Поняття та мета правового регулювання у суспільстві

НЕДОЛІКИ

1. У вступі не визначено  завдання, предмет, об’єкт дослідження

ВСТУП

Вивчення нашої теми, як і вивчення інших питань, що стосуються правового регулювання суспільних відносин, набула практичний сенс зовсім недавно, а саме, з тих пір, як політичний режим в нашій країні став визначати себе як правової: «Україна - є демократична незалежна правова держава»- так говорить Конституція. Разом з тим, що постійно мінливі політичні умови, пов'язані з рухом нашої країни шляхом «Суверенної демократії», а також, ряд зовнішньополітичних факторів, що змушують сумніватися в затребуваності як правових методів соціального регулювання, так і теоретичних досліджень, пов'язаних з ними, в майбутньому. На погляд автора, наука повинна бути відокремленa від політики, тому, приймaючи до уваги вищезгадані, постійно мінливі умови, ми прийшли до висновку, що проблема дії права в іформаціонно-психологічному aспекті, як і взагалі дії права, протиставленого простому застосування писаних законів, корисна і цікава.

На думку автора, правові стимули і правові обмеження, як фактори, що впливають на поведінку суб'єктів правовідносин, самі по собі досить далекі як від індивідуальних уявлень про добро, справедливість і про належне поведінці, присутніх у кожного, так і від примусу шляхом прямого насильства, тому тільки вони можуть широко застосовуватися при соціальному регулюванні. Автор вважає, що пряме насильство неприйнятно за визначенням, а розраховувати на чужу совість - Наївно, тому використання стимулів і обмежень - своєрідна золота середина серед двох крайнощів.

Слід відзначити, що сучaснa вітчизняна юридична наука не приділяє нашої теми тієї уваги, якого вона заслуговує: серед вчених, останнім часом, досліджували стимули і обмеження у праві, можна згадати тільки А. В. Малько, опублікував доклaдний працю, присвячену цій проблемі, а також, ряд статей і лекцій. Деякі аспекти нашої теми вивчaлися колегами А. В. Малько по Харківській академії права: так И. С. Морозова займалася проблемою ефективності пільг в Українському прaві, а О. М. Кисельова вивчала історико-юридичний аспект інституту правового заохочення в Україні; проблеми правових обмежень у своїх працях торкалися К. К. Гасанов - доцент Київського національного університета МВС України; Що стосується інших визнаних фахівців у галузі права, то вони уникають теми авторa. [1]

Мета даної роботи полягає в тому, щоб вивчити теоретичний аспект використання стимyлів і обмежень у правовому регулюванні, для чого докладніше висвітлити їх поняття та класифікацію, розглянути їх як взаємодоповнюючі і взаємозабезпечуючі юридичні засоби, з'ясувати, яка роль стимулів і обмежень у правових режимах. Важливою, на погляд автора, завданням є розгляд дискyсійних питань, які присутні, хоча і в невеликій кількості в нашій темі.

РОЗДІЛ І

ПОНЯТТЯ, МЕТА ТА МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1 Поняття та мета  правового регулювання

Правове регулювання – це державно-владний вплив на суспільні відносини за допомогою всієї сукупності юридичних засобів.

Правове регулювання у суспільстві – вaжлива умова створення стабільного правового порядку, а також органів, інститутів і установ, здатних забезпечити захист і охорону від порушень тих прав і законних інтересів громадян та інших осіб, що зaкріплені діючими нормами права. Зaгальні соціальні цілі правового регулювання переслідують досягнення соціально корисних результатів і, у першу чергу, створення необхідних умов для прогресивного розвитку і процвітання суспільства.

Варто розрізняти правове регулювання та правовий вплив на суспільні відносини. За обсягом предмет правового регулювання є більш вузьким, ніж обсяг предмету правового впливу. У предмет правового впливу входять також такі економічні, політичні, соціальні відношення, що правовими нормами не регулюються, але на них право так чи інакше поширює свій вплив.

