Проблема щастя у філософії Г.С. Сковороди

 

Міністерство  освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет

імені Г.С. Сковороди

 

 

Кафедра філософії

 

 

 

 

 

 

 

 

ІНДЗ на тему

«Проблема щастя у філософії Г.С. Сковороди»

 

 

 

                                   

 

 

 

                                                     Виконала студентка 21 у/н.п.з.р. групи

                                                     українського мовно-літературного 

                                                 факультету ім. Г.Ф.Квітки-Основ’яненка

                                                     Чернятiна Тетяна Володимирiвна

 

                                                     Науковий керівник – канд. філософ. наук,

                                                     професор Єфімець О.П.

 

 

 

 

Харкiв – 2013

 

Змiст

 

 

Вступ……………………………………………………………3 – 6

 

1. Життєвий шлях фiлософа Г.Сковороди………………...4 – 9
2. Вчення Сковороди про загальне щастя………………..10 – 14
3. «Сроднiсть» («сродна» праця) як джерело щастя…….15 – 16
4. Теорiя себепiзнання – основа щастя……………….......17 – 18 
5. Фiлософiя радостi як складова щастя.............................19 – 20

 

                     Висновок……………………………………………………….21 – 22

 

                     Список використаної лiтератури……………………………..23 – 24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Григорiй Савич Сковорода посiдає унiкальне мiсце в iсторії української культури. Вiн, у повному розумiннi слова, — учитель життя, який на особистому викладi показав сучасникам гiдний його зразок. Водночас, багатогранна творча натура мислителя втiлює квiнтесенцiю і найвищий злiт української бароково-просвiтницької культури XVII-XVIII cтолiть.

Звернення до фiлософської спадщини Г. Сковороди – це обʼєктивна проблема часу, що вимагає повноти у її висвiтленнi. Фiлософiя Г. Сковороди особливо на сьогоднi набуває актуальностi, адже це не лише оригiнальний тип фiлософського мислення, це спроба дати вiдповiдi на реальнi питання, що пронизують життя людини.

Дослiдження обраної тематики актуальне тому, що на межi сковородинiвської етики, онтологiї і гносеології, себто у питаннi про природу щастя, в усiй його суперечливостi кристалiзується та проблематика, яка зберiгає неперервний звʼязок фiлософствування Г. Сковороди з античною та середньовiчною епiстемами, і водночас включає його у контекстi iсторії iдей XVIII столiття. Саме тому питання про розумiння і тлумачення щастя в дiалогах Г. Сковороди дозволяє нам не лише вписати його до кола тієї чи iншої «фiлософії», помiстити його думку в те чи iнше контекстуальне оточення, але й вiдстежити «як?», «де?», «коли?» і «яким чином?» антична, християнсько-середньовiчна і захiдноєвропейська мислительськi традиції переплiтаються і переосмислюються на просторi розгортання української філософської думки, що диктує граничну необхiднiсть його якнайглибшого дослiдження.

Також однiєю з причин актуальностi дослiдження є те, що всi спроби iсторiї фiлософії залишатися наукою про факти, мають своїм наслiдком те, що знову і знову робиться висновок, що єдиними достовiрними iсторико-фiлософськими фактами ємвкрай недостовiрнi фiлософськi проблеми. Через це успiшнiсть реконструкцiї гносеологiчних поглядiв Г. Сковороди багато в чому залежить вiд успiшностi реконструкції внутрiшньої структури самої проблеми щастя.

Потрiбно зауважити, що ареною цiєї полемiки стала не лише фiлософiя Г.Сковороди, але й його особисте життя, перетворене ним самим в один iз найзагадковiших і найбiльш захоплюючих фiлософських текстiв нашої культури.

Про важливе мiсце у фiлософськiй думцi Г.Сковороди проблем морального добра і зла, самопiзнання, а також проблем свободи і щастя, свiдчать насамперед писемнi джерела.

Фiлософське вчення Г.Сковороди, його iдейний змiст були обʼєктом і предметом вивчення багатьох поколiнь учених рiзних країн. Численнi дослiдники намагалися зʼясувати також теоретичнi засади його творчостi, серед них, насамперед, О.Єфiмець, Д.Чижевський, Л.Ушкалов,  Д.Багалiй, Ю.Барабаш, В.Барка, В.Горський, Г.Данилевський, В.Ерн, І.Табачковський, І.Доценко та iншi.

