Причини, характер, рушійні сили та перебіг воєнних подій визвольної війни українського народу під приводом Богдана Хмельницького

План

1.      Вступ

2.      Основна частина

          1) Причини, рушійні сили та характер національно-визвольної війни            1648-1657 рр.

       2) Періодизація, основні події війни, та їх значення.

     3. Висновок

Вступ

У 1569 р. в Любліні було розглянуто питання унії Польщі і Литви. Трактат про унію передбачав: Польська корона і Велике Князівство Литовське створювали одну Річ Посполиту.

     Після Люблінської унії почалася широка полонізація українських земель. Польський король роздавав землі польським панам на Київщині, Брацлавщині, Задніпров’ї. Польська шляхта зневажливо ставилася до всього чужого, тому з часом польська мова, католицизм і навіть польське право стають панівними в Україні.

      У 1588 р. третьою редакцією Литовського статуту було юридично оформлено панівне становище шляхти та закріпачення селян. Вся земля вважалася власністю шляхти або церкви, а селяни відробляли на ній панщину, яка у 17 столітті зросла до 200 днів на рік. Встановлення кріпосної залежності, також, ліквідувало громадську організацію, чим було зламано зв’язок членів сільської громади.

      Погіршення загального стану селян призводило до актів протесту з їх сторони. Селяни повставали, тікали від панів. Великої масовості втечі набули після заключення Люблінської унії, а кількість повстань збільщується у 16 столітті, а у 17 столітті набуває оборотів національно-визвольна боротьба.

Основна частина

Причини, рушійні сили та характер національно-визвольної війни 1648-1657 рр.

        Слід зазначити, що, перебуваючи в складі Речі Посполитої, Україна не мала жодних шансів на повноцінний політичний та національно-культурний розвиток. Правлячі кола Польщі не визнавали за потрібне надання українським землям хоча б часткової самостійності. Польська державна ідея була провідною, що призводило до денаціоналізації української еліти й інтелігенції шляхом вимушеної консолідації з польською шляхтою. Українці цілеспрямовано не допускались до участі в процесі керівництва і розпорядження власними землями, а також  до занять наукою, ремеслами, торгівлею тощо. Отже, економічне і політичне життя зосереджувалось в руках іноземців, переважно поляків.

Що є дуже важливим, суперечності виникали і в сфері суто економічних відносин. Особливо в сільськогосподарському виробництві півдня України, адже розвиток  якісно нового типу господарювання, що зумовлювався встановленням козацького устрою йшов врозріз із панщинним станом господарства, грунтованим на праці кріпаків. Причому закріпачення все нових вільних селян зростало швидкими темпами. До того ж козацтво почало виробляти нові, власні принципи соціальної організації, що радикально різнились від середньовічних принципів Речі Посполитої. Треба ще зазначити, що Польща на той час перетворилась на основного  постачальника хліба в Європі , що призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українського селянства панщина збільшилася до 5-6 днів на тиждень, зросли також натуральні та грошові податки.

Також значно погіршилося економічне становище міщан: жителі міст, що знаходилися в приватній власності феодалів, повинні були сплатити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різні  роботи на користь власника міста. У містах з Магдебурзьким правом посилилося свавілля польської адміністрації.

Ще одна з соціально-економічних причин це погіршення становища реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 1630-х рр. Та видяння польським урядом у 1638 р. “Ординації Війська Запорозького реєстрового”.

  Особливо гостре протистояння окреслилось в релігійно-національній сфері. Політика Речі Посполитої відносно православної Церкви була вкінець несприйнятною для етнічного населення України. Прикладались всі можливі зусилля по її ліквідації і впровадження католицизма чи уніатства: закриття православних монастирів і церков, насильницьке навернення до католицизму (уніатства), в той же час будівництво костьолів, жвава діяльність місіонерів католицьких орденів. Дискримінація за релігійною й мовною ознаками в управлінській діяльності, в системі освіти і т. ін., що значно посилювало національне обурення і ненависті до гнобителів.  Отже, дія цих чинників, постійні жорстокі репресії колоніального режиму, напрямлені на придушення найменших виявів непокори, до того ж постійні виснажливі напади татар призвели населення до розуміння нестерпності й неспрйнятності свого становища. І це почало давати свої плоди. Бродіння серед найбільш свідомих умів революційних ідей, розвиток і становлення козацтва, як виразника національних інтересів,ядра, навколо якого гуртувались невдоволені маси, утворення ним зародків державних інституцій у південному регіоні, і, нарешті, визрівання національно-визвольної боротьби на Європейському континенті в цілому – все це й призвело до того “вибуху”, що сколихнув і привів до боєвої готовності націю, що вже почала занепадати й вироджуватись під гнітом колоніального становища.

