Проблема «відпливу інтелекту» з України

 Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернігівський державний інститут економіки і управління

Кафедра економічної теорії

 

 

 

 

Реферат

З дисципліни «Міжнародна економіка»

на тему:

«Проблема «відпливу інтелекту» з України»

 

 

 

 

Написала: ст. 2-го курсу, гр. ФК-101 Ходос О.О.

Керівник: к.ек.н., доцент Велігорський А.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернігів 2012

Зміст:

Вступ.

1. Теоретичні аспекти інтелектуальної міграції робочої сили

2. Міграція висококваліфікованих кадрів з України в сучасних умовах.

2.1. Причини міграційних процесів в Україні

2.2. Особливості інтелектуальної міграції в Україні.

2.3. Соціально-економічні наслідки «відпливу інтелекту» з України.

2.3.1. Позитивні наслідки.

2.3.2. Негативні наслідки.

3. Державне регулювання інтелектуальної міграції.

Висновки.

Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Міграція як економічна категорія і як соціально-економічне явище відома з давніх часів. Це багатогранний  процес, який впливає на всі аспекти  розвитку суспільства: економіку, політику, демографічні процеси, національні відносини, ідеологію й релігію. Виступаючі в минулому головним чином у формах кочівництва, військових і колонізаційних переселень, міграція населення останніми роками набула якісно нових рис. Так, серед наслідків трудової міграції для України не можна не відзначити, що найбільш негативним у цьому контексті є втрата висококваліфікованої робочої сили, передусім наукових працівників вищої кваліфікації. Процес трудової міграції, що включає міграцію висококваліфікованої робочої сили, тією чи іншою мірою відбувається майже у кожній країні. [1]

Водночас він може набути загрозливих масштабів, якщо частка кваліфікованих трудових мігрантів  у загальному обсязі населення непропорційно  зростає. Тому інтелектуальна еміграція наукової еліти є досить актуальною проблемою для сучасної України, вона, безперечно, потребує детального аналізу і невідкладних дій держави щодо зменшення її обсягів в майбутньому. [3]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Теоретичні аспекти інтелектуальної міграції робочої сили.

Так, на даний момент, не існує загальноприйнятого визначення явища «відпливу умів». Вперше така категорія мігрантів, як «уми», виникла у США в 1949 р., а саме поняття «відплив умів» вперше було використане в 1962 р. у доповіді Британського королівського товариства при позначенні еміграції вчених, інженерів і техніків з Великобританії до США. Пізніше в процес інтелектуальної міграції були залучені країни Азії, Африки і Латинської Америки, що розвивалися, і поняття "відплив інтелекту" стало міцно пов’язаним із характеристикою міграційних потоків вчених і висококваліфікованих фахівців із країн "третього світу" і пізніше – у зв’язку з розпадом СРСР, із постсоціалістичних держав Східної Європи [5].

Слід зазначити, що у  сучасному світі інтелектуальна міграція відбувається у великих масштабах і зумовлена процесами, які відбуваються не всередині науки, а в суспільстві загалом: криза економічних, соціальних, політичних і культурних відносин. При цьому багато країн зацікавлені в отриманні готових кваліфікованих спеціалістів у зв’язку з браком власних фахівців високогорівня.

Дослідники розходяться  в думках відносно того, яких же саме фахівців слід включати в категорію  «умів», а також які з видів  міграцій слід відносити до «відпливу  умів». Деякі включають в поняття  «уми» середній технічний і медичний персонал, проте, не відносять до них фахівців творчих професій. Інші обмежують склад таких мігрантів лише науковими кадрами. Хтось, навпаки, визначає «відплив умів» як міграцію, в першу чергу, представників творчої інтелігенції, творців і носіїв духовних та культурних цінностей. Не існує також єдності у визначенні тривалості міграції висококваліфікованих фахівців: так, деякі відносять до «відпливу умів» лише безповоротну еміграцію з метою отримання постійного місця проживання; інші дослідники вважають за необхідне врахування також міграції на роботу за контрактами та навчанням[3].

