Причини загибелі та падіння Західної римської імперії

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………3

РОЗДІЛ I. Загальний стан в Західній Римській імперії в V ст……….5

РОЗДІЛ II. Розпад і загибель Західної Римської імперії………………10

РОЗДІЛ III. Крах Західної Римської імперії………………………….15

ВИСНОВКИ……………………………………………………………..17

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………..19

ВСТУП

Актуальність  теми. Спочатку Рим являв собою лише маленьку громаду серед багатьох інших подібних же общин середньої Італії. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні civitates, і міцніє у своїй внутрішній організації. Чим далі, тим все більш і більш розширюється її територія, розповсюджується на всю Італію, захоплює прилеглі острови, перекидається на все узбережжя Середземного моря, - і на сцені історії з'являєтьс...я величезна держава, що об'єднує під своєю владою майже весь тодішній культурний світ…Рим став синонімом світу.

Як і на прикордонних землях Римської імперії, у Центральній  та Середній Європі виникли численні союзи племен. Поки імперія була сильною, вона стримувала їх, але у III—IV ст. для виконання цієї ролі сил  у Риму вже не вистачало. У 70-х  роках IV ст. в Європу зі сходу вирушили племена гунів. Вони прогнали з міст чимало союзів племен, які почали переселятися на землі Римської держави, тікаючи  від гунів. Ослаблена імперія  не могла чинити опору цьому руху величезних мас народів. Історики назвали  цей час добою Великого переселення  народів, що розтягнулась на декілька століть.

Дозволивши готам оселитися  в межах імперії, римляни зажадали від них сплати податків. Збір податків здійснювався жорстоко, довівши готів  до відчаю і повстання. До готів приєдналися  раби і колони. Проти повсталих  виступив імператор Валент з військом. 9 серпня 378 р. біля Адріанополя відбулася  вирішальна битва, в якій римляни  були розгромлені. Лише наступному імператору Феодосію Великому вдалося приборкати повстання.

У 395 р. Римська імперія  остаточно поділилася на дві частини  — Східну і Західну (столиця Равенна). Через декілька років після поділу держави в її західну частину  вторглися войовничі загони давніх ворогів Риму — готів, на чолі з  вождем Аларіхом.

Мета роботи полягає в конструктивному, і головне, в об’єктивному підході до висвітлення загального стану в Західній Римській імперії, а також в аналізі причин і умов, які призвели до загибелі та падіння імперії.

Відповідно до мети постають найбільш важливі завдання дослідження:

• охарактеризувати стан Західної Римської імперії;
• визначити мету і напрямки політики Західної Римської імперії;
• провести комплексний аналіз причин загибелі Західної Римської імперії;
• дослідити умови падіння та краху Західної Римської імперії.

Об’єктом дослідження є Західна Римська імперія.

 Предметом  дослідження є комплекс геостратегічних, політико-тактичних, економічних та інших причин і передумов, які сприяли загибелі та падінню Західної Римської імперії.

Теоретико-методологічну  основу дослідження складають праці провідних вчених і фахівців, зокрема Аннерса Е., Бірюкова Ю., Ковальова С., Кузніцина А., Куманецького К., Новицького І., Орлова Г., Перетерського І., Черниловського З. та інших.

Методологія наукового  дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові методи пізнання, а саме: методи узагальнення, індукції та дедукції, системно-структурного підходу до вивчення соціально-економічних явищ і процесів, систематизованого осмислення наукового надбання вітчизняних і зарубіжних вчених.

Виходячи з  мети та завдань дослідження, структура роботи є такою: робота складається із змісту, вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ I. Загальний стан в Західній Римській імперії в V ст.

В 395 р. сталося остаточне  політичне розділення раніше єдиної Середземноморської імперії на два  державних утворення: Західну Римську  імперію і Східну Римську імперію (Візантію). Хоча на чолі і тієї і  іншійої стояли рідні брати і  сини Феодосія, а в юридичній теорії зберігалася ідея єдиної Імперії, керованою  лише двома імператорами, фактично і політично це були дві самостійні держави зі своїми столицями (Равенна  і Константинополь), своїми імператорськими  дворами, з різними завданнями, що стоять перед урядами, нарешті, з  різними соціально-економічними базами.

