Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)

Реферат

З Філософії права.

На тему: ПРАВО І ЗАКОН (ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОГЛЯД НА СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ).

Виконав: Ковальо Давид Денисович

Перевірила: Зборовська Лариса Анатоліївна

Зміст:

Демократична трансформація українських суспільних відносин і нові юридичні знання.
Корінна відмінність філософського мислення
Філософський погляд на право.
Філософський погляд на закон.

ПРАВО І ЗАКОН (ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОГЛЯД НА СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ)

Демократична трансформація українських суспільних відносин і нові юридичні знання. Ста- новлення, зміцнення і наукове забезпечення ефе- ктивно діючих правової, соціальної державності України, її демократичної правової системи, які мають відповідати соціально спрямованій рин- ковій економіці України, яка ще повинна бути створена, ці та інші чинники обумовили радика- льну зміну соціальної значущості вітчизняної юриспруденції, необхідність її методологічної і теоретичної озброєності, що можуть бути відне- сені до найбільш загальних напрямів її розвитку [45, с. 3, 4]. Саме тому, одним із актуальних за- вдань Академії правових наук України, як слу- шно зазначає її президент, академік НАН Укра- їни Тацій В. Я. “… є створення методологічної та теоретичної бази державотворення і формування системи національного права” [36, с. 7; 35, с. 15]. Щодо юридичної професії, то вона стала нині однією з найпотрібніших в українському держа- вно упорядженому суспільстві. Задоволення реальних потреб практики демо- кратичної трансформації різноманітних сфер со- ціального буття в Україні, серед інших, сфер державно-владних і юридичних відносин довело, що вона (трансформація) може бути успішною лише в тому разі, коли буде здійснюватися ква- ліфікованими кадрами у кожній, навіть другоря- дній справі, на основі системного наукового за- безпечення. Тим важливішою є роль юридичної кваліфікації різного роду виконавців в процесі демократичної трансформації української орга- нізації державної влади* [1, с. 149], державно упорядженого українського суспільства, на ула- * Слушно наголошує проф. Авер’янов В. Б., що “державна влада у демократичній країні – це аж ніяк не тільки реалізація правомочностей, що зо- бов’язують громадян, а й виконання державними ор- ганами чітко визначених обов’язків перед громадяна- ми, за що ці органи, їх посадові особи мають нести чітко визначену юридичну відповідальність.

мках радянської планово-авторитарної системи гос- подарювання і управління, організація і управління яким мають спиратися не просто на актуальні юри- дичні акти, а передусім – правові [12, c. 3; 16]. Передусім це вимагає нових соціальних знань, зокрема, про право як багатомірний, але єдиний за природою соціальний феномен, як певний мо- мент, форму суспільного буття і водночас орга- нічно пов’язаний з ним (буттям) імперативний нормативний чинник організації суспільного життя, специфічний соціальний регулятор, про юридичні відносини як різновид суспільних, на- самперед, правових відносин тощо. Це актуалізує проблеми наукового пізнання і розроблення не тільки спеціальних, формально-юридичних, а й загально соціологічних і соціально-філософських проблем права, пошуку нової правової парадигми. Мова йде, зокрема, про проблеми, що відо- бражають багатоманітну природу права, яка обу- мовлюється, передусім, об’єктивними природними закономірностями [17, c. 133-145] руху суспільства як органічної складової природи, соціального ці- лого, водночас структури і процесу суспільних відносин, які за всіх обставин мають бути упоря- дковані, врегульовані на основі соціальних, в тому числі юридичних, норм, правил належної, з точки зору інтересів передусім владарюючих соціальних сил і суспільної поведінки в цілому. Позбавившись тоталітарних обмежень, масова свідомість і вітчизняне суспільствознавство, се- ред нього і юриспруденція, намагаються пере- бороти наявний дисбаланс між важливістю фе- номену права та його юридичного аспекту в життєдіяльності людини й суспільства в цілому та обсягом знань щодо них, який був здобутий, зокрема, юридичною наукою на базі мономето- дології марксизму-ленінізму** за умови політич- **

В радянські часи марксизм-ленінізм в цілому як і його складова – діалектичний матеріалізм розгляда- лися філософською основою комуністичної ідеології, вважалися світоглядним підґрунтям будь-якої науки, ного тоталітарного і авторитарного режимів. Су- спільна практика довела, що окрім чинних юри- дичних норм існують чинники, які впливають на ефективність існуючого юридичного порядку і вимагають іншого погляду на право, систем- ного, зокрема філософського. Але складність проблеми пошуку відповідей якими мають бути сучасні вітчизняні держава і чинне право, зокрема нова вітчизняна правова парадигма, як видається, полягає в тому, що до- нині чітко не зрозуміло, на основі якої філософії за умови відсутності “єдино вірної марксистсько- ленінської”, на ґрунті якого світогляду замість “діалектичного матеріалізму” повинні визнача- тися їх сутність і зміст, а отже і вітчизняної юри- дичної науки, перспективи розвитку останньої, її рекомендацій щодо удосконалення чинних зако- нів, інших нормативних юридичних актів і прак- тики їх застосування [31, c. 5]. Як видається, право як складне, багатоаспек- тне соціальне явище, будучи певним предметом соціального пізнання, має розглядатися на основі методології системи соціальних наук. Звідси те- оретичні уявлення про право мають базуватися передусім на загальних принципах і поняттях (категоріях) соціальної філософії, однією з особ- ливостей якої є рефлексивність [3, c. 21]. Відомо, що філософи відрізняються від юристів, особ- ливо в пострадянських суспільствах, тим, що во- ни завжди прагнуть до пізнання істини явища, що досліджується, в його цілості і в той же час в суперечностях, до знання, яке розкриває їм його (явища) сутність, а не лише доцільність існу- вання. До буття, серед нього соціального, філо- софи прагнуть відноситися в його цілості, не упускаючи з очей, наскільки це залежить від них, жодної його частки, розуміючи, зокрема, що по- зитивне і негативне існують виключно в єдностівтому числі і юридичної.

