Проблема міжкульткрної комунікації

ПЛАН

 Вступ……………………………………………………………………………….2

1. Поняття міжкультурної комунікації…………………………………………..3

2. Художній переклад як важливий чинник міжкультурної комунікації….....10

Висновок………………………………………………………………………….16

Список використаної літератури………………………………………………..17

ВСТУП  

       Одним із найважливіших складників життя людини є комунікація. У широкому сенсі це поняття охоплює значно більше, ніж просто обмін інформацією між людьми. До неї належать канали засобів передачі та одержання інформації, де задіяні машини, прилади, штучний інтелект, комп’ютерні мережі і програми, культурні знаки, космічні реалії тощо.  
          Так, культурні моделі поведінки людині прищеплюють штучно, у процесі виховання в певному соціальному середовищі. Вона починає діяти, оцінювати дійсність хоч і по-своєму, але загалом у межах “записаної” в підсвідомості культурної програми, яка об’єднує спільноту. Комунікація є найважливішою частиною такої програми, яка настільки глибоко проникає у повсякденне життя, що людина не помічає, як сама дотримується “запрограмованих” норм і правил спілкування, поведінки. Однак їх порушення призводить до непорозуміння, подиву, культурного шоку.  
Способи уникнення непорозумінь на культурному ґрунті у спілкуванні з іноземцями досліджує міжкультурна комунікація.

             Міжкультурна комунікація (мк) — наука, яка вивчає особливості вербального та невербального спілкування людей, що належать до різних національних та лінгвокультурних спільнот.

             Об’єктом міжкультурної комунікації є спілкування представників різних національних і лінгвокультурних спільнот, а  предметом — прийняті в національних спільнотах мовні стереотипи і норми поведінки, спілкування, певні “культурні сценарії” різних дій, усталені моделі сприйняття та оцінювання предметів і явищ, соціально унормовані звички, традиції, ритуали, дозволи, заборони тощо. 

           Серед усіх можливих засобів комунікації, які створило людство, основною є мова, для якої комунікативна функція визначальна. Тому в центрі уваги міжкультурної комунікації також завжди перебуває мова, в якій віддзеркалюються ключові особливості людської особистості та всієї національно-культурної спільноти.  

           Знання мови іншого народу — суттєвий складник міжкультурної комунікації і найперший крок до налагодження успішного спілкування між представниками різних націй і культур. Нетактовне для певної культури звертання до людини через незнання мовних особливостей може унеможливити спілкування ще до його початку. Необізнаність у системі метафоричних і символічних значень призводить до різнобою тлумачень та мовних порівнянь, на які так багаті мовні картини світу. Помилкове вживання міжмовних омонімів спричинює непорозуміння, комічні ситуації, а часом навіть конфлікти. 

1. Поняття міжкультурної комунікації.

Міжкультурна  комунікація,  на відміну  від  монокультурної комунікації, є  інформаційним  обміном  співрозмовників,  належних  до  різних  культур.  Цей різновид  комунікації  є  предметом  однойменної  маргінальної  галузі  мовознавства,  спрямованої  на  аналіз  параметрів,  особливостей  міжкультурного спілкування,  соціокультурних  чинників  його  оптимізації;  на  формування практичних навичок  і вмінь спілкування  із представниками  інших культур.

Передумовами  становлення  міжкультурної  комунікації  саме  у  США були  суто  практичні  інтереси  американських  політиків  і  бізнесменів,  які поширювали  свій  вплив  на  інші  країни,  що  потребувало  не  лише  знання  мов інших  народів,  а  й  формування  міжкультурної  комунікативної  компетенції як знання  матеріальної  та  духовної  культури  чужих  етносів.  США  розробили програму  допомоги  країнам  третього  світу,  центром  якої  став  Корпус  Миру.

Як  зазначають  автори  російського  підручника  “Основы  межкультурной коммуникации”,  “численні  невдачі  активістів  Корпусу  Миру  поставили питання про фахову підготовку, у якій потрібно було головну увагу зосередити на формуванні  вмінь  і  навичок міжкультурного  спілкування,  а  не  на  простому інформуванні  про  культурні  особливості  тієї  чи  іншої  країни”  [3, с. 10].

