Причини та наслідки Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

ПЛАН

1. Вступ.

2. Організм під час голоду.

           . 1) Висновок;

3. «Закон про п’ять  колосків».

             1) Висновок;

4. Діти в час голодомору.

             1) Висновок;

5. Історії очевидців:

1) Розповідає ЧОРНА Марія Тимофіївна;

2) Розповідає ВОРОЖБИТ Марія Карпівна;

3) Розповідає ВОЙНИЙ Степан Павлович;

4) Повідомляє ВОЙНА Настя Іванівна;

           5) Висновок;

6. Чеський підручник з  історії для 9 класу: ось як  пишуть про Голодомор;

               1) Висновок;

7. П’ять фактів про голодомор;

               1) Висновок;

8. Полеміка стосовно голодомору;

               1) Висновок;

9.  Загальний висновок;

10.Список використаних  джерел.

ВСТУП

В тлумачному словнику української  мови, слово «голодомор» означає  «штучний голод, організований у  величезних масштабах злочинною  владою проти населення власної  країни», а в орфографічних - його взагалі нема. Багато років Радянська  влада тримала масове винищення  людей в великому секреті. Навіть винуватці цього злочину, були покарані після своєї смерті. Як їх карали – мені не зрозуміло, але наші вулиці досі названі в честь тих, хто  винищував наш народ.

Зараз молоде покоління сприймає слово «голодомор», як щось страшне, але ніхто до кінця не розуміє  тієї трагедії. Навіть мені тяжко зрозуміти, що переживали люди в ті часи, адже всі  ми народилися в час, коли голод присутній  лише під час посту. Але, читаючи  спогади очевидців, приходить розуміння, що то була наймаштабніша трагедія України. Навіть  Друга світова війна не мала такої кількості жертв. А саме жахливе – те, що українців вбивали не якісь там невідомо які люди, а саме наша вельмишановна влада!! Вбивали гірше, ніж колись давно вбивала інквізиція. Бо саме, позбавити людину їжі – є самим жахливим вбивством, адже саме тоді людина відкриває свою другу натуру – натуру егоїстичної людини. Починається жахливе роздвоєння: з одної сторони розумієш, що ти людина і треба зберегти моральні якості, а з іншої – з’являється бажання вижити будь-якою ціною. Мені, наприклад, було б тяжко так жити і розуміючи це, я зовсім не засуджую тих, хто йшов на вбивство. Не засуджую, адже я не маю права цього робити, бо зараз я не маю уявлення, якби вчинила я, якщо б опинилася в ті часи…

Багато разів, я намагалась уявити себе в ті часи, але як би гарно  не працювала моя уява, дуже тяжко  зрозуміти той час. Але я знайшла  слово, яке дуже добре описує той  жахливий рік – канібалізм. Мені здається, що воно дуже влучно говорить про ті жахіття, та про те що довелося пережити людям. Малі діти помирали, навіть не дізнавшись слова «життя». Вони мерли  від рук своїх же батьків, які  вбивали їх чи то заради свого життя, чи то заради того, щоб немовля не дізналося чогось жахливішого. А  скільки ж було поховано геніїв! Мабуть тоді в землі зосталося  багато талантів. Всіх їх безжалісно винищили.

В цьому рефераті, я не відкрию вже нічого нового – адже я не маю ні певного таланту, ані  невідомих нікому документів, але  щоб зробити його цікавим, я підібрала  певні статті, які зачепили мою  душу та допомогли зрозуміти глибше трагедію людей під час голодомору. Почати мені захотілося темою про  те, що відбувається з нашим організмом під час того, коли ми не можемо харчуватися.

