Правовий режим майна суб’єктів господарювання

1. Правовий режим  майна суб’єктів господарювання

Під правовим режимом майна суб’єктів господарювання в теорії господарського права розуміють встановлені правовими нормами: а) структуру цього майна, б) порядок його придбання (формування), використання і вибуття, в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками, – право господарського відання і право оперативного управління. Зміст кожного з цих прав розкривають подальші статті ГК.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також  на основі інших речових прав (в  Розділі II Книги третьої Цивільного кодексу України вони називаються  речовими правами на чуже майно), до яких відносяться, зокрема, права володіння, права користування.

Право володіння чужим  майном виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно  було передане власником, а також  на інших підставах, встановлених законом (ст. 398 ЦК).

Право користування чужим  майном (сервітут) може бути встановлене  щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб’єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. ЦК).

Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених в ч. 1 ст. 133 ГК, праві відповідно до умов договору з власником майна. Отже ч. 2 ст. 133 ГК передбачає можливість визначення інших прав, які відносяться  не до речових, а до зобов’язальних прав. Одним з них є право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб’єкта господарювання з власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб’єктом самостійного господарювання.

До прав, щодо яких йдеться  в ч. 2 ст. 133 ГК, можна віднести іпотеку (заставу).

Як встановлено в ч. 3 ст. 13 Конституції України, держава  забезпечує захист прав усіх суб’єктів  права власності і господарювання. Це положення знайшло свій розвиток в ч. 4 ст. 133 ГК, згідно з якою держава  забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб’єктів господарювання. Такий  захист забезпечується незалежно від  того, про яке право йде мова – чи то про право власності, чи про інші речові права.

2. Види майна  суб’єктів господарювання та  джерела його формування

Стаття 139 ГК визначає майном сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

Поняття речі вміщене у  ст. 179 ЦК, яка під річчю розуміє  предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права  і обов’язки. З урахуванням положень ст. 190 ЦК майном вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові  права і обов’язки, проте для  визначення цих об’єктів речами в  розумінні Господарського кодексу  необхідно, щоб вони відповідали  ознакам, зазначеним в ч. 1 ст. 139 ГК, а  саме:

 а) мали вартісне  визначення;

 б) вироблялися чи  використовувалися у діяльності  суб’єктів господарювання;

 в) відображалися в  балансі цих суб’єктів або  враховувалися в інших встановлених  законом формах обліку майна  цих суб’єктів.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затвердженого  наказом Мінфіну України від 18 жовтня 1999 р. № 242 нематеріальний актив – це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більшого одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Майнові цінності в залежності від економічної форми, якої набуває  майно у процесі здійснення господарської діяльності, мажуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Зміст цих понять та переліків об’єктів, що відносяться до тієї або іншої економічної форми, встановлені в ст. 139 ГК, в законах та підзаконних нормативно-правових актах з питань бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Визначення поняття «основні фонди» (основні засоби) міститься  в Положенні (стандарт) бухгалтерського  обліку 7 «Основні засоби», затвердженому  наказом Мінфіну України від 27 квітня 2000 р. № 92, згідно з яким основні засоби – це  матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваних строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

До основних фондів виробничого  і невиробничого призначення  згідно з ч. 3 ст. 139 ГК відносяться  будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Для цілей бухгалтерського  обліку основні засоби класифікуються, зокрема на основні засоби (земельні ділянки, капітальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади, інвентар (меблі), робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження тощо), інші необоротні матеріальні активи (бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, тимчасові (нетитульні) споруди, природні ресурси, інвентарна тара, предмети прокату тощо), незавершені капітальні інвестиції.

Оборотні засоби (оборотні активи) – це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу (п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Мінфіну України від 31 березня 1999 р. № 87).

Оборотними засобами відповідно до ч. 4 ст. 139 ГК є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого  і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних  засобів.

Частина 5 ст. 139 ГК у складі майна суб’єктів господарювання виділяє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Під товарами у складі майна суб’єктів господарювання ч.6 ст. 139 ГК визначає вироблену продукцію (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Існують і інші визначення цього поняття. Так, вужче визначення поняття «товари» наведено в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», яке під товарами розуміє товари, які придбані підприємством для наступного продажу (п. 25).

Вироблена (готова) продукція – це запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовниками і відповідають технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним вимогам (крім браку), а роботи, які не прийняті замовником, показуються у складі незавершеного виробництва (п. 24 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс»).

Виконані роботи (роботи) – це будь-яка діяльність, пов’язана з проектуванням, будівництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією об’єктів і споруд виробничого та невиробничого призначення, технічним переозброєнням діючих підприємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- і супутникова фотозйомки та інші, якщо вартість виконання цих послуг не перевищує вартості самого будівництва.

Під послугами зазначений закон розуміє будь-яку закупівлю, крім товарів та робот, включаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв’язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування.

