Причини виникнення і поширення світової економічної кризи

ЛЬВІВСЬКИЙ  ІНСТИТУТ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

УНІВЕРСИТЕТУ  БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ 
 

Кафедра банківської справи 
 
 

Індивідуальна роботи з дисципліни «Стратегія розвитку банківської системи» на тему

« Причини виникнення і поширення світової економічної кризи» 
 

                                               Виконав студент 506-БСм

                                               Микитюк Роман Михайлович 

                                               Перевірив викладач:

                                               Руда Ольга Ігорівна 
 
 

Львів – 2010

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………….3

1. Причини виникнення світової фінансової кризи. ................................................4

2. Вплив  кризових процесів на економіку  України. ................................................8

3. Особливості  кризи в банківській сфері  та її вплив на державні  фінанси........11 

Висновок.....................................................................................................................22Список використаної літератури..............................................................................23

ВСТУП 

     Світова фінансова криза, що зародилась у  США як криза ринку нерухомості і похідних фінансових інструментів, згідно з логікою глобалізації поширилася по всьому світу, вдаривши і по українському фінансовому ринку.

     Основними її причинами експерти називають  надмірно експансивну грошову політику Федеральної резервної системи (ФРС) США, наявність величезного дисбалансу у світовій економіці, зокрема, великий профіцит у зовнішній торгівлі Китаю, значний торговельний дефіцит у США, недоліки системи управління ризиками в інвестиційних банках, недосконалість регулювання фінансових ринків на національному і міжнародному рівнях.

     Сучасна фінансова криза вимагає від  світової спільноти адекватних дій, але які з них у цьому  випадку можна визнати такими? Для відповіді на це запитання  необхідно проаналізувати, по-перше, справжні причини, що породили кризу, і, по-друге, те, наскільки глибокою і тривалою вона буде. Для розгляду факторів, що спричинили виникнення такої ситуації, слід дослідити глибинні причини подій і знайти правильні рецепти розв'язання існуючих проблем, створити механізми, що допомагатимуть згладити майбутні потрясіння в економіці. Тому обрана тема дослідження є актуальною і потребує детального вивчення. Дослідження проводилось з використанням аналізу порівняння та монографічного методу.

     У нашій країні причини фінансової кризи полягають у залежності фондового ринку від коштів нерезидентів, надмірній зовнішній заборгованості суб'єктів економіки, нестачі ліквідності в банківській системі.

     Для розгляду питань щодо причини кризи  треба подивитись  її особливості  у світовому і національному масштабі.

1. Причини виникнення світової фінансової кризи

      Світова фінансова криза, що  розпочалась у 2007 році зачепила  в тій чи іншій мірі економіки  більшості країн світу. В тому  числі наслідки кризи були  відчутні і в Україні. 

    Світовій  фінансовій кризі присвячені статті багатьох економістів та фінансистів України. Це статті В.Пинзеника, С.Тигіпка, П.Гайдуцького. Проте кожен з них розглядає лише вплив кризи на окремий сектор економіки України. Загального ж аналізу впливу кризи на всю економіки ще здійснено не було.

    Фінансова криза у США почалася з іпотечної  кризи ще у 2006 року. Головною її причиною було зростання обсягів неповернених житлових кредитів ненадійними позичальниками. Криза стала помітною і почала набирати міжнародних масштабів  навесні 2007 року, коли New Century Financial Corporation, найбільша іпотечна компанія США пішла із Нью-Йоркської фондової біржі у результаті заборони, накладеною на торги її акціями. Компанія перестала видавати кредити, і крім того, виявилися неспроможною виплачувати заборгованість кредиторам. І хоча доля кредитів, виданих ненадійним позичальникам, була незначною у загальній масі іпотечних кредитів, це спричинило паніку на ринку житла. Іпотечні банкрутства добралися і до надійних позичальників. На хвилі банкрутств американських агенцій із іпотечного перекредитування ненадійних позичальників, інші кредитні організації перестали видавати іпотечні позики навіть позичальникам із хорошим кредитним рейтингом, хто не мав підтвердженого офіційного доходу, або початкового внеску. Протягом наступних кількох місяців зазнали збитків або збанкрутували десятки компаній.