У  1946 р.  уряд США створив  Інститут служби  за кордоном, який очолив Е.  Холл.  Дослідник  залучив  до  роботи  в  інституті  не  лише  лінгвістів,  а  й антропологів,  психологів  і  соціологів,  які  створили  перші  навчальні  програми та  методики  навчання  міжкультурному  спілкуванню.  Головним  принципом  навчального процесу Е. Холл вважав ілюстративний, тобто навчання на конкретних прикладах  міжкультурних  контактів.  Але  виникнення міжкультурної комунікації  як  дисципліни  пов’язується  саме  з  виходом  у  світ  книги  американських лінгвістів  Е.  Холла  та  Дж.  Трейджера  “Культура  як  комунікація.  Модель аналізу”  1954  p.,  де  вперше  було  вжито  цей  термін  у значенні  ідеальної мети, досягнення  якої  повинна  прагнути  людина  в  бажанні  якнайкраще  й найефективніше  адаптуватися  до  навколишнього  світу.

У  1959  р.  у книзі Е.  Холла “Німа  мова” були  обґрунтовані  головні  засади міжкультурної комунікації.

У  Західній  Європі  на  межі  70-80  р.  р.  також  були  відкриті  відділення міжкультурної  комунікації.  На  пострадянському  просторі  міжкультурна комунікація  почала  розроблятися  у  90-ті  р.  р.  на  базі  практики  викладання іноземних  мов,  перекладознавства,  етнопсихолінгвістики,  культурології,  лінгво­країнознавства,  паралінгвістики.  Сьогодні  можна  говорити  про  своєрідне соціальне  замовлення  на  дослідження  проблем  міжкультурної  комунікації, оскільки  чимало  людей  стикається  із  проблемами  міжкультурного нерозуміння,  зумовленого  розбіжностями  в  культуроспецифічних  нормах комунікації. Це  викликає в партнерів почуття невпевненості й остраху зробити промах,  потрапити до  “комунікативної пастки”  [19, с. 57].  Особлива увага до  міжкультурної комунікації зумовлена тим,  що  в наш час як  ніколи постала  проблема  “виховання  терпимості  до  чужих  культур,  пробудження цікавості  та  поваги  до  них,  подолання  в  собі  почуття  роздратування  від надмірності,  недостатності  чи  просто  несхожості  інших  культур”  [18, с. 11].  Міжкультурна  комунікація  має теоретичний та  прикладний напрями:  перший  обґрунтовує теоретичні  засади  вивчення  акультурації,  її типів  і  засобів,  установлює  специфіку  та  складники  міжкультурної компетенції,  другий  розробляє  методики  міжкультурного  тренінгу,  засоби послаблення й усунення культурного шоку тощо.

Проблемами  міжкультурної  комунікації  цікавляться  представники

різних  наук  і  лінгвістичних  галузей:  антропології,  психології,  етнориторики, фольклористики,  етнографії мовлення,  етнолінгвістики  й  лінгвокультурології, теорії  комунікації  тощо.  Ф.  Бацевич  виокремлює  аспекти  міжкультурної комунікації,  пов’язані  з  культурною  традицією  (дозволи  та  заборони  на  певні типи  спілкування,  стереотипні  ситуації  спілкування,  етикетні  характеристики, рольові  та  соціально-символічні  особливості  комунікації,  організацію  текстів тощо);  із  соціальними  чинниками  й  соціальними  функціями  спілкування (функціонально-стильові  підмови,  етикетні  форми);  зі  специфікою  тезаурусів (систему  традиційних  образів,  порівнянь,  кінетичні  засоби);  із  мовними  особливостями  спільноти  (систему  стереотипів,  символів,  структуру  текстів етикетні  форми  тощо)  [14, с. 304].  Однак,  як  здається,  диференціація аспектів міжкультурної комунікації ще потребує уточнень.

Залежно  від  змісту  поняття  “культура”  й  розрізнення  сфер  макро-  й мікрокультур  (субкультур)  міжкультурна  комунікація  може  мати  різні  типи: комунікація  між  макрокультурами  (наприклад,  європейською  й латиноамериканською  і  под.); міжетнічна – спілкування між представниками різних етносів і субкультур;  контркультурна – між   представниками  материнської  культури  й дочірньої субкультури;  і комунікація між соціально,  релігійно,  територіально, статево,  класово однорідними групами в межах одного  соціуму (наприклад, спілкування між католиками  та  православними,  жінками й чоловіками, представниками одного регіону й іншого тощо) [3, с.142-143].