Організм під  час голоду

Думка більшості фахівців говорить про те, що тривалий голод - це завжди стрес для організму. Почуття голоду свідчить про те, що запаси глікогену (основного джерела  «швидкої» енергії) підійшли до кінця  і потрібна негайна зарядка. Якщо цього не відбувається, то досить скоро  настає так званий голодна криза. У цей час запускаються механізми  пошуку і утилізації всього, що без  шкоди для основних життєво-забезпечуючих центрів можна було б «переплавити» в кілокалорії. Починається генеральне прибирання організму. У цей час виводиться надлишок натрію, приводить до надлишкового тиску, нормалізують рівень холестерину в крові, поліпшуються обмінні процеси. Різке звільнення від внутрішнього сміття може призвести до сильного отруєння. Нирки і печінку просто не встигатимуть виводити токсини.

Протягом перших днів у  голодуючого бліда шкіра, запах  ацетону з рота, білий обкладений язик, слабкість і нездоровий блиск  очей. Все це на тлі головних болів  і відчуття повної розбитості. Наступний  щабель - поступова адаптація до голоду і перехід організму на самоз’їдання, наступає через 2-4 дні. Слабкість залишається, але відчуття голоду практично зникає. До 4-7-го дня настає так звана суперкомпенсация, коли організм повністю переходить на використання лише внутрішніх резервів. Настає сувора економія у витраті енергії, тому значно сповільнюються обмінні процеси. Навіть пити не хочеться, оскільки при окисленні жиру вивільняється значна кількість води.

Якщо жирових відкладень у людини багато, то процес голодування  йде легше, так як в першу чергу  витрачається саме жир, який бере участь в обміні, і поки жирові відкладення  є, вони будуть витрачатися і підтримувати більш-менш нормальний стан організму. Але коли жиру вже не буде, то в  першу чергу страждають різні  системи обміну в організмі: той  же жировий, вуглеводний - порушуються  всі види обміну і в організмі  накопичуються недоокислені продукти, продукти, які в нормальному стані повинні розщеплюватися. Погано працює печінка, нирки, скупчуються шлаки, солі, формуються отрути, і це в свою чергу впливає на центральну нервову систему, на кору головного мозку.

У деяких вже через 10 днів починаються істотні пошкодження - гинуть клітини, які не відновлюються. Якщо голодовка триватиме три  тижні, то це найбільш небезпечно. Якщо тоді не годувати людини параентерально, або не допомагати йому, він може померти в будь-який момент.

Під час так званої сухої  голодовки незворотні процеси починаються  в організмі вже на третю добу. А врятувати людину після п'яти-семи діб сухий голодовки дуже складно. Основна небезпека при так  званої сухої голодовки - зневоднення  організму (дегідратація), втрата води нижче фізіологічної норми. Зневоднення  організму всього на кілька відсотків  веде до порушення його життєдіяльності. Якщо кількість води, яка втрачає  людина, досягає 10% маси тіла на добу, настає значне зниження працездатності, а якщо воно зростає до 25%, то це зазвичай призводить до смерті. При втраті організмом 1-5% відсотків рідини з'являються гостра спрага, погане самопочуття, уповільнення рухів, сонливість, почервоніння шкіри, підвищення температури, нудота, розлад шлунку. При втраті 6-10% - задишка, головний біль, поколювання в ногах і руках, відсутність слиновиділення, втрата здатності рухатися і порушення логіки мови. При втраті 11-20% - марення, спазми м'язів, розпухання мови, притуплення слуху та зору, охолодження тіла.

На думку фахівців, під  час будь-якого голодування може відбутися зрив адаптаційних механізмів організму.

Висновок: читаючи статтю про організм людини під час голоду, можна зрозуміти, що відбувалося з людьми під час голодомору, що їм довелося пережити. Стаття відкриває погляд на речі, які мені були не зрозумілі, адже ми читаємо про голодомор і як люди мерли від голоду, але зовсім не розуміємо як воно відбувається. Дуже дивує, що люди, маючи такий стан організму, переборювали себе і йшли працювати або шукати їжу. Зараз ми не встаємо з ліжка, якщо у нас температура тіла 38, а тоді ослаблі діти і люди зовсім не думали про те, що таке те ліжко. Також після статті, мені відразу стало зрозуміло, чому деякі люди марили. Згадую історію про дівчинку, яка постійно кричала «Не ріжте мене! Не ріжте мене» і показувала пальцем кудись вперед. Тепер мені зрозуміло, що вона була тоді на грані смерті. Тому, я вражаю, що перед тім, як поглиблюватися в тему про голодомор, треба спочатку дізнатися про стан самого організму під час голоду.