     Причиною війни був, також, національний гніт. Як зазначалося вище, на українських землях проживало багато поляків, тому це призводило до заборони мови, традицій. Трагедією такого процесу було те, що у свідодомості широких мас населення твердо закорінювалося насаджуване поняття про вищу польську мову, культуру, католицьку віру, що, в свою чергу, призводило до нижчості української мови, культури, православної віри. Польська шляхта постійно підкреслювала своє презирство до всього українського, вживаючи термін “хлопи”.

Потрібно зазначити, що боротьба за українську державу, мову, релігію, традиції, культуру велася, у різних формах, ще задовго до початку національно-визвольної війни. Адже український народ поділявся за релігійною ознакою на дві половини, загострювались національні та соціальні протиріччя, поява могутньої військової сили – козацтва – призводили до постійних соціальних вибухів. 

Отже повалення гнобительської влади було вигідне усім верствам населення: селянству, міщанству, духовенству, козацтву, інтелігенції, що й об'єднались задля спільної мети. А саме: добитися ліквідації національно-релігійного гноблення, побудувати власну незалежну державу, знищити феодальне землеволодіння, кріпацтво й утвердити нову систему соціально-економічних відносин на основі приватної власності і праці вільної людини.

Головною рушійною силою були селяни. Вони втратили право на свободу, на землю, право на самоврядування. Селяни не мали права полювати, рибалити, закладати в лісах пасіки, рубати дерева, мати власний млин (зерно молотили тільки на млині у пана). Крім відробляння панщини вони платили податки збіжжям, худобою, птицею, додатково працювали на будівництві та ремонті мостів, доріг.

Основною військовою силою були козаки, які з’явилися в Україні у 14 столітті. Походили вони з класу селян, міщан, бояр. На початку 17 століття у середовищі козацтва з’являються дві течії: заможні козаки, верхівка міщан, шляхта, що хотіли набути привілей, як у польської шляхти; та незаможні козаки, основна маса яких складалася з безземельнмх селян, ремісників і хотіла покращити своє становище за допомогою зброї. З часом козаки стають постійними захисниками України.

Українська шляхта приймала участь у війні, але керувалася власними мотивами. На той час польська шляхта володіла великими земельними наділами, займала керівні посади, а українська була обмежена правами. Обмеження  прав було і у міщан. Вони не мали власноі землі, сплачували податки. Міські адміністрації обмежували у праві купувати будинки, займатися торгівлею та ремеслом. Шляхта, яка була звільнена привілеями від сплати мита на імпорт та експорт, виступала великим конкурентом міст і цим завдавала шкоди розвиткові міської торгівлі та промисловості. У містах, що отримали Магдебузьке право (право на самоврядування), користуватися ним могли тільки римо-католики. А так, як основна маса українців була православною, то їм заборонялося брати участь у самоврядуванні. Їм, також, не можна було жити у різних частинах міста.

Що ж до хронологічних меж і типологічної класифікації події, то й досі серед дослідників не існує єдиної думки з цього предмету. Характеризують її як “велике повстання”(Орест Субтельний), “війна”(козацька, селянська, національно–визвольна і т. ін.), “революція” (козацька, буржуазна, національно-визвольна і т. д.). Найсучасніші дані (група істориків на чолі з В.Смолієм) говорять за те, що за характером, маштабами, метою, формами, змінами, що відбулися в соціальному, політичному, економічному й духовному житті суспільсва, подія становила собою саме “Українську національну революцію”

Періодизація, основні події війни, та їх значення.