У  межах  проблематики  етнолінгвістики  перебуває  саме  міжетнічна комунікація,  лінгвокультурологічна  галузь  може  охоплювати  вивчення  інших  наведених  вище  типів  міжкультурної  комунікації.  Лінгвістичний  аспект міжкультурної комунікації спрямований  на дослідження мовних  і паравербальних  маркерів  культурної  інформації  з  метою  досягнення  комунікативного співробітництва  як  взаєморозуміння  носіїв  різних  культур  і  запобігання комунікативному конфлікту. У лінгвістиці це спрямування властиве етнографії мовлення,  яка  вивчає  правила й  моделі  комунікації  в  різних  мовленнєвих  колективах.  Одним  із  найголовніших  завдань  міжкультурної  комунікації  є формування  міжкультурної  комунікативної  компетенції  на  засадах  культурного  релятивізму  й  толерантності  до  чужої  культури  й  мови,  до  їхніх культурних стандартів.

Міжкультурна  компетенція  є  знанням  на  підставі  власної  культурної компетенції  чужих  культурних  стандартів,  які  ґрунтуються  на  традиційних  культурних нормах  і  уявленнях. Міжкультурна компетентність формується  як позитивне  ставлення  до  наявності  в  суспільстві  різних  етнокультурних  груп.

Вона  наявна  як  у  індивіда,  так  і  в  державі  на  підставі  політики  добровільної адаптації  соціальних  і  політичних  інститутів  суспільства  до  потреб  різних культурних груп  [3, с. 277].

Культурні  стандарти  фіксуються  у  знаковій  формі  культурно-мовного коду, тобто  володіння  іншою мовою ще не передбачає комунікативної успішності, адже  для  цього  потрібне  органічне  поєднання  мовного  й  культурного  кодів  у спілкуванні.  При  наявності  лакун  чужого  культурного  досвіду  мовець  може компенсувати  цю  лакуну  кодом  рідної  культури,  що  нерідко  призводить  до парадоксів міжкультурної комунікації,  зокрема,  псевдокомунікації, що характеризується  ілюзією  спілкування,  непорозумінням,  частковим  блокуванням  каналів комунікації. О. Леонтович розглядає два коди у спілкуванні: мовний та культурний.

У випадку  розбіжності цих кодів канали комунікації блокуються. Як зазначає О. Трошина, проникнення елементів культурного коду до мовного можливе при заповненні  пропусків у структурі фрейму  на підставі  власного  національно-культурного досвіду, що може призвести до побудови помилкових логічних ланцюжків.  Слова,  дібрані  під  впливом  національно-культурно-специфічного фрейму,  викликають  невиправдані  в  іншому  коді  асоціації,  що  призводить  до нерозуміння  [19,  с. 61].  Як  свідчить  практика,  збої  в  міжкультурному  спілкуванні  настають  тим  імовірніше,  чим  ближчими  є  культури  одна  одній  при значному  збігові  культурем  і  біхевіорем,  тобто  правил  культурного  коду спілкування й реалізації їх у комунікативній поведінці.

Головними  стратегіями  міжкультурної  комунікації  дослідники

вважають  правила  X.  Грайса.  М.  Клайн  коректує  їх  відповідно  до  норм

міжкультурної  комунікації  таким  чином:  1)  правило  кількості  -   формулюй висловлення  по  можливості  інформативно  згідно  із  правилами  дискурсу  й норм  культури;  2)  правило  якості  -   формулюй  висловлення  відповідно  до норм  власної  культури;  не  кажи  того,  що  суперечило  б  уявленню  про  культурні  норми  істинності,  гармонії,  співчуття  та  /  або  поваги;  3)  правило модальності  -   не  ускладнюй  взаєморозуміння  більше,  ніж  того  потребують інтереси  збереження  обличчя  й  авторитету;  4)  уникай  двозначності,  навіть якщо  вона  необхідна  для  ввічливості  або  збереження  основних  культурних цінностей,  наприклад,  гармонії;  формулюй  висловлення  такої  довжини,  яку диктує  мета  спілкування  і  дискурсивні  правила  твоєї  культури;  структуруй висловлення  відповідно до правил твоєї культури.