    Які ж головні причини виникнення іпотечної кризи у США? По-перше, це  обвал на ринку житла. В 2001 – 2005 р. у багатьох частинах США спостерігалося швидке зростання цін на нерухомість, викликане низькими процентними ставками по кредитах, «м’яким» підходом кредиторів до оцінки платоспроможності позичальників і високою схильністю домогосподарств до придбання житла у власність. У цей період в 2 рази зросли обсяги будівництва будинків (у порівнянні з 1990 – 1995 р.), під заставу наявного житла американці взяли кредитів на 750 млрд. дол (в 2005 р.), витративши з них 2/3 на особисте споживання, ремонт і виплату боргів по кредитних картах. У другій половині 2005 р. на ринку почалося падіння цін на житло й збільшення термінів експозиції об'єктів. Для позичальників, що отримали кредити нещодавно й практично на всю вартість житла (тобто при LTV – співвідношенні розміру кредиту й вартості закладеного житла – близькому до 100%), падіння вартості нерухомості – істотний стимул для відмови платити по кредитах, особливо, з огляду на той факт, що нестандартні кредити видавалися позичальникам, що мали проблеми із платоспроможністю в минулому. Збільшення пропозиції житла на ринку й жорсткості умов видачі нових кредитів поряд із зростанням процентних ставок спричинило подальше падіння цін на житло.

    По-друге, зниження прибутковості іпотечного бізнесу й підвищення ризиків  іпотечних операцій. Наприкінці 2005 р. відбулася несподівана й ледь помітна зміна в стратегіях кредиторів: від конкуренції за ціною (зниження процентної ставки) кредитори перейшли до конкуренції за умовами кредитування (спрощення стандартів кредитування). Протягом 2005 р. кредитори, що працюють на ринку нестандартних кредитів, конкурували між собою шляхом зниження процентних ставок. Ця війна призвела до збільшення якості їхніх кредитних портфелів, тому що низькі ставки по кредитах залучали людей з гарною кредитною історією, які могли б отримати й стандартні кредити. Проблема, однак, полягала в тому, що такі кредити не приносили достатньо прибутку (до кінця 2005 р. різниця між процентною ставкою по кредитах і вартістю залучених коштів знизилися до 3 процентних пунктів у порівнянні з 6 процентними пунктами в 2003 р.).

    Для збільшення прибутку кредитори почали підвищувати процентні ставки, що природно спричинило зменшення кількості нових клієнтів і обсягів виданих кредитів. Ряд економістів вважають, що кредитори були орієнтовані більше на збереження й збільшення показника «обсяг виданих кредитів», по якому інвестори оцінюють потенціали росту компанії й зміна якого впливає на ринкову вартість акцій. Для цього кредитори почали робити винятки зі стандартів кредитування, чому сприяла й відсутність державного контролю за портфелями нестандартних кредитів. У міру розвитку кризи на ринку житла стала збільшуватися кількість дефолтів по таких високоризикових кредитах, що означало збитки для компаній-кредиторів.

    В умовах конкуренції на ринку нестандартних  кредитів, ряд «молодих» кредиторів, що не мають достатнього досвіду оцінки кредитних ризиків нестандартних позичальників, вивели на ринок нові продукти, які дозволяли отримати кредит позичальникові, що не має документації на житло, початкового внеску, з низьким кредитним рейтингом, непідтвердженим доходом. Посилення конкуренції привело ще й до скорочення спреду між прибутковістю по малоризикованими 10-літнім державними облігаціям і більш ризикованими 30-річними іпотечними цінними паперами до 1,5 – 1,7 процентних пунктів. Це означає, що ризики іпотечних паперів стали недооцінюватися.

    Третя причина іпотечної кризи у  США – відсутність власних  коштів у кредиторів для покриття збитків. На відміну від традиційних  банків, у кредиторів, що працюють на ринку нестандартних кредитів, як правило відсутня можливість використовувати кошти депозитів для видачі кредитів. Замість цього кредитори користуються банківською кредитною лінією. З іншого боку, всі кредити кредитор продає інвестору, який у випадку прострочення платежів по кредиту має право повернути його назад початковому кредитору. Зворотний викуп прострочених кредитів здійснюється з коштів кредитної лінії. Увесь час, поки прострочений кредит перебуває на балансі кредитора, стягуються відсотки за користування кредитною лінією, тому кредитор змушений зафіксувати свої збитки, отримавши назад прострочений кредит, а не чекати закінчення процедури звертання стягнення на закладене майно.