Отже, в масах зростала готовність до повстанського виступу, зростало невдоволення й обурення. В той же час мешканці Наддніпрянщини, що не знали тягаря кріпацтва, відчували себе вільними, до того ж козацтво відчувало себе рівним у правах з ляхами і ця впевненість і незламний дух, і звичайно ж велика бойова майстерність і висока організація і стали тим самим ядром, осередком гнівного запалу і національно-визвольного руху. Але, для справжньго “спалаху” не вистачало лише “іскри” – реального лідера. Розумного й освіченого, що міг би запалити і повести за собою. І він з'явився, звичайно. Можна сказати, навіть дещо несподівано й неочікувано, адже Богдан Хмельницький, а саме йому судилось стати тією визначною особою, що змогла згуртувати громадськість і змінити перебіг всієї східноєвропейської історїї, виступив, так би мовити, на терени непокори вже в досить зрілому п'ятдесятирічному віці, змінивши погляди доброго прибічника існуючого ладу на бунтарську невдоволеність і жадобу розправи. Але така палка вдача і двоїстість натури, як відмічали очевидці, супроводжувала його все життя.

              Богдан (Зіновій) Хмельницький  народився 27грудня 1595р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, що служив у польського магната. За цю службу батько отримав хутір Суботів. Він посилае сина на навчання до Ярославської єзуїтської школи, де той одержує добру освіту, навчается іноземних мов. Після закінчення навчання Богдан вступає до війська, разом з батьком бере участь у військових походах, попадає в турецьку неволю, де перебуває два роки. Повертаючись, вступає до реєстрового козацтва, отримує посаду писаря і починає заможне життя. Завдяки добрим взаєминам з урядом стає сотником Чигиринського козацького полку. Але суворе життя тих часів диктувало свої правила. І ті безчинства, що творили поляки на український землі не обійшли стороною заможного українського сотника. Шляхтич Чаплинський, заручившись підтримкою місцевих магнатів, зажадав собі маєтку Хмельницького, і ,у відсутність господаря, напав на Суботів,  убивши сина Хмельницького. Коли ж численні скарги до суду виявилися марними, бо ж судова суперечка між українцем й поляком мала лише одне цілком логічне завершення, звичайно ж на користь останньго, Хмельницький вибухнув нестерпним обуренням, образою. Він зрозумів нарешті безправне становище укр. населення, через власну образу пережив стан, в якому вже довгий час знаходився його народ. Це сподвигло його залишити рідний Суботів і податись на Запорізьку Січ, де він миттєво зміг згрупувати навколо себе талановитих однодумців. На козацькій раді 1648 р він був обраний гетьманом Війська Запорозького. І, завдяки своєму досвіду і таланту лідера та стратега почав швидко розробляти план дій. До керівного центру також входили: Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, Нестеренко, Клиша, Кривоніс та ін. Б. Хмельницький умів привертати до себе людей, завойовувати їх довір'я, любов, міг запалити, зачарувати своїми палкими речами. Універсал, з яким він звернувся до українського народу, в якому говорилося про необхідність об'єднання задля спільної мети – боротьби проти польського засилля, був широко підтриманий по всій Україні. Після цього виступи набули грандіозного, всенародного характеру.

          Отже, почалися рішучі дії. У 1648 р Б. Хмельницький укладає договір з Іслам–Гиреєм, згідно з яким на боці козаків виступили 4 тис. татар. Тож із Запоріжжя виступило 9 тис чоловік війська. На зустріч рухалось не менш могутнє польське військо. Хмельницький пішов на переговори і висунув найнеобхідніші вимоги, щоб вирішити питання без військового конфлікту: виведення польського війська з українських земель, ліквідація “управління Речі Посполитої”, надання права самостійно укладати міжнародні договори. Вимоги прийняті не були і відбулась відома битва на Жовтих Водах 16 травня 1648 р. Польське військо було розбите. Три тисячі поляків потрапили у полон. Частина реєстрових на чолі з Філоном Джеджалієм перейшла на бік повстанців. Поляки не очікували такого повороту обставин і тому були вражені й налякані. До того ж козак, навмисне підісланий Хмельницьким переконав їх, що сили повстанців значно переважають чисельність вояків Речі Посполитої. І ті почали відступать, покинули вигідні позиції, і 26 травня наскочили на козацьку засідку під Корсунем і знову зазнали поразки. Козацькі сили зросли до 15 тис (за рахунок реєстровиків). Повстанці захопили в полон 80 вельмож(в тому числі командувач польського війська гетьман Потоцький) 127 офіцерів, 8520 жовнірів. В той же самий час, коли на півдні збираються юрми повстанців, і Річ Посполита втрачає армію й командирів вона втрачає й короля – за час корсунської битви помирає Владислав ІV.