Наведені  стратегії ґрунтуються  на принципі культурного релятивізму, згідно  з  яким  культурні  цінності  різних  народів  визнаються  рівноправними, культура  кожного  народу  є  відносною,  й  адекватно  оцінити  її  можна  не  за якимись  універсальними  критеріями,  а  виходячи  із  самої  культури,  її закономірностей  і  цілісності. Аналіз  й  оцінювання  змісту  інших культур може відбуватися  і  відносно  стандартів  і  норм  власної культури  за  умови  визнання рівноправності  й  повноцінності  власної й  інших  культур.  Культурний  релятивізм  як  бажана  характеристика  мовної  особистості  створює  необхідні передумови  для  комунікативного  співробітництва  як  взаєморозуміння у процесі  міжкультурної комунікації,  хоч  і  висуває  високі  вимоги  до  людини, оскільки позбавляє її звичних ціннісних орієнтирів  [19, с. 60].

Головні  положення  культурного  релятивізму  були  сформульовані американським  соціологом  У.  Самнером,  розвинуті  його  співвітчизниками антропокультурологом  Р.  Бенедикт,  антропологом М.  Херсковіцем  у  середині XX  ст.,  хоч  ще  фундатор  американської  антрополінгвістики  Ф.  Боас  першим висловив  думку  про  самоцінність  окремих  культур.  М.  Херсковіц  виокремив три  аспекти  культурного  релятивізму:  методологічний,  спрямований  на  опис певної  культури  в  її  власних  термінах;  філософський,  що  полягає  у  визнанні множинності  шляхів  культурного  розвитку  й  запереченні  еволюційної  зміни  стадій  культурного  росту;  практичний,  що  передбачає  залучення  до індустріальної цивілізації архаїчних  культур при збереженні  їхньої культурної самобутності.  Підгрунтям  релятивізму  дослідник  уважав  процес  інкультурації як  входження  індивіда  ще  з  дитинства  до  рідної  культури.  М.  Херсковіц  відмовився  від  європоцентризму  в  описі  й  поясненні  культур  різних  народів.

Культуру  він  розумів  як  неповторну,  унікальну  модель  створеного  людиною середовища  існування,  яка  визначається  традицією,  зумовленою  системою цінностей,  специфічною  для  кожного  народу. У  кожній  культурі  є  культурний фокус -  найістотніша риса цієї культури.

Культурному релятивізму  протистоїть принцип  етноцентризму, який  є типом  ціннісного  судження  про  культурні  надбання  іншого  народу  з  позицій переваг  ціннісних  орієнтацій  і  критеріїв  власного  етносу.  Жорсткий етноцентризм  означає  свідоме  сприйняття  носіями  культури  власного культурного  стандарту  як  єдино  можливого  та  правильного  (рідна  культура завжди перевершує культури  інших етносів). Слабкий варіант етноцентризму є несвідомим  процесом,  його  важко  розпізнати,  адже  людина  погано  сприймає поведінку,  дії,  не  характерні  для  неї  та  її  оточення.  Етноцентризм  є  однією  з головних  перешкод  міжкультурних  контактів  і  нерідко  призводить  до комунікативного конфлікту при міжкультурному спілкуванні.

На  увагу  заслуговує  розподіл  між  принципами  ентоцентризму  та культурного  релятивізму  в моделі  акультурації М.  Беннета [14, с. 306], метою якої  стала підготовка  людини  до  міжкультурної взаємодії на  підставі досягнення  міжкультурної чуйності.  Усвідомлення  культурних  розбіжностей, на  думку дослідника,  проходить у кілька  етапів,  спрямованих від етноцентризму до  етнічного релятивізму.  Етноцентристські  етапи мають такі  рівні:

1)  заперечення  культурних  розбіжностей  між етнічними групами,  що виявляється в ізоляції  та  сепарації;  2)  захист,  коли  людина  сприймає  вже усвідомлені на  попередньому  рівні культурні розбіжності як  загрозу для власного  існування  й  намагається  протистояти  цій  загрозі  шляхом  дифамації (наклепу),  відстоювання  переваги  власної  культури  без  прямого  заперечення інших;  3)  применшення як остання спроба зберегти етноцентристську позицію (на цьому етапі культурні  розбіжності  визнаються  й не  оцінюються  негативно через  універсалізм  підходу  до  людини  як  створіння  Божого).  Останній  етап  є перехідним  до  етнорелятивістських,  коли  людина,  по-перше,  визнає  можливість поваги культурних розбіжностей; по-друге, прагне опанувати норми й цінності чужої  культури,  адаптуватися;  по-третє,  повністю  пристосовується  до  чужої культури й формує у власній особі мультикультурну особистість.