    В умовах зростаючого ринку привабливість  ринку нестандартних кредитів для  інвесторів забезпечувалася за рахунок  більш високих процентних ставок по кредитах і більш низьким у порівнянні з очікуваним рівнем дефолтів. Як наслідок, кредитори могли порівняно легко отримати банківську кредитну лінію для фінансування своєї діяльності. В умовах стагнуючого ринку привабливість даного сегмента кредитування зникла, відповідно в кредиторів виникли проблеми з одержанням кредитних ліній, а поточний прибуток від операцій виявився недостатнім для покриття збитків від збільшеного рівня дефолтів і прострочень платежів.

    Четвертою причиною є загострення проблеми кредитоспроможності домогосподарств. В 2007 р., за оцінками деяких експертів, у США відбулося вповільнення росту споживчих витрат населення. До 2006 р. ріст споживчого попиту підтримувався за рахунок дешевих і все більш доступних споживчих кредитів і постійного зростання цін на всі активи, у тому числі й на житло. Тільки за 2005 р. ринкова вартість активів населення виросла на 3,2 трлн. доларів.

    Починаючи з 2006 р. обидва позитивні для споживача  фактори практично зникли: вартість грошей піднялася, а ціни на житло стали знижуватися, тоді як борги та фінансові зобов’язання нікуди не ділися. Рівень прямих видатків на обслуговування іпотечних і споживчих кредитів у використовуваному доході родин піднявся до історичного максимуму – 14,5%, а з урахуванням зобов’язань по оплаті оренди, страхування й оподатковування житла й оренди автомобілів ці виплати наблизилися до 20%. По оцінках американського Центру житлової політики частка домогосподарств, що витрачають на оплату житла більше половини своїх доходів, виросла в США з 1997 по 2005 р. на 88% (з 2,4 млн. до 4,5 млн.).

    Надзвичайно щільна і переплетена взаємопов’язаність фінансових установ на ринку призвела до того, що криза, яка мала б стосуватися  лише кредитних установ, що працюють на ринку високоризикованих позичок, вплинула спочатку на американську фінансову систему, а потім і на загальносвітову. Під час стрімкого зростання ринку високоризикованих позик, банки, які до цього працювали лише з надійними позичальникам, почали вкладати свої активи у компанії, що працювали на вищезазначеному ринку. Фактично, більшість найбільших американських та світових банків (Merrill Lynch, Citigroup, Bank of America, UBS, Barclays, HSBC, Northern Rock, BNP Paribas, Deutsche Bank, JPMorgan) тривалий час кредитували та мали у власності акції компаній, що працювали на ринку високоризикованих кредитів. Відповідно, банкрутство цих компаній призвело до того, що банки були змушені списувати заборгованості. Так, наприклад, банк Merrill Lynch заявив про списання 15 млрд. дол.. заборгованості, Citygroup – 18 млрд.дол., а швейцарський банк UBS – про рекордну суму в 37 млрд. дол.. заборгованості (18,4 млрд. у 2007 році та 19 млрд. у 2008) .

    Іпотечна  криза в США спровокувала іпотечні кризи в Європі та країнах Азії, де мали місце схожі схеми кредитування. При чому, кризи зачепили як високорозвинені країни, на зразок Великобританії, Іспанії, Японії, так і країни що розвиваються, на зразок Казахстану. Відповідно, збитки почали зазнавати не лише банки світового масштабу, а й локальні банки. За оцінками експертів інвестиційного банку Goldman Sachs, фінансові установи всього світу зазнали за 2 роки кризи 1,2 трлн. дол.. збитків, при цьому тільки американські установи зазнали збитків на суму 460 млрд. дол.