              Грандіозні перемоги Хмельницького знітили й приголомшили поляків і, в той же час надихнули, й підняли бойовий дух українців. Козаки, міщани й селяни об'єднуються у самостворені полки, і, під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання, або ж  пристають до гетьманських. Безліч козаків і селян отримали нагоду вимістити наболілу ненависть. В містах і селах велися розбійні напади, грабунки, насилля – подекуди це переходило у справжні безчинства: “…шляхта, слугі замковіє, жиди й уряди міськіє – усе забияли, не щадячи,ані жон и дітей їх, маєтності грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забивали, дворі зась и замки шляхецкіе і двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілогою. Рідкий в той кріві рук свої не умочил и того грабленія тих добр не чинил”, - описуєть

ся у “Літописі Самовидця”  картина тих страшних подій. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, ксьондзів, урядників. В той же час польська шляхта й магнати відповідали різаниною за різанину. Особливо відзначився в цій борні – Ярема Вишневецький. На території своїх володінь він мобілізує 6-тисячне військо, збирає залишки шляхти, ксьондзів, євреїв і починає відступати на захід. На протязі всього шляху він полишає за собою гори трупів закатованих козаків і їх прибічників. Це визвало масове обурення, так що посталі й слухать не хотіли про мирні переговори і заклялись боротись на смерть.  В той же час Б. Хмельницький об'являє про мобілізацію і створення організованої дисциплінованої армії. Козацькі полки очолювали – Ф. Джалалій, І. Гиря. М. Несторенко, також талановиті вихідці із знаті – Д. Нечай, М. Кричевський, І. Богун, та із міщан – В. Золотаренко та М. Небаба, а також відомий повстанський ватажок – Максим Кривоніс. До того ж створювались нові частини з добровольців і під кінець літа військо Хмельницького налічувало до 100 тис. чоловік . Поляки ж у свою чергу намагались відволікти Хмельницького переговорами, що дозволило  мобілізувати до 40 тис. польського війська.  Тож 23 вересня 1648р. під Пилявцями, армії зустрілися на бій, під час якого польські полководці зрозуміли свою нездатність і пішли у відступ, але їх військо було знищене дощенту. Це відкрило українцям шлях на захід і вони дійшли переможною ходою аж до Львова, якій взяли в облогу, але залишили, не бажаючи руйнувати і отримавши великий відкуп. І через місяць, готуючись до облоги польської фортеці Замостя, Хмельницький отримує і приймає від новообраного короля Яна Казимира пропозицію про перемир'я. Тож в січні 1649 Богдан Хмельницький на чолі переможного війська повертається до Києва, де радісний натовп зустрічає його як героя, що “звільнив свій народ від польського рабства”.     

