Правове регламентування встановлення і справлення податків та інших платежів

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського

«Харківський авіаційний інститут»

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Податковий менеджент»

на тему:      «Правове регламентування встановлення і справлення податків та інших платежів»

                                                                   Виконала              студентка гр. 651 ф             

              Балабко Т. И.

Перевірила             

              Тофанюк О.В.

2012

Зміст

1.      Поняття податку……………………………………………………………….3

2.      Класифікація податків і зборів……………………………………………….5

3.      Правове регламентування встановлення і справлення податків та інших платежів……………………………………………………………………………9

Висновок…………………………………………………………………………20

Список використаних джерел

1. Поняття податку

Аналізуючи зміст податків, необхідно враховувати, що вони не є єдиним джерелом доходів бюджету і являють собою тільки один з видів позаекономічного державного примусу. Крім власне податків, яким належить провідна роль у формуванні бюджету, існують ще й інші види вилучень до бюджетів: ліцензійні та реєстраційні збори, збори з населення. Крім того, підприємства і громадяни роблять обов'язкові відрахування в позабюджетні фонди, сплачують різні тарифи й інші обов’язкові платежі. Різноманіття форм вилучень зумовлює необхідність визначити, які ж із них є безпосередньо податком, а які — неподатковими платежами. Всю систему платежів, що входять до податкової системи, можна розділити на податки і платежі податкового характеру. Якщо до першої групи належать саме податки (на прибуток, на землю тощо), то друга група складається зі зборів і відповідних податкових платежів (мито, державне мито тощо).

Багатогранна категорія «податок» дозволяє порушувати питання про виділення в межах єдиного терміна двох значень, рівнів. Можна поділити податок на правову категорію і законодавчо закріплене (прикладне) поняття. При характеристиці податку як правової категорії в основному роблять акцент на переході власності до держави, на зміні форми власності. Дійсно, такий підхід був в основі радянського законодавства, де чітко витримувався примат державної власності і встановлювався різний податковий режим залежно від форми власності платника. У сучасних умовах усі форми власності рівні, мають однакові економічні та правові основи функціонування. Крім того, визначення податку як правової категорії повинне містити головне в ньому з позиції тієї галузі права, предмет якої ця норма становить. З позиції предмета фінансового права, головне в податку — це надходження коштів державі для задоволення суспільних витрат, насиченості бюджету. Зміна форм власності в податку — це начебто «цивілістичний» відтінок цієї категорії. Тому, не залишаючи без уваги податкової сторони регулювання відносин власності, можна, мабуть, дещо згладити в цьому аспекті.

Основою для позбавлення права власності є конституційний публічно-правовий обов'язок платника податків сплачувати законно встановлені податки. Платник податків не має права розпоряджатися на свій розсуд тією частиною свого майна, що у вигляді визначеної грошової суми підлягає внеску в бюджет, він зобов'язаний регулярно перераховувати цю суму на користь держави. У цьому обов'язку платника податків втілено публічний інтерес усіх членів суспільства. З публічним характером податку і фіскальним суверенітетом держави пов'язані законодавча форма встановлення податку, обов'язок і примусовість його стягнення, однобічний характер податкових обов'язків.

Щодо цього ми хотіли б погодитися з позицією І. Є. Криницького, який розглядає характер причини позбавлення права власності платника як одну з основних проблем при визначенні податку1. Він звертає увагу на те, що поряд з неможливістю поширення на ці відносини таких способів, як реквізиція, націоналізація і конфіскація, цивільне законодавство та кожне передбачає сплату податку як одного з видів примусового вилучення майна у власника. Автор цілком аргументовано зазначає, що норми цивільного законодавства не дозволяють не тільки вирішити, а й, напевно, сформулювати цю проблему, оскільки, за загальними правилами, до відносин, основаних на адміністративному чи іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, у тому числі й до податкових, цивільне законодавство не застосовується.

Дійсно, право приватної власності охороняється законом. Однак цілком очевидно, що воно не належить до прав, що не підлягають обмеженню за жодних умов. Приватну власність може бути обмежено законом, але тільки тією мірою, якою це необхідно з метою захисту основ конституційного ладу, гарантії прав і свобод громадян, забезпечення безпеки держави. Власник може бути позбавлений власності тільки у випадках, передбачених законом. Але саме подібний випадок і закріплюється Конституцією України (ст. 67) як необхідна умова існування держави, як безумовна його вимога.