Наприклад, зокрема, такі відомі в наш час юристи-учені, як С. С. Алексєєв, Д. А.Керімов, П. О. Недбайло писали в 60-ті роки ХХ сторіччя, що марксизм-ленінізм “... не тільки пояснює сутність держави і права, а й озброює нас ясною пер- спективою перетворення державноправної дійсності з метою успішного будівництва комунізму” [2, с. 16] «… Існує тільки один науковий метод пізнання, – про- голошував також В. П. Казімірчук пануючу в той час ідеологічну тезу, – діалектичний матеріалізм» [13, с. 42]. Політична спрямованість марксизму-ленінізму обу- мовлювала в свій час той факт, що він масово вивчав- ся з 1 жовтня кожного року у понеділок – єдиний день політпросвіти, встановлений на всій території колиш- нього Радянського Союзу Центральним Комітетом ко- лишньої КПРС. [32, с. 650-662]. і взаємодії. Корінна відмінність філософського мислення – це здатність до споглядання, що охо- плює цілком увесь час і будь-яку форму соціаль- ної взаємодії і виходить за межі лише одного ас- пекту того чи того явища. Як правило, філософ на відміну правника-догмата не зупиняється на окремих, хоча й може існуючих у великій кіль- кості, явищах, що лише вважаються реальними фактами, а безперервно намагається просякнути у сутність кожного аспекту речі, причини її ви- никнення та існування і проаналізувати у взає- модії. Філософ намагається діалектично поєд- нати розум і істину реального явища, тим самим певним чином відрізняючись від юрби, для якої емоції понад усе. Характеристика сутності соціальної кризи. Пізнаючи правові явища в контексті суспільного буття, будь-який дослідник, незалежно від його філософських переконань щодо позитивізму, підпадає під вплив тих закономірностей, що ви- ходять за межі позитивізму, обумовлені як ціліс- ною, так і діалектичною природою об’єктивної дійсності, що постійно змінюється, знаходиться у процесах перетворення, становлення. Зміни у соціальних явищах або самих явищ, в тому чи- слі правових систем, мають якісну діалектичну природу, сутність якої полягає у переході якості цих явищ в іншу форму, наприклад, економічної у політичну, хоча соціальна якість завжди зали- шається властивістю певного соціального явища. Це робить закономірність єдності протилежнос- тей, по-суті, конкретною, умовною, тимчасовою. Так, зокрема, порядок, стабільність, гармонія тощо правових і юридичних відносин в процесі суспільного руху такі ж змінні величини (момент суспільного руху), як і нерівновага, хаос, дезор- ганізація, безлад. Відповідно до закономірностей діалектики, ці зміни, з одного боку, обумовлені рухом об’єктивних явищ, а, з іншого – відобра- жають перехід явищ, в тому числі соціальних, у свою протилежність. Їх зміна, зокрема зміна юридичних відносин, що обумовлює стан юри- дичного хаосу, кризи є не тільки можливою, а й закономірним етапом постійного процесу соціа- льного руху. Характеристика кризи виявляється в реальній соціальній дійсності не тільки у формі пристосування старого до нового, а й як прояв певних змін соціальних відносин. Будь-які зміни, що призводять врешті-решт до певної кризи, завжди відображають як внутрішню, так і зовні- шню необхідність. Тому, зокрема, право, його наукове забезпечення в процесі соціального руху, його зміни мають свою історію, колишнє свого становлення. Як справедливо зазначає Є. Б. Кубко, зміни, кризи, які можуть виникати в їх процесі, виконують у цьому русі в принципі стимулюючу роль. В певному розумінні, з моменту свого ви- никнення будь-яка соціальна система, в тому чи- слі і правова система, рухається у напрямі свого перехідного і відповідно, кризового стану, який, якщо постійно досліджувати цей рух, може стати опорною точкою для підвищення рівня оптима- льності, ефективності подальшого функціону- вання даної системи [8, c. 58-62]. По суті йдеться про досягнення певного стану рівноваги тієї чи цієї соціальної системи, який можна розглядати, як вважав ще О. В. Богданов [7, с. 378], окремим випадком криз на шляху руху системи, коли “безперервність” руху порушується певними “зламами” співвідношення елементів системи, темпу, напряму її руху тощо. Рухливість уявлень про соціальне буття. Змі- на властивостей реальної соціальної дійсності, що органічно пов’язана із зміною ознак соці- ального буття, його різноманітних сфер, серед них права, обумовлює в свою чергу необхідність зміни уявлень про це буття, зокрема право, принципи його сприйняття, дослідження і розро- блення відповідних наукових пропозицій щодо удосконалення його юридичного аспекту. На- приклад, праворозуміння завжди було підґрун- тям теорії і практики державотворення і право- творення. Більше того, можна зробити певний висновок, що те, яке на даний час не є суттєвим, позитивним для дослідника не означає, що воно взагалі не має сенсу. Причому будь-які позитивне, порядок, суттєве тощо, існують виключно у взає- мозв’язку з негативним, хаосом, несуттєвим. Посилення суперечностей між позитивним, порядком тощо і негативним, хаосом тощо ста- новить одне з джерел суспільного розвитку різ- номанітності, зростаючої складності як суспіль- них відносин, що збільшуються і потребують свого упорядкування, зокрема, законодавчого урегулювання, так і юридичних норм, за допомо- гою яких ці відносини мають бути урегульовані* [27, с. 83]. Інакше кажучи, стан хаосу, безладу.