«Закон про  п’ять колосків»

7 серпня 1932 р. з ініціативи генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосифа Сталіна була прийнята спільна постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності», відома в народі під назвою «Закон про п’ять колосків». Ухвалення цього Закону розкриває антигуманну суть сталінського режиму, зокрема – класову спрямованість радянських репресій 1930-х рр.

За офіційною версією влади, головною причиною появи «Закону про п’ять колосків»було зростання кількості крадіжок у колгоспному секторі. Так зване «розбазарювання хліба», тобто його приховування, розкрадання та використання особливого режиму обмолоту стало специфічною формою протидії селян хлібозаготівлям, проявом їх антиколгоспних настроїв. Примусово зігнані доколгоспів селяни не відчували себе там господарями. Події зими–весни 1931–1932 рр. продемонстрували, що держава не забезпечує хлібом навіть чесно зароблені трудодні. За даними С. Косіора, у 1931 р. 48 % господарств України нічого не видали на трудодні. Перед загрозою нового голоду селяни й почали «отоварювати» трудодні самовільно. У більшості колгоспів республіки мало місце «зрізання колосків». Тих селян, хто цим займався, називали «перукарями». У 1932 р. крадіжки хліба стали особливо масовими через відсутність харчів для прогодування. Самі селяни не вважали крадіжки колгоспного майна злочином.

Таємна інструкція від 13 вересня 1932 р. регламентувала порядок застосування положень Закону від 7 серпня 1932 р. Стосовно «куркулів», звинувачених у розкраданні колгоспного майна й хліба, застосовували вищу міру покарання без винятку. Вироки одноосібникам і колгоспникам обмежували позбавленням волі на 10 років, а головам колгоспів, членам правлінь загрожувала вища міра покарання (за пом’якшуючих обставин позбавлення волі на 10 років). Інструкція зобов’язала судово-слідчі органи розглядати справи за Законом від 7 серпня у прискореному режимі – протягом 15 днів. Справи про крадіжки колгоспного майна вилучалися з підсудності сільських громадських і колгоспних товариських судів.

Постанова ЦК ВКП(б) від 1 січня 1933 р. дала новий імпульс застосуванню Закону від 7 серпня, поширивши його дію на селян, які приховували «розкрадений» і «прихований від обліку хліб». Розпочалися масові обшуки таких селян з вилученням у них усіх їстівних припасів. Для Кремля «Закон про п’ять колосків» став важливим інструментом забезпечення успіху хлібозаготівельної кампанії. Пік застосування цього Закону припадає на завершальний етап хлібозаготівельної кампанії (кінець листопада 1932 р. – січень 1933 р.). Загалом у цей час в Україні за «Законом про п’ять колосків» засудили 12 767 осіб. 

Висновок: з самого початку своєї влади, Йосиф Сталін  та його прибічники хотіли зробити ідеальну державу будь-якими способами. Вони зовсім не думали про гуманність або збереження людських життів. Заради того, щоб виповнити п’ятирічний план, вони вирішили згубити мільйони «непотрібних їм душ». Ну а навіщо їм потрібні були люди з України, якщо набагато вигідніше їх пограбувати та щоб не було бунту – просто вбити. Правду кажучи, я зовсім не розумію в цьому плані політику радянської влади, але, напевне, вони вбачали вигідну справу в тому, щоб вбити мільйони. «Закон про п’ять колосків» - дуже жорстокий для людей. Цим їх поставили в дуже невигідне становище і, можна сказати, винесли вирок, адже влада відібрала все що тільки було, та ще й жорстоко карала за ті нещасні колоски, які росли на полі. Не людське відношення до ні в чому не повинних життів просто вражає. Я дійсно шаную тих, хто зміг вижити в ті часи. Відразу в пам’яті згадується історія про чудеса, які траплялися під час голодомору. Наприклад одна жінка розповідала про те, що їй приснився сон, в якому Бог питає її: «Чому ти плачеш, адже в тебе за стінкою скільки їжі!». Наступного ранку, жінка прокинулась, розібрала стіну і побачила, що там багато пшениці. Її незрозуміло для чого, залишили попередні власники. 