Отже, податок — це форма примусового відчуження результатів діяльності суб'єктів, що реалізують свій податковий обов’язок, у державну чи комунальну власність, що надходить у бюджет відповідного рівня (чи цільовий фонд) на підставі закону (чи акта органу місцевого самоврядування) і виступає як обов’язковий, нецільовий, безумовний, безоплатний і безповоротний платіж.

У статті 2 Закону України «Про систему оподаткування» визначено поняття податку і збору (обов'язкового платежу), окремого ж визначення податку законодавець не дає в жодному акті. Обрано спрощений, формальний шлях закріплення вичерпного переліку податків і зборів. І в цьому переліку обов’язкових платежів на формальному рівні розділяються податки і збори. У чому полягає їх істотна відмінність, чим вони відрізняються від обов'язкових платежів — не зрозуміло. Ймовірно, слід при цьому виходити з того, що обов'язкові платежі — це родове поняття, а податки і збори — його видові форми.

2. Класифікація податків і зборів

Усю сукупність обов'язкових платежів податкового харак­теру можна класифікувати за кількома підставами. Виділимо найбільш важливі з них.

1. Залежно від компетенції органу, що вводить дію подат­кового платежу на відповідній території:

а) загальнодержавні — податки і збори, що їх встановлює Верховна Рада України, що вводяться в дію винятково закона­ми України і діють на всій території України;

б) місцеві — податки та збори, перелік яких встановлює Вер­ховна Рада України, вводять у дію місцеві органи самовряду­вання і які діють на території окремих регіонів України.

2. Залежно від каналу надходження. Відповідно до бюджет­ної системи України податкові платежі надходять до бюджетів різних рівнів, на підставі чого податкові платежі можна розді­лити на закріплені та регульовані.

Закріплені податки безпосередньо і повністю надходять до конкретного бюджету чи позабюджетного фонду. Серед закрі­плених податків виділяють податки, що надходять до держав­ного бюджету, місцевого бюджету, позабюджетного фонду. Ре­гулюючі (різнорівневі) податки надходять одночасно до бюд­жетів різних рівнів у пропорціях відповідно до бюджетного законодавства. Суми відрахувань по таких податках, зарахо­вані безпосередньо до державного бюджету і бюджетів інших рівнів, визначаються при затвердженні кожного бюджету.

Можна дещо деталізувати цю групу податків, диференцію­вавши їх на такі:

а) державні — податки, що повністю надходять до держав­ного бюджету;

б) місцеві — податки, що повністю надходять до місцевих бюджетів;

в) пропорційні — податки, що розподіляються між держав­ним і місцевим бюджетами у певній пропорції;

г) позабюджетні — податки, що надходять до певних фондів (у деяких випадках, щоправда, вони повинні все-таки пройти через бюджет).

3.Залежно від платника:

A. податки з юридичних осіб (податок на прибуток і т. ін.);

Б. податки з фізичних осіб (прибутковий податок, податок на промисел і т. ін.);

B. змішані — податки, що допускають як платника і юри­дичних, і фізичних осіб (податок з власників транспортних засобів, земельні податки і т. ін.). При цьому змішані податки можна розділити на:

а) податки, що визначаються наявністю певних матеріаль­них благ (транспортні засоби, ділянка землі);

б) податки, що визначаються діяльністю платників (пода­ток на додану вартість, акцизний збір).

4. Залежно від форми оподаткування:

А. Прямі (прибутково-майнові) — податки, що стягуються в процесі придбання та акумуляції матеріальних благ, визна­чаються розміром об'єкта обкладання, включаються в ціну товару і сплачуються виробником або власником. Прямі подат­ки, у свою чергу, розділяються на:

а) особисті — податки, що сплачуються платником податків за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку) і з урахуванням його платоспроможності;

б) реальні (англ. real — майно) — податки, що сплачуються з майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній доход1.