Процес історичного розвитку на заході і у Візантії став придбавати різні форми і пішов по різним шляхам. У Східній Римській імперії  процеси феодалізування зберігали  риси більшої спадкоємності старих громадських структур, проходили  повільніше, здійснювалися при збереженні сильної центральної влади імператора в Константинополі [5, c. 135].

 Іншим виявився шлях  формування феодальної формації  на заході. Його найважливішою  особливістю є послаблення центральної  влади римського імператора і  її знищення як політичної  надбудови. Іншою її особливістю  є поступове формування на  території Імперії самостійних  політичних утворень — варварських  королівств, у рамках яких процес  розвитку феодальних відносин  набував відмінні від Візантії  форми, зокрема форму синтезу  нових відносин, що формуються  в надрах античних структур, що  розкладаються, і відносин, що  розвиваються в середовищі завойовників, — варварських племен і племінних  союзів.

 Поступове послаблення  центральної влади Західної Римської  імперії пояснюється серйозними  соціально-економічними змінами  римського суспільства IV—V ст.: передусім занепадом міст, скороченням  товарного виробництва і торгівлі, натуралізацією економіки, що  постійно посилюється, і переміщенням  центру економічного життя з  міст в село — великі латіфундії, які перетворюються на центри не лише сільського господарства, але і ремесла і торгівлі найближчої до маєтку округи [8, c. 100].

 Пов’язані з античними  формами господарства і міським  життям громадські прошарки, передусім  муніципальні власники, або, як їх називали в IV—V ст., куріалі, розорялися і деградували. Навпаки, усе більш зміцнювалися соціальні позиції великих магнатів, власників величезних земельних масивів з найрізноманітнішим населенням, що мають в розпорядженні великий запас продовольства і ремісничої продукції, що мають власну охорону і укріплені вілли.

Слабкі західноримські імператори наділяють могутніх магнатів, які, як правило, належали до вищого соціального  прошарку Імперії — сенаторів, —  і займали важливі пости в  армії, в провінційній адміністрації, при імператорському дворі, рядом  привілеїв (звільнення від податків, від зобов’язань по відношенню до найближчого міста, наділ елементами політичної влади над населенням маєтків та ін.). Такі магнати окрім  імператорських благодіянь самовільно (у ряді випадків з відома населення) поширюють свою владу (патроціній) на сусідні незалежні села, в яких проживали вільні землероби.

 Зміцнюється і церковне  землеволодіння. Церковні громади  окремих міст, що управлялися  єпископами, тепер мали в розпорядженні  великі земельні володіння, на  яких жили і працювали різні  категорії працівників — колони, раби, залежні і вільні землероби [1, c. 87-88].

Важливим чинником економічного стану Західної імперії в IV ст. і  особливо в V ст. стає податкова політика держави. В цілому можна говорити про різке зростання податкового  тягаря, який перевищує економічні можливості платників податків, поступово  занурює їх в убогість, підриває їх господарство. Утримання розкішного імперського двору, розгалуженого  бюрократичного центрального і провінційного  апарату, армії вимагало величезних надходжень. В той самий час  загальний економічний занепад  і скорочення матеріальних ресурсів, натуралізація Імперії, вилучення  з-під податкового пресу церковних земель і багатьох магнатських латіфундій, розорення великих просторів варварськими полчищами скорочували можливості платників податків. Тяжкість податкового тягаря посилювалася розкраданнями і свавіллям бюрократичного апарату і збирачів податків.

 Нестерпний фіскальний  гніт, свавілля бюрократії зачіпали  і соціальні інтереси провінційної  знаті, яка разом з місцевими  церковними громадами на чолі  з єпископами боролася за свої  привілеї, а також вимагала від  слабшаючого центру енергійніших  заходів по підтримці і безпеці  кордонів і пригніченню соціальних  рухів колонів, рабів, залежних  і знедолених людей. 

Важливим чинником соціально-політичної ситуації в західноримському суспільстві V ст. стає поступова розбіжність  інтересів християнської церкви, що об’єднується навколо римського  папи, і імператорського уряду. Церква, яка має в розпорядженні розгалужену  організацію, величезні багатства  і сильну моральну дію, набуває і  політичний вплив. Західним римським імператорам  не вдалося нейтралізувати цей вплив  і поставити його під власний  контроль, як це зробили візантійські монархи [9, c. 226-227].