Можна констатувати, що протягом понад столiтньої історії вивчення спадщини Г.Сковороди зроблено немало. В основному зʼясовано лінії чи ідеї, що повʼязують українського мислителя з античною фiлософiєю, насамперед вченням Сократа, Платона, Арiстотеля, Епiкура, Цiцерона, Плутарха, а також Горацiя, Овiдiя, Вергiлiя, неоплатонiкiв та пiфагорiйцiв [ І.Іваньо, М.Кошуба, Д.Кирик, М.Рогович, Л.Ушкалов, В.Романець].

Зʼясуванням ставлення  Г.Сковороди до Біблiї визначено його ставлення до традиції християнської культури [І.Гарник, М.Кубаєвський, В.Нiчик, Я.Стратiй, В.Шаян, В.Шинкарук]. Творчiсть Г.Сковороди осмислюється в контекстi сучасної йому культури українського бароко [Л.Ушкалов, Д.Чижевський], захiдноєвропейських традицiй, зокрема представленої вченням нiмецьких мiстикiв та романтикiв [Д.Чижевський], а також на фонi фiлософії та науки Нового часу [Н.Уткiна].

В останнi три десятилiття досягнуто плiдних результатiв у вивченнi звʼязкiв творчостi Г.Сковороди з культурою Київської Русi, а також вiдношення iдей мислителя до фiлософiї професорiв Києво-Могилянської академії. Цiй проблемi присвяченi передусiм працi І.Іваня, В.Горського, В.Нiчик, Л.Стратiй, В.Литвинова, І.Захари, М.Кашуби та iн.

Фiлософськi погляди Г.Сковороди осмисленi та глибоко розкритi у працях Д.І.Багалiя, Ю.Я.Барабашова, М.С.Возняка, Д.Козiя, П.І.Житецького, І.В.Іваньо, О.М.Марченка, І.Стогнiя, В.П.Петрова, Л.В.Ушкалова, Д.І.Чижевського, В.І.Шинкарука та iн.

Грунтовний аналiз проблем, повʼязаних з давнiстю у творчостi Г.Сковороди, останнiм часом здiйснили М.Братасюк, І.Захара, М.Сич, Т.Силаєва, М.Скринник.

Специфiку людської дiяльностi, основи творчої, “сродної” працi у фiлософiї мислителя аналiзували Г.І.Волинка, Г.А.Каплан, Б.Кульчицький, Ф.М.Медвiдь, Л.Рижак, М.Сич та iн.

Питання «фiлософiї серця», якi знайшли своє вiдображення у фiлософiї П.Д.Юркевича, В.С.Соловйова, В.В.Зеньковського,С.Л.Франка та iн., справили значний вплив на розвиток суспiльно-полiтичної та фiлософської думки України.

Метою дослiдження є цiлicна iсторико-флософська теоретична реконструкцiя поглядiв Г.Сковороди на проблему щастя людини.

Реалiзацiя поставленої мети здiйснюється через розвʼязання таких конкретних завдань:

              –  дослiдити проблему загального щастя в життi людини

              –  розкрити суть концепцiї «сродної працi»

              –  виявити етико-фiлософський змiст проблеми самопiзнання

              – проаналiзувати фiлософiю радостi як один iз складникiв щастя людини.

Обʼєктом дослiдження є творча спадщина Г.Сковороди.

Предметом дослiдження є фiлософiя щастя Г.Сковороди.

Методологiчнi пiдходи, якi були використанi:

                 –

                 –

                 –

             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Життєвий шлях фiлософа Г.Сковороди

 

Григорій Сковорода  – один з найбільших і найзагадковіших  християнських філософів світу. Колись давно, ще на початку 1930-х років, видатний український мислитель  Дмитро Чижевський, той самий, що його Ганс-Георг Гадамер не без підстав порівнював із Ляйбніцем, писав: «Може, ні про одного філософа у світі не висловлено таких розбіжних думок, як про Сковороду. Тепер є не менше, ніж 250 великих та малих праць, присвячених Сковороді, який, як це загально визнано, – є найцікавіша постать історії українського духу. В цих працях – можна сказати без перебільшення – висловлено, напевне, не менше, ніж 250 різних поглядів на Сковороду…».  А сьогодні важко навіть перерахувати, скільки тих «великих та малих праць» про Сковороду з’явилося по всіх усюдах: і в Україні, і в Австрії, Австралії, Англії, Бразилії, Вірменії, Грузії, Іспанії, Італії, Канаді, Молдові, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Угорщині, Фінляндії, Франції, Чехії… Зрештою, одне таки можна стверджувати напевно: число присвячених Сковороді праць уже давно перевалило за п’ять тисяч. І в тих працях – сила-силенна різних спостережень, присудів, тлумачень… Григорій Сковорода бентежить уми своєю глибиною та незбагненністю.