Б. Непрямі (на споживання) — податки, що стягуються у процесі витрати матеріальних благ, визначаються розміром споживання, включаються у вигляді надбавки до ціни реалі­зації товару і сплачуються споживачем. При непрямому опо­даткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), що виступає посередником між державою і спожива­чем товару (робіт, послуг). Споживач товару (робіт, послуг) є платником реальним. Саме критерій збігу юридичного і фактич­ного платника є одним з основних при розмежуванні податків на прямі й непрямі. При прямому оподаткуванні — юридичний і фактичний платники збігаються, при непрямому — ні.

5. Залежно від способу стягнення:

А. Часткові (кількісні) — розмір податку встановлюють для кожного платника окремо, з урахуванням його майнового ста­ну і можливості сплати. Загальна величина податку формуєть­ся як сума платежів окремих платників.

Б. Розкладкові (репатріаційні) — податки, що нараховують­ся на цілу корпорацію платників, що самостійно здійснюють між собою остаточний розподіл податкового тягаря. Історично це перша форма стягнення податків, що проходила кілька етапів: перший — установлення загальної суми потреби дер­жави в доходах; другий — розподіл цієї суми між територіаль­ними одиницями; третій — розподіл її між платниками. Сьо­годні застосовують на місцевому рівні. У Росії в 1885 році було встановлено додатковий розкладковий збір, стягнутий із про­мислових і торгових підприємств. Загальну його суму законо­давче визначали по губерніях, у губерніях — по повітах, де вже згідно з прибутковістю розподіляли між торговими і промис­ловими підприємствами.

6. Залежно від характеру використання:

А. Загального призначення — податки, що використовують­ся на загальні цілі (без конкретизації). Власне, це і є дійсно податки.

Б. Цільові податки — податки, що зараховуються до позабю­джетних цільових фондів і призначені для цільового використан­ня. Фактично однією з основних ознак податків є нецільовий ха­рактер, однак подібні платежі мають деякі позитивні моменти: психологічний; ув'язування витрат і доходів від певних видів діяльності; певна незалежність конкретного державного органу1.

7. Залежно від періодичності стягнення:

А. Разові — податки, що сплачуються один раз протягом пев­ного часу (найчастіше — податкового періоду) при здійсненні певних дій (податок з власників транспортних засобів; податок з майна, що переходить у порядку спадкування чи дарування). Цей різновид податків має переважно характер зборів.

Б. Систематичні (регулярні) — податки, що стягуються ре­гулярно, через певні проміжки часу і протягом усього періоду володіння чи діяльності платника (щомісячно, поквартально).

8. Залежно від обліку податкового платежу:

A. Податки, що фінансуються споживачем (акциз, податок на додану вартість).

Б. Податки, що включаються у собівартість (податок з влас­ників транспортних засобів, земельний податок).

B. Податки, що фінансуються за рахунок балансового при­бутку, тобто прибутку до сплати податку (податок на майно, податок на рекламу).

Г. Податки, що фінансуються за рахунок чистого прибутку, тобто прибутку після сплати податку (збір за право торгівлі, за використання національної символіки).

В окрему підсистему можна виділити групу загальнодер­жавних зборів, що можуть бути диференційовані:

1)збори економічного характеру;

2)збори соціального характеру (збір на обов'язкове держав­не соціальне страхування і т. ін.);

3)збори природо-ресурсного характеру (збір за спеціальне використання природних ресурсів і т. ін.).

3. Правове регламентування встановлення і справлення податків та інших платежів

Основою організації податкової роботи є правове регламентування встановлення і справляння податків. До неї можна зарахувати: закони України і постанови Верховної Ради України, кодекси України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України та додатки до постанов, укази Президента України. Податкові відносини в суспільстві можуть існувати і розвиватися тільки на базі прийняття і безперечного дотримання відповідних законів. Без наявності таких законів або в умовах недосконалості законодавчих актів з питань оподаткування може спостерігатися як безвідповідальність платників, так і низька продуктивність праці податкової служби.

     Встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам, здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати додаткові пільги щодо оподаткування у межах сум, що надхо-

дять до їх бюджетів. Підготовка проектів відповідних законів покладена на Кабінет Міністрів і безпосередньо на Державну податкову службу України. Оскільки оподаткування досить складна і специфічна сфера, то до підготовки проектів законів залучаються висококваліфіковані фахівці, які повинні володіти широкими і водночас глибокими професійними знаннями. Крім цього, прийняття високоякісних законів можливе тільки при налагодженні оптимальної взаємодії між гілками влади, законодавчою і виконавчою владами, при високому рівні професіоналізму, насамперед законодавця, оскільки законодавча влада є визначальною інституцією у законотворчій діяльності.