У цьому розумінні правове регулювання не завжди охоплює такі форми впливу як:

- інформаційно-психологічний вплив – як форма правового впливу нормативної юридичної інформації, що виражається у впливі, на психологічну мотивацію поведінки суб’єктів, що обумовлюється системою правових стимулів і правових обмежень;

- вихoвний вплив – як форма правового впливу, що виражається в загально ідеологічному впливі всієї правової дійсності на внутрішній світ суб’єкта, на процес формування його соціальних ціннісних орієнтирів;

- соціальний вплив – як форма  впливу сприятливому формуванню  соціального середовища впливу права шляхом відображення у правових актах соціально корисних цілей, формування за допомогою правових норм соціально корисних зразків поведінки, відображення у правових розпорядженнях мір соціально-правового контролю. Предметом правового регулювання є найважливіші, з точки зору держави, суспільні відносини, що об’єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню, і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками. Слід зауважити, що з розвитком суспільства змінюється і предмет правового регулювання. Одні відносини відмирають і тому виходять зі сфери правового регулювання (наприклад відносини, пов’язані з існуванням спадкової монархії), інші – починають активно впливати на життя суспільства, і тому виникає потреба в їх правовому врегулюванні (взаємовідносини з навколишнім середовищем, використання ЕОМ і т.ін.).

Мета правового регулювання - це сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні потреби в умовaх існування можливостей, оцінених за результатами минулого досвіду. Досягнення мети правового регулювaння здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб'єктів. Сукупність даних засобів, які є різними за своєю природою та функціональним призначенням, і складає формальну ознаку мехaнізму правового регулювання. Виходячи з цього, механізм правового регулювання визначається як система правових засобів, організованих найбільш послідовним чином з метою подолання перешкод, що стоять на шляху задоволення інтересів суб'єктів права.

Мету правового регулювання класифікують за певними критеріями: за значимістю (головні та другорядні), за часом (перспективні і найближчі), за результатами (кінцеві та безпосередні). Цілі правового регулювання стосуються не тільки окремих суб’єктів, а й забезпечують закріплення та стимулювання розвитку суспільних відносин, створюють умови для виникнення нових суспільних відносин, запобігaють виникненню суспільно шкідливих відносин.

Правове регулювання є досить складним, багатогранним явищем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особливостей формування, задіяних у цьому процесі юридичних засобів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децентралізоване правове регулювання.

Нормативне регулювання - це впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове використання за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним;

- адресування персонально невизначеному  колу суб'єктів;

- встановлення нових загальних  прав та обов'язків.

Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування відносин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються (тобто лише для даного випадку) і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій.

Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Разом з тим, інколи індивідуальне регулювання може набувати і самостійного значення. Наприклад, у разі виявлення прогалин у законодавстві і необхідності застосування такого способу їх подолання, як аналогія права, індивідуальні правові акти постають як первинні засоби правового регулювання. Найпоширенішими актами індивідуального правового регулювання є рішення та вироки судів за результатами розгляду окремих юридичних справ, різноманітні приписи правозастосовного характеру адміністративних органів (наприклад, рішення виконкому місцевої ради про виділення громадянину земельної ділянки під будівництво житлового будинку, наказ ректора про виключення студента з інституту за порушення навчальної дисципліни) і т. ін. Слід зазначити, що розглянуті види юридичного регулювання взаємно доповнюють один одного. Зокрема, завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного регулювання (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального (мінливість, значний простір для проявів свавілля, суб'єктивізму). Поділ правового регулювання на централізоване і децентралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне.

Централізоване правове регулювання здійснюється державними та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб'єктів, на які воно поширюється, оскільки не передбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресованих ним правових норм та індивідуальних приписів. Типовим прикладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, системи податків та інших обов'язкових платежів до бюджету.

Децентралізоване правове регулювання поділяється на координаційне і автономне.

Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в самостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб'єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов'язковими) тільки для сторін даних відносин. Координаційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що потребують додаткової правової регламентації (інколи така можливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на централізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечуватися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, господарського суду тощо) з метою застосування до їх порушників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного трудового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкретизуються взаємні права і обов'язки зазначених осіб.

Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб'єктів. Автономне регулювання виконує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правового регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов'язане з реалізацією правового принципу «дозволено все, крім того, що не заборонено», коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб'єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, власник земельної ділянки може сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників

Цілі правового регулювання - це сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні потреби в умовах існування можливостей, оціненихзарезультатамиминулого досвіду.