Але насправді не все було так просто. Хмельницький розумів, що поляки зовсім не настроєні назавжди розпрощатися з ласим шматком – українськими землями. І, насправді, вже навесні 1649 р. поляки пішли в наступ. Сам Ян Казимир на чолі 25-ти тисячного війська рухався з Волині. А через Галичину просувався Я. Вишневецький. Хмельницький, проявив себе як блискучий стратег, і вже коли от-от він мав одержати перемогу під Зборовом і під Збаражем, Іслам Гірей, підкуплений ляхами, поставив перед Хмельницьким вимогу про укладення договору з королем. Отже 18 серпня 1649 р. був підписаний  Зборівський мир, за яким польське військо мало бути виведене з Київщини, Чернігівщини та Брацлавщини, урядові посади на цих землях дозволялось займати лише козацькій старшині та православній шляхті. Православному митрополитові обіцялось місце в сенаті. Кількість реєстрового війська становила 40 тис. осіб. Але польській шляхті дозволялось повернутись до своїх володінь, а більшість повсталих селян повернулось у кріпацтво. Так, по всій Україні цей невигідний договір викликав широке невдоволення, до того ж не всі пункти цієї угоди були виконані з боку непорядного польського можновладства. Також, слід зазначити, що подібне відношення до закріпаченого селянства (як за Зборівським договором), не було нав'язане польською стороною, бо ж і для самого Хмельницького остаточне знищення кріпацтва не було вигідним, адже означало підрив давно усталеної системи. Саме тенденція подібного відношення до селянського стану намітила той розкол між козацькою верхівкою й черню, що й призвів значною мірою до поразки революції в майбутньому.

Трагічним наслідком договору стало жахливе спустошення татарами українських земель, таємний дозвіл на яке дав Ян Казимир. Сторони знов почали готуватися до війни. Уряд Б. Хмельницького налагоджував суспільне та економічне життя, зміцнював збройні сили, проводив активну зовнішню політику з метою створення антипольської коаліції. Зміцнювалися дипломатичні стосунки з Валахією, Семигороддям, Туреччиною, Росією. Встановлювалися союзницькі відносини з Молдавією, а молдавський господар Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Хмельницького — Тимоша. Під тиском Туреччини союз із Хмельницьким знову уклав і кримський хан Іслам-Гірей ІІІ.

         Вже у 1651 р. починаєтся новий етап козацько-польської війни. 150-ти тисячне військо, на чолі з Яном Казимиром зустрічаєтся з менш могутнім військом Хмельницького під Берестечком 18 червня 1651. Битва тривала два тижні і закінчилась поразкою козаків. Велику негативну роль зіграли все ті ж невірні союзники – татари, що самі покинули поле бою у вирішальний момент та ще й викрали головнокомандуючого – Хмельницького. Але польське командування все ж пішло на переговори, і 28 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківській мир. Тут вже поляки диктували свої умови. За цим договором козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана поширювалась лише на Київське воєводство, гетьману заборонялось самостійно вступати у зовнішні зносини з іноземцями, особливо з татарами. Після цього, польська шляхта мало-помалу починає повертатись до своїх володінь. Намагаючись уникнути неминучого закріпачення тисячі селян й козаків тікали на землі, порубіжні з Росією, де й створили так звану Слобідську Україну (територія Сучасної Харківщини). Хмельницький, у той час, не зважаючи на умови останнього договору, збирає таємну раду в Чигирині, на який вирішено збирати нове військо і відновити воєнні дії. Вже через кілька тижнів Хмельницький нападає на 30-ти тисячну армію Речі Посполитої, що перебувала під Батогом і в травні 1652 р. розгромлює її. Звістка про перемогу швидко рознеслась по Україні, і підняла нову хвилю повстань, так що козацькі війська знову змогли зайняти частину території, що була під їх контролем до поразки під Берестечком. Ці події потягли за собою зміни в соціально-економічній структурі країни: ліквідуєтся фільварково-панщинна система господарства, значна частина землі переходить до рук селян, провідна роль у суспільстві переходить до козацького стану, зростає землеволодіння православних монастирів тощо.  Б. Хмельницький звертається до уряду Речі Посполитої з пропозицією про створення незалежної України. Ця пропозиція, звичайно ж , була відкинута, адже поляки в той час проводили підготовку до нового наступу. У 1653 р. 8-тисячне польське військо переходить у наступ. Уряд Речі Посполитої категорично відмовляється від переговорів. 21 жовтня 1653 розпочинаются воєнні дії біля м. Жванець. Вже вкотре, будучи зрадженими татарами, козаки зазнають поразки. 