     Правове регламентування у сфері оподаткування починається з встановлення складових елементів податкової системи. Податкова система – сукупність урегульованих законодавчими актами податків і зборів (обов’язкових платежів), які стягуються з юридичних і фізичних осіб на території певної країни, а також форми та методи її побудови. Сукупність

податків і зборів, інших обов’язкових платежів і внесків до державних цільових фондів становить систему оподаткування.

     При переході до ринкових відносин податкова політика держави, при впровадженні податкової системи, полягає не стільки в зміні форм і видів податків, скільки в переході від одного варіанта розподілу валового національного продукту (ВНП) до іншого. Тому формування податкової системи України об’єктивно базується як на досвіді колишнього “Союзу”, так і на використанні досвіду країн з розвинутою економікою. Після проголошення суверенітету і незалежності в Україні розроблено і прийнято 25 червня 1991 року Закон України “Про систему оподаткування” зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 02.02 1994 р. № 3904, від 18.02 1997 р. № 77/97, віж 09.04 1999 р. № 588-ХІУ, від 13.05 1999 р. № 643-ХІУ. Цим Законом визначено принципи побудови та призначення системи оподаткування, види податків і зборів (обов’язкових платежів) і порядок зарахування їх до бюджетів і державних цільових фондів, платників податків і об’єктів оподаткування, облік, обов’язки, права та відповідальність платників податків і зборів (обов’язкових платежів) за порушення податкового законодавства.

     Установивши принципи побудови і складові елементи податкової системи, необхідно законодавчо відрегулювати справляння податків шляхом прийняття окремих законів для кожного з них. Цю роботу теж виконує Верховна Рада України. Потрібно зазначити, що в 1992–1993 рр. законодавче регламентування щодо окремих податків здійснювалося урядом шляхом прийняття відповідних декретів Кабінетом Міністрів України. Наприклад, з питань оподаткування були ухвалені такі законодавчі акти.

     1. Закони України:

     Закон України “Про податок на додану вартість” від 27.06 1997 р. № 403/97 із змінами і доповненнями; Закон України від 22.05 1997 р. “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”; від 19.09 1996 р. № 378 “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про плату за землю”; від 13.02 1997 р. № 75 “Про внесення змін до Закону України “Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів”; від 13.02 1998 р. № 129/98 “Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”; від 10.02 1998 р. № 102/98 “Про внесення змін до Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” тощо.

     2. Постанови Верховної Ради України:

     Постанова Верховної Ради України від 25.04.1996 р. №146 "Про деякі питання сплати прибуткового податку з громадян".

     3. Укази Президента України:

     Указ Президента від 28.06 1999 р. № 746/99 “Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727 “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва”; від 7.12 1998 р. № 857 “Про деякі зміни в оподаткуванні”; від 2.12 1998 р. № 1328 “Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників” тощо.

     4. Постанови Кабінету Міністрів України:

     Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12 1995 р. № 1059 “Про звільнення натуральної оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств від оподаткування прибутковим податком”; від 19.01 1998 р. № 42 “Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014”; від 10 лютого 1998 р. № 102/98 “Про внесення змін до Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької

діяльності”; від 26 січня 1999 р. № 85 “Про порядок зарахування до Державного бюджету України на 1999 рік частини амортизаційних відрахувань” тощо.

     5. Декрети Кабінету Міністрів України:

     Декрет Кабінету Міністрів України від 21.01 1993 р. “Про державне мито” із змінами і доповненнями; від 26.12 1992 р. № 13/92 “Про прибутковий податок з громадян” із змінами і доповненнями тощо.

     6. Кодекси України:

     Кодекс України “Про надра” схвалено Постановою Верховної Ради України 27 липня 1994 р. № 134/94; “Водний кодекс України” від 6 червня 1995 р. № 213/95; “Лісовий кодекс України” від 21 січня 1994 р. № 3855-XII тощо.