 

 

 

 

2. Міграція висококваліфікованих кадрів з України в сучасних умовах.

В умовах посилення глобальної інтеграції та кооперації важливе місце  в розвитку суспільства посідає  міжнародна міграція. У рамках вивчення міграційних потоків збільшується роль вивчення феномену міграції висококваліфікованих фахівців, так званого «відпливу умів». Проблема дослідження полягає у тому, що процес інтелектуальної міграції не лише вимиває з країни найбільш перспективних і обдарованих дослідників, але й пригальмовує темпи розвитку окремих галузей економіки, освіти та держави загалом.

 

 

2.1. Причини міграційних процесів в Україні.

Впродовж останніх двох десятиліть Україна є країною-донором  інтелектуальних ресурсів: високий попит на західному ринку праці на фахівців з цілого ряду природничих і точних галузей знань призводить до того, що високоосвічені українці широко пропонують себе як інтелектуальний “товар”, що володіє набором необхідних знань та навичок. Проте попит на вчених на Заході є вибірковим. Тривога з приводу відпливу умів, перш за все, повинна відноситися до фізиків, математиків, програмістів, біологів, хіміків, медиків та тих, хто займається високотехнологічними розробками. Що стосується інших наук, то про серйозний відплив умів говорити не доводиться. Особливо це стосується гуманітаріїв, у тому числі й соціологів[5].

Розглядаючи Україну, доводиться визнати, що теперішня глибока криза  вітчизняної науки виступає водночас і провідним чинником, і основною причиною, і вирішальною умовою інтелектуальної еміграції. Крім того, у зв'язку з економічною кризою значно погіршилася матеріальна база науки. Держава не зацікавлена в нових наукових розробках та здобутках, саме тому скорочується фінансування державних програм. Незатребуваність наукових знань веде до неясності перспектив кар'єрного зросту та низької оцінки суспільством кваліфікованої праці. Більше того, дуже часто українські спеціалісти просто не мають можливості самореалізуватись в рідній країні. Так, низький рівень оплати праці вчених, низький рівень життя у багатьох випадках є визначальними чинниками "відпливу умів". Скорочено матеріально - технічне забезпечення дослідницького процесу, українські вчені не забезпечені сучасним науковим устаткуванням,  літературою. Середній вік більшої частини вимірювальних приладів перевищує 15 років, тоді як на Заході такі прилади вважаються застарілими вже через п'ять років експлуатації. Таким чином, на даний час відбувається процес зменшення об'ємних параметрів науково-технічного потенціалу (чисельність зайнятих, витрат) та погіршення їхніх якісних характеристик (соціально-психологічна деградація працівників, старіння матеріально-технічної бази). Серед причин відтоку інтелектуальної еліти можна виділяти об'єктивні та суб'єктивні фактори, але на сьогодні можна з впевненістю констатувати, що вирішальним чинником вітчизняного «відтоку мізків» - є криза української науки. Держава не зацікавлена в нових наукових розробках та здобутках, саме тому скорочується фінансування державних програм.

На сьогодні, одним  із головних чинників інтелектуальної  міграції з України - є відсутність  внутрішнього споживача, тобто масштабного  внутрішнього ринку високих технологій. Основні причини такої ситуації - це орієнтована на експорт сировинних ресурсів структура української економіки, активне проникнення на національний ринок імпортної високотехнологічної продукції, неготовність нового приватного сектора економіки робити інвестиції в дорогі і довгострокові наукові проекти[2].