Мандрiвний поет i вчитель мудростi, шукач особистого шляху осягнення божества, iстинного сенсу буття людини – все це створює образ оригiнального мислителя, який посiдає видатне мiсце в iсторiї української i свiтової  духовної культури. Народився Г. С. Сковорода 3 грудня 1722 р. у простiй козацькiй сiм’ї в с. Чорнухи на Полтавщинi. Зважаючи на те, що вiн з дитинства виявив  «нахил до богопочитання» та «охоту до науки», дванадцятирiчного Григорiя було вiддано у навчання до Києво-Могилянської академiї.

Здобувши в академії добре знання мов, античної та світової культури, Сковорода обрав свій напрям і спосіб філософування, які не перебували у руслі науки про зовнішній  світ і суспільну діяльність, а  мали на меті моральне удосконалення  та духовний поступ людської особистості, її власний вільний вибір, виховання долі. Тому формою викладу етико-антропософського вчення Сковороди був не академічний трактат, а байки, вірші, притчі, діалоги.

За неабиякі музичні  здібності сковороду було запрошено  до придворної капели імператриці Єлизавети в Санкт-Петербург (1742-1744 рр.). З 1750 по 1753 рр. перебував у складі Токайської дипломатичної комісії в Угорщині. Деякий час Сковорода вчителював у Переяславському та Харківському колегіумах, а також був домашнім вихователем у маєтках поміщиків.

Де б не був Сковорода, він завжди до себе привертав увагу  оригінальним складом думок і  способом думок. Сковорода, поет і музикант, знавець латинської, грецької, давньоєврейської та кількох сучасних мов, «любитель  Святої Біблії», одягався просто, спав не більше чотирьох годин, вставав до світанку, ходив пішки за місто, був завжди веселий, бадьорий, шанобливий, з усього виводив мораль, друзів обирав по серцю їх, мав «побожність без марновірства, вченість без чванливості». Після 1768 р. до смерті був мандрівним філософом. Помер Сковорода в маєтку одного з своїх друзів у с. Іванівці (нині – Сковородинівка) поблизу Харкова 9 листопада 1794 р., залишивши після себе, крім рукописів, легенди та перекази. Розповідали, що нібито він пішки пройшов усю Європу, нібито втік з власного вінчання, нібито мав дар пророцтва  та ін. На могилі філософа викарбовано: «Світ ловив мене, та не спіймав». «Представя себе совесть слабих, немощь верующих и любов христианскую, исполнил все по уставу обрядному и скончался» [6, 531].

Так закiнчилось велике i тяжке, але разом з тим прекрасне за своїми високими цiлями, кришталево чисте життя видатного мислителя ХVIII ст. Сковороди, яке було до кiнця вiддане справi служiння простому народу. Життя мандрiвного фiлософа було великим подвигом i яскравим виявом його глибокого гуманiзму i патрiотизму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчення Сковороди про загальне щастя

 

Проблема загального щастя привертала увагу Сковороди вже в раннiй перiод його творчої діяльності і залишилася в центрі уваги протягом всього його життя. У постановці і розв’язаннi iнших теоретичних проблем вiн вiдштовхувався вiд проблеми загального щастя. Ось чому в нашого фiлософа категорiя щастя виявилася найбiльше розробленою.

Сковорода належав до числа прогресивних мислителiв минулого, якi, вiдображаючи одвiчнi мрiї народу про загальне щастя, намагались у своїх творах дати вiдповiдi на питання: в чому полягає справжнє щастя I якими шляхами його можна досягти. Погляди мислителя на щастя формувалися пiд впливом Ф. Прокоповича i особливо етики Епiкура, а також уявлень простого народу про щастя, що знайшли вiдображення у фольклорi. Але Сковорода знайшов своє, оригiнальне розв’язання проблеми загального щастя у Сковороди.