    Такі  значні збитки призвели до обвалу фондових ринків світу. За 2007 рік цінні папери на світовому фондовому ринку подешевшали на 5 трлн. доларів США. В результаті, інвестори переключили свою увагу з фондового ринку на товарний ринок, що призвело до зростання цін на нафту та золото. Це в свою чергу спровокувало зростання загальносвітової інфляції та зменшення темпів росту світової економіки.

2. Вплив кризових процесів на економіку України

    В українській економіці фінансова  криза мала кілька проявів.

    По-перше, світова фінансова криза призвела до кризи ліквідності у банківському секторі. Останні кілька років банки активно розвивали кредитування населення (іпотечні, авто, споживчі кредити) за рахунок залучених з-за кордону коштів. Власне, це демонструє рис. 2. 

    Рис. 2. Співвідношення депозитів та кредитів у банківській сфері України [за даними НБУ].

    Як  видно з діаграми, з 2006 року значними темпами почала збільшуватися частка кредитів фізичним особам у загальному кредитному портфелі банкам. Станом на липень 2008 року іпотечні кредити складають значну частку в кредитуванні індивідуальних клієнтів (на кінець року їхня частка склала 36,1%). До початку фінансової кризи українські банки могли вільно залучати за кордону фінансові ресурси під 4-5% річних, і продавати їх в Україні за 10-11% річних. Проблема була лише в тому, що кредити залучалися на терміни 3-5 років, а видавалися – на 10-20 років. Українські банки вирішували такі проблеми за рахунок рефінансування отриманих кредитів новими з такими ж, а інколи і нижчими ставками.

    Проте, в умовах коли закордонні банки згорнули свої кредитні програми (а це були змушені зробити більшість банків, що постраждали від іпотечної кризи в США), українські банки опинилися перед загрозою кризи ліквідності. По-перше, для повернення закордонних кредитів банки змушені були перекредитовуватися за значно вищими ставками, а по-друге, нові залучені з-за кордону кошти теж стали значно дорожчими. В результаті, ставки на іпотечні кредити зросли на 5-7%, крім того були значно посилені вимоги до фінансового стану позичальників. Національний банк для запобігання можливій фінансовій кризі в Україні значно посилив вимоги до резервування за кредитними операціями, що теж призвело до подорожчання кредитів. Як наслідок, в першому півріччі темпи росту кількості іпотечних кредитів були нижчими за темпи росту загального кредитного портфелю.

    Проте, наслідки фінансової кризи могли  бути ще більш серйозними, якби більшість  великих українських банків не були у власності закордонних банків. Це дало їм змогу продовжувати залучати грошові ресурси із закордону, а також пропонувати кращі умови в порівнянні з іншими. Це підтверджує статистика виданих кредитів (рис. 3), згідно якої серед 5 лідерів ринку іпотечного кредитування в Україні, перші 4 є дочірніми компаніями закордонних фінансових груп, і мають загальну долю ринку в 56,6%.

      Рис. 3. Лідери іпотечного кредитування  в Україні [за даними НБУ]. 

    Зростання рівня інфляції в Україні викликано  не лише внутрішніми, а й зовнішніми чинниками. В першу чергу –  імпорт загальносвітової інфляції, темпи  якої прискорились з моменту початку світової фінансової кризи. На даному етапі розвитку світової економіки розвиток інфляції викликаний двома основними причинами – знецінення американського долара та підвищення вартості енергоносіїв та продуктів харчування. Знецінення долару призводить до девальвації багатьох національних валют, які прив’язані до долара, а також до зростання цін на продукцію, яка імпортується із зон інших валют. Для України це актуально у зв’язку із зростанням цін на товари із зони євро, яке практично адекватне зростанню ціни євро відносно долара. Зростання цін на енергоносії теж частково є причиною зниження ціни долара, оскільки при відсутності загальносвітової валюти, еталоном вартості стоїть загальносвітові товари. На даний момент, одним з таких товарів є 1 барель нафти. А оскільки основним енергетичним джерелом світової економіки є нафта, це призводить до зростання цін на всі товари. [1].