Слушною в цьому плані, як видається, є позиція проф. Петрухіна І. Л., відповідно до якої: “Джерелом суспільного розвитку є – як це не парадоксально зву- чить в устах правника, – так називана “відхиляюча поведінка”, коли окрема людина або група людей не погоджуються з чинними у суспільстві стандартами поведінки, висувають нові ідеї, борються за них і пе- ремагають. Відхилення служать загальним стимулом розвитку і удосконалення живої природи”.

кризи має розглядатися як можливий, імовірний стан будь-якої соціальної системи на шляху її діалектичного руху, переходу з одного рівня на інший. Головне, як видається, щоб упорядку- вання існуючих суспільних відносин, ліквідація суперечностей між ними або їх системами, дося- гнення рівноваги в їх структурі і функціонуванні, підвищення ефективності організації і управ- ління тощо ґрунтувалися на об’єктивних потре- бах суспільного руху, потребах збалансування приватних і публічних інтересів суспільства. То- ді, як видається, соціальні зміни не вимагатимуть суб’єктивно виключно силових методів, не бу- дуть штучно-поліпшеними в ім’я абстрактного світлого майбутнього, будуть ґрунтуватися на правових цінностях, зокрема, правових ідеях, законах, осердям яких мають бути природні і невідчужувані права людини і які матимуть си- лу моральних приписів. Необхідність нової методології наукового пі- знання сучасної української державно-правової дійсності. Нині для вирішення актуальних прак- тичних проблем правової організації нових укра- їнських відносин необхідно передусім здійснити важку, кропітку, але важливу роботу щодо вияв- лення ключових для вітчизняної юридичної нау- ки аспектів методології наукового пізнання та- ких, зокрема, соціальних явищ, як право, держава і закон. Задоволення зазначеної суспільної по- треби вимагає, з одного боку, визнання право- мірної наявності різноманітних багаточисельних методологічних підходів до пізнання і розв’язання існуючих владно-політичних і юридичних проблем розвитку суспільства, а з іншого необхідності синтезу формально-юридичного та філософсь- кого підходів до пізнання сутності природи і змі- сту права як феномену, що існує, функціонує і розвивається у різних соціальних сферах як дер- жавній, так і недержавній. Саме тому, що право безпосередньо зачіпає приватні людські інтереси, які в свою чергу, обумовлюють “публічний” ха- рактер питань, що вимагають свого вре- гулювання, вирішення, серед нього і теоретич- ного. Сфери права, юридичного закону і сфера юридичної науки завжди були повні суперечнос- тей. Причому щодо останньої сфери, то вона зав- жди характеризувалася слабким консенсусом уче- них, бо останні завжди працювали в конкретно-іс- торичних умовах. В сучасних історичних умовах зазначені сфери як самостійні об’єкти наукового пізнання стають особливо перспективними з то- чки зору соціальної філософії, зокрема, філософії пізнання, що обумовлено в значній мірі необ- хідністю подальшого розвитку методології та загальної теорії вітчизняної юридичної науки, її скла- дових – правознавства і держав знавства. Розвиток останніх обумовлений не тільки різноманітними суспільними пізнавальними потребами, а й реа- льною наявністю відносно самостійних об’єктів (предметів) пізнання – права, в тому числі і чин- ного, та держави, що почали нині відігравати в українському суспільстві дещо іншу роль, ніж це було за часів радянського політичного ре- жиму, і тому потребують нових сучасних соціа- льно-філософських парадигм, які були б адеква- тні теперішнім соціальним реаліям. Невипадково одна з останніх фундаментальних праць Інсти- туту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України була названа “Державотворення і право- творення в Україні: досвід, проблеми, перспек- тиви”. Тобто, процеси державотворення і право- творення мають досліджуватися не тільки, як взаємодіючі, а й відносно самостійні. В історичній перспективі, як і завжди, розви- ток юридичного теоретичного знання являє со- бою процес діалектичного переходу від кількіс- ного накопичення інформації, серед неї наукової, про право і державу, їх загальні і особливі (від- носно часу та місця) властивості і закономірності до якісних змін у змісті і структурі самої юриди- чної науки. Сучасні трансформаційні процеси в українсь- кому суспільстві, обумовлені змінами об’єктив- ної соціальної, серед неї правової, дійсності, не- розривно пов’язані з якісними перетвореннями у змісті і формі вітчизняного суспільствознавства, серед нього і юридичної науки, процесами дифере- нціації юридичної науки, з виділенням і об’єднан- ням її нових галузей як форм упорядкування відно- сно самостійних нових юридичних знань щодо її об’єкта і предметів дослідження. Безумовно, це не означає сліпе відкидання всього конструкти- вно напрацьованого попередніми генераціями учених і політиків, що відповідає сучасним сус- пільним потребам. Розвиток будь-якого цілого, в тому числі і науки, становлення в ньому нового – це певний синтез, з’єднання, зміна. Але це не проста зміна, а ускладнення, “ущільнення”, знят- тя новим старого знання, досвіду. Щодо остан- нього, то він, зокрема, являє собою шлях, в тому числі науково-дослідний, яким пройшли наші попередники зовсім в інших історичних умовах. Саме в цьому плані необхідно розуміти гегелів- ські слова, що досвід і історія вчать, що ніхто, ніколи і нічому не навчилися із історії. “В кожну епоху, – зазначав німецький мислитель, – скла- даються такі особливі обставини, кожна епоха є настільки індивідуальним станом, що в цю епо-