Ці події наводять Хмельницького на думку про необхідність пошуку могутньої військово-політичної допомоги ззовні. На думку Хмельницького вигідною кандидатурою був турецький султан, що був достатньо могутнім щоб допомогти покінчити з польським засиллям, і достатньо віддалений, щоб не втручатись у внутрішні справи. У 1651 році була формально підписана угода, за якою Оттоманська Порта приймала своїми васалами Військо Запорозьке на чолі з гетьманом, але через внутрішні зміни в самій Оттоманський Порті угода залишилась нездійсненою. Значно доречнішим кандидатом на роль покровителя-союзника був московський цар. Раніше, ще напочатку повстання, Хмельницький звертався до нього по допомогу, в ім'я православної віри. І у 1653 р. українці, погрожуючи союзом з турецьким султаном, прискорили рішення Москви. Був скликаний Земський Собор, на якому було вирішено, що “заради православної віри і святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку”. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій ухвалили перехід України під звархність Москви. Того ж дня було скликано на міський майдан людей, що сприйняли виступ Хмельницького, що наголошував на необхідності цих дій, схвальними вигуками. Проте, коли посол Бутурлін, Хмельницький і козацька рада зайшли до церкви, щоб скріпити договір взаємною присягою, Бутурлін відмовився присягати від імені монарха, заявивши, що цар Олексій Михайлович є самодержцем і підданим не присягає. Ображений Хмельницький гордо вийшов з церкви, загрожуючи скасувати угоду. Але обдумавши ситуацію він погоджуєтся дати клятву на вірність цареві. Здавалося б, незначна формальність, але цей випадок красномовно говорить про ставлення російського правительства до українських земель.  Незабаром після того по всіх містах України було розіслано російських урядників, для присяги українського народу на вірність Олексію Михайловичу та його наступникам. Тож підписання Переяславської угоди стало поворотним кроком в історії України, Росії та й всієї Східної Європи. А доля України з того часу, стала невід'ємно пов'язана з долею Росії.  21 березня 1654 р. Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані “Березневі статті” (“статті Богдана Хмельницького”), що визначали становище України в складі Російської держави. Основні положення домовленості були такими:

1) підтвердження прав і привілеїв Війська Запорозького                                         

на маєтності;

   2) збереження місцевої адміністрації, податкової і судової системи;

   3) право козацтва обирати гетьмана;

   4) 60 –ти тисячний козацький реєстр;

5) право зносин гетьмана з іноземними державами (крім Туреччини і Польщі);

6) невтручання царських воєвод у внутрішні справи України;

7) збереження прав київського митрополита;

8) зобов'язання обороняти Україну від татар;

9) похід російського війська на Смоленськ.

        Отже, можна з певністю стверджувати, що “Березневі статті” забезпечували економічну, політичну, воєнну самостійність, визнання за нею якнайширших прав, хоча й досі історики сперечаются про характер встановлених відносин. Стверджують, що Б. Хмельницький та старшина під актом Переяславської ради розуміли рівноправний військово-політичний союз, що дасть змогу закінчити нарешті боротьбу за незалежність від Польщі. Москва ж розуміла під договором можливість реалізації якомога ширшого впливу на українське життя та подальшого прибрання до рук етноукраїнських земель. Оцінка цієї угоди завжди була предметом частих суперечок учених-дослілників, що ускладнювались тим, що оригінальні документи були втрачені, збереглись лише копії і переклади. Навіть російський архіваріус Петро Шафранов стверджував, що копії були сфальсифіковані царським переписувачем. Взагалі, щодо тлумачення, висувалось кілька версій. Зокрема на думку російського фахівця з права Миколи Дьяконова, українці, погоджуючись на підкорення цареві, погоджувались і на поглинення їхніх земель Московським царством, тобто угода була “реальною унією”.  Росіянин В. Мякотін та Михайло Грушевський, вважали що угода була формою васальної залежності ( “сеньйор” захищає від інозмних вторгнень, не втручаючись у внутрішні справи; “васал” сплачує податки, надає військову допомогу та ін.). Український історик В. Липинський пропонує думку, що договір був лише підтвердженням тимчасового військового союзу між Московією та Україною. Довги роки (за Радянського Союзу) панівним було тлумачення Переяславської угоди, як кульмінаційного моменту у віковому прагненні братніх народів до єднання, і що саме це воз”єднання було метою повстання 1648 р. У 1954 році відбулось святкування 300-річчя українсько-російського союзу.  Та як би там не було, ніяк не можна применшити важливість цієї історичної події. Так само, незалежно від наукових оцінок, український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана”, талановитого й мудрого правителя, героя-визволителя, що силою свого інтелекту й індивідуальності підняв народ із багатовікового сну й вивів його на шлях боротьби за соціально-економічне та національне звільнення.