ДІТИ В ЧАС  ГОЛОДОМОРУ

Діти виявилися найменш  захищеною і найбільш враженою категорією населення. За переписом 1926 року діти віком  до 14 років становили 36 відсотків  сільського населення, тобто, більше його третини. Селянські сім'ї на Україні  були багаточисельними: у кожній сім'ї народжувалося від двох до десяти і навіть більше дітей. Таке ж явище спостерігалося і на Полтавщині: у 1926 році дітей віком до 4 років тут було 17 відсотків , тобто, у голодний 1933 рік їм мало виповнитися по 10 років. Та не судилося. Війну проти дітей ,у першу чергу, більшовики виправдовували «історичною потребою», і відсутністю «буржуазної сентиментальності» у виконанні рішень партії. Вона стала засобом перевірки якостей «справжнього комуніста».

Очевидці свідчать, що сиріт  було дуже багато в ті роки на Полтавщині. Деякі з них знаходили притулок у сім'ях родичів. Частина дітей  блукала у пошуках чогось їстівного  від села до села, проходячи десятки  кілометрів. Вони, як худоба, паслися  у полях, рвучи бур'ян, обдираючи  кору дерев.

Треба зазначити також, що якихось додаткових джерел для одержання  їжі на території регіону не було, бо вся його площа дуже слабко заліснена /від 1-2 % на південному сході до 3- 5% на заході/. У лісі можна було знайти якесь їстівне коріння, трави, уполювати  тварину чи птаха, у степу ж  таких можливостей не було.

Сиротами залишилися також  діти засуджених по «закону про п'ять  колосків». У той час, коли їхні батьки відбували суворі покарання за декілька зрізаних на колгоспному полі колосків чи за сто-двісті грамів дерті для, діти розходилися у пошуках шматка хліба хто куди і часто вже  не знаходили рідних, так і залишаючись  на все життя сиротами при живих  батьках.

Та все ж особливо вражаючою  є картина дитячої смертності на Полтавщині, у благодатному краї з найкращими у світі чорноземами. Діти вмирали від голоду, хвороб, ставали жертвами канібалів. Канібали навіть пустили чутку про корисність дитячого м'яса і продавали його на базарі у Кременчуці та Полтаві. Звичайно, до цього божевілля людей  доводив голод.

Випадки людоїдства, як одного з видів божевілля, можна класифікувати  так:

1) найчастіше до нього  вдавалися жінки, що втрачали  розум від неможливості прогодувати  своїх дітей. Жертвами, як правило,  ставали найменші і найслабші  діти у власній сім'ї або  викрадені діти сусідів, що  безсилі були себе захистити.  Часто такі божевільні полювали  на дітей-сиріт, що у пошуках  їжі блукали довкола людського  житла;

2) інколи голодними людьми  викопувалися трупи померлих  і використовувалися в їжу  /трупоїдство/;

3) найбільш жахливим було  полювання на людей, коли зграї  бандитів «заготовляли» людське  м'ясо і наживалися на цьому. 

Це нелюдське явище  наклало свій відбиток на людську  психіку, особливо на дитячу. У дітей, що чудом врятувалися від канібалів, вона залишилась назавжди травмованою.