ху необхідно і можливо приймати лише такі рі- шення, які випливають саме із цього стану” [10, с. 61], і саме тому, будь-які історичні аналогії, зокрема, у праві, державній політиці, чинному праві і управлінні завжди є відносними. Сучасне знання не може бути ефективним без критичного вивчення ідей, поглядів і конкретно- історичних умов, в яких творили наші попере- дники. Сучасна дійсність, зокрема правова – це не дещо кумулятивне, наявне. Її треба сприймати як результат суперечливого руху, де порядок змі- нювався хаосом, а останній – новим порядком, де стабільність суспільних відносин чергувалася з їх певною нестабільністю. Лише разом, у діа- лектичній взаємодії, окремі етапи становлять ці- лість соціального руху. Тому й мова має йти про необхідність вивчення історії того, що досліджу- ється нині, а не про її відкидання, наступництво через заперечення, через перетворення і підко- ряння старого новому. Лише тоді можна говори- ти, що історія, зокрема науки або деякої її галузі, може бути використана для поліпшення її най- більш сучасного та найбільш “прогресивного” стану [39, с. 527]. Але й у цьому випадку ми ма- ємо розуміти, що досягнутий в процесі дослідження результат не є завершеною картиною об’єктивної реальності, а лише вихід- ний пункт подальшого дослідження рухливої дійсності. Таким чином, і те, що було створено радянсь- кими, серед них українськими, правознавцями, що відповідає істинному правовому розвитку українського суспільства, не втратило свого зна- чення в сучасний період, має бути критично ви- вчене, переосмислене і враховане у вітчизняних як теорії, так і практиці правотворення парале- льно із розробленням нової методології і теорії права. Методологія і теорія права такі ж істори- чні явища, як по суті й само право, багатомірне, але єдине за своєю природою явище. В цьому розумінні вони мають свої, зокрема часовий, ме- жі. Коли йдеться про джерело прогресу юри- дичної науки, зокрема правознавства, то його необхідно шукати не стільки в поняттях і катего- ріях теорії права, не в її індуктивних висновках, скільки в тому конкретно-історичному духов- ному й матеріальному стані суспільства, в якому живе та працює науковець, пізнає реальні на пе- вний час закономірності права і держави. І до- слідник, і об’єкт його наукового дослідження, завжди, незважаючи на активний характер їх природи, є продуктами свого часу. Тому методо- логія і теорія права без знань історії права є та- кими ж пустими й схоластичними, як наука істо-рії права – сліпою без методології та теорії права. І хоча юридична наука, як будь-яка інша суспі- льна наука, покликана фактично забезпечувати передусім інтереси пануючих у суспільстві соці- альних сил, без знання сучасних методології та теорії права і держави немислимий цивілізований правник третього тисячоліття, який би ефективно захищав інтереси, права і свободи людини, вирі- шував би складні питання ринкових суспільних відносин. Співвідношення права і закону як методологі- чна проблема філософії права і теорії права. Однією з методологічних проблем вітчизняних філософії і теорії права є проблема співвідно- шення права і закону. Вона певним чином репре- зентує собою ту предметну сферу праворозу- міння (від ідеї і поняття права як об’єктивної фу- нкції соціального регулювання до розуміння юридичного закону як творіння держави), яка може бути адекватно осмислена і змістовно роз- горнута у вигляді послідовного системного філо- софського вчення. Йдеться, зокрема, про знання як внутрішньої, в тому числі моральної, обумов- леності упорядкованої поведінки людини, так і про її зовнішні обмежуючі чинники, серед них вимоги, що сприяють досягненню загального суспільного блага.

Передусім мова йде про юри- дичні вимоги, відповідно до яких, як писав І. Кант: “свобода кожного обмежується умовами, за якими він може співіснувати із свободою ко- жного іншого за єдиним загальним законом” [14, с. 103]. Вирішення зазначеної методологічної про- блеми обов’язково має основуватися на певному праворозумінні. Це обумовлено, як справедливо наголошується у спеціальній літературі, [25, с. 7] науково-пізнавальним статусом і значенням по- няття права у межах будь-якої послідовної, сис- тематично обґрунтованої теорії права. Нині у суспільній теоретичній свідомості все більше поглиблюється розуміння того, що роль вихідного моменту в методології пізнання істини певної форми соціальної дійсності, зокрема пра- ва, має виконувати не принцип пріоритетності логічної системи окремих знань, наприклад, сис- теми наукових юридичних понять і категорій, на підставі яких здійснюється дослідження, а, на- самперед, принцип визнання первинності реа- льного об’єкта пізнання. Якщо йдеться про пра- вову дійсність, то має йтися насамперед про вну- трішні закономірності права або окремих право- вих явищ, в тому числі юридичного характеру. Як справедливо зазначав професор Недбайло П. О., юридична наука дійсно виокремлює право із ці-