Цілями правового регулювання є:

1) закріплення і регламентація за допомогою юридичних засобів вже існуючих суспільних відносин;

2) стимулювання існуючих відносин, які відповідають загальним інтересам суспільства;

3) створення умов для виникнення  і розвитку нових суспільних  відносин;

4) практичне витіснення соціальне  небезпечних зв'язків та відносин.

Досягнення цілей правового регулювання здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб'єктів. Сукупність даних засобів, які є різними за своєю природою та функціональним призначенням, і складає формальну ознаку механізму правового регулювання.

Цілі правового регулювання класифікують за певними критеріями: за значимістю (головні та другорядні), за часом (перспективні і найближчі), за результатами (кінцеві та безпосередні). Цілі правового регулювання стосуються не тільки окремих суб’єктів, а й забезпечують закріплення та стимулювання розвитку суспільних відносин, створюють умови для виникнення нових суспільних відносин, запобігають виникненню суспільно шкідливих відносин.

Правове регулювання є досить складним, багатогранним явищем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особливостей формування, задіяних у цьому процесі юридичних засобів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децентралізоване правове регулювання.

Нормативне регулювання реалізується за допомогою норм права, об'єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного регулювання притаманні такі ознаки:

- поширення не на одну конкретну  життєву ситуацію, а на заздалегідь  непередбачувану кількість випадків  певного виду;

- адресування персонально невизначеному  колу суб'єктів;

- встановлення нових загальних прав та обов'язків.

Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування відносин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються (тобто лише для даного випадку) і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій.

Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Разом з тим, інколи індивідуальне регулювання може набувати і самостійного значення. Наприклад, у разі виявлення прогалин у законодавстві і необхідності застосування такого способу їх подолання, як аналогія права, індивідуальні правові акти постають як первинні засоби правового регулювання. Найпоширенішими актами індивідуального правового регулювання є рішення та вироки судів за результатами розгляду окремих юридичних справ, різноманітні приписи правозастосовного характеру адміністративних органів (наприклад, рішення виконкому місцевої ради про виділення громадянину земельної ділянки під будівництво житлового будинку, наказ ректора про виключення студента з інституту за порушення навчальної дисципліни) і т. ін. Слід зазначити, що розглянуті види юридичного регулювання взаємно доповнюють один одного. Зокрема, завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного регулювання (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального (мінливість, значний простір для проявів свавілля, суб'єктивізму). Поділ правового регулювання на централізоване і децентралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне.

Централізоване правове регулювання здійснюється державними та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб'єктів, на які воно поширюється, оскільки не передбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресованих ним правових норм та індивідуальних приписів. Типовим прикладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, системи податків та інших обов'язкових платежів до бюджету.

Децентралізоване правове регулювання поділяється на координаційне і автономне.

Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в самостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб'єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов'язковими) тільки для сторін даних відносин. Координаційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що потребують додаткової правової регламентації (інколи така можливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на централізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечуватися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, господарського суду тощо) з метою застосування до їх порушників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного трудового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкретизуються взаємні права і обов'язки зазначених осіб.

Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб'єктів. Автономне регулювання виконує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правового регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов'язане з реалізацією правового принципу «дозволено все, крім того, що не заборонено», коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб'єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, власник земельної ділянки може сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників

1.2 Співвідношення  правового регулювання та правового  впливу

Слід мати на увазі, що в реальному житті право має не тільки юридичний вплив на суспільні відносини, а й вплив виховного, інформаційного та іншого характеру. Тому розрізняють два явища: правовий вплив і правове регулювання [2].

Правовий вплив виступає як частина системи соціального регулювання суспільних відносин. Основним елементом керуючої та керованої систем виступають люди, а управління зводиться до того, що одні з них впливають на свідомість і поведінку інших.