Цінні папери, як зазначено в ч. 7 ст. 139 ГК, є особливим видом майна суб’єктів господарювання. Види і правовий режим цінних паперів, що відносяться до майна суб’єктів господарювання встановлені положеннями Глави 17 ГК.

Загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується майно суб’єктів господарювання, встановлює ст. 140 ГК.

Грошові та матеріальні  внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капіталу (фонду) господарських товариств (ст. 86 ГК), майна виробничого кооперативу (ст. 100 ГК) на стадії заснування цих суб’єктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учасників формується майно об’єднання підприємств (ст. 123 ГК). При утворенні державного унітарного підприємства компетентним органом державної влади останній наділяє таке підприємство майном – відокремленою частиною державної власності (ч. 1 ст. 73 ГК). Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності (ч. 1 ст. 78 ГК).

Доходи від  реалізації продукції (робіт, послуг) є основним джерелом формування майна суб’єктів господарювання-підприємців після їх утворення. Зміст доходів з джерелом їх походження з України визначений п. 1.21 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства», згідно з яким це будь-які доходи, отримані резидентами або нерезидентами від будь-яких видів їх діяльності на території України, включаючи проценти, дивіденди, роялті та будь-які інші види пасивних доходів, сплачених резидентами України, доходи від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до портів, розташованого в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України, а також доходи страховиків-резидентів від страхування ризиків страхувальників-резидентів за межами України, інші доходи від господарської діяльності на митній території України або на територіях, що перебувають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо).

Під доходами від цінних паперів розуміють суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку в зв’язку з таким продажем, обміном або відчуженням (п. 7.6.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

До доходів від цінних паперів слід також відносити  і дивіденд – платіж, який здійснюється юридичною особою-емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв’язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Капітальні вкладення як джерело формування майна суб’єкта господарювання – це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержавні капітальні вкладення. Державні капітальні вкладення – це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють державні централізовані капітальні вкладення – інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

Недержавні капітальні вкладення – це інвестиції, що фінансуються за рахунок коштів інвесторів із недержавними формами власності, а саме:

• власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);
• позичкових фінансових коштів інвестора;
• залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, облігацій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);
• безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян;
• коштів іноземних інвесторів (іноземні інвестиції, як прямі, так і портфельні, капітальні трансфери, кредити).

Дотації можуть надаватися з державного або місцевого бюджетів неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін.

Надходження від  продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів – одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових :

1) виручка від продажу майнових об’єктів;

2) надходження у вигляді  орендної плати як платежу  за користування об’єктом оренди;

3) придбання майна інших  суб’єктів (у власність, господарське  відання або оперативне управління) відповідно до укладених договорів.

Кредити банків та інших кредиторів – це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Бозоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб’єктів господарювання.

Майно суб’єктів  господарювання може формуватися також за рахунок  інших джерел, не заборонених законом.

Правовий режим майна  суб’єктів господарювання встановлюється Господарським кодексом та іншими законами з урахування видів майна, зазначених у ст. 139 ГК (основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари, цінні папери тощо).

Частина 1 ст. 141 ГК узагальнено  встановлює перелік об’єктів, що належать до державного майна у сфері господарювання.

Цілісні майнові  комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів – це господарські об’єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робот, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об’єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання (ч. 3 ст. 283 ГК). Оскільки таке визначення цілісних майнових комплексів державних підприємств стосується об’єктів оренди, для загальних цілей (в тому числі для визначення складу майна підприємства як єдиного майнового комплексу) можна керуватися положеннями ч. 2 ст. 191 ЦК, згідно з якою до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

Цілісний майновий комплекс підприємства визначається нерухомістю  і може бути об’єктом купівлі-продажу  та інших угод, на умовах і в порядку, визначених Господарським кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього (ч. 3 ст. 66 ГК).

Нерухоме майно  державних підприємств (в ч. 1 ст. 181 ЦК ще вжито термін «нерухомі речі», «нерухомість») – це земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомою речі може бути поширено законом на повітряні  та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також  інші речі, права на які підлягають державний реєстрації (ч. 2 ст. 181 ЦК).

Інше окреме індивідуально  визначене майно державних підприємств – це майно (річ), яке наділене тільки йому властивими ознаками, що вирізняють його з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи його.

Акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності (наприклад, 50% + 1 акція, 25% + 1 акція, або інша кількість акцій у статутних фондах відкритих акціонерних товариств, створених в процесі корпоратизації і приватизації; будь-яка кількість акцій, часток, паїв у статутних фондах (майні) інших суб’єктів господарювання).

Стаття 141 ГК називає серед  державного майна суб’єктів господарювання також майно, закріплене за державними установами і організаціями з  метою здійснення необхідної господарської  діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам  і організаціям або в оренду для  використання його у господарській  діяльності. На нашу думку, тут йдеться  не про якісь окремі види майна, а, скоріше, про певних суб’єктів, які  здійснюють господарську діяльність без  мети одержання прибутку (некомерційну господарську діяльність), використовуючи при цьому державне майно, закріплене за ними на певному правовому титулі.

Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника не лише стосовно майна, вказаного в ч. 1 ст. 141 ГК, але також  і щодо об’єктів права власності  Українського народу, зазначених у  ч. 1 ст. 148 ГК – землі, її надр, атмосферного повітря, водних та інших природних  ресурсів, що знаходяться в межах  території України, природних ресурсів її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Відповідно до п. 5 ст. 116 Конституції  України Кабінет Міністрів України  забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності  відповідно до закону. Так, відповідно до ст. 4 Закону «Про управління об’єктами  державної власності» суб’єктами управління об’єктами державної власності  є:

• Кабінет Міністрів України;
• Фонд державного майна України;
• міністерства та інші органи виконавцях влади (далі – уповноважені органи управління);
• органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами;
• державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі – господарські структури);
• юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (далі – уповноважені особи);
• Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Повноваження цих органів  і господарських організацій  щодо управління об’єктами державної  власності встановлені, зокрема, в  ст. ст. 5 – 11 Закону «Про управління об’єктами  державної власності», ст. ст. 20, 21, 25 Закону «Про Кабінет Міністрів України».

Згідно з ст. 19 Закону України  від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація  здійснює на відповідній території  управління об’єктами, що перебувають  у державній власності та передані до сфери її управління.

Крім центральних та місцевих органів виконавчої влади у випадках, передбачених законом, управління державним  майном здійснюють також інші суб’єкти. Наприклад, як виняток, функції з  управління майном, що є у державній  власності,і закріплене за підприємствами і організаціями, що входять до складу корпорацій «Укрбуд», «Украгропромбуд», «Укрмонтажспецбуд», «Укрбудматеріали», «Укртрансбуд», «Укрметротунельбуд» та концерну «Укрцемент», було делеговано цим корпораціям і концерну (див.: Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 19 – 93 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів»).

Кабінет Міністрів України  встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у  власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об’єктів господарського призначення  з державної у комунальну власність  здійснюється в порядку, встановленому  законом.

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому  Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності», що регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад, сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об’єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об’єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482.

Об’єктами передачі згідно з цими актами є:

а) цілісні майнові комплекси  підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі –  підприємств). Структурний підрозділ  підприємства може бути об’єктом передачі після виділення його в установленому  порядку в цілісний майновий комплекс на підставі розподільного балансу;

б) нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти  незавершеного будівництва, а також  нежитлові приміщення після виділення  їх в окрему облікову одиницю (інвентарний  об’єкт) на підставі складання в  установленому порядку розподільного  балансу за умови обов’язкового  наступного укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому розташовані ці приміщення, угоди про спільне користування та утримування будинку і прибуткової території);

в) інше окреме індивідуально  визначене майно підприємств (крім нерухомого);

г) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарського товариства (крім передачі акцій державним  органам приватизації засновниками відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації);

д) житловий фонд та інші об’єкти  соціальної інфраструктури (далі –  об’єкти соціальної інфраструктури), які перебувають у повному  господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі – підприємств) або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.

Передача об’єктів права  державної власності здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України  та органів, уповноважених управляти  державним майном, або самоврядних  організацій залежно від видів  об’єктів.

Передача об’єктів права  державної власності від одного підприємства іншому, що належать до сфери  управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним  майном, або самоврядної організації, здійснюється на підставі рішення цього  органу або самоврядної організації.

Не можуть бути об’єктами  передачі з державної у комунальну власність:

• підприємства, що проводять діяльність, передбачену частинами першою, другою та третьою статті 4 Закону України «Про підприємство»;
• казенні підприємства;.

Законом можуть бути визначені  види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб’єктами господарювання не допускається, а також додаткові  обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій.

3. Право власності 

Право власності, як зазначено  у назві ст. 134 ГК, є основним речовим правом у сфері господарювання.

В економічному аспекті власність  – це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.

Економічні відносини  власності дістають юридичне закріплення  у праві власності, яке виникає  внаслідок правового регулювання  зазначених економічних відносин. Правове  регулювання відносин власності  є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою  права держава регулює належність тих чи інших об’єктів власності певному суб’єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об’єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в  об’єктивному розумінні.

Право власності в суб’єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

 Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретним власниками – індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування – це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник  реалізує на свій розсуд (тобто за своїм  інтересом, незалежно від волі  і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб’єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності  двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права і обов’язки  співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК, також положеннями Глави 26 «Право спільної власності» ЦК України (ст. 355 – 372).

В Господарському кодексі (ч. 3 ст. 134) знайшло відображення положення  п. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності  визначається виключно законами України. До таких законів, зокрема, належать Цивільний кодекс України, Господарський  кодекс України, закони України від 21 вересня 2006 р. «Про управління об’єктами  державної власності», від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування», від 3 березня 1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комунальної  власності», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві  державні адміністрації» тощо.