Цьому сприяло і формальне  розділення резиденцій: центром західної церкви став Рим — символ римської потужності і культури, центром імператорського  двору — Медіолан, а з 402 р.—  Равенна. Засобом політичного впливу західної церкви стала і підтримка  провінційної знаті, і активна добродійність  серед нижчих класів (реалізація величезних запасів продовольства і матеріальних ресурсів церкви), що контрастувало  з податковим пресом центрального уряду. І у міру того як падав авторитет  Імперії і її бюрократичного апарату, зростав соціальний і політичний вплив церковної організації.

 Загальне постаріння  Західної Римської імперії яскраво  виразилося в розвалі її військової  організації. Реформована Діоклетіаном  і Костянтином армія до кінця  IV ст. стала виявляти свою слабкість  і малу боєздатність. При скороченні  матеріальних ресурсів і населення  Імперії, масовому ухиленні від  військової служби виникали все більші труднощі з комплектуванням армії. Прикордонні війська перетворювалися на слабодисципліновані поселення військових колоністів, зайнятих більше своїм господарством, ніж військовою службою [1, c. 91].

 Складена з насильно  набраних рекрутів, частенько з  тих же гноблених колонов, завербованих  злочинців і інших сумнівних  елементів, римська польова армія  втрачала бойові якості. Воїни  частенько ставали знаряддям  честолюбних планів своїх командирів  або грабіжниками свого власного  населення, а не ефективним  засобом захисту держави від  зовнішнього ворога.

 Соціально-економічні  і політичні умови, що змінилися,  і передусім встановлення імператорського  абсолютизму у формі доміната, посилення фіскального гніту  і системи загального закріпачення  вимагали і перегляду раніше  діючого в ранній Імперії класичного  римського права. 

Одним з вирішальних чинників історичного розвитку суспільства  і держави в V ст. став революційний рух пригнічених і знедолених верств населення. Тяжке формування нових класів виробників ускладнювалося наявністю деспотичної держави, що гальмувала впровадження м’якших  форм залежності, ніж рабство. Загальне закріпачення, встановлене при домінаті в IV ст., було системою, яке химерно  поєднує нову форму залежності і  власне рабовласницьких відносин, системою, від якої жорстоко страждали не лише самі нижчі, але і середні верстви  римського населення. Особливістю  масових рухів V ст. був їх різнорідний  соціальний склад, участь представників  різних класів і соціальних груп, рабів, колонів, вільних землеробів, що розоряються, ремісників, торговців, нижчих міських  і навіть деяких середніх прошарків, куріалів. Соціальний протест часто  переплітався з сепаратними настроями  і релігійними зіткненнями, і  у такому разі склад учасників  народних рухів ставав ще строкатішим. Не маючи чітких політичних програм, масові рухи V ст. об’єктивно були спрямовані проти деспотичної держави, залишків віджилих рабовласницьких відносин, що обвивають римське суспільство  і заважають руху вперед [7, c. 214-215].

Своєрідною формою соціального  протесту стають єресь — релігійні  напрями, що не визнають затверджені  догмати ортодоксальної церкви. Різні  по формах свого прояву масові народні  рухи розхитували відживаючі громадські відносини і деспотичну державу, що стоїть за ними.

 Корінні зміни соціально-економічної  структури, державної організації  відбувалися в умовах припливу  варварських племен до римських  кордонів, їх постійних проривів  і грабежів прикордонних і  глибинних територій. Племінні  федерації франків, свевів, алеманів, бургундів, вандалів, готів та  інших племен, що жили уздовж  римського прикордонного лімеса  переживали процес розкладання  родового ладу і формування  раньокласових відносин, який був  прискорений потужним впливом  римської цивілізації. Відбувається  виділення прошарку племінної  знаті, що об’єднує навколо  себе войовничі дружини своїх  одноплемінників, які військове  ремесло віддають перевазі над  всяким іншим; росту войовничості  варварських племен. Їх агресивність  підігрівається послабленням військової  потужності Імперії і багатствами  римських провінцій [3, c. 192].

 У кінці IV ст. починається  так зване велике переселення  народів, викликане рухом великої  коаліції племен на чолі з  гунами з прикаспійських степів  в західному напрямі.

 Під час великого  переселення народів кінця IV—V  ст. сталися в небачених раніше  масштабах переміщення численних  народів, племінних союзів і  племен Східної і Центральної  Європи. Вони зробили величезний  вплив і на соціально-економічні  відносини, і на політичне положення  як в Європі, так і в усьому  Середземномор’ї, на розпад Західної  Римської імперії, наблизили кінець  всього античного світу.