За свідченням очевидців, у першу чергу помирали малі хлопчики та хлопчики 11-16 років /підліткового віку/. Смертність серед дівчаток була на 20-30 % нижчою. Мабуть, це пояснюється  давно відомим у людському  суспільстві явищем більшої витривалості та живучості жіночого організму  порівняно з чоловічим, оскільки жінка генетичне покликана продовжувати свій рід. Більш стійка до різного  роду випробовувань, вона краще адаптується  в екстремальних ситуаціях.

Дещо менше померло  дітей від 0 до 5 років. Але тут, ми вважаємо, слід врахувати таке: а) на початку 30-х років XX ст. в українському селі на Полтавщині стало народжуватись  менше дітей, що було пов'язано з  розкуркуленням, насильницькою колективізацією, загальною нестабільністю в суспільстві; б) в роки голодомору зовсім не вівся  облік ненароджених дітей та дітей  віком до одного року.

Існує дуже багато свідчень очевидців про те, як селяни вели своїх дітей до великих міст та залізничних станцій і там  залишали в надії, що хоч діти якось  виживуть.

Навесні 1933 року спостерігається  явище масового знищення безпритульних  дітей. У березні на Полтавському залізничному вокзалі «спеціальний вагон перевели на бічну колію, і  дітей, що юрмилися навколо у пошуках  їжі, числом до 80, загнали до нього  силою з наміром везти до колонії. Їм дали сурогатної кави з підсмажених  зернин і трохи хліба. Проте діти швидко померли, і їх довелося поховати неподалік».

Висновок: трагедія голодомору, для мене, насамперед, в тому, що багато дітей померли жахливою смертю, навіть не дізнавшись слова «життя». Серед них було багато талантів, які так і не розкрилися. Ці таланти, в прямому сенсі цього слова, зварилися в казанах. Тоді всі виживали як могли і зрозуміло, що сильніший завжди перемагає слабшого. Слабші в той час були діти. Вони були абсолютно не захищені. Якщо їх не їли в їхньому домі, то не факт, що не з’їдять у сусідів. Не дивно, що вони створювали, так звані, банди і намагалися держатися разом, крадучи в інших людей. Їх не можна засуджувати, бо вони були вимушені це робити. Зрозуміло, якщо сильніший перемагає слабшого, то збираючись докупи слабші завжди будуть сильніші. А тоді жити хотіли все. Добре, що люди в той час ще були. Як розказувала одна очевидиця, добрі люди привезли цілий вагон голодних дітлахів і довірили їх студентам, щоб ті годували та доглядали за ними. Але було і не людське ставлення. Наприклад, щоб позбутися «зайвих ротів»,  малих зібрали до одного вагону і просто зачинили їх там. Люди навіть не мали змоги їх випустити звідти, бо зовсім не мали сил і довго вони слухали плач тих нещасних.

Історії очевидців

Розповідає ЧОРНА Марія Тимофіївна, 1912 р. н., вул. Щорса. 

            У 1932 – 33 роках ми з мамою працювали  в колгоспі. А батько був крильщиком, то він працював по найму. Ми в колгоспі нічого не заробили, а в батька такі були скудні заробітки, що нічого й думати на них прожити. Запасів ніяких. Нас четверо: тато, мама, я і малий Павлик. Ми вже восени відчували голод. Було у нас чотири майже нові стільці, то я за них виміняла відро пшеничних крупів. Ними і жили. Городця у нас майже не було. Ні картоплі, ні бурячків. А податок великий наклали. Кажуть батькові, ти заробляєш по найму, то і плати. Які заробітки були, податок забрав – всього і не виплатили.             

Як зиму протягли, самі не знаємо. А прийшла весна, прийшла  і смерть в нашу хату. Батько ослабіли, вже й не піднімалися. Поклали  ми їх на долівку на солому. Так вони і вмерли. Як ховати? Я немічна, мама не встають, Павлусь малий і теж  ледве живий. Та прийшов, спасибі, татів  давній товариш. Вирили ми у дворі  ямку міленьку під осокором, постелили  соломки та ледве витягли батька з хати. Так і поховали. Через  два тижні мама побажали, щоб поклали  їх піл сволок. Це значить -–вони чують смерть. Ото і мама померли. Рядом їх і поховали.            