лісної системи суспільних явищ, проте досліджує лише внутрішні закономірності цього явища. Бе- зумовно останні розглядаються у зв’язку з економікою, державою, політикою, національними відносинами, мораллю та іншими соціальними явищами, проте лише у площині співвідношення права з ними. Тобто, зовнішні зв’язки права з ін- шими соціальними явищами входять, на думку ученого, в поняття їх внутрішніх закономірностей. Економічні та інші суспільні відношення, які не становлять об’єкт юридичної науки, “вивчаються нею у тій мірі, в якій це необхідно для вивчення соціальної природи, призначення і функціону- вання держави і права. Вони вивчаються не самі по собі, а у зв’язку з державою і правом...” [24, с. 13; 15, с. 233-247]. У даному випадку учений під правом мав на увазі чинне право – закони і підза- конні нормативні акти, явища похідні від держа- ви. Але сьогодні добре відомо, що держава як фо- рма органу управління суспільством з’являється лише на певному етапі соціального розвитку, який відбувався за допомогою інших соціальних норм, не будучи продуктом законодавчої діяль- ності держави. Саме тому, як видається, актуаль- ними стають дослідження проблеми співвідно- шення права і закону. Правильно пишуть Білен- чук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С., що “в онтологічному аспекті розрізнення права та за- кону (у різних його варіантах), відповідаючи на запитання, що таке право, дозволяє розкрити об’єктивні сутнісні властивості права, лише на- явність яких у законі дозволяє характеризувати його як правове явище, тобто як явище, що від- повідає сутності права, як зовнішній прояв і реа- лізація правової сутності” [6, с. 7]. По суті мова йде про правовий закон як основний регулюю- чий засіб правової держави, яка має ґрунтуватися на праві і діяти у межах права, про розрізнення правового і неправового в соціальному бутті, його критерії. Розкриваючи сутність правового закону, професори права Тацій В. Я. і Тодика Ю. М. слу- шно, як видається, зазначають, що його завдання полягає в об’єднанні, а не роз’єднанні суспільст- ва з метою розв’язання актуальних проблем. “За- кони, – пишуть вони, – які адекватно виражають суспільні інтереси, з’єднують при регулюванні со- ціальних зв’язків ідеї свободи, справедливості й рівності, можуть стати важливим, чинником стабілізації суспільної ситуації, впорядкування дієздатних структур громадянського суспільства й держави, розвитку демократичних політико- правових процесів” [38, с. 9-10]. Правовий закон як вираз сутності права, а саме правди, істини життя, є певною системою суб’єктивних прав, що ґрун-тується на реальних соціальних потребах і інтересах, виконує в суспільстві, зокрема, роль міри свободи поведінки людини, яка (свобода) не тотожна вседозволеності, протилежна свавіллю. Тільки дотримуючись ідей свободи і справедливо- сті та орієнтуючись на правове начало в організації будь-якої форми соціальної взаємодії, можна уни- кнути безладу, хаосу, дисгармонії як в самому собі, так і в стосунках з іншими людьми. На жаль, й досі в післярадянських країнах, се- ред них і в Україні, доводиться часто стикува- тися з неправовими законами, які ухвалюються скоріше на основі політичної доцільності, ніж об’єктивної обумовленості соціального порядку і слугують тим самим в суспільстві лише політич- ною мірою оцінки людської поведінки лише певної категорії індивідів, що робить ці закони дале- кими від правового, людського виміру. Слуш- ною, як видається, в цьому плані є думка акаде- міка НАН України Шемшученка Ю. С. щодо оцінки сучасного стану юридичного, зокрема конституційного, регулювання в Україні, відпо- відно до якої “в нашому суспільстві, – як зазна- чає учений, спостерігається глибокий розрив між конституційними нормами, що проголошують людський вимір права та держави та реальними суспільними відношеннями, станом відповідаль- ності держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України)” [44, с. 8]. Як видається, в післярадянській юридичній, зокрема вітчизняній, науці, яка фактично продо- вжує залишатися на державно центристських ме- тодологічних позиціях, і в юридичній практиці ще не склалася ситуація усвідомлення, що право і закон – це не одне й те ж, що необхідно в нау- кових дослідженнях виходити за межі сталих ву- зькоюридичних, позитивістських форм осяг- нення правової дійсності. Щодо практики нор- мотворення, то необхідно домагатися відповід- ності юридичних норм, що ухвалюються, загаль- нолюдським цінностям, зокрема, свободи, спра- ведливості тощо, які водночас є гуманістичними і правовими, сутністю яких є правда життя, якщо ми намагаємося побудувати в Україні правову державу [36, с. 8-9]. Слушно зазначає В. Стефа- нюк, що “доки право і закон не збігаються, доки діють несправедливі закони, правової держави немає” [33, с. 20]. При цьому не слід зводити рі- зноманітність юридичних норм лише до одного типу – зобов’язального, імперативного, ігнору- ючи заохочувальну функцію чинного права, яка спрямована на стимулювання (головним чином позитивними засобами) бажаної, з точки зору законодавця, поведінки. Слушно зазначає проф.