 Такі були корінні  особливості і конкретні форми  прояву соціальної революції,  в процесі якої рушилися антично-рабовласницьке  римське суспільство і його  державність в західній частині  колишньої Середземноморської імперії [8, c. 105].

РОЗДІЛ II. Розпад і загибель Західної Римської імперії

На початку V ст. центральному уряду, на чолі якого стояв опікун малолітнього імператора Гонорія (395—423 рр.), вандал за походженням, Стіліхон, довелося вирішувати два невідкладні  завдання — відбиття варварських  вторгнень в Італію і пригнічення  сепаратистського руху в Галлії.

 У 401—402 рр. насилу вдалося  відбити нашестя вестготів на  чолі з Аларіхом і відновити  з ними договірні відносини.  У 404—405 рр. Італія переживала  страшну небезпеку від вторгнення  із-за Східних Альп полчищ гота  Радагайса, який дійшов до Флоренції,  але був наголову розбитий  неподалік від цього міста.  Ці вторгнення показали, що найсерйозніша  небезпека загрожує центру держави,  Італії, і безпосередньо столицям  держави — історичній столиці  місту Риму і резиденції імператора, якою стала сильно укріплена,  оточена важкопрохідними болотами  Равенна. Для захисту імператорської  столиці Стіліхон перевів в  Італію частину маневрених польових  військ з Британії і Галлії, послабляючи тим самим оборону  рейнських кордонів і усій  Галлії [5, c. 139].

Відведення частини військ означало, що Імперія фактично залишала західні провінції напризволяще. Цим негайно скористалися племінні коаліції аланів, вандалів і свевів, які прорвали в 407 р. рейнський кордон і, форсувавши Рейн, увірвалися в Галлію, спустошуючи усе на своєму шляху. Галло-римська аристократія була вимушена узяти справу оборони провінцій  у свої руки. Війська, що стоять у  Британії і Галлії, проголосили імператором  Костянтина (407—411 рр.), якому вдалося  відновити положення на рейнському кордоні, відтіснити вандалів і свевів в Іспанію, дещо стабілізувати внутрішню  обстановку в самій Галлії, подавити активність багаудів.

Зміцненню позицій узурпатора Костянтина в Галлії сприяла бездіяльність  центрального уряду, зайнятого відображенням  нової загрози Італії з боку того ж Аларіха, що знаходився в Іллірії. У 408 р., після усунення від влади  і вбивства всемогутнього тимчасового  виконавця Стіліхона, придворне угрупування, що прийшло до влади, розірвало союзні відносини з Аларіхом і його війська знову рушили на Італію. Аларіх цього разу обрав шлях на Рим і осінню 408 р. взяв в облогу «вічне місто». Лише ціною великого викупу жителям Риму вдалося добитися зняття облоги і відходу вестготів [9, c. 230-231].

 Спроби Аларіха домовитися  з Равенною про прийнятний  мир були знову зірвані придворним  угрупуванням, і Аларіх з метою  залякування равеннського двору  повів свої війська на слабозахищенний  Рим. По дорозі на Рим до  готів приєдналися збіглі раби. Рим, кинутий напризволяще, не  отримав ніякої підтримки від  імператора, який сховався в укріпленій  Равенні, був узятий 24 серпня 410 р. (причому ворота Риму були відкриті  міськими рабами) і жорстоко розграбований. 

Падіння Риму справило найсильніше  враження на сучасників. Рим, завойовник стількох держав і племен, історична  столиця світової держави, символ римської потужності і цивілізації, «вічне місто», сам став жертвою варварських  дружин. Падіння і жорстоке розграбування  Риму в усіх культурних людей Середземномор’я  пробудило розуміння приреченості взагалі Римської держави, близького  заходу імперії, її культури, усього громадського устрою. Один з видатних діячів християнської  церкви початку V ст. єпископ міста  Гіппона Регія Августин під впливом  цієї катастрофи почав роботу над  своїм знаменитим твором «Про град божий» (412—425 рр.), в якому розмірковував  над причинами зльоту і падіння  земних царств, у тому числі і  Римській імперії, і розвивав свою концепцію  божественного граду, що йде на зміну  земним царствам [6, c. 74].