Подавив голодомор Чорного  Тимофія Никодимовича і Чорну  Орину Василівну. А які вони роботящі були! Скільки тієї роботи за життя  переробили! Тепер спочивають вічним сном. Царство небесне душам.            

Брат Павлик такий уже  був слабий, не вставав, не ходив, ніякої надії на те, щоб підняти його. Пішла я з дому так, куди очі  бачать, і прийшла до річки Вовчої. А там люди черепашки вибирають. Я й собі назбирала, наловила, принесла в пелені додому. Стала їх варить та видирать м’ясо. Спочатку я годувала Павлика, не міг навіть сісти. А потім піднявся. А тут понаростали бур’яни. Їли лободу, калачики, какиш, лопуцьки. Тоді нам уже добре було. А то замість лопуцьків наїлися молодої бугилови, болиголов зветься. Голови болять і якісь важкі, спимо день і ніч від неї, мало навіки не поснули.            

Того ж року померли  наші тітка Радченко Тетяна Василівна  – мамина сестра, та її чоловік, а  наш дядько Радченко Павло Васильович. Тітка Тетяна працювала в колгоспі. Пішла по збірках на кукурудзяне  поле і знайшла три качани. А  тут де не взявся наглядач-обходчик. Витрусили в неї качани.            

- Что, сволочь, накрала  в государства. Будешь глыпать за решеткой.            

Засудили на три роки тюрми. Вона там і вмерла. А дядько Павло  голодував дуже, загорював і помер. Хату забили, пусткою стала.

Розповідає ВОРОЖБИТ Марія Карпівна, дівоче прізвище Ділова, 1914 р. н., вул. Щорса. 

            Жили ми, Ділови, в Павлоградському районі, село Богдано-Вербське, чи просто Богданівкою звали, кілометрів 30 від Васильківки. Брат Панас із дружиною Олександрою і три хлопчики-дошкільнята. Другий брат Данило був парубок і я теж незаміжня. Всі дорослі працювали в колгоспі “Правда”. За рік не заробили нічого. А в городі було трохи жита посіяно, кукурудза і друге. Ось настала осінь. На село шуліками налетіли невідомі люди, говорять по-московськи, а сквернословлять по-диявольськи. До них і наші сільські активісти приєдналися і вимагають, щоб всі вивозили хліб і другі запаси продуктів для держави, бо робітники голодні за станками працюють. Придумали план до кожного двору. Ми не хотіли вивозити, то приїхали і забрали все, не тільки зерно, а й картоплю, овочі, забрали й корову. Але це ще тільки квіточки були на шляху “до світлих вершин комунізму”.            

Хоч червона банда забирала в чашці пшоно, в глечочку квасолю, в казанку борщ, одначе наше село не виконало плану хлібозаготівлі, і записали Богданівку в чорний список. Наїхало ще здорових озброєних людей ціла навала. Оточили село, нікого не випускають. Лавку зачинили. Ні соли, ні гасу, ні сірників, ні мила… А тут ще одне горе: Олександра померла. Не витримало серце таких випробувань. Поховали в городі тихо, поспішно, наче творили якийсь злочин. І вся Україна отак вимирала без плачу і голосіння, без дзвонів і обрядів. Звикали до найстрашнішого, звикали до смертей мами і тата і всіх найдорожчих… З села не випускають, з України не випускають, нема ні в кого ні паспортів, ніяких документів… Сидимо в темноті, в страхові, в невідомості.             

Ночами люди почали тікати в світ. Тільки й чуєш постріли та матірщину. Ми теж наважились на втечу. Бракує слів, щоб розказати, як ми вибиралися із села, а все-таки вибралися, втекли від отієї “Правди”. А від  голоду не втекли.            