     Закони та законодавчі акти є визначальною, але не достатньою умовою організації податкової роботи. Вони встановлюють головні принципи побудови податкової системи, об’єкта оподаткування, платників податку, джерела сплати податку, податкового періоду, ставки, строки сплати, пільги, порядок і форми розрахунків тільки в узагальненому вигляді, тоді як для чіткої організації податкової роботи необхідні документи, що детально регламентують порядок справляння податків і зборів (обов’язкових платежів). До таких документів, що забезпечують правове регламентування податкової роботи можна зарахувати: інструкції, порядок (положення) та додатки до них, листи, накази Державної податкової адміністрації України та спільні накази галузевих міністерств (Державної митної служби, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України, Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України тощо) і Державної податкової адміністрації України з певних питань оподаткування і податкової роботи.

   Інструкція – підзаконний акт, що видається з метою роз’яснення і визначення порядку застосування законодавства або іншого нормативно-правового акту. В Україні “Інструкція” видається, як правило міністерствами, державними комітетами, іншими відомствами. Інструкції, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади і зачіпають

права, свободи та законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, відповідно до Указу Президента України “Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади” від 3.10 1992 р. підлягають обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Інструкція не повинна суперечити

нормам законодавчого акта, вона повинна тільки конкретизувати його. Разом із цим потрібно зазначити, що недосконалість багатьох законодавчих актів, прийнятих в Україні, призводить до недоліків в інструктивних документах, що викликає багато запитань у платників податків і додаткових роз’яснень податковими службами положень законів та інструкцій. Інструкція – це основний робочий документ для податкового інспектора. До неї встановлюються досить жорсткі вимоги. По-перше, інструкція повинна бути максимально конкретизованою, передбачувати практично всі випадки, варіанти і ситуації, які можуть існувати в оподаткуванні. Неконкретність інструкції значно ускладнює податкову роботу.

Розробка інструкції потребує дуже глибоких знань податкових законів і практики оподаткування. По-друге, текст інструкції повинен виключати двозначне трактування, бути позбавленим розпливчастих формулювань. Для усунення цих недоліків в інструкції необхідно визначати всі податкові терміни. По-третє, мова інструкції має бути доступною для сприйняття і бути зрозумілою як податковим працівникам, так і платникам податків. Не можна визнати прийняту ту інструкцію, до якої Державна податкова адміністрація України видає роз’яснювальні листи з тлумаченням певних її положень. Однак, як показує аналіз, такі випадки податкової роботи трапляються.

   Важливою вимогою для забезпечення конкретності і доступності інструкції для широкого загалу є обґрунтування її положень практичними прикладами, які наочно відображають методику обчислення розміру податків і зборів (обов’язкових платежів). Приклади також конкретизують певні положення інструкції, сприяють вивченню особливостей оподаткування залежно від різновидів об’єкта оподаткування, джерела доходів, наявних пільг платників податків, категорій громадян тощо. Крім цього наявність прикладів в інструкції підвищує її рівень, полегшує ведення податкової роботи як працівникам податкової служби, так і платникам податків. Наприклад, наказом Державної податкової адміністрації України (ДПА України) від 21 квітня 1993 р. № 12 із змінами і доповненнями, внесеними наказами ДПА України від 18 травня 1993 р. № 17, від 1 вересня 1994 р. № 88, від 16 жовтня 1996 № 87, затверджено Інструкцію “Про прибутковий податок з громадян”.

Ця інструкція конкретизує всі без винятку розділи і статті Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 із змінами і доповненнями, а саме:

   – в розділі 1 “Загальні положення” розглянуто: платники прибуткового податку;

об’єкт оподаткування; усунення подвійного оподаткування; міжнародні договори; суми, на які зменшується сукупний оподатковуваний дохід; ставки податку;

   – в розділі 2 “Оподаткування доходів одержаних громадянами за місцем основної роботи”, служби, навчання і прирівняних до них доходів дається об’єкт оподаткування,

порядок обчислення податку, порядок перерахування податку до бюджету;

   – в розділі 3 “Оподаткування доходів, одержаних громадянами не за місцем основної роботи”, також наводиться об’єкт оподаткування та порядок обчислення та сплати податку тощо.

– в розділі 7 “Забезпечення дотримання вимог Інструкції “Про прибутковий податок з громадян” розглянуті : обов’язки громадян, підприємств, установ, організацій, фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності; порядок утримання і повернення неправильно утриманих сум податків; міри відповідальності громадян, підприємств, установ, організацій і фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності.