 Імперський уряд в  Равенні після 410 р. опинився  в дуже скрутному становищі.  Вестготи (після несподіваної смерті 34-річного Аларіха в 410 р. конунгом  готів був проголошений його  племінник Атаульф), що розграбували  Рим, блокували Італію, самозваний  імператор Костянтин правив в  Галлії, а в Іспанії господарювали  полчища аланів, вандалів і свевів. Імперія розвалювалася. У цих  умовах Равенна була вимушена  змінити свою політику по відношенню до варварів і піти на нові поступки: замість звичайного найму варварських загонів на службу Імперії, як це робилося ще в IV ст., західноримські імператори були вимушені погодитися на створення напівсамостійних варварських державних утворень на території Імперії, яка зберігала примарний суверенітет над ними. Так, в 418 р., для того, щоб видалити небезпечних вестготів з Італії і в той самий час звільнитися від узурпаторів, вестготам на чолі з королем Теодорихом була надана для поселення Ахвітанія — південно-західна частина Галлії.

 Вестготи оселилися  тут на постійне проживання  усім плем’ям, з дружинами  і дітьми. Їх воїни і знать  отримали земельні наділи за  рахунок конфіскацій від 1/3 до 1/2 землі у місцевого населення.  Вестготи приступили до налагодження  власного господарства, використовуючи  діючі в їх середовищі правові  норми і звичаї. З місцевими  жителями, римськими громадянами  і землевласниками, у яких продовжували  діяти норми римського права,  були встановлені певні відносини.  Вестготи розглядалися як завойовники,  хазяї усієї території, хоча  вважалися союзниками (федератами) імператорського двору. Таким  чином, в 418 р. виникло перше  варварське королівство на території  Західноримської імперії [4, c. 103-104].

 Ще в 411 р. равеннський  двір визнав в якості федератів  Імперії племінні утворення свевів, що міцно осіли в північно-західній  частині Іспанії, і вандалів, які,  проте, не змогли закріпитися  в Іспанії і, скориставшись  запрошенням африканського намісника  Боніфація, не без згоди Равенни,  в 429 р. переправилися в Африку, утворивши там Вандальске королівство  на чолі з королем Гензеріхом. На відміну від вестготів, що  підтримували мирні відносини  з місцевими жителями, вандали  у своєму королівстві встановили  жорсткий режим по відношенню  до римського населення, у тому  числі до землевласників, християнських  ієрархів, руйнували міста, піддавали  їх грабежам і конфіскаціям, перетворювали  жителів на рабів. Слабкі спроби  провінційної адміністрації і  самого равеннського двору змусити  вандалів до покірності не  призвели ні до яких результатів,  і в 435 р.

 Імперія визнала офіційно  Вандальске королівство як союзника  Імперії з формальним зобов’язанням  вносити щорічну подать Равенні  і захищати інтереси імператора. Значна частина африканських  провінцій була фактично втрачена [2, c. 210].

 Іншими варварськими  утвореннями на території Імперії  стали королівства бургундів,  що виникло в Сабаудії, тобто  у південно-східній Галлії (443 р.), і англосаксів в південно-східній  частині Британії (451 р.). Нові напівсамостійні  варварські королівства підкорялися  розпорядженням імператорського  двору лише у тому випадку,  якщо це відповідало їх інтересам,  але частіше проводили власну  політику. Імператори були безсилі  привести їх до покори.

Уміло маневруючи в складній політичній обстановці, равеннський  двір в 420—450-х роках ще зберігав видимість існування Західної Римської імперії, в якій варварські королівства  і області вважалися її складовими частинами. Деякій згуртованості Західної Римської імперії сприяла страшна  небезпека, яка стала погрожувати  їй з боку племен гунів.

Гуни, в 377 р. захопили Паннонію, у кінці IV — на початку V ст. поводилися відносно спокійно і не були серйозної  небезпекою для Риму. Навпаки, римляни  охоче вербували загони гунів  для досягнення своїх військово-політичних цілей. Наприклад, один з відомих  римських полководців, що користувався великим впливом при дворі  імператора Валентініана III (425—455 рр.), Флавій Аецій часто використовував наймані загони гунів проти інших  племен — бургундів, вестготів, франків, багаудів та інших [3, c. 200].