У Васильківці поселилися ми в пустій хаті (відмирущих хат було багато), але ні роботи, на яку Панас сподівався, ні харчів, ні палива не було. Панас поїхав на шахти, думав і нас забрати. Але тут хлопчики – Семенко, Василько, Олекса, три Ділови – один за одним всі повмирали. Вирили ямку в городі та й поховали. А далі і Данило опух увесь, заліг і не встав. Я теж лежала, не підводилася. Приїхав Панас довідатися, а вже нікого немає.            

І зараз голова обертом  іде, і зараз ві сні бачу дитячі приречені очі… Семенко, Василько, Олекса і брат Данило… 

            (Записала Н.  Малишко). 

Розказує ВОЙНИЙ Степан Павлович, 1910 р. н., Васильківка, вул. Калініна.

            Саме як був голод, я служив в  армії, був у Макіївці. Ми, червоноармійці, не голодували. Але бачили жахливі  картини, коли люди на вокзалах, по залізниці, по дорогах, по вулицях і під заборами падали і вмирали. Ми складали на дроги, на підводи по 10 – 15 трупів і вивозили у спеціальні ями. І таке було не лише в Макіївці, скрізь, куди нас  посилали, по всіх містах і селах, всюди  бачили жах, від якого не тільки голова закружиться, а й розум помутиться. Не можна порахувати, скільки ми вивезли трупів за той період. Повернувся додому, а тут теж на станції Улянівка трупи чужих людей, які кудись хотіли їхати, тікали від голоду і падали невідомими, незнаними жертвами голодомору. Ні в кого не було документів.            

У мого батька Войного Павла здохла коняка. Голодні і пухлі сусіди Микита Лабзун та Кирило Міщенко відрізали куски дохлятини і тут же їли сире. Носили вони дохлу конину і додому, бо вдома сім’ї умирали з голоду. І Микита, і Кирило, і їхні сім’ї померли від голоду та від такого харчування. 

            (Записала Н. Малишко).  

Повідомляє ВОЙНА Настя Іванівна, 1911 р. н., вул. Калініна.  

            Як відомо, в колгоспі на трудодні не дали нічого – ні грошей, ні хліба. Все зерно прямо від  молотарок вивозили на елеватори, а  звідти в міста. А те, що вродило  в городах, забирали продовольчі  комісії. У нас, наприклад, забрали  кукурудзу, соняшник, просо. А в інших  – ще й картоплю, соливо, квасолю, сушку – та всі харчові продукти. А щось же треба їсти. Люди ішли у степ. Там стояла скирта соломи. Ото і рилися в ній, перебирали, первіювали по зернині збирали, щоб зварить щось дітям. Скирту підточили, тоді мерзлий верх соломи упав на людей і побив. Повбивало на смерть чотирьох: Карпенко Наталку Петрівну, її свекруху бабу Карпенчиху, Моцака Івана і ще одну молодицю, не пам’ятаю прізвища. А мене і ще кількох жінок повитягали напівживих. Одволали.            

А їли ми тоді маторженики з кураю. У ступі натовчемо половки та добавимо бурячка і їмо… Гіркі харчі, а бач, не повмирали. На нашій вулиці умирали цілими сім’ями, не встигали вивозити на кладовище. 

            (Записала Н.  Малишко).

Висновок: історій очевидців не дуже багато, але всі вони описують події, по-своєму, особливо. Зосталися люди, які досі пам’ятають про жахи голодомору. Я не уявляю, як вони можуть жити з тими спогадами. Ночами, напевно, тільки і бачать смерті своїх братів та сестер. Мене дуже вразили історії очевидців. Читати узагальнено про ті часи – це одне, а дізнаватися історію нашого людства з вуст очевидців – зовсім інше. Було б набагато краще, якщо б в книжках по історії України, замість загальної інформації були ці історії. Усвідомлення трагедії тоді було б глибше. По-правді, мене більш чіпляє в цих історіях те, що як би люди не боролися за своє життя, все одно вони вмирали. Взяти ту ж історію про Микиту Лабзуна та Кирила Міщенка. Їли вони ту дохлу коняку, та все одно смерть їх забрала. Вижили, на мою думку, тільки щасливці. Читаючи, як люди боролися за життя, я починаю усвідомлювати те, наскільки ми зараз не бережемо цей Господній подарунок. Як перебираємо їжею кожен день, коли в ті часи інші люди просто не мали вибору. Просто ніхто не думає про страшні часи, всі живуть теперішнім, що є жахливою помилкою.