У постановцi i розв’язаннi проблеми щастя у Сковороди помiтна еволюцiя, яка йщла в напрямку подолання абстрактностi, характерної для раннього перiоду його творчої дiяльностi, та посилення тенденцiї до вирiшення цiєї проблеми на реалістичнiй основi у зрiлий перiод. Якщо спочатку фiлософ розглядав цю проблему лише в моральному планi, то згодом вiн акцентує свою увагу на соцiальному аспектi цієї проблеми. Мислитель уже пов’язує проблему щастя з теорiєю «сродностi» та iз своїм соцiальним iдеалом. Таким чином, у нього проявилась тенденцiя перенести вирiшення проблеми щастя iз чисто моральної сфери в соцiальну i розв’язати її не лише моральними засобами, але й шляхом перебудови суспiльних вiдносин на основi «сродної» працi.

Сковорода твердив, що щастя є найвищим «пренужнейшим и любезнейшим  для всех» благом. Вiн писав: «Нет слаже для человека и нет нужнее, как щастiе» [6, 14]. Український мислитель, як i всi гуманiсти, визнавав, що прагнення людини до щастя загальне i що право на щастя мають усi люди без винятку.

Найбiльш загальну причину нещасливого життя людей Сковорода вбачав у їх безпорадностi, в нерозумiннi того, в чому полягає справжнє щастя i якими шляхами його можна досягти. «Источником нещастiя,– писав вiн,– есть нам наше безсоветiе: оно-то нас пленяет, представляя горкое сладким, а сладкое горким» [6, 215]. Людина на вiдмiну вiд тварини має розум i свободу волi. Щоб створити щасливе життя, вона повинна пiзнати закон свого щастя. Фiлософ розглядав самопiзнання не лише як необхiдну умову досягнення щасливого життя, але й  як мету i сам змiст щастя.

Сковорода вважав, що знання повинне  стояти на чолi щасливого життя, воно мусить вiдкрити «iсту» (суть) щастя i вказати шляхи його здiйснення. Але щасливе життя може бути досягнуте лише в союзi знання i доброчесностi, якi фiлософ образно називав двома крилами, без допомоги яких людина не зможе досягнути завiтної мети.

Але не кожна наука, на думку Сковороди, може розкрити природу справжнього  щастя i вказати шляхи його досягнення. Цiлком погоджуючись з Епiкуром, мислитель твердив, що це завдання покликана виконати фiлософiя, яку вiн називав загальною наукою. Жодна iнша наука цього завдання виконати не може. Вiн писав: «Я наук не хулю и самое самое последнее ремесло хвалю, одно то хулы достойно, что на их надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и статьи, полу и возрасту для того отворена дверь, что щастiе всем без выбора есть нужное, чего, кроме ея, ни о какой науке сказать не можно» [6, 224]. Етика ж визначає, якi моральнi риси повиннi мати люди i якими морально-етичними принципами вони повиннi керуватися, щоб досягти загального щастя.

Сковорода виступав як представник  евдемонiстичної етики. Метою життя вiн вважав досягнення щастя, блаженства, а доброчеснiстю – те, що веде до щастя. В оцiнцi смислу життя Сковорода солiдаризувався з деякими мислителями античного свiту i в першу чергу з Епiкуром. Вiн писав: «Жизнь не то значит, чтоб только есть и пить, но быть веселым и куражным, и сытость телесная не даст куража сердцу, лишенному своея пищи» [6, 371]. Сковорода вiдрiзняв поняття «житiе» i «життя». Справжнє, гiдне мудрої людини життя, це таке життя, мета якого полягає у неухильному прагненнi пiзнати iстину не лише заради неї самої, але й для того, щоб скористатися плодами її пiзнання для досягнення щасливого життя. Цiннiсть життя людини повинна вимiрюватись не кiлькiстю прожитих рокiв, а користю, яку людина приносить суспiльству.