 Проте до початку  440-х років відбувається різке  посилення військової активності  гунів на чолі з їх проводирем  Атіллою (434—453 рр.). Гуни приєднують  до свого союзу ряд племен  і, користуючись слабкістю як  Західноримської імперії, так  і Візантії (Візантія у цей  час вела важкі війни з вандалами  в Африці і з персами на  Євфраті), починають спустошливі  набіги на області Балканського  півострова. Візантійцям вдалося  частково відкупом, частково військовою силою відбити напад гунів, і вони на початку 450-х років вторглися на територію Галлії, грабуючи і спалюючи усе на своєму шляху. Полчища гунів представляли смертельну небезпеку не лише для галло-римлян, римських громадян, землевласників, але і для численних варварських племен, що живуть в Галлії на території Імперії і вже скуштували блага римської цивілізації.

Проти гунів була створена сильна коаліція з франків, аланів, армориканців, бургундів, вестготів, саксів, військових поселенців — летів і  рипаріїв. За іронією долі коаліцію антигуна очолив Флавій Аецій, що раніше охоче використовував наймані загони гунів в інтересах Імперії.

Вирішальна битва —  одна з найбільших і кровопролитних битв старовини — сталася на Каталаунських  полях в червні 451 р. За відомостями  готського історика Іордана, втрати з обох боків склали величезну  цифру— у 165 тис. воїнів, за іншими відомостями  — 300 тис. Гуни потерпіли поразку, їх велике і неміцне державне об’єднання почало розпадатися, а незабаром  після смерті Атілли (453 р.) остаточно  розвалилося [7, c. 218-219].

РОЗДІЛ III. Крах Західної Римської імперії

Боротьба з гунами, хоч  і привела до розгрому цього племінного союзу, виснажила ресурси імперії. Імператорський двір вже знаходився не в Римі, а в Равенні, при ньому  точилися інтриги. Імператор боявся популярності Аеція як переможця  гунів і значного політичного  діяча того часу, тому й наказав  його вбити. А у 455 р. сам імператор  Валентиніан був убитий одним  з воєначальників Аеція. Після цього  імператорський престол переходив  з рук в руки, імператори були ставлениками армії, Візантії, різних груп знаті і навіть германців. За 21 рік змінилось 9 імператорів [4, c. 109].

   У травні 455 р. вандали  знову нагадали про себе Риму. Їх флот увійшов у гирло  Тібру, імператор не зміг організувати  оборону і вандали захопили  місто, піддавши його ще не  баченому пограбуванню та руйнуванню. 14 днів вандали громили Рим,  вражаючи і жахаючи його жителів  безцільним і жорстоким нищенням  пам`яток культури. Так з`явився термін «вандалізм», який означає тупе й безцільне нищення.

   Вандали не затримались  у Римі, але імперія вже не  мала сил захищатись від просування  варварів. Бургунди захопили Ліон, рушили вниз по Роні і завоювали  землі в Галлії, де й осіли.  Великі території в центральній  Галлії зайняли вестготи. Римляни  намагались використати їх в  Іспанії для боротьби з багаудами  і свевами, і вестготи їх  дійсно перемогли, але самі  залишились на Піренейському  півострові [6, c. 84].

   Уряд не міг  допомогти віддаленим від Італії  провінціям. Ще в 408 р. були забрані  легіони з Британії. Її населення,  щоб захиститись від нападів  кельтів з Ірландії та Шотландії,  запросило плем`я саксів і виділило  їм землі в Кенті. Але сакси  перестали коритися римській  владі і разом з англами  та ютами захопили більшу частину  острова, відтіснивши романізоване  населення на захід.

   Навіть в самій  Італії влада імператора в  значній мірі залежала від  підтримки армії, де переважали  германці. У 476 р. вони, не раз  вже домагаючись підвищення платні, зажадали земель для поселення.  Їх воєначальник Одоакр з племені скірів підняв повстання і скинув останнього римського імператора - малолітнього Ромула Августула. Самого Одоакра військо проголосило конунгом, він правив Італією 17 років, не вважаючи себе імператором. Знаки імператорської влади були ним відіслані у Константинополь імператору Зенону. Західна Римська імперія припинила своє існування.

   В падінні Західної  Римської імперії важливу роль  відіграли два фактори - внутрішня  криза, що виявлялась у всіх  сферах життя і навала германців,  які нанесли імперії вирішальний  удар [9, c. 234-235].

ВИСНОВКИ

Таким чином, на підставі викладеного  вище, варто зробити наступні висновки:

Особливістю Західної Римської імперії є послаблення центральної  влади римського імператора і  її знищення як політичної надбудови, а також поступове формування на території Імперії самостійних  політичних утворень — варварських  королівств.