилевським,
нині багато в чому виглядає як анахронізм.
Однак основна ідея-розгляд історії людства
як поліцентричного утворення, паростки
якого мають тенденцію до поступового
зближення, а “математична границя” –
єднання у вигляді однієї планетарної,
глобальної цивілізації – є продуктивною
і в наш час. Щоправда, у Данилевського,
судячи з його розуміння слов’янського
культурно-історичного типу як наймолодшого
чотириосновного, тобто найрізнобічнішого
і водночас най збалансованішого, саме
цей тип, по суті, поставав у ролі прафеномена
всієї вселюдської цивілізації. На сучасному
ж етапі питання про цей прафеномен, основу
цивілізації ставиться по-іншому.
Нині це питання розглядається,
як правило, крізь призму співвідношення
традиційних цивілізацій з техногенною,
перманентно переростаючою в пост технічну(постіндустріальну)
і далі – в інформаційну. Розглядаючи
складові даної проблеми докладніше, можна
виділити у кожному з цих класів цивілізацій
свого роду підкласи. З позицій сучасного
трактування цивілізаційного підходу,
як і з позицій його традиційного варіанту,
історичний процес постає як поліцентричний
процес розвитку і зміни таких культурно-історичних
форм, як цивілізації. Але саме і тільки
в рамках сучасної версії цивілізаційного
підходу кожна з цивілізацій розглядається
як нелінійне утворення монадного характеру.
У чому ж полягає специфічність цього
тлумачення? Передусім – в урахуванні
тієї обставини, що будь-яка жива істота
не є чимось одиничним, а постає як певна
множинність; навіть тією мірою, якою вона
нам видається індивідумом, вона все ж
залишається зібранням живих самостійних
істот, які за ідеєю, за сутністю однакові,
в явищі ж, однак, можуть бути однаковими
або схожими, неоднаковими або несхожими.
Зазначене дає можливість уникнути однобічності
“центризму” – як євро-, так і сходоцентризму,
як центризму південного так і північного.
При цьому основний інтерес становить
не ранжування цивілізацій за принципом
від нижчого до вищого, а розгляд їх як
рівноцінних, хоч і самобутніх, виявів
історичного існування людей. Цивілізація,
визначена як самобутній соціокультурний
індивід, виникає як певна відповідь на
виклик середовища, того чи іншого етнобіогеноценозу.
Вже в процесі становлення цивілізації,
в ході відповіді на цей первинний виклик
закладається її геном, сукупність детермінант,
що вливатимуть на її індивідуальність
і розвиток. І спроможна прогресувати
цивілізація доти, доки реалізується її
геном, доки вона може сприймати все нові
виклики довкілля і адекватно реагувати
на них. “Біхевіористичний” механізм
і основні етапи існування цивілізації
через взаємодію “виклик – відповідь”
з’ясовано А.Тойнбі. Однак при цьому поза
увагою залишається змістова сторона
даного процесу, зокрема, - співвідношення
суспільних цілей та ідеалів з реальністю.
Між тим, саме цивілізаційний підхід дає
можливість розглянути цю проблему по-новому.
За формаційного підходу суспільний ідеал
тлумачиться як щось трансцендентне щодо
реального історичного процесу. А реалізація
суспільного ідеалу – як фінальний акт
майбутніх глобальних лінійно-поступальних
суспільних змін всесвітньо-історичного
рівня. Цивілізаційний же підхід уможливлює
розгляд суспільного ідеалу не як чогось
трансцендентного, а як внутрішньої, іманентної
складової перебігу самого реального
цивілізаційного процесу. При чому, не
щодо однолінійної послідовності на рівні
розвитку людства в цілому, а в контексті
і з урахуванням своєрідності відповідного
культурно-історичного типу. Формування
ж і реалізація суспільного ідеалу з неминучим
подальшим розходженням між ним і дійсністю
та потребою в новому суспільному ідеалі
з повторенням циклу постають “тут же
передусім як внутріцивілізаційні характеристики
– ритму само ідентифікації тієї чи іншої
цивілізації. Така концептуальна спрямованість
ставить перед необхідністю цивілізаційного
аналізу проблем ментальності. При цьому
не можна обійтися без урахування не тільки
досвіду історико-типологічних порівнянь,
а й праць, присвячених аналізу архетип
них утворень(Юнга, Дюркгейма тощо). Адже
такі відмінності мають характер своєрідних
архетипів і не підлягають зовнішньому
експортно-імпортному обміну. Кожна цивілізація
може їх засвоїти лише самостійно і бути
чутливою до конгеніальних, споріднених
щодо неї на той час структур і цінностей,
вже створених раніше іншими цивілізаціями.
Тому відтворення таких інваріантних
загальнолюдських цінностей у контексті
певної цивілізації має свій ритм і реалізується
через органічне поєднання засвоєння
і творення. У такому зрізі кожна цивілізація
в своєму онтогенезі проходить основні
ступені філогенетичного шляху людства.
І критеріями прогресу виступає в даному
разі не якесь абстрактне зовнішнє мірило,
а ступінь розвиненості, само ідентифікації
і самореалізації відповідної цивілізації,
умовно кажучи, - відстань, пройдена саме
нею по шляху упредметнення свого геному
і водночас по шляху відтворення та збагачення
загальнолюдських цінностей і інваріантних
структур культури. Таке розуміння історичного
прогресу має не протистояти іншим, наприклад
формаційному, а доповнювати їх. З’ясування
своєрідності цивілізацій як цілісних,
відносно автономних і локалізованих
у соціальному хронотипі культурних утворень,
їхньої ролі і місця в історичному процесі
є однією з відмінних рис некласичної
парадигми філософсько-історичного мислення.