   Крім цього до Інструкції “Про прибутковий податок з громадян” додається 10 додатків та, відповідно, 10 форм. В додатку 1 до Інструкції наведена “Декларація про доходи, одержані з 1 січня по 31 грудня 200_ року або за інший період звітного року”, в додатку 2 “Довідка про суму виплаченого доходу і утриманого податку у 200_ році не за місцем основної роботи, в тому числі за сумісництвом та цивільно-правовими договорами”, в

додатку 3 “Довідка”, в додатку 4 “Книга обліку доходів, одержаних платником прибуткового податку протягом 200_ календарного року”, в додатку 5 “Нормативи витрат, що враховуються при оподаткуванні суми винагород авторів творів науки, літератури і мистецтва, відкриттів, винаходів і промислових зразків” тощо.

   До інструкції “Про порядок обчислення і справляння платежів за користування надрами для видобування корисних копалин”, затвердженої спільним наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерства праці та соціальної політики України, Державного комітету України з геології і використання надр, Державної податкової адміністрації України від 30 грудня 1997 р. № 207/472/157/51. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16.01 1998 р. № 201/2460 додається 7 додатків. Так, в додатку 1 “Тимчасова методика розрахунку платежів за користування надрами для видобування урану, сировини ювелірної та для облицювальних матеріалів” представлено розрахунок плати за користуваннями надрами на основі показників вартості видобутої мінеральної сировини чи продукції її первинної переробки, нормативів плати та поправокового коефіцієнта (для облицювальних матеріалів і урану). У додатку 2 наведено “Приклади розрахунків платників за користування надрами для видобування корисних копалин”. У додатках 3, 4, 5 – “Методика розрахунку (табличний метод) плати за користування надрами для видобування корисних копалин” тощо.

   Інструкція “Про порядок вилучення посадовими особами органів державної податкової служби України у підприємств, установ та організацій документів, що свідчить про приховування (заниження) об’єктів оподаткування, несплату податків та інших платежів та додатки № 1–3 до Інструкції”, затверджено наказом ДПА України від 1 липня 1998 р. № 316, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 грудня 1998 р. № 802/3242,

охоплює такі питання: обсяг та склад документів, що вилучаються, підстави для вилучення документів, особи які повинні бути присутні під час вилучення документів, порядок вилучення документів і складання Протоколу вилучення документів. В додатку 1 до Інструкції дається “Постанова про проведення вилучення документів”, в додатку 2 “Протокол вилучення документів”; в додатку 3 “Опис оригіналів документів, що вилучені зі справ згідно з Протоколом” тощо.

   Наступним важливим документом, що забезпечує правове регламентування податкової роботи, є Порядок (Положення), який затверджується постановами Кабінету Міністрів України або наказами Державної податкової адміністрації України. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. № 75 із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 р. № 164 та від 18 грудня 1998 р. № 2018 затверджено “Порядок справляння плати за спеціальне використання водних ресурсів”. Цей Порядок визначає єдині правила справляння плати залежно від призначення водних ресурсів (загальнодержавного, місцевого значення), використання водних ресурсів (задоволення виробничих потреб чи потреб гідроенергетики і водного транспорту), пільг, що надаються платникам збору. Розміри платежів за спеціальне використання водних ресурсів, крім тих, що використовуються підприємствами гідроенергетики і водного транспорту, встановлюються відповідно до нормативів плати, обсягів використання води та лімітів її використання. Підприємствам гідроенергетики та водного транспорту розміри платежів встановлені на основі нормативів плати:

     – для підприємств водного транспорту – залежно від вантажопідйомності або пасажиромісткості транспортних засобів;

     – для підприємств гідроенергетики – залежно від певного об’єму води, що пропускається через турбінні агрегати, а також за води, які використовуються для охолодження вузлів гідроагрегатів.

     За понадмірне використання водних ресурсів плата обчислюється відповідно до нормативів плати, обсягів використання води та лімітів її використання і справляється у п’ятикратному розмірі. У документі розглянуті також інші питання: терміни сплати платежів, відповідальність платників, контроль за правильністю обчислення і своєчасністю сплати збору.