Малько О. В., що “саме заохочення, а не пока- рання, вважається у ряді випадків більш ефекти- вними засобами при їх порівнянні з останніми, бо в ситуації позитивної мотивації як спонукаль- ної сили бажаної поведінки виступають не тільки зовнішні приписи, але й власний інтерес суб’єкта, його зацікавленість” [21, с. 162]. Ця думка співпадає із словами проф. Халфіної Р. А., відповідно до яких “про право іноді складається невірне судження як про систему покарань і (значно у меншій мірі) заохочень” [41, с. 3]. Слід зазначити, що ця думка не є новиною. Ще О. М. Радищев наголошував, що “верховна влада має багато засобів спрямовувати діяння громадян шляхом закону, і всі вони можуть бути предме- том загального законоположення. Цими засо- бами можуть бути: 1) заборонні, 2) спонукальні. Заборонні засоби, – продовжував він далі, – це установлені в законі покарання, спонукальні – це нагородження різного роду” [30, с. 405]. Необхідність пошуку правди в праві, в зако- нодавстві визнавалася і в дореволюційній росій- ській юридичній літературі. Причому акцент ро- бився на застосуванні в зазначених дослідженнях соціально-філософського підходу, а не просто формально-юридичного, державно-політичного. Так, зокрема, професор Київського університету К. Неволін стверджував: “Закон у сутності своїй є 1) взагалі правда. Він або виявляє її вимоги, або визначає насправді заходи для виконання цих вимог... Точним і твердим чином сутність правди може бути визначена лише у філософії, де у без- перервному зв’язку умовиводів розвиваються начала будь-якого буття, від найповнішого до найобмеженішого” [23, с. 33]. Сутність нормативістського підходу до ро- зуміння права. За часи радянської влади в коли- шньому СРСР фактично утвердився нормативі- стський підхід до права. Він відповідав офіційно утвердженому в 20-30-х роках напряму розвитку суспільної правосвідомості, яка відбивала полі- тичну, класову природу і суть радянського чин- ного права, його зв’язки з державою та матеріа- льними умовами, що визначали волю верхівки пануючих соціальних сил. Марксистсько-ленін- ське вчення виходило з тлумачення держави як політичного апарату, а державного управління як функції класового панування і придушення, хоча все це подавалося від імені народу. “Радянське державне управління, – підкреслював академік СРСР Вишинський А. Я., – це здійснення завдань диктатури пролетаріату, це реалізація волі ра- дянського народу” [9, с. 92]. Право ж тлумачи- лося як зведена у юридичний закон воля панів-ного класу, класова воля, що знаходила свій ви- раз у юридичній формі, як формі виразу і засто- сування насильства. Основним недоліком нормативістського під- ходу було зведення сутності права до явища суто політичного, осмислення багатомірної проблеми генезису правового відношення головним чином через призму його зв’язку з радянською держа- вою, юридичною нормою. Саме тому поняттям права в радянському суспільстві охоплювались та- кож досить численні державні загальнообов’язкові установлення – плани, завдання, презумпції, де- фініції тощо, які суттєво відрізнялися від “кла- сичної” юридичної композиції (структури) но- рми. Спроба (що мала місце не тільки в юридич- ній літературі, а й в практиці) “підігнати” такі узагальнюючі установлення (як і правові прин- ципи) під юридичні норми не тільки перешко- джала правильному визначенню природи та змі- сту цих установлень, але й не сприяла теоретич- ному осмисленню всієї складності права як бага- тоаспектного соціального явища. Право розгля- далося не як основа, зокрема, державного управ- ління, а як політичний елемент надбудови, не- від’ємний від держави продукт та політичний інструмент її діяльності, основа і засіб класового панування в політичних формах. Наслідком аб- солютизації нормативістського аспекту праворо- зуміння (так називаний нормативістський підхід) стала недооцінка соціальної природи як юридич- них відносин, так і суб’єкта права, а також тих потреб і інтересів, з приводу яких складаються, змінюються і розвиваються як фактичні суспі- льні відносини, так і їх юридичні форми. Ототожнення в радянській теорії та юридич- ній практиці права виключно з юридичними но- рмами, обмеження джерела права лише діяльні- стю органів державної влади зумовлювались природою тоталітарного і авторитарного полі- тичних режимів, суттєвою ознакою яких стали удержавленість суспільства, фактичне прини- ження ролі народовладдя і людини в соціальному бутті. Юридичні, зокрема законодавчі, відносини завжди персоніфікуються у певних соціальних особах, які мають свої потреби. Тому і супереч- ності повинні розкриватися через поведінку осіб, їх потреби та можливості задоволення цих потреб. Відрив юридичних відносин від їх суб’єктів, від їх реальних потреб і інтересів, соціальної діяльно- сті, взаємодії призводить, як правило, до аналізу цих суб’єктів лише в гносеологічному плані, в рамках якого соціальний суб’єкт розглядається тільки як носій пізнавальної діяльності. Але пі-

знання – це лише один із видів соціальної діяль- ності. Більш того, несприйняття людини – сто- рони юридичного відношення як активного носія суспільних функцій, ролей призводить до уяв- лення про особу лише як об’єкт – засіб вирі- шення завдань організації та управління суспіль- ним життям. Звідси значним методологічним прорахунком у нормотворчому процесі, насам- перед у процесі законотворення, була однобічна, одностороння орієнтація юридичних норм на врахування потреб переважно у контексті майбу- тнього, без достатньо реального знання теперіш- нього, що, як відомо, девальвує останнє. Та й майбутнє при такому підході виглядало ілюзор- ним, тому що вирішення питань задоволення су- спільних потреб не спиралося на реальні можли- вості теперішнього. Як наслідок цього за дійс- ність часто видавалася ідеальна конструкція, ап- ріорна схема. Ідеологія і законодавча діяльність. Відомо, що в основі всіх суспільних, в тому числі полі- тичних і юридичних процесів завжди знахо- диться ідейне начало. Особливо це стає помітним в процесі зміни існуючої системи державної вла- ди, обумовленої передусім зміною соціально- економічного ладу суспільства, його державно- політичного устрою. І хоч би що ми розглядали, наприклад, визначення мети перетворення сис- теми державної влади, вибір напрямків суспіль- ного руху, засобів перетворення економічної, політичної, правової систем тощо – в їх основі завжди знаходяться певні ідеї. Кожна індивідуа- льна і суспільна дія ґрунтуються, як правило, на ідейній базі. Наслідком зростання якості суспі- льної свідомості є все більша актуалізація про- блеми ідейного начала як в самопізнанні, так і самотворенні. Саме тому ленінська ідея, що “ми нічого “приватного” не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне” [19, с. 382] перетворилася в ідеологі- чне гасло, що підкорило всі різновиди державної діяльності, які були поширені не тільки на галузь радянського господарства, а фактично на органі- зацію і управління всіма сферами радянського суспільства. Абсолютизація класового, політичного підхо- дів до вивчення держави і права призвела до фа- ктичного ігнорування демократичного розвитку радянської державності. Величезні зміни в гро- мадянському і політичному розвитку радянсь- кого суспільства ігнорувалися від часу проголо- шення зазначених постулатів. І якщо деякі з них через очевидну суперечність суспільній практиці трохи модифікувалися, то сутність марксист-сько-ленінського вчення як методологічної ос- нови теорії права залишилася незмінною, як і вимога непохитного використання його як полі- тичного знаряддя. На жаль, й досі не подолана політична спад- щина радянського періоду, коли юридично за- кріплювалася фактична диктатура партдержно- менклатури, панування адміністративно-команд- них методів управління в народному господарс- тві, а відомча нормотворчість (по суті) правила за легітимну основу тоталітарного і авторитар- ного режимів в суспільстві [42, с. 17]. Окрім цьо- го, зазначимо, що в умовах вже суверенної Укра- їни продовжується також вживання традиційних за змістом для радянської теорії права юридич- них понять і категорій, зокрема держави і права. Причому ці поняття і їх визначення органічно через теоретичну і буденну політичну і правосві- домість продовжують входити не тільки у вітчи- зняну юридичну науку, а й в політичну і юриди- чну практику, стають її органічною складовою. Сьогодні ці поняття і категорії вимагають свого наукового переосмислення, якщо необхідно – уточнення, збагачення їх суті та змісту з враху- ванням нових історичних умов і чинників. Їх не можна просто ідеологічно відкинути в нових іс- торичних умовах без співставлення з існуючими суспільними реаліями і ще більше з майбутніми конституційно закріпленими цілями суспільного розвитку України. Тому, коли сьогодні в Україні з’являються наукові поняття права, засновані на філософії позитивізму, зокрема на юридичному позитивізмі як одному з конкретно-історичних варіантів формально-догматичної теорії права, особливо коли йдеться про фундаментальні до- слідження [46, с. 5], то можна певним чином прогнозувати тенденції суспільного розвитку. Життя вже неодноразово доводило, що не можна відшукати ефективних засобів юридич- ного впливу на поведінку людини, вбачаючи ко- ріння права лише у юридичних нормах, ухвале- них державою, розуміючи право тільки як тво- ріння, результат діяльності держави. Якщо вва- жати джерелом права тільки зовнішні щодо лю- дини владні чинники, то відокремлені від лю- дини вони будуть сприйматися нею як чужа, зо- внішня сила, будуть розглядатися нею як обме- ження і утиск [46, с. 70]. Лише волюнтаристське зменшення зовнішніх, бажаних державою, зок- рема українською, обмежень, розширення зов- нішньої свободи людини без відповідної підго- товки та вирощення паростків внутрішньої сво- боди останньої може привести лише до криміна- лізації суспільства, виникнення мафіозних утво-