Воно є одним з дієвих засобів розробки,
обґрунтування і реалізації нелінійного
підходу до осягнення та адекватного відображення
розмаїття людської історії. Запроваджений
у середині ХУ111 ст. термін “цивілізація”
вживався досить тривалий час у контексті
традиційно-класичного, лінійного тлумачення
історії. Спочатку-для позначення процесу
переходу від варварського до культурного,
цивілізованого суспільства. Пізніше-вже
для найменування самого цього суспільства,
уособленням якого поставало для філософів
та істориків Європи до другої половини
Х1Х ст. суспільство західноєвропейське.
Лише з цього часу започатковуються-спершу
поодинокі, а з плином часу й дедалі чисельніші-спроби
подолання моноцентричного(байдуже прогресистського
чи регресистського, європо- чи азіацентричного)
розуміння всесвітньоісторичного процесу
і розробки принципово іншого, нелінійного
осмислення історії. Однак саму будову
нелінійної цивілізаційної філософії
історії, що засновувалася б на цих підвалинах,
дослідники продовжують зводити і донині,
а вивершуватимуть її, судячи з усього,
вже наші наступники. Зрозуміло водночас,
що, визнаючи відпрацьовану, високу технологію
традиційних, класичних методологій історичного
дослідження і їхню продуктивність у відповідному
інтервалі застосовності, обмежуватися
нині лише ними вже аж ніяк не можна. Поступаючись
класичному філософсько-історичному розумінню
темпоральних змін суспільства у зрілості,відшліфованості
пізнавальних засобів і досвіду їхнього
методологічного використання, нелінійний
підхід до філософського осягнення історії
має, проте, і свої істотні переваги. Історичний
шлях людства за такого підходу постає
не як однолінійний і неухильно поступальний
рух єдиного суб’єкта-людського суспільства
загалом, а як сукупність самобутніх історичних
організмів, багатолінійний, поліцентричний
багатомірний процес надскладної конфігурації,
перебіг якого аж ніяк не може зводитись
до сукупності змін поступального характеру.
Цивілізації виступають у даному разі
як своєрідні макроіндивіди історії, в
кожному з яких фокусується, відтворюється,
уособлюється відповідною мірою і специфічним
саме для нього чином увесь всесвітньоісторичний
процес. Тобто як рівноцінні і водночас
неповторні монади загально історичного
рівня, відмінності між якими спричинюють
багатоманітність, невичерпність і нескінченість
людської історії. Відповідно докорінним
чином переосмислюються, помітно конкретизуючись,
поглиблюючись і доповнюючись, існуючі
трактування суспільного прогресу. Прогрес
вбачається за нелінійного розуміння
історії не лише в невпинному і нескінченному
просуванні в одному й тому ж “оптимізую
чому” напрямку одного, уніфіковано тлумаченого
надсуб’єкта за вектором “від менш досконалого-до
досконалішого”, але не меншою мірою у
саморозвитку, самовизначенні, самоудосконаленні
і само здійсненні кожною з цивілізацій
своїх, лише їй притаманних задатків, здатностей,
здібностей і можливостей. І завдяки цьому-в
одночасній актуалізації, відтворенні
та відкритті для себе заново, збагаченні
своїм, властивим саме для відповідної
цивілізації, екзистенцій ним досвідом
філогенетичних загальнолюдських, архетип
них структур і цінностей, які в онтогенезі
кожної з цивілізацій збагачуються новими
й новими смисловими відтінками.
Що стосується розуміння “цивілізації
ХХ1 століття”, то тут точиться багато дискусій, де
беруть участь не тільки вчені і політики,
а й широкий загал громадян- головним чином
своєю поведінкою під час виборів. Давні
пророкування А.Камю, Р.Арона, Д.Белла про
“конец века идеологии” не справдилися.
Для сучасної епохи притаманне не “зникнення”
чи “старіння” політичних ідей, а нове
пожвавлення ідеологічної активності
у вигляді немарксистських,неоліберальних
та неоконсервативних рухів. За думкою
професора Лозанського університету Ж.Мейно,
саме ідеологія все більш являється “елементом
боротьби за владу”. Ідеологія цивілізації
ХХ1 ст., вочевидь, буде орієнтуватися на
інтереси “середнього класу”, керуючись
принципами гуманізму та збереження навколишнього
середовища. У створенні цієї системи
цінностей будуть виборювати першість
ліберально-консервативна та ліва ідеології,
у останній знайдуть місце різні течії
соціалістичної та християно-соціалістичної
думки. Оновлене марксистське вчення відійде
від тлумачення комунізму як раю на землі.
Труднощі та протиріччя залишуться двигуном
розвитку і в майбутньому. Боротьба ідеологій
не припиниться ніколи. Бо за нею стоять
важко примиренні політичні та економічні
інтереси. Однак при усіх розбіжностях
в ідеології нема непереборних меж: патріотизм
та націоналізм знаходяться десь поряд,
але явно відрізняються; індивідуалізм
притаманний як анархізму, так і лібералізму
і консерватизму; а межі між лібералізмом
і соціал-демократизмом взагалі дуже умовні.
Об’єднання моралі та політики може стати
гаслом нового тисячоліття цивілізації.
Єдиної універсальної ідеології не передбачається,
бо політичні інтереси соціальних та класових
сил ніколи не будуть однаковими.