Головним  методом  оволодіння  міжкультурною  компетенцією  є  міжкультурний  тренінг,  метою  якого  є  зниження  етноцентризму,  формування культурного  релятивізму,  толерантності  до  чужої культури  й  підготовка людини до міжкультурних контактів, зокрема, спілкування. Тренінгу передують дидактичні методи  навчання:  просвітницька  робота  як  отримання  знань  про  історію народу,  географічне  положення  країни,  звичаї,  традиції;  орієнтування,  що  є програмою  набуття  норм,  цінностей, правил поведінки  в  чужому  культурному середовищі;  й  інструктаж,  у  ході  якого  людина  отримує  інформацію  щодо проблем,  які  можуть  виникнути  при  контакті  з  чужою  культурою.  В  основі міжкультурного  тренінгу  лежить,  по-перше,  загальнокультурний  тренінг,  що дає змогу усвідомити норми, установки й  цінності  власної культури;  по-друге, тренінг  диференціації,  спрямований  на  вияв  розбіжностей  і  навичок  їх

розпізнавання;  по-третє,  тренінг  культурного  релятивізму;  по-четверте,

методика  рольових  ігор,  орієнтована  на  ігрове  переживання  в  ситуаціях 

міжкультурного  спілкування  при  усуненні  його  конфліктних  моментів  й  на формування вмінь  і навичок сприйняття чужої  культури.

2. Художній переклад як важливий чинник міжкультурної комунікації

        Відзначимо, що проблема національно-культурної специфіки мовленнєвого спілкування вивчається у мовознавстві (діалог, мовленнєвий етикет), соціолінгвістиці (табу, умовні мови), семіотиці, паралінгвістиці (жести, міміка). У психолінгвістиці національно-культурна специфіка мовленнєвого спілкування найяскравіше виявляє себе в міжкультурній комунікації.

          Так, за визначенням дослідниці  Л. М. Воробйової, “міжкультурна комунікація – це адекватне взаєморозуміння двох або більше учасників комунікативного акту, що належать до різник національних культур” [2, c. 117]. Міжкультурна комунікація розглядається як окремий випадок мовленнєвого спілкування. Важливими її складниками виступають мова, мислення і культура, які взаємодіють із реальним світом. Проблеми міжкультурної комунікації пов’язані з питанням формування та функціонування мовної свідомості: “дві національні культури ніколи не співпадають повністю, - це випливає з того, що кожна складається з національних та інтернаціональних елементів. Тому доводиться витрачати час та енергію на засвоєння не тільки плану вираження деякого мовного явища, а й плану змісту, тобто потрібно виробляти у свідомості поняття про нові предмети та явища, що не мають аналогів ані в рідній культурі, ані в рідній мові” [2, c.117].

         Національно-культурна інформація реалізується у мові насамперед через номінативні одиниці – слова, словосполучення. Тому з позицій мовознавства, слова можуть мати національно-культурний компонент, тобто екстралінгвістичний зміст, який прямо і безпосередньо відображає національну культуру.

           На нашу думку, яскравим прикладом  слів чи словосполучень, які відображають  інформацію, пов’язану з культурою,  становлять фразеологізми.

“фразеологічний склад мови – це дзеркало, в якому лінгвокультурна спільнота ідентифікує свою смислову свідомість” [2, c.113]. У внутрішній формі багатьох фразеологізмів містяться такі смисли, що надають їм національно-культурного колориту.

          Варто звернути увагу на те, що міжкультурне спілкування  і його ефективність залежить  від того, наскільки реципієнти  розуміють тексти, створені засобами  іншої (чужої) мови і в межах  іншої (чужої) культури. Тому, сприймаючи  текст, який належить чужій  культурі, реципієнт інтерпретує  його в образах і поняттях  своєї культури, що й обумовлює  певний ступінь розуміння або  нерозуміння явищ чужої культури.

            Базові елементи національної  специфіки лінгвокультурної спільноти,  що ускладнюють розуміння деяких  частин текстів реципієнтами  – представниками іншої культури, досліджуються в теорії лакун,  яка дозволяє виявляти спільне  й відмінне у вербальному і  невербальному досвіді певних  лінгвокультурних спільнот.