Правовому впливу в системі управління суспільством належить особливе місце, оскільки воно є одним з важливих організаційних чинників, спрямованих на забезпечення ефективності практичної діяльності людей. Завдання соціального, в першу чергу державного, управління не можуть бути вирішені без аналізу специфічної дії на суспільні відносини – нормативно-правового регулювання. Неабиякою мірою цьому сприяє системно-структурний аналіз державно-правових явищ, який з успіхом застосовується у області права.

Дослідження співвідношення правового впливу і правового регулювання вимагає уточнення понять «регулювання» і «вплив», оскільки в юридичній літературі справедливо звертається увага на нерівнозначність цих категорій. Термін регулювання пішов від лат. «regulo» – правило і позначає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь. Термін «вплив» означає дію на що-небудь за допомогою системи дій. Смислове навантаження у цих двох категорій близьке, частково співпадає, але не однозначне. Поняття «вплив» за об'ємом ширше, ніж «регулювання», бо дія включає як регулювання за допомогою певної правової норми, так і інші правові засоби і форми впливу на поведінку людей.

У юридичній літературі одні дослідники включають в правове регулювання всі види дії права на свідомість і поведінку людей, інші виводять за його межі ідеологію, виховання.

Перші під правовим регулюванням розуміють правовий вплив, тобто сукупність різних видів і форм впливу права на суспільні відносини, на поведінку і свідомість людей. Слід погодитися з думкою других, які вважають, що правове регулювання – це дія права на суспільні відносини за допомогою системи спеціальних юридичних засобів, бо не кожна правова категорія безпосередньо регулює суспільні відносини, але можна з упевненістю сказати, що будь-яка з них не може не надавати на даний інститут загальної дії. Цей висновок важливий не тільки в теоретичному, але і в практичному плані, бо такий підхід дозволяє точно визначити місце і функціональну роль того або іншого елементу в системі юридичної надбудови суспільства і використовувати його за призначенням з найбільшою користю.

Правова дія – це результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини як спеціальної системи власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації і застосування), так і інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу) [3].

1.3 Предмет, засоби, та типи  правового регулювання.

Предметом правового регулювання є найважливіші для держави, об'єднань людей і конкретних осіб суспільні відносини, що об'єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками [2].

Історія правового життя суспільства показала, що в сферу правового регулювання входить три групи суспільних відносин, що відповідають перерахованим ознакам.

Першу групу складають відносини людей по обміну цінностями (як матеріальними, так і нематеріальними). Тут найяскравіше виявляється можливість і необхідність правового регулювання майнових відносин, бо у взаємоприйнятному обміні майном зацікавлене і все суспільство, і кожна окрема людина. Ці відносини будуються на основі загальновизнаних правил (наприклад, визнання виразу цінності майна в грошовому еквіваленті); обов'язковість визнання правил забезпечена дієвою силою спеціального апарату правового примусу.

Другу групу утворюють відносини по владному управлінню суспільством. В управлінні соціальними процесами зацікавлені і людина, і суспільство. Управління здійснюється заради задоволення як індивідуальних, так і загальносоціальних інтересів і повинно реалізуватися за строгими правилами, забезпеченими силою примусу. Природно, в сферу правового регулювання входить державне управління соціальними процесами.

До третьої групи входять відносини із забезпечення правопорядку, які покликані забезпечити нормальне протікання процесів обміну цінностями і процесів управління суспільством. Це відносини, що виникають з порушення правил, регламентуючих поведінку людей в двох вказаних сферах [4].

Щодо конкретних суспільних відносин правове регулювання здійснюється за допомогою таких методів або засобів:

1. Дозволу – тобто надання суб'єкту права на здійснення певних дій. Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього засобу може бути будь-яка правова норма, що надає суб'єкту право на одержання тих або інших благ.
2. Зобов'язування – це юридично закріплена необхідність певної поведінки в тих чи інших умовах, обставинах. Наприклад, покладення обов'язку забезпечення обвинуваченому права на захист, обов'язок своєчасного виконання договірних зобов'язань.
3. Заборони – це юридична необхідність утримуватись від певної поведінки. Як приклади заборони можуть бути положення норм права про заборону пропаганди війни, національної або расової переваги одних народів над іншими [2].

Виходячи з даних правових засобів і враховуючи власні інтереси, cуб’єкт будує відповідну програму дій.