3. Особливості кризи в банківській сфері та її вплив на державні фінанси

   Банківська криза в Україні стала складовою системної фінансової кризи, яка розпочалась у вересні 2008 року внаслідок накопичення диспропорцій у розвитку національної економіки й негативного впливу глобалізації. Зниження курсу національної грошової одиниці, зменшення реальних доходів населення та наростання негативних тенденцій у реальному секторі економіки призвело до істотного погіршення якості банківських активів, а вилучення внутрішніх депозитів і зменшення доступності зовнішнього фінансування — до звуження пасивної бази банківських установ.

   У докризовий період зниження вартості позикового капіталу, формування надлишку глобальної ліквідності та усунення перешкод для транскордонного руху капіталів спричинило стрімке зростання банківських кредитів. Проте слабкі банківські системи країн із ринками, що формуються, виявилися неспроможними опосередковувати значний приплив іноземного капіталу. Незавершені реформи фінансового сектору й неефективне регулювання діяльності фінансових посередників призвели до накопичення значних кредитних ризиків, поглиблення диспропорцій за видами валют і строковістю в активній і пасивній частинах банківських балансів. Із початком світової фінансової кризи потоки капіталів повернули у зворотному напрямі, національні валюти країн-реципієнтів девальвували, а процес банківського кредитування призупинився. Найбільших втрат зазнали країни з великим дефіцитом поточних рахунків, незначними валютними резервами, надмірним зовнішнім боргом і високим обсягом внутрішніх кредитних вкладень банків.

   Нинішня глобальна фінансова криза відрізняється від попередніх у таких аспектах:

1. На відміну від попередніх циклів "бум — спад", які зосереджувались у країнах із ринками, що формуються, поточна криза виникла в розвинутих країнах із масштабними й інтегрованими фінансовими системами. Недостатність ліквідності в системно важливих, глобально взаємопов'язаних фінансових установах спонукала уряди розвинутих країн до проведення широкомасштабних державних інтервенцій.
2. Оперативність державних інтервенцій та швидкість застосування активних заходів під час поточної кризи були набагато вищими, ніж під час минулих криз. Такий стан речей відображає дієвість правових, політичних і економічних інституцій розвинутих країн, які створили умови для швидкого подолання кризових явищ, що, у свою чергу, сприяло зменшенню обсягів прямих фіскальних витрат на стабілізацію фінансового сектору.
3. Уряди вражених кризою країн використали ширший порівняно з минулими періодами набір інструментів, включаючи значні пакети фіскального стимулювання, викуп банківських активів, надання державних гарантій тощо. Це зумовлено особливостями макрофінансового середовища розвинутих країн, вищим рівнем розвитку їх інститутів та більшою довірою до державної політики з боку суб'єктів ринку.
4. Загальні економічні втрати поточної кризи за терміном падіння рівня випуску і зростання розміру державного боргу виявилися вищими, ніж під час минулих криз, хоча фіскальні витрати на врегулювання банківських криз є нижчими.

   За оцінкою фахівців МВФ від початку нинішньої кризи до кінця 2009 року прямі фіскальні витрати на підтримку фінансового сектору становили 4,9% ВВП, тоді як попередні банківські кризи коштували урядам близько 10% ВВП. Фінансовані урядами програми рекапіталізації й оздоровлення банків покликані зупинити руйнування платіжно-розрахункової системи, заморожування кредитних операцій, звуження пасивної бази банків та перекладення збитків від банківських операцій на вкладників.

   Зменшення фіскальних витрат на подолання банківських криз упродовж останніх трьох років порівняно з минулими кризами пояснюється оперативним реагуванням влади на проблеми, що поставали, застосуванням непрямих методів підтримки фінансового сектору та проведенням стимулюючої фіскальної й монетарної політики. Завдяки реалізації перелічених заходів було досягнуто зменшення тривалості і глибини кризи. Проте разом із тим стимулююча політика й посилене субсидування фінансового сектору призвели до істотного зростання прямого державного боргу та нарощування умовних зобов'язань держави. Як наслідок — найвразливіші країни (Греція, Іспанія, Португалія, Італія, Угорщина) зазнали масової втечі капіталів та опинилися на межі дефолту.