Мислитель визнавав необхiднiсть задоволення людьми своїх матерiальних потреб. Вiн писав: «Трудно одеть и питать тело, да надобно и нельзя без сего. В сем состоит жизнь телесная и никто о сем труде каятся не должен, а без сего попадет в тягчайшую горесть, в холод, жажду и болезни» [6, 243]. Фiлософ попереджував: «набуваючи духовне, бережись, як би не згубити плотське, коли це плотське може тебе привести до кращого». Однак вiн рiшуче виступав проти того, щоб матерiальнi iнтереси брали гору над духовними, щоб у людинi господарем було тiло, i вважав, що «тiлу треба уступати настiльки, наскiльки цього вимагає необхiднiсть, а не на стiльки, наскiльки цього бажає слуга плоті – хотiння».

Мислитель твердив, що достаток в суспiльствi, де iснує соцiальна нерiвнiсть і ним користуються небагато людей, призводить до особистих нещасть і до загибелi держави.

Сковорода вважав, що щастя  також не може полягати лише в фiзичному здоров’ї чи красi, бо це означало б, що люди старi, хворi та iз фiзичними вадами нiколи не вiдчували б щастя. Фiлософ не заперечував того, що фiзичне здоров’я може бути ознакою щасливої людини, але вiн категорично виступав проти того, щоб його сприймали за сутнiсть iстинного щастя. «Не всяк, кто по телу здоров,– писав вiн,– весело живет. Так видно, что иное дело здоровье и другая речь – веселiе душы. Если ж здоровый иногда живет без веселiя, то для чего нельзя жить душевному веселiю без крепости тела?» [6, 447].

Український фiлософ належав до тих кращих умiв людства, якi протягом столiть мрiяли про загальне щастя, а не про щастя для обраних. За глибоким переконанням Сковороди iстинне щастя може бути лише загальним. Загальнiсть є тим пробним каменем, за допомогою якого перевiряється iстиннiсть щастя.

Iстинним щастям Сковорода називав сердечну веселiсть i радiсть. Розкриваючи своє розумiння щастя, вiн писав: «Вот… вам верхушка и цветок всего житiя вашего, внутреннiй мир, сердечное веселiе, душевная крепость… Вот мир!... Вот щастiя недро!» [6, 226]. Щастя і нещастя складають внутрiшнiй свiт людини і тому їх бачити не можна.

Сковорода витлумачував людське щастя як таке, що має персональний характер. Однак, розумiння «iндивiдуального щастя» суперечить iдеї загального блага. Це Сковорода вирiшував в дусi просвiтницьких iдей. Вiн протрактовував людську душу як частину всеосяжного божественного розуму. Цi погляди привели письменника до окреслення остаточної мети людського існування – жити в гармонії згідно iз законами природи, себто жити щасливо. Вiдтак, фiлософ захищав евдемонiзм Епiкура, проте у своїх ученнях надавали перевагу моральним насолодам над фiзичним задоволенням, що, своєю чергою, мусять бути спрямованими в потрiбне рiчище.

Сковорода також висловлював  думки, що людськi здiбностi та нахили мають постiйно плекатися й полiпшуватися, що шлях до доброчинностi, а вiдтак i до щастя, є вiдкритим для кожного й що щастя можна досягти в цьому свiтi.

Однак, незважаючи на наявнiсть у вченнi Сковороди про щастя слабких сторiн і окремих помилкових положень, у цiлому воно мало прогресивний характер, бо було спрямоване проти вчення церкви про щастя в загробному життi і обгрунтувало можливiсть щасливого життя на землi.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Сроднiсть» («сродна» праця) як джерело щастя

 

Однiєю з основних фiлософських тем Сковороди є сроднiсть. Мабуть, найрельєфнiше фiлософ окреслює це поняття в дiалозi «Абетка миру» („Щасливий той, хто живе по волi благого Духа – Господь буде на всiх путях його. А що нас вводить у пагубу, так це оцi чотири речi:

 А. Братися за  те, що тобi не пiдходить.

 Б. Нести обов’язок, противний твоїй природi.

 В. Обучатися, до чого не родився.

 Г. Дружити, з ким нерожденний дружити”).

Отже, «Сiе-то есть быть щастливым – узнать, найтить самаго себе» [6, 225].