рень, зростання корупції в різних ешелонах вла- ди і т. ін., тобто, розростання неправа, свавілля* [43, с. 56; 5, с. 129]. І тут не допоможе ніяка аргу- ментація, наприклад, типу, що це “хвороба росту”, обумовлена випереджаючими темпами розбудови матеріальної бази українського суспільства, в порі- внянні з його духовною структурою. Проте, все ж слід зазначити, що там, де немає межі і гарантії зовнішньої свободи людини, не- має права як справедливості – панує свавілля. Свобода людини у суспільстві, писав Дж. Локк, полягає в тому, щоб “йти за своїм власним ба- жанням у всіх випадках, коли це не забороняє закон…” [20, с. 275]. В цьому плані слушно за- значає Ф. А. Хайєк: “Одна з аксіом традиції сво- боди полягає в тому, що примус стоосовно лю- дей дозволяється лише в тих випадках, коли він необхідний для забезпечення загального добро- буту або громадського блага” [40, с. 11], безпеки суспільства та держави. Саме тому проблема ви- значення меж для адекватного використання мо- жливостей законодавства, в тому числі кримі- нального, у створенні й підтриманні соціального порядку, забезпечення юридичної рівності та свободи у суспільстві, здійсненні соціального контролю завжди була актуальною, а сьогодні набуває особливого значення в усьому світі, в тому числі і в Україні [18, с. 131]. В пізнанні природної сутності людини як складного багатомірного і в той же час цілісного сущого: матеріальної (тілесної), живої, розумної і духовної, ірраціональної, індивідуальної істоти, втілених в кожному з нас – ключ до усвідом- лення суті багатоаспектного характеру поняття права, розуміння співвідношення права і юриди- чного закону. А для цього необхідно вивчати не тільки відносини існуючого позитивного права, сущого, а й належного у праві, обумовленого і природним буттям, і соціальною, хоча і супере- чливою [4, с. 5], сутністю людини, певний погляд на процес “життя” права, на основі якого має фо- рмуватися, зокрема, українське законодавство і правове мислення. А це вже не предмет теорії права, а філософії права.

* Саме тому, як видається, справедливо зазначав М. Бердяєв, «недостатньо людину звільнити від зов- нішнього насильства… необхідно звільнитися людині від внутрішнього зла, яке і породжує насильницьку зв’язаність природи і смертоносний її розпад». Філософський підхід до пізнання права. Філо- софія права як система знань про ідею права* [11, с. 59] є не просто пасивним результатом роз- витку юридичних знань, що одержані в процесі дослідження істини, правди правового буття, йо- го різноманітних форм, а активним засобом пі- знання цього буття, його сутності. Виходячи з цього, філософія права, як видається, має вико- нувати в системі юридичних наук декілька фун- кцій: по-перше, інтегративну, тобто сприяти, на- самперед, висуванню нових правових проблем на “стику” юридичної науки з різними, як суспі- льствознавчими, так і природничими науками; по-друге, методологічну, тобто на основі конс- труктивно-критичного порівняльного аналізу спри- яти пошуку нових шляхів пізнання і, якщо потрі- бно, перетворення правової дійсності, конструю- ванню нових методів і логічних форм; і, в-третіх, ціннісно-регулятивну, аксіологічну функцію, тобто має співвідносити цілі й шляхи пізнання іс- тини в праві та перетворення правової дійсності з гуманістичними загальнолюдськими правовими цінностями в їх соціально-етичному вимірі. В цьому плані, як видається, юриспруденція може здобути своє фундаментальне значення для людського буття лише тоді, коли зв’яже свою мету з філософією права, філософським право- вим світоглядом. У філософії права аналогом універсуму є право, що не має чітко окреслених меж і плану майбутнього розвитку і пов’язане з усіма рухливими багатоманітними сторонами людського життя через взаємодію з ними. Філо- софію права не цікавить конкретна юридична практика в її відособленому існуванні. Навпаки, її цікавить сукупність всього існуючого в праві, тобто, правова дійсність в цілому і, отже, у кож- ному суб’єкті права, те, що відрізняє його від інших суб`єктів або об’єднує з ними; їхня роль і місце в соціальній ієрархії серед інших соціаль- них суб’єктів. Прагнення філософії права роз- глядати право як цілість пов’язане з тим, що ряд конкретних правових явищ є тільки фрагмент, до котрого необхідно домислити реальність, яка в дійсності може бути іншою. Наприклад, пра- вова система конкретної країни здається чимось закінченим і достатнім. Вона складається із пев- них суб`єктів права, об`єднаних певними юриди- чними відносинами, системи чинного права, її ін- ститутів, галузей, юридичних норм, законодав- ства в цілому і т.д. Відомо також, що в нашій * “Філософська наука про право, – писав Гегель, – своїм предметом має ідею права – поняття права та його втілення”.