  Зазвичай банківська криза розглядається як процес ерозії банківського капіталу, масового вилучення депозитів вкладниками, скорочення кредитних операцій банків і масштабного втручання держави в діяльність банків. МВФ зараховує банківські кризи до категорії системних при виконанні двох умов: 1) погіршення фінансового стану банків унаслідок вилучення депозитів або накопичення збитків; 2) істотного втручання держави в банківський сектор для стабілізації кредитного ринку та проведення масового закриття неплатоспроможних банків.

  За кількісними критеріями банківські кризи вважаються системними, якщо внаслідок зазнаних банками збитків частка недіючих позик у їхніх портфелях перевищує 20 % або на банки, які ліквідуються, припадає 20 % активів банківської системи. Втручання держави вважається істотним, якщо уряд і центральний банк країни застосовують щонайменше три із шести перелічених нижче заходів:

1. інтенсивна підтримка ліквідності (обсягом понад 5% зобов'язань банків перед нерезидентами і вкладниками);
2. рекапіталізація банків із вкладенням державних коштів на суму понад 3 % ВВП;
3. масштабна націоналізація банків;
4. надання державою вагомих гарантій на користь банків;
5. викуп державою банківських активів на суму понад 5 % ВВП;
6. заморожування депозитів чи оголошення банківських канікул. [2].

   Виникненню банківських криз у країнах із ринками, що формуються, передували кредитні буми, спекулятивне роздування цін на активи й масове залучення іноземного капіталу. Швидке зростання банківських кредитів у цих країнах спричинене надлишком глобальної ліквідності, низьким рівнем процентних ставок у розвинутих країнах, недооцінкою ризиків міжнародними інвесторами та їх бажанням отримати додаткові доходи за рахунок освоєння нових ринків.

   У країнах Центральної і Східної Європи — нових членах ЄС — кумулятивне надходження іноземного капіталу протягом 2003—2007 років коливалося від 33 % ВВП у Чехії до 192% ВВП у Болгарії. Експансія західноєвропейських банків на Схід, мотивована підвищенням ринкової частки у зростаючому регіоні, стимулювала кредитний бум у країнах Центральної і Східної Європи.

   З розгортанням глобальної фінансової кризи міжнародний капітал почав повертатися до місць свого походження, руйнуючи незрілі фінансові системи країн-реципієнтів. Стало очевидним, що країни з високими темпами зростання банківських кредитів у 2005—2007 роках і сильною залежністю банків від зовнішнього фінансування є найуразливішими до руйнівного впливу глобальної кризи.

   З допомогою економіко-математичних методів П. Беркмен, Дж. Гелос, Р. Реннхек і Дж. Волш установили, що фінансова вразливість великою мірою визначає глибину падіння ВВП під час кризи. І справді, найбільше зниження ВВП спостерігалось у країнах із найвищими темпами зростання банківських кредитів приватному сектору та найвищим рівнем левереджу фінансових установ.

   Автори дослідження підрахували: якби країни верхнього квантиля за ступенем левереджу фінансових установ (із відношенням наданих кредитів до внутрішніх депозитів у середньому 185 %) мали б такий самий коефіцієнт левереджу, як і країни нижнього квантиля (83 %), то падіння їх ВВП було б на 4,1 в. п. більшим. Окрім того, якби країни верхнього квантиля за кумулятивними темпами зростання банківських кредитів (із середнім темпом 350%) мали такий самий показник приросту банківських кредитів, як і країни нижнього квантиля (14%), то падіння їх ВВП було б на 3,3 в. п. меншим порівняно з фактичними значеннями.

   Б. Беккер і А. Ґалд довели, що країни, які допустили кредитний бум у економіці в докризовий період, характеризувалися не лише високим ступенем волатильності випуску, а й нижчими середніми темпами економічного зростання упродовж економічного циклу. І хоча завдяки кредитній експансії цим країнам вдавалося підвищити темпи зростання на стадії буму, наступне падіння рівня економічної активності було настільки значним, що середні темпи зростання ВВП у період 2003— 2010 років у них були істотно нижчими, ніж у країнах, де не сталося кредитного буму.