Чеський підручник  з історії для 9 класу: ось як пишуть про Голодомор

Завжди цікаво подивитися на себе очима сусідів. Ось як виглядає згадка про Голодомор в Україні 1932-1933 рр. у чеському підручнику з  історії для 9-го класу:

"Голодомор, що стався  на Україні в 1932–33 рр., був жахливим  лихом. Кількість жертв, за  деякими оцінками, сягнула 7 млн.  На Україні панує погляд, що  голодомор штучно влаштували  більшовики, а низка фахівців  вимагає визнати його умисним  геноцидом.

Адже неврожай, що про  нього ви читали в основному тексті, не міг би спричинити голодомор, якби більшовики не вивезли з сіл практично  все збіжжя та харчі.

Вони були їм потрібні для  постачання до міст, що розросталися у  зв'язку з розбудовою промисловості. В обмін на збіжжя вони також купували за кордоном устатковання та не в останню чергу накопичували велетенські резерви на випадок війни.

Однак зерно через недбале  зберігання гнило у сховищах під  збройною охороною, тоді як по селах  мерли люди, яким військо перешкоджало податися деінде. Окрім того, ухвалено закон про розкрадання державної  власності, за яким могли стратити й  того, хто підібрав на колгоспному  полі кілька колосків.

Становище було таке жахливе, що люди від голоду йшли на людожерство. Влада у відповідь розвішувала  оголошення "Їсти мертвих дітей  — варварство".

Висновок: коли я знайшла цю статтю, то відразу ж вирішила помістити її до реферату, адже мені особисто дуже цікаво прочитати про те, як в інших країнах пишуть про нашу трагедію. Я завжди помічала, що люди хочуть якось викривити історію, прикрасити її чимось, тому здивувалась, що в Чеському підручнику так правдиво написали про голодомор. Добре розуміти, що інші країні розуміють маштабніть та жорстокість нашої трагедії та навіть називають винуватців. По-правді, нове мені в цій статті тільки відкрилось оголошення, про яке написали, про те, що розвішували його люди. Я чомусь в статтях ніколи не помічала такого факту, але якщо це правда, то ще більше усвідомлюєш ганебність людей. Так і хочеться крикнуть їм у відповідь: «Щоб дітей не їли, віддайте зерно!». Насправді, хочеться щоб інші країні не просто усвідомлювали нашу трагедію, а ніколи її не повторювали.

П’ять фактів про голодомор

1. Кількість загиблих

Підрахувати точну кількість  жертв є неможливим. Експерти та історики говорять, що в більшості архівні дані про загиблих в цей період часу в Україні були або знищені ще в СРСР, або сфальсифіковані - загиблим в результаті голоду в мартиролог масово приписували смерть від серцевих хвороб, або від будь-яких інших, не пов'язаних з виснаженням організму.

Українські історики називають  різні цифри жертв Голодомору. При цьому прийнято враховувати  і потенційна кількість не народжених українців. У цьому випадку цифра  сягає 12 мільйонів чоловік. Безпосередньо  в період 1932-1933 років загинуло від 4 до 8 мільйонів чоловік. Так, наприклад, історик Юрій Шаповал і його колега Станіслав Кульчицький у своїх публікаціях говорять про 4,5 млн. жертв у цей період. Історики підкреслюють: у мирні 1932-33 роки українців загинуло більше, ніж у Другій світовій війні (близько 5 мільйонів цивільного населення).