             Так,  під “лакунами”, зазвичай, розуміють слово чи вираз, який не має прямого відповідника в іншій мові [2, c.114]. Наявність лакун обумовлється тим фактом, що дійсність, умови життя двох народів не бувають повністю ідентичними. При сприйнятті текстів, створених представниками іншої культури, чи при міжкультурній комунікації саме лакуни дають ускладнення, адже основними ознаками лакун є незрозумілість, незвичність, навіть екзотичність.

        Важливо зазначити, що національно-культурна специфіка слова у словниках окремо, як правило, не відображається, бо ці семантичні компоненти належать до розряду периферійних для значення і представлені імпліцитно, проте є дуже важливими у міжкультурній комунікації.    

       Тому, на нашу думку, перекладацька діяльність – це, насамперед, копітка праця над словом. Образи, ідеї, втілені в оригіналі, перекладач покликаний перенести на ґрунт іншої етнокультури та мови, передаючи не тільки зміст, а й художню форму першотвору. Ось чому високоякісними визнають ті переклади, які адекватно відтворюють усе його ідейно-естетичне багатство. Саме вони стають вагомою частиною національно-літературного процесу, опосередковуючи зв’язок між різними літературами, забезпечуючи міжлітературні контакти письменників, міжкультурне спілкування народів загалом.                   

       У художньому перекладі, спрямованому на точне “відображення думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у матеріал іншої мови” [7, с. 3], повною мірою реалізуються такі лінгвальні функції, як комунікативна та естетична. Адже слово – це не лише інформативна одиниця, а й мистецький “першоелемент” літератури, що передбачає особливу ретельність та ерудованість перекладача, наявність у нього відповідних творчих здібностей. Як справедливо стверджує дослідник В. Коптілов ,“ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи” [7, с. 198].

         Беручи до уваги оригінальний текст та відтворювану в уяві дійсність, перекладач через її “вторинне”, “наведене” сприймання рухається до нового образного втілення, шо реалізованогється у перекладі” [4, с. 2].              Довершеність останнього зумовлюють об’єктивні (конкретно-історичний літературний канон, нормативне слововживання) й суб’єктивні (особливості світобачення, поетика перекладача) чинники.

          Відзначимо, що жоден переклад не може бути абсолютно точним, оскільки мовна система літератури-реципієнта не може вичерпно передати зміст оригіналу, інакше кажучи, втрата певного обсягу інформації є неминучою. Ступінь збереження інформативності першотвору залежить від особистості перекладача, який, чітко усвідомлюючи можливу семантичну неповноту перекодування тексту, налаштовується на те, щоб максимально продемонструвати чи не продемонструвати усі особливості оригіналу [7, с. 85]. Отож, перекладений твір народжується наново в іншій мовній стихії завдяки здібностям і талантові перекладача.

        Причому художній текст повинен передаватися іншою мовою “не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу” [7, с. 260]. За в. Коптіловим, перекладач має йти “вшир і вглиб” – залучати нові широкі верстви читачів до шедеврів світової літератури й заглиблюватись у поетичні простори світів їх авторів” [7, с. 261]. Переклад належить до сфери генетичних контактів, бо підтримує зв’язки української літератури з багатьма світовими літературами. На жаль, твори вітчизняних письменників, що репрезентують різні історичні епохи, поки що не перекладені різними мовами в обсязі, який можна вважати достатнім. Це, зокрема, стосується і художніх перекладів, здійснених французькою мовою. Із класичної спадщини нею перекладені насамперед твори михайла коцюбинського, ольги кобилянської та івана франка, які дають змогу французьким читачам ознайомитися з історією, культурою та побутом українського народу.