Також у «Харкiвських байках», зокрема в байцi «Бджола i Шершень». „Скажи менi, Бджiлко, – каже Шершень, – чого ти така дурна? Ти ж бо знаєш, що плоди твоєї працi кориснi не так тобi, як людям, а тобi часто щей шкодять, приносячи замiсть винагороди погибель, протее не перестаєш здуру збирати мед. Багато у вас голiв, та всi безмозглi. Певно, ви без пуття закоханi в мед”. Сам ти глупак, пане раднику, – вiдповiла на це Бджiлка, – якщо не можеш збагнути того, що „нам незрiвнянно бiльша втiха збирати мед, анiж його їсти. Для цього ми рожденнi й будемо це робити, допоки нашого вiку”. Бджiлка уособлює тут мудрого чоловiка, який пiзнав свою сроднiсть.

„Сроднiсть”, пояснює Сковорода, – це закарбована в кожному серцi галузка Божого промислу, тобто не що iнше, як „вроджена Божа воля i його таємний закон, котрому пiдлягає все твориво”. Тож мудрим чоловiком є той, хто збагнув спорiдненiсть мiж своєю душею та тією справою, до якої вона прагне (тодi це буде „сродна праця”), або мiж собою та iншою Людиною (тодi народжується щира дружба). Сковорода любив повторювати стару латинську приказку: „Similem ad similem ducit Deus” („Бог веде схоже до схожого”). Та й славетне гасло фiлософа: „Пiзнай себе!” – означало, перш за все, узгодження людських бажань та Божої волi. На сродностi засновується i звеличена Сковородою „harmonia praestabilita помiж суспiльнiстю та людиною” (О. Єфименко).

Отже, бути щасливим – значить пiзнати себе, чи свою природу, взятися за свою долю й робити своє дiло.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теорiя себепiзнання – основа щастя

Сковорода надає величезного  значення iдеї себепiзнання. „Пiзнай себе” – це „головний пункт сковородинської науки” Володимир Бiлий), „корiння та стовбур…могутнього дерева, що його Сковорода плекав усе своє життя” (Володимир Ерн), справжнє „пiдложжя його мисленнєвих побудов” (Елiзабет фон Ердманн). Огортаючись „мiстичним ореолом”, ця iдея набуває у творах фiлософа „сили чарiвного ключа до всiх таємниць усього сущого” (Олександр Єфименко). Вiдтак, Сковорода є найперше фiлософом себепiзнання.          Вчиняючи iдею „Пiзнай себе” нарiжним каменем власної фiлософії, він продовжував традицiї українського барокового богомислення, де себепізнання зазвичай поставало провідною формою сходження людини до Бога. Сковородинське „Пiзнай себе” спрямоване на осягнення людиною захованої в плотi мiстичної галузки Софії-Премудрості Божої. Евдемонiзм свiтобачення нашого фiлософа, позначений радикальними рисами орiгенiвського апокатастазису, обумовлює розгортання iдеї „Пізнай себе” в перспективі „сродності”, себто в площині проблематики узгодження людської волі (voluntas) із Божим промислом „особенным для человека”.         Сковорода i в теорії пiзнання виступав продовжувачем матерiалiстичної тенденцiї, яка зароджувалася у фiлософських курсах професорiв Київської академiї Гiзеля, Кононовича-Горбацького, Кроковського, Прокоповича та iнших. Теорiя пiзнання була для нього предметом його спецiальних iнтересiв.      Сковорода зробив значний крок у напрямку розриву з iдеалiстичним вирiшенням проблеми пiзнання.Український фiлософ визнавав свiт безумовно пiзнаваним. На вiдмiну вiд свого сучасника нiмецького фiлософа Е. Канта, який вiдстоював агностицизм, вiн не сумнiвався у тому, що людина здатна пiзнати навколишнiй свiт, але при тiй обов’язковiй умовi, якщо вона позбудеться забобонiв і оволодiє методами пiзнання, якi ведуть до iстини.    Сковорода розглядав пiзнання як складний процес, в якому людина зустрiчається з великими труднощами, зумовленими як природою самого об’єкту пiзнання, так i «закоренелими мненiями», якi «воцарилися» у серцi людини. У вимозi самопiзнання знайшов своє вираження глибокий гуманiзм митця, його тверде переконання в тому, що в кожнiй людинi захованi можливостi її духовного розвитку, можливiсть стати морально чистою і мужньою людиною, яка успiшно долає усi життєвi труднощi на шляху до загального щастя.            Таким чином, у зв’язку з тим, що Сковорода при вирiшеннi всiх теоретичних проблем на перше мiсце висуває гносеологiчний аспект, теорiя пiзнання зайняла видне мiсце у його фiлософiї. Мислитель вважав, що правильне розв’язання проблеми пiзнання є необхiдною передумовою успiшної суспiльно-практичної дiяльностi людини, досягнення нею щастя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фiлософiя радостi як складова щастя