країні існують злочинні явища і процеси, поту- жна кримінально-тіньова економіка тощо. Проте завжди поряд з певними уявленнями про вітчиз- няну правову систему існує загальний фон – сві- товий правовий простір. Тобто, зокрема, україн- ське право навіть при безпосередньому розгляді є лише першим планом, що завжди доповню- ється більш загальним, транснаціональним, зага- льнолюдським правовим розвитком суспільних відносин. Розділяючи систему чинного права на певні сфери (наприклад, приватне та публічне), галузі, інститути, норми тощо, які сприяють встанов- ленню балансу об’єктивних приватних і публіч- них інтересів, що виключав би їх конфлікт у сус- пільстві [34, с. 27; 37 с. 3-11; 29, с. 3-15], ми ба- чимо тільки лише частину схованого від нас пра- вового буття. Що ж до філософії права, то вона покликана, як видається, для пошуку цілісного погляду на правовий суспільний розвиток, де юридичний аспект лише один з багатьох. Вона спрямовує наше мислення до пізнання права у його різнобічності, багатомірності, повноті й цілості. Під цим кутом зору стає очевидним, що корінний недолік позитивної юриспруденції саме полягає в її нездатності зрозуміти смислову цілість і водночас багатомірність правової дійс- ності, а отже, обмеженість у пізнанні юри- дичного аспекту права. В процесі пізнання позитивною юриспруден- цією правової дійсності ігнорується цілісна при- рода (тілесно-душевна і матеріально-духовна) структури особи не тільки як суб’єкта цієї дійс- ності, а й її джерела. Внаслідок чого позитивізм опрацьовує методологію, неадекватну природі досліджуваного об’єкта. Право ж ніяк не можна розглядати, обмежуючи його причини і джерело лише державною діяльністю, без звернення до людської природи, особливо коли відшукову- ються основні засади, на які мають спиратися юридичні норми, покликані забезпечувати поря- док в людському суспільстві, його цілість. Як складне соціальне явище, яке має багатомірну структуру, право являє собою діалектичну єдність об’єктивних і суб’єктивних чинників, що (єдність) багато в чому обумовлена природою людини. Ви- конуючи у суспільстві роль об’єктивної функції упорядження суспільних відносин, право висту- пає інтегрованою часткою соціокультурної реа- льності. Воно пов’язане з природою людської поведінки, і тим самим інституціонально є ком- понентом усіх сфер суспільства. Право не є ав- тономною сферою як юридичних норм, так і абс- трактних уявлень про ідеальне (належне) право. Виходячи із зазначеного, ми маємо всі під- стави припускати, що розвиток суспільства і права як його органічної складової частини обу- мовлений не тільки раціональними, а й ірраціо- нальними чинниками. Суспільне життя у великій мірі залежить не тільки від об’єктивних умов і обставин, а й від самих людей, від того, як вони реально сповідують соціальні цінності та як на- полегливо впроваджують їх у життя, від їхньої ірраціональної поведінки, яку треба намагатися враховувати не тільки в процесі будь-якого соці- ального дослідження і прогнозу, а й в процесі законопроектування й прийняття того чи іншого законодавчого акту. В цьому плані філософія права характеризується, як будь-яка філософська система знань, гуманістичною спрямованістю, людським виміром. Вона є не просто відбитком суспільного буття або наукою про найбільш зага- льні правові закономірності. Вона, звичайно опосе- редкованим чином, через дослідника, пов’язана з конкретними закономірностями суспільного уст- рою, але досліджує філософія права інше. Її ці- кавлять загальні правові засади у відносинах са- ме людини і природи, людини і культури, від- носини насамперед у тріаді: людина, суспільство, держава. Що менше персоніфікована, олюднена філософія права, то більше вона перетворюється у догму, позбавлену самосвідомості. Вона втра- чає власні начала і спеціалізується на відбитті зовнішніх для суб’єкта, що пізнає, об’єктивних правових процесів. Філософія права відіграє величезну роль у справі гуманізації суспільства, оскільки вона розглядає людину не тільки як об’єкт пізнання, але, насамперед, як безпосередній суб’єкт пі- знання закономірностей свободи, справедливості, необхідності, можливості тощо. При цьому право- ва дійсність пізнається не безликим суб’єктом, а конкретним дослідником – особистістю, для якої ставлення до дійсності завжди є оцінна категорія. Тому у філософії права правові відносини і їх юридична форма обов’язково розглядаються че- рез призму конкретного вираження ціннісно-зна- чимого змісту духовного і матеріального життя. Такий підхід передбачає творчу активність суб`єкта у процесі пізнання правових явищ, яка має визнавати інтелектуальну, економічну й ін- шу свободу інших особистостей, поважати права і свободи людей, відповідальність кожної дієзда- тної особи за себе і за всіх, усебічний підхід у пізнанні. Як слушно зазначається в літературі “людина створена для того, щоб удосконалювати нове: нема межі різноманітності творінь, що до- зволені людині” [28, с. 15].

Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) 📙 Реферат → 🆔 213087