         Художній переклад, з одного боку, є продуктом міжлітературної комунікації, а з іншого − особливим когнітивним посередником між двома мовами, важливим джерелом культурологічної інформації, яке багато в чому зумовлює й визначає напрями міжкультурного спілкування. На думку сучасних науковців, переклад – це передусім “процес постійної взаємної інтерпретації знаків” [5, с. 78]. Культура є наслідком інтерпретації системи знаків, а міжкультурна комунікація являє собою взаємопереклад знаків різних культур. Так, у когнітивній площині переклад виступає первинним і центральним аспектом міжкультурної комунікації, дотичним до багатьох сфер людської життєдіяльності. У ньому важливу роль відіграють когнітивні здібності людини, тобто ті сукупності механізмів, які забезпечують створення інтегрувальної бази, що пов’язує когнітивні структури мов, залучених у перекладі. Саме він, на нашу думку, активізує лінгвальні впливи та взаємовпливи, що стимулюють мовні зрушення, особливо помітні у лексичному складі, який поповнюють топоніми й антропоніми, словами-реаліями, запозиченими з інших етнокультур. За допомогою перекладу мови контактують, взаємозбагачуються і змінюються. Численні зарубіжні дослідження, присвячені міжкультурній комунікації і перекладу, відзначаються виразною орієнтацією на комунікативні стратегії. Такий підхід виявляє те, що низка закономірностей, які впливають на створення адекватної комунікабельної ситуації в перекладацькій сфері, залежить, передусім, від специфіки відтворюваного тексту.

         Переклад текстів, що репрезентують певну національну культуру, впливає не тільки на мову, якою вони перекладаються, а й на саму культуру реципієнта. Взаємодія двох національних культур, опосередкована перекладачем, завжди є компромісною, особливо для тієї з них, у межах якої народився першотвір. Адже, під час перекладу неможливо уникнути трансформації, подекуди радикальної, що змінює культурно-історичне тло матеріалу, який перекладається. Проте таке перетворення має бути правдоподібним, доречним та послідовним, бо недоречність, непослідовність культурних зсувів спотворюють твір, викривлюючи читацьке сприймання образу автора, його намірів.

            Висвітлюючи проблему виникнення національної специфіки мов і культур, а також її ролі в міжкультурному спілкуванні, І. Марковіна зазначає, що “незбіг у різних культурах умов уходження в універсальну структуру діяльності сприяють створенню національно-культурних варіантів здійснення ідентичних діяльностей” [9, с. 189].

            Доцільно вказати, що поняття “міжкультурна комунікація” охоплює культурну взаємодію: між різними актантами одного суспільства і однієї мови та між актантами різних суспільств і різних мов [20, с. 28]. У першому випадку йдеться про вузьке, а в другому – про ширше розуміння вказаного терміна. Під час розгляду міжкультурної комунікації важливо з’ясувати, наскільки значущими є відмінності певної культури на індивідуальному, етнічному (національному), універсальному рівнях. Крім того, потрібно також виявити особливості комунікації, які відрізняють міжкультурне спілкування від того, що розгортається у монокультурному середовищі.

         Дослідник Е. Тарасов наголошує на тому, що з психолінгвістичного погляду міжкультурна комунікація виглядає патологічною, бо в цьому процесі “порушується зазвичай автоматизований процес мовного спілкування і стають помітними складові його частини, непомітні в нормі” [17, с. 11].  Розгляд культурної специфіки у площині протиставлення “своє” – “чуже” засвідчує, що, сприймаючи “свою” культуру, реципієнти наділяють її позитивними якостями, визнають нормою, натомість “чужа” культура оцінюється як певне відхилення від норми.

          Отже, для ефективного художнього перекладу як акту міжкультурного спілкування перекладачеві потрібно знати не лише мову оригіналу, але й якомога більше про правила мовленнєвої поведінки носіїв цієї мови і культури. Окрім того, відмінності між мовами обумовлюються відмінностями культур, і наяскравіше це виявляється на матеріалі лексичних одиниць і фразеологізмів, тому що номінативні засоби мови безпосередньо пов’язані з позамовною дійсністю.

                                            Висновок

Міжкультурна  комунікація  як  особливий  вид  комунікації  припускає спілкування  між  носіями  різних мов  і  різних  культур. Співставлення мов  і культур  виявляє  не  тільки  загальне,  універсальне,  але  й  специфічне, національне,  самобутнє,  що  зумовлене  розбіжностями  в  історії  розвитку народів.  Інтеркультурна  комунікація  має  справу  з  розумінням  та порозумінням,  що  означає:  розуміти  чуже  і  водночас  бути  зрозумілим, спілкуючись  чужою  мовою. 

            Розглянуті у рефераті різні погляди на суть міжкультурної комунікації в нових умовах можуть сприяти глибшому розумінню природи міжкультурного спілкування. Перспективними нам видаються питання, пов’язані з виявленням того, що все-таки відіграє провідну роль у міжкультурній комунікації – подібності чи відмінності між культурами, мовами та ментальністю їхніх носіїв.