Специфіка сучасної еміграції українських висококваліфікованих фахівців полягає у тому, що це потік осіб з високою професійною мотивацією: для них характерна пріоритетність можливостей професійної реалізації і задоволення професійних очікувань і вимог перед чинником географічного місця використання своїх знань. Для багатьох з них це означає не лише і не стільки ментальну орієнтованість на конкретну країну-реципієнта, скільки орієнтованість на своє професійне співтовариство, якому властиві елементи транснаціоналізованості. [5]

 

 

 

2.2.  Особливості інтелектуальної міграції в Україні.

В сучасних умовах основна  маса іноземних робітників у Західній Європі (як і більшістьіноземних поселень на її території) сконцентрована в Німеччині, Франції, Великобританії, Нідерландах, Бельгії, Швеції, а також у Швейцарії. В основному дефіцит висококваліфікованих спеціальностей в країнах Європи поповнювався за рахунок "відпливу умів" з країн пострадянського простору. Після колапсу комуністичного режиму в країнах Східної Європи відбулося стрімке спустошення (у тому числі і кадрове) наукової сфери. Різке зменшення обсягів фінансування (аж до закриття наукових центрів) змусили одну частину працівників науки перейти в інші сфери зайнятості у своїй країні, а іншу - організувати потік інтелектуальної еміграції. Зазначимо, що основними постачальниками висококваліфікованих спеціалістів у сфері послуг та інноваційних технологій для всього світу виступають сьогодні Європа та Північна Америка. Однак, навіть якщо галузі, що виробляють товари, які не потребують

складних технологій, будуть переміщені до розвинених країн, високотехнологічні економіки, щоб  забезпечити свою ефективність, потребуватимуть некваліфікованих робітників некомерційних послуг (від прибиральників до роздрібних торговців, будівельних ітранспортних робітників, домашньої прислуги).

Найважливішою з них  є міграція висококваліфікованих кадрів. В економічному плані вона характеризує рух фахівців у промислово

розвинуті країни, тобто  “відплив інтелекту” (англ. Brain drain), еміграцію  науково-технічних кадрів. Цей процес набув масового характеру.

Він знаменується тим, що виїжджають в основному представники тих наукових дисциплін, які роблять  найбільший внесок у науково-

технічний прогрес. Так, наприклад, наступного року після розпаду  СРСР у загальній кількості фахівців, що виїхали, було 52% фахівців у галузі фізики, обчислювальної математики і програмування, 27% фахівців з біології і біотехнології, 12% хіміків, 9% представників гуманітарних наук. За різними оцінками, Україна втратила в 90-ті рр. ХХ ст. 15–20% свого інтелектуального потенціалу. На початку ХХІ ст. у структурі українських трудових емігрантів до 50% мають вищу освіту, до 30% – професійно-технічну. Згідно з оцінками експертів, втрати країн – експортерів трудових ресурсів сьогодні сягають 10% національного доходу[4].

Варто зазначити, що сьогодні явище інтелектуальної еміграції притаманне практично всім країнам, що розвиваються. І особливо тим, чия економіка не забезпечує відповідного працевлаштування фахівців з вищою освітою. Такі держави стають так званими інтелектуальними донорами, оскільки значна частина їхніх високоосвічених громадян емігрує до економічно розвиненіших країн. В наш час найпотужнішим інтелектуальним реципієнтом, зокрема і для України, є США. У сфері науки й техніки нині там працює понад 30% іммігрантів з докторським ступенем

В нашій державі  зниження рівня фінансування науково-дослідних  і дослідно-конструкторських робіт призвело до відтоку кваліфікованих наукових та технічних кадрів, занепаду багатьох наукових шкіл, стрімкої деградації матеріально-технічної бази наукових та науково-технологічних досліджень, переважного впровадження в Україні запозичених технологій не найвищої якості, зростання ролі іноземних інвесторів. Тому йдеться про процес практично повного руйнування наукового потенціалу українського суспільства, відновити який в майбутньому буде надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Так, починаючи з 1991 р., в Україні жодного бюджетного року не була виконана визначена статтею 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» норма щодо забезпечення державою обсягу бюджетного фінансування наукової та науково-технічної діяльності. Цей обсяг мав би становити не менше 1,7% ВВП України. Однак типовий щорічний обсяг видатків на наукову діяльність складав лише 0,3 - 0,5% ВВП.