   У цілому від нинішньої кризи світова спільнота зазнала більших економічних втрат, ніж від попередніх криз. Медіанне значення темпів падіння ВВП за 2007— 2009 роки сягнуло 25 %, тоді як для попередніх криз цей показник становив 20 % (падіння ВВП обчислювалось як різниця між трендовим і фактичним ВВП за 4-річний період). На кінець 2009-го кумулятивний темп падіння ВВП у країнах Великої двадцятки, які пережили системні банківські кризи, становив 27%.

   Характерними рисами системних банківських криз є використання значних сум державних коштів на реструктуризацію банківського сектору (в сумі понад 5 % ВВП) та накопичення значних збитків у рамках банківської системи, внаслідок чого частка недіючих позик у кредитному портфелі банків перевищує 20 %х.

  В Україні на кінець 2009 року частка недіючих позик наблизилася до 35%, а прямі витрати держави на рекапіталізацію й реструктуризацію банківського сектору сягнули 4,8% ВВП. За класифікацією МВФ Україна ввійшла до групи 13-ти країн, де у 2007—2009 роках спостерігалися системні банківські кризи. До цієї групи крім України було включено лише 2 країни з ринками, що формуються, — Латвію й Монголію. Решта країн належить до розвинутих — Австрія, Бельгія, Данія, Німеччина, Ісландія, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія, США.

  У зазначених країнах було застосовано такі основні методи врегулювання криз: масштабну підтримку ліквідності центральними банками, рекапіталізацію банків на основі вливання бюджетних коштів, націоналізацію банків, гарантування банківських зобов'язань. США й Великобританія вдалися до викупу проблемних активів. Серед кризових країн гарантії держави за банківськими зобов'язаннями не надавалися в Україні, а програми рекапіталізації банків не проводилися в Австрії, Данії, Німеччині й Латвії.

  Особливістю поточної кризи є те, що вона вразила здебільшого розвинуті країни, у фінансових системах яких домінують мегабанки із широкою мережею міжнародних зв'язків. Високий ступінь взаємопов'язаності фінансових установ різних країн зумовив поширення кризових імпульсів у міжнародному масштабі. Банкрутство кількох системних банків могло викликати ланцюгову реакцію — банкрутства інших фінансових установ — через виникнення паніки серед вкладників чи заморожування активів у неплатоспроможних банках. У таких умовах уряди вражених кризою країн були змушені проводити широкомасштабні державні інтервенції для врятування фінансового сектору.

  Як уже зазначалося, з початку глобальної кризи до кінця 2009 року прямі фіскальні витрати на підтримку фінансового сектору, в тому числі пряме бюджетне фінансування та позабюджетні витрати державних установ, у країнах, де спостерігалися системні банківські кризи, становили в середньому 4,9% ВВП. За рахунок цих витрат були профінансовані програми викупу активів фінансових установ, вливання капіталу державою, надання бюджетних позичок банкам тощо (табл. 1). [2].

Медіанне значення прямих фіскальних витрат на реструктуризацію фінансового сектору у країнах, де спостерігалися системні банківські кризи, було майже вдвічі нижчим від історичного рівня (10% ВВП).

       Найбільші фіскальні витрати зафіксовано в Ісландії — 13% ВВП. У Нідерландах сума прямих фіскальних витрат сягнула 12,5%, у Великобританії — 8,7%, в Люксембурзі — 7,8%, в Ірландії — 7,7% ВВП. Греція (3,7% ВВП), Казахстан (3,8%), Росія (2,2%) і Словенія (2,9%) увійшли до групи країн із найбільшими обсягами підтримки фінансового сектору серед держав, які зазнали банківських криз, але ці кризи не стали системними. У даній групі країн, як і слід було очікувати, середні витрати на реструктуризацію фінансового сектору виявилися меншими, ніж у країнах із системними банківськими кризами.

   Менший обсяг прямих фіскальних витрат на подолання нинішніх банківських криз пояснюється більшою гнучкістю засобів регулювання, що мають у своєму розпорядженні уряди розвинутих країн. Сьогодні вони можуть підтримувати фінансові установи непрямими методами — за рахунок проведення експансійної монетарної й фіскальної політики, надання державних гарантій та викупу активів.