Правове регулювання відносин власності України

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Національний  технічний університет України

«Київський  політехнічний інститут» 

Факультет менеджменту і маркетингу 
 

РЕФЕРАТ

з курсу  «Правознавство»

на тему: «Правове регулювання відносин власності  України» 
 

      Виконала

        студентка 3 курсу, групи ВУЕ-91

      Нартова Тетяна Геннадіївна 
 

      Перевірив

      Кириченко Сергій Олександрович 
 
 
 
 

Київ  – 2011

    План

1. Вступ
2. Поняття власності. Зміст права  власності: характеристика його складових елементів.
3. Форми та види власності за законодавством України
4. Захист прав власності
1. Витребування майна власником з чужого незаконного володіння
2. Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника.
3. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння
4. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності
5. Висновок
6. Список використаної літератури

1. Вступ

    У кожній державі центральним  правовим інститутом є інститут  власності. Його регламентація  визначає характер регулювання  інших інститутів цивільного  права. Серед численних нормативних  актів в Україні щодо питань  власності важливе місце займають  Закон України "Про власність"  від 7 лютого 1991 р. та Цивільний  кодекс України (розділ 2, глави  6-12).

       Поведінка тих чи інших осіб  може створювати загрозу для  власності, суб’єктами якої вони  не є. Це вимагає від держави  брати на себе захист права  власності, в тому числі й  цивільно-правовими засобами.

         Дана проблема виглядає особливо  актуальною в зв’язку з процесами  формування правової держави та багатоманітність форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”

  Певною  мірою захист права власності  здійснюється  за допомогою норм права, що належать до різних галузей  законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права  власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій  з боку правоохоронних органів. 

2. Поняття власності. Зміст права власності: характеристика його складових елементів.

  Існування людини забезпечується головним чином  завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються  необхідні для неї матеріальні  блага (за винятком благ, безпосередньо  створених природою). Звичайно ж  функціонування такого виробництва  неможливе без повної взаємодії  людей. Тобто заради досягнення тих  чи інших цілей суспільного виробництва  і задоволення таким чином  своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні  відносини) між собою, які набувають  насамперед виробничого забарвлення.

  У найбільш узагальненій формі власність  можна визначити як відносини  між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади  над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб  було що привласнювати необхідно  насамперед належним чином підготувати  предмети природи, створити нові матеріальні  блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації  суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у  відносини з іншими індивідами йому подібними.

  Першооснову усіх форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є  її економічним розумінням. Міжтим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами.. Однак історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї.

  Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва  і продуктів праці за конкретними  особами чи їх колективами. Відносини  власності одержують також необхідну  регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими  нормами економічні відносини власності  набувають ознак якісно нових  відносин — відносин права власності.

  В ході привласнення суспільство обертає  в свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для  існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних  потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є кінцева стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:

  а) заволодіння багатствами природи  та створення нових матеріальних благ;

  б) розподіл матеріальних благ між членами  суспільства та їх колективами;

  в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії економічних  відносин здійснюються безпосередньо  учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього  відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника).

  Виробничі відносини, в тому числі і відносини  власності, розвиваються і існують  незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини уявляють собою  об'єктивний результат діяльності людей  та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме — майнових відносин. Таким чином, майнові відносини як реально існуюча форма проявлення та реалізації виробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного правового регулювання.

  Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення  права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовими).

  В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).

  До  інституту права власності мають  відноситися ті норми, які:

  а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

  б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

  в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню  матеріальними благами;

  г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;

  д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

  Вищенаведені  критерії дають можливість виявити  в різних галузях законодавства  ті норми, які мають бути віднесені  до інституту права власності. Безумовно  переважна їх частина є цивільно-правовими.

         Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.

  Суб'єктивне  право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношення власності»'. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути.

         Суб'єктивне право власності —  це не абстракція. Воно характеризується  своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права.

  В Росії «тріада» вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність». Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

  Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

       Користування — це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

  Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.

         Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав. Однак такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними.