У інформаційно-психологічному плані правовими засобами виступають не самі норми права, договори або правозастосовчі акти, а ті конкретні заходи інформаційно-психологічної дії, які в них містяться. Це – суб'єктивні права і обов'язки, пільги, заохочення і покарання і т.д., які, у свою чергу, підрозділяються на дві великі групи: правові стимули і правові обмеження.

Саме стимули і обмеження врешті решт є значущими для поведінки, пов'язаними в буквальному розумінні з цінністю, на яку орієнтується інтерес суб'єкта.

Якщо правові стимули покликані спонукати до правомірної поведінки, вигідної і для особи, і для суспільства, то правові обмеження – стримувати від протиправного задоволення її власних інтересів, яке може бути вигідним для особи, але не вигідно, чи навіть, навпаки, шкідливо для інших громадян, суспільства в цілому [5].

У юридичній літературі і в практиці існує дві юридичні формули, на основі яких виділяються два типи правового регулювання.

Перша формула: дозволено все, окрім прямо забороненого в законі. На цій формулі побудований загальнодозволяючий тип правового регулювання. По цьому типу в регульованих правом відносинах встановлюються строго і чітко сформульовані заборони. Як правило, об'єм цих заборон невеликий, а об'єм дозволів не визначений: все, що не заборонено. Наприклад, право допускає для членів суспільства будь-які способи множення матеріальних благ, окрім прямо заборонених законом. Даний тип правового регулювання сприяє (або не перешкоджає) проявам ініціативності, активності, самостійності в рішенні життєвих задач. Він характерний для відносин, що регламентуються галуззю цивільного права.

Друга формула правового регулювання: заборонено все, окрім прямо дозволеного. Учасник правових відносин подібного типу може зробити тільки дії, які прямо дозволені законом, а вся решта дій заборонена. Цей тип правового регулювання прийнято називати дозвільним. Він властивий тим галузям права, які зв'язані, наприклад, з державним управлінням (адміністративне право). Тут в законі указується точний, строго обмежений об'єм правомочності; все, що виходить за межі компетенції владного суб'єкта, категорично заборонено.

Безумовно, немає галузей права, побудованих лише на одному типі правового регулювання. Так, в цивільне право «вкраплені» елементи дозвільного типа, а в адміністративному праві можна зустріти норми, регулюючі відносини управління по загальнодозволяючому типу.

Разом з тим достатньо очевидно, що загальнодозволяючий тип правового регулювання пов'язаний із закріпленням в праві соціальної свободи, з правом людини на вибір засобів і способів досягнення поставленої мети. Дозвільний же тип правового регулювання витікає з необхідності високої і строгої впорядкованості суспільних відносин, послідовної реалізації принципів законності. Дозвільний тип правового регулювання є єдиним при застосуванні заходів юридичної відповідальності і ряду інших заходів державного примусу [4].

1.4 Механізм та стадії  правового регулювання

Механізм правового регулювання може бути визначений як узята в єдності система правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативна правова дія на суспільні відносини.

З визначення поняття механізму правового регулювання видно, що це комплексне явище, серед складових елементів якого можна виділити наступні:

• норми права,
• правові відносини,

-    акти реалізації прав та обов’язків.

1. Норми права є основою механізму  правового регулювання. Адже саме  з юридичних норм, їх змісту  починається правовий вплив на  соціальні відносини. Якість правового  регулювання залежить від того, наскільки норми права вірно  враховують закономірності суспільних відносин, що регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або відміні певних правових норм.

2. Правові відносини, тобто суспільні  відносини, які відбуваються у  межах, визначених нормами права. Норма права, регламентуючи суспільні  відносини, надає їм юридичної  форми, його учасники стають суб'єктами  права, які взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Відтак, правові відносини можна собі уявити як форму, в якій визначена в правовій нормі модель поведінки суб'єктів набуває свого реального буття. Водночас реалізація правових приписів, здійснення прав і обов'язків, що виходять з норми права, може відбуватися і поза рамками правових відносин. Така ситуація виникає, наприклад, при додержанні суб'єктом приписів права, що містять у собі певні заборони.