 

Фiлософське осмислення феномена радостi у вченнi Г.С.Сковороди вельми актуальне, оскiльки мова йде про розумiння фiлософом того атрибута iстиної людини, який поряд з iншими екзистенцiалами яскраво вiдтiняє важливу ментальну рису свiтогляду  i життя українського народу i самої фiлософiї Г.С. Сковороди – кордоцентризм. Принцип кордоцентризму в умовах панування технократизму та утвердження монетарної цивiлiзацiї i монетарного мислення повинний стати матрицею ( В. Андрущенко ) української системи освіти і виховання. Одначе, проблема радості ще не знайшла належного висвітлення в існуючих наукових дослідженнях.

Засадничою основою  роздумiв фiлософом над цим феноменом є життя, яке вiн характеризує такими духовними якостями, як iстиннiсть, веселiсть, куражнiсть, солодкiсть серця iстинної людини, посилаючись на пропущенi ним через призму бiблiйної iстини принципи етичних вчень Сократа, Платона, Пiфагора, Епiкура, Сенеки, Горацiя, Максима Сповiдника та iнших стародавнiх мислителiв.

Тож фiлософiю радостi, як і все життя і творчість Г.С.Сковороди, вірно можна зрозуміти, по-перше, в контексті відтвореної ним своєрідностї української народної культурної традицiї i його фiлософiї серця, а по-друге, – античної традицiї, котра йде вiд Сократа, Платона, вчення Максима Сповiдника та iнших видатних мислителiв, з їхніх філософських надбань, таких як символiзм, вiдданiсть i служiння iстинi як невидимiй основi всього буття, iстинна людина та її щастя у «спорiдненостi», наслiдуваннi своїй Богом визначенiй, природi, котре Г.С.Сковорода вимiрює такими термiнами, як солодкiсть, усмiшка, радiсть, веселiсть, смiх, кураж тощо.

Змiст розумiння фiлософом поняття людської радостi входить до простору його думки про своє iстинне серце, яке осягається в результатi самопiзнання: «серце чисте, iстинне і нове. Ось друге наше народження!.. Дивно, що саме потрiбнiше в людинi косне і пiзнiше створюється, бо серце є сутнiсть людська, а без нього вона чучело і пень є». Саме таке серце сповнюється iстинною радiстю справжньої людини.

Отже, iстинна радicть це «радiсть серця», вона є ознакою, сенсом та iдеалом справжнього щастя і духовної повноти життя. Такий iдеал життя адекватно вiддзеркалюється і в визначенні Г.С. Сковородою фiлософії: «Коли дух веселий, думки спокiйнi, серце мирне, – то й усе свiтле, щасливе, блаженне. Оце є фiлософiя».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

       В iсторiї розвитку фiлософської та соцiологiчної думки Григорiй Сковорода виступив як новатор, котрий в iншому ракурсi побачив і спробував розкрити сутнiсть людини, справедливого суспiльства, де праця за «сроднiстю», за покликанням робить людину щасливою, і досягнення цього блага створює основи блага загально-суспiльного.

Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопiзнання. Пiзнаючи саму себе, людина здатна вимiрювати все власними мiрками. І коли пiзнання самого себе спрямовується не на зовнiшню видимiсть, яка є лише «пустая пустота», предмет iдолопоклонства, а на внутрiшню суть людини, воно і розкриває те, що становить iстинну суть, iстину в нас самих і всього свiту. Самопiзнання сприяє моральному вдосконаленню, благоденству і благоустрою людини, бо тiльки той, хто пiзнав свою природу, може бути корисним для «себе і для своєї братiї». Спочатку людина немовби звернена всiм єством назовнi, на погон, за радостями зовнiшнього свiту. Потiм вона доходить до пiзнання своєї природи, самої себе, своїх здiбностей і виробляє відповiдний до своєї природи спосiб життя. Основу такого способу життя, адекватного людськiй природi, Сковорода вбачав у «сроднiй працi» як дiйсному вираженнi людської життєдiяльностi, самоствердженнi людини.

Споживання матерiальних благ, насолоду ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і справжнє щастя приносить людинi праця за призванням, праця, що вiдображує природнi нахили людини – «сродна праця».

Григорiй Сковорода був переконаний у тому, що щастя доступне всiм, бо природа нiкого не обдiлила. Потрiбно лише вiдвернути увагу вiд згубної хтивостi й пiзнати в собi «справжню людину», усвiдомити «для чого вона народжена», знайти своє покликання і щастя у сроднiй працi. Тому вiн і проголошував самопiзнання унiверсальним способом перебудови свiту.

Головним компонентом  основних аспектiв життя, на думку Сковороди, є радiсть. Тому вiн наполягає на тому, що запорука здоровʼя душi людини – її кураж, радiсть.

Фiлософ намагається сконструювати життєвий простiр людини не тiльки за допомогою визначених фiлософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина.

Отже, природним пiдсумком фiлософських і життєвих шукань Г.Сковороди є розроблене ним вчення про щастя. Щастя вiн розглядає насамперед як стан незалежностi та душевного спокою, що досягається шляхом звiльнення вiд тиску навколишнього свiту.

Справжнє щастя –  незалежне вiд зовнiшнiх факторiв буття і тому може стати надбанням кожної людини. Але це щастя не приходить саме, воно повʼязується iз чуттям вдячностi, любовi. Тому досягти щастя – означає досягти душевного миру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана лiтература

 

1. Алексеєнко А.П. Духовна цiннiсть “фiлософiя серця” / / Науковий вiсник [Харкiвського державного педагогiчного унiверситету]. – Харкiв: Харкiвський державний педагогiчний унiверситет, 2000. – № 12. – Серiя: Фiлософiя. – Вип. 6. – С. 80–86.
2. Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М.: Художественная литература, 1989. – 335 с.
3. Бичко А.К. Класична доба української фiлософiї / / Бичко А.К., Бичко I.В., Табачковський В.Г. Iсторiя фiлософiї: Пiдручник. – Київ: Либiдь, 2001. – С. 335–358.
4. Бiлоус П.В. Ейдос дороги в лiричних творах Г. Сковороди / / Пам’ятi Григорiя Сковороди: Матерiали наукової конференцiї, присвяченої 275-й рiчницi вiд дня народження українського фiлософа та поета / За ред. проф. Л.В. Ушкалова. – Харкiв: Харкiвський державний педагогiчний унiверситет iм. Г.С. Сковороди, 1998. – С. 22–26.
5. Воловик В.I., Макаренко Е.М. Формування i розвиток фiлософської думки на Україні / / Iсторiя фiлософiї: конспект лекцiй / Пiд заг. Ред. В.I. Воловика. – Запорiжжя, 2001. – С. 274–300.
6. Григорiй Сковорода. Твори в двох томах. – Київ: АН УРСР, 1961.
7. Доценко I.I. Проблема щастя в творчостi Г.С. Сковороди / / Проблеми вивчення наукової i художньої спадщини Г.С. Сковороди: Тези доповiдей республiканської наукової конференцiї, присвяченої 270-рiччю з дня народження українського поета i фiлософа. – Харкiв: Харкiвський державний педагогiчний iнститут iм. Г.С. Сковороди, 1992. – С. 5–6.
8. Єфiмець О.П. Фiлософiя радостi у вченнi Г.С. Сковороди / /  «Освiта і доля нації». Сковородинiвська традицiя і сучасна фiлософiя освiти: Матерiали XIII Мiжнародної науково-практичної конференції (28-29 вересня 2012 р.) / Харк. нац. пед. ун-т iм. Г.С. Сковороди. – Харкiв: ХНПУ, 2012. – С. 110–112.
9. Ефименко А.Я. Философия из народа / / Книжки недели. – 1894. – Январь. – С. 7–30.
10. Корниенко Н.Н. Григорий Сковорода: гипотеза о счастье / / Философская и социологическая мысль. – 1992. – № 11. – С. 113–129.
11. Куташ I. Категорiя щастя в фiлософiї Григорiя Сковороди / / Хронiка 2000. – 2000. – № 37–38. – С. 332–350.
12. Angyal A. Die slawische Barockwelt. – Leipzig: Seemann, 1961. –321 S.