  Становлення інституту права власності взагалі  та права власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням  законотворчих процесів, що здійснювалися  в країні, та особливостей відповідної  соціально-політичної обстановки в  суспільстві. Звичайно, право власності  громадян в соціалістичному суспільстві  і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому — приватна.

  Особиста  власність громадян розпочала своє існування після перемоги в Росії  Жовтневої соціалістичної революції  та скасування приватної власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років.

3. Форми та види власності за законодавством в  Україні

    Відповідно  до Конституції України існує  власність Українського народу, комунальна та приватна власність. Цей перелік  форм власності не є вичерпним. Так, згідно із Законами України "Про  власність" і "Про підприємства в Україні" передбачається колективна власність. Підставою для класифікації форм власності є суб'єкти права  власності (тобто ті, хто конкретно виконує функції власника).

    Суб'єктом  власності Українського народу є Український народ.

    Об'єкти власності Українського народу. Згідно із до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні  та інші природні ресурси, які знаходяться  в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної  влади та органи місцевого самоврядування. У цілому об'єкти власності Українського народу законодавством не обмежуються.

    Суб'єктом  комунальної власності є відповідний  орган місцевого самоврядування та уповноважений ним виконавчий орган. Згідно з Конституцією України  територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через  утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній  власності, утворюють, реорганізують  та ліквідують комунальні підприємства, організації та установи, а також  здійснюють контроль за їх діяльністю.

    Об'єктами комунальної власності можуть бути житлові будинки, підприємства міського транспорту, водопостачання, теплопостачання, побутового обслуговування, культурні  заклади, заклади народної освіти, охорони здоров'я та ін.

    Суб'єктом  права приватної власності є  громадяни України, іноземці, особи  без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи

    Об'єктом  права приватної власності можуть бути речі (майно), природні ресурси, допущені до цивільного обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи і відкриття, сценарії кінофільмів, радіо- і телевізійних передач, інші результати інтелектуальної творчої діяльності.

    Кожна з вищеназваних форм власності може підрозділятися на види, що більш конкретно  розкривають їх сутність і зміст. Так, приватна форма власності поділяється на особисту, спільну подружжя — майно, нажите під час шлюбу, спільну власність громадян, набуту внаслідок спільної господарської діяльності. При цьому розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність). Колективна влас­ність передбачає такі види власності: власність кооперативна — внески, будівлі, споруди, продукція, доходи, що передбачені статутом кооперативу; власність громадських об'єднань (професійних спілок, благодійних фондів, політичних партій та організацій), релігійних об'єднань (культові споруди, предмети релігійної обрядності, житлові будинки, кошти, майно, необхідне для забезпечення діяльності). 

4. Захист  права власності

    Захист права власності має  велике значення вже тому, що  власність в її різних формах  є основою економічного розвитку  суспільства. Дане право –  одне з найважливіших невід’ємних  прав людини, і його забезпечення  – важливе завдання всіх органів  правової держави.

  На  захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й  інших галузей права, зокрема  кримінального, адміністративного, трудового  тощо. Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання  на майно держави, юридичних осіб і громадян, адміністративне передбачає покарання за дрібні вчинки, що порушують  чиєсь право власності, а трудове  регламентує матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану ними работодавцеві. Крім того, захисту права власності певною мірою приділено увагу в земельному та сімейному законодавствах. 

    Особливості цивільно-правового  захисту права власності, порівняно  з іншими видами, пов’язані з  тим, що він має на меті  відновлення порушених прав, попереднього  майнового стану особи, права  якої порушено.

    Прикладом звернення громадянина  або юридичної особи до цивільно-правового  захисту свого права власності  може бути пред’явлення власником  позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також,  якщо хтось заважає власникові  користуватися своєю річчю, власник  може пред’явити позов про  усунення перешкод у користуванні  нею. Далі, якщо власник з тої  чи іншої причини не може  витребувати річ, що вийшла  з його володіння, він може  за певних умов може вимагати  відшкодування завданих йому  збитків і поновити свій попередній  стан у такий спосіб.   

  Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у  справі захисту права власності. Тому всіх їх можна умовно поділити на три категорії.

  Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України, закону “Про власність”, який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.

  Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права  власності. Прикладдами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.

  Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим  майном, за завдавання матеріальної шкоди  власникові і т.і. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань.

  Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з  захистом права власності, але є  й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист.

    Отже, “…в цивільному праві прийнято  розрізняти, по-перше, охорону відносин  власності в широкому розумінні  слова з допомогою всіх норм  цивільного права, що забезпечують  нормальний і безперешкодний  розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності  у вузькому розумінні , або  їх захист – як сукупність  тих цивільно-правових засобів  (способів), які застосовуються у  зв’язку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності”. 

4.1. Витребування майна власником з чужого незаконного володіння 

  Витребування  власником майна з чужого незаконного  володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.

  Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа, якій майно передано в повне господарське відання або оперативне управління. В останньому випадку державна або недержавна організація не є власником майна, але їй передано в управління певне майно, й тому вона має право й обов’язок вимагати повернення його від незаконного володільця. Відповідачем по віндикаційному позову буває незаконний володілець – фізична або юридична особа, яка володіє майном позивача без законних підстав.

  Ст. 32 Закону “Про власність” наголошує, що власник має право витребувати  своє майно з чужого незаконного  володіння. Підставою для віндикації може бути договір або адміністративний акт.

  Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму  наймачеві, то наймач не буде відповідати  по віндикаційним позовом, адже він користується рііччю на правовій підставі. Цією підставою в даному разі є укладений між власником та наймачем договір майнового найму.

  Якщо  ж певна особа вкрала річ або  купила її не у власника, а, наприклад, у громадянина, до якого ця річ  перейшла за договором майнового  найму, договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володільцем, позаяк продавець не міг  передати покупцеві за договором  купівлі-продажу права власності  на річ, не маючи його сам.

  За  віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Якщо у відповідача речі вже немає, то цей позов не може бути задоволений. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже продано невідому кому або знищено, не можна одержати й задоволення по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати повернення саме майна, що належить власникові.

  Якщо  в особи, яка вкрала річ, цієї речі вже немає, то до неї все одно можна  пред’явити вимоги, але вони будуть спрямовані не на повернення речі, а  на відшкодування заподіяної шкоди. Тоді буде мати місце не віндикаційний позов, а позов зобов’язального характеру – про відшкодування заподіяної шкоди. Можливість такого відшкодування прямо випливає зі ст. 440 Цивільного кодексу, в якій зазначено: “Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі…”

  Так само річ не може бути витребувана, якщо незаконний володілець змінив її настільки, що по суті, вона перетворилася  на іншу річ.

  Отже, коли речі немає, не можна й вимагати її повернення від особи, що нею володіла.

  Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі. В зв’язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші

  Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю, мірою, вагою, за умови, що вони якось індивідуалізовані.

  Ст. 148 Цивільного кодексу України встановлює, що “витребуючи майно з чужого володіння (…), власник вправі також вимагати від особи, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне (недобросовісний володілець), повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння; від добросовісного ж володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна” Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.

  Ст. 145 Цивільного кодексу розкриває  зміст поняття “добросовісний набувач”. Набувач вважається добросовісним, якщо він не знав і не повинен  був знати, що особа, у якої він  придбав річ, не мала права її відчужувати.

  Відповідно, недобросовісним набувач визнається, якщо він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто  якщо він знав чи повинен був знати  про неправомірність свого володіння. Звичайно, набувач вважається недобросовісним  і в разі, якщо річ набута ним  злочинним шляхом.

     Незаконний набувач вважається  добросовісним, поки не буде  доведено протилежне.

  Як  видно з наведеної вище цитати зі ст. 148, власник вправі вимагати від  недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які  він здобув або повинен був  здобути за весь час володіння, а  від добросовісного володільця –  всіх доходів, що він здобув і повинен  був здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись  про неправомірність володіння  або одержав повістку за позовом  власника про повернення майна.