Але, на мою думку, основною причиною інтелектуальної еміграції з України є навіть не відсутність фінансування, адже важливим мотиватором для вченого є можливість реалізації наукових розробок і фахових навиків. Яскравим прикладом є винахід вчених Інституту колоїдної хімії і хімії води. Як зазначає директор цього Інституту В. Гончарук, науковцями було винайдено унікальну систему експрес-діагностики якості води, але вже протягом п'яти років вчені не можуть погодити у всіх інстанціях можливість її впровадження. Таким чином, недосконала інфраструктура та неефективне інституційне забезпечення є набагато деструктивнішими чинниками, порівняно з недостатнім фінансуванням.

Тому, можна припустити, що не всі талановиті студенти прагнутимуть від'їжджати у розвинені країни. Вони, мабуть, будуть готові працювати в Україні, якщо для цього поступово будуть створюватися сприятливі умови. Тим більше, що з фінансової точки зору ситуація все ж змінюється в позитивному напрямку, хоч і надто повільними темпами. Мається на увазі те, що станом на сьогодні різниця в заробітній платі українського та західного науковця становить десятки разів, тоді як раніше цей показник вимірювався сотнями разів. Так, середньорічна заробітна плата вченого у США становить 52 тис. дол. США, у той час як в Україні - 5 тис. дол. США або й менше в осіб з науковим ступенем. Щодо оплати праці вченого емігранта на Заході, то вона хоч і нижча за відповідну заробітну плату вчених західних країн в чотири рази, але все одно досить висока. Вчені, які працюють за контрактами, перебувають у значно гіршій ситуації: вони отримують заробітну плату, обсяг якої майже в 60 разів нижчий за зарплатню зарубіжних спеціалістів аналогічного фаху. До того ж, не менше 2-3 років потрібно для адаптації та вирішення мовних, соціальних і психологічних проблем.

Не можна стверджувати, що всі українські вчені, які від'їжджають за межі країни, дійсно працюють за кордоном в якості наукових співробітників. Статистика свідчить, що лише п'ята частина інтелектуальних емігрантів влаштовується за спеціальністю в межах тих наукових проектів, за якими вони працювали на Батьківщині. Як правило, це найбільш кваліфіковані фахівці, вже відомі своїми працями за кордоном. Решта ж залишають країну і свої науково-дослідні установи зовсім не заради влаштування на роботу за фахом.

Отже, доходимо до невтішного висновку: багато науковців, які від'їжджають з України, втрачають свій науковий потенціал, декваліфікуються, оскільки припиняють роботу за фахом.

Окрім того, прибутки, одержані вченими-емігрантами і надіслані на Батьківщину, вливаються у загальний потік додаткових грошових надходжень в економіку України. Ефект від цих надходжень має суперечливий характер, оскільки останнім часом, можна спостерігати порівняно нову тенденцію, спричинену припливом закордонних заробітків, а саме: зростання цін на товари та послуги на внутрішньому ринку.

Налагодження зв'язків з нашими вченими, які працюють за кордоном, і активне залучення їх інтелектуального потенціалу до науково-освітнього процесу в Україні може бути однією із реальних можливостей поліпшення ситуації у вітчизняній науці. Перші результати щодо оцінки такої можливості отримано в процесі виконання на замов лення Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України у травні 2001 р. проекту «Українські вчені за кордоном: наукові досягнення, перспективи співпраці та повернення». Ученим було розіслано анкету, яка містила запитання про фах, місце роботи, посаду, час перебування за кордоном, основні наукові досягнення, форми чи бажання співпраці з науковцями України, плани та умови повернення на Батьківщину, пропозиції щодо реформування нашої науки та освіти. Серед респондентів - учені природничих спеціальностей, що працюють у наукових та навчальних закладах США, Німеччини, Канади, Бразилії, Польщі. Час їх перебування за кордоном - від 1 до 9 років, посади різні - від лаборанта до професора чи завідувача лабораторії. Значна кількість опитаних ведуть активну наукову роботу, про що свідчать надіслані списки наукових праць, опублікованих у провідних журналах та участь в конференціях. 50% респондентів співпрацює з ученими України, більше на рівні особистих контактів, рідше - на рівні спільних грантів, і мають бажання продовжувати таку співпрацю, 70% учених планують повернутися в Україну за умов покращення у нашій державі економічної ситуації.