         Отже, подіями 1654 р. завершуєтся етап великих народно-визвольних повстань і починаєтся період суперечок, протиріч,  поступового обмеження і остаточної ліквідації української державності.

У 1656 р. Цар уклав з поляками Віленський мир. На зближення з Польщею Москва пішла з метою спільної боротьби проти Швеції, яка значно посилила свої позиції в Прибалтиці. У свою чергу гетьман відкрито звинуватив царя в порушенні Переяславської угоди, продовжував війну з Польщею і здійснив кроки до створення нової антипольської коаліції: уклав союз із Семигородським князівством, вів переговори зі Швецією, яка обіцяла сприяти створенню самостійної Української держави. Дії Б. Хмельницького призвели до загострення російсько-українських відносин.

Особливо різко ускладнюєтся становище одразу після смерті Богдана Хмельницького  (6 серпня 1657 р.). Бажання гетьмана передати булаву синові – Юрію Хмельницькому було виконане. Але проголошення гетьманом 16-тирічного хлопця викликало бурхливе невдоволення серед козацької старшини. Тож, на старшинський раді “при зачинених воротах”, виконання гетьманських обов”язків було доручено Івану Виговському. Виговський завжди стояв за незалежність України. Активне втручання Росії в справи гетьманщини, численні порушення Переяславської угоди викликали невдоволення старшини й гетьмана. Можливо, саме це зумовило різку пропольську орієнтацію Виговського, що викликала бунт козацьких мас.  Мартин Пушкар та Яків Барабаш очолили збройний виступ проти гетьмана, що був таємно підтримуваний Москвою. Виговський при допомозі татар придушує повстання  і починає переговори з польським королем про входження України до Речі Посполитої.

    Висновок

              Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Б.Хмельницький. Хмельницький відновлює український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з юрби не керованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, він знаходить і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відроджує почуття гордості і рішучості боронити свої інтереси. Незалежно від тонкощів наукових оцінок український народ завжди проявляв любов до “ батька Богдана “. у свідомості величезної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх з багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення. 

              Визвольна війна, що спалахнула в середині ХVII ст. в український землях, мала на меті визволення України з-під панування шляхетської Речі Посполитої, створення власної незалежної держави, формування у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю.

              Війна характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я), оскільки вимоги та цілі окремих суспільних сил приховувались під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалось селянство, міщанство та духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Б.Хмельницького.

СПИСОК   ВИКОРИСТАНОЇ   ЛІТЕРАТУРИ

1.     Історія  України: Навч.  Посіб.  /  Під  ред.  Г.Д. Темка,  Л.С. Тупчієнка. – К.: НАУ, 2001.

2.     Орест  Субтельний.  Україна:  Історія. – К.: Либідь,  1992.

3.     Алексєєв Ю.М.,  Вергел А.Г.,  Даниленко В.М.  Історія України: Навч. Посіб.  – К.: КСУ,  1994.

4.     Ілюстрована енциклопедія Історії України / Авт. тексту О. Кучерук. – К.: Спалах ЛТД,  1998.

5.     Історія України. Комплексне видання: Довідник/О. П. Мокрогуз, А.О. Ермоленко — Х.: «Літера» ЛТД, 2009.

Міністерство освіти і науки України

Луганський Національний Університет імені Тараса Шевченка

Реферат

з історії України

на тему: “Причини, характер, рушійні сили та перебіг воєнних подій визвольної війни українського народу під приводом Богдана Хмельницького”

                                                                                   Виконала студентка І курсу

                                                                                   Факультета іноземних мов

                                                                                   Групи 1-К

                                                                                   Сахнюк Карина

Луганськ 2010