Не менш важливою є й ефективна державна політика на ринку праці. В цьому аспекті особливе місце посідають проблеми створення робочих місць у нових перспективних галузях економіки, зокрема, у сфері послуг. В країні на державному рівні було задекларовано створення 1 млн. нових робочих місць щороку, проте ці рішення залишилися нереалізованими. Для цього, зокрема, необхідні значні державні витрати, адже вартість одного робочого місця в наукомісткому виробництві, за деякими оцінками, може сягати 100 тис. дол. США. Дослідження показують, що коли зайнятість в країні збільшується на 1%, то в довготерміновій перспективі це призводить до зменшення кількості емігрантів орієнтовно на 3,6% .

До того ж, закордонні інвестори не шкодують коштів на гранти для українських учених. І це цілком зрозуміло, бо за високоякісний «мозковий продукт» наших вчених, «інвестори», що вкладають мінімум матеріальних активів, одержують не лише значний грошовий прибуток, а й права на створений об'єкт права інтелектуальної власності. Якщо гіпотетично витрати на гранти для українських вчених оцінити в 10 млн. дол. США, то прибуток іноземного інвестора від використання отриманих ідей становитиме 10 млрд. дол. США, не враховуючи здобутих у повному обсязі прав на створені об'єкти права інтелектуальної власності.

За підрахунками деяких науковців, щорічна інтелектуальна еміграція з України налічує приблизно 95,4 тис. фахівців, тобто емігрує кожний 25 - 26 спеціаліст з вищою освітою. Протягом останніх років Україну залишило приблизно 5 - 5,5 тис. учених, що еквівалентно втраті 4 - 4,5 млрд. дол. США . Якщо брати до уваги лише кандидатів і докторів наук, то згідно з офіційними даними Державного комітету статистики України, протягом 1991 - 2009 рр. з України емігрували 727 осіб з науковим ступенем, а це більше усього облікового складу дійсних членів Національної академії наук України. Лише впродовж останніх шести років з України виїхали 44 доктори і 252 кандидати наук (Таблиця 1). Але за іншими даними за цей час Україну залишили близько 700 докторів і понад 1,5 тисячі кандидатів наук. Це дає підстави говорити про ознаки руйнування інтелектуального потенціалу нації. Тому наша держава зобов 'язана створити належні умови для якісного навчання й наукових досліджень, аби зупинити відтік наукового потенціалу, а також сприяти рееміграції науковців.

До прикладу, цьому може сприяти створена за прикладом  Польщі, Угорщини та інших країн, де аналогічно спостерігалося різке зростання обсягів наукової еміграції, система грантів «Для тих, хто повертається». Загалом держава повинна дбати про підвищення престижу професії науковця. Проте наразі результати, наприклад, економічних досліджень наших учених мало відомі і в Україні, й у світі.

 

 

Таблиця 1. Кількість емігрантів з України  з науковим ступенем протягом

2004 - 2009рр.(осіб)

 

Роки	Фахівці, що мають науковий ступінь
		доктора наук	кандидата наук
2004	13	74
2005	8	45
2006	6	37
2007	4	48
2008	8	22
2009	5	26
Усього	44	252

Джерело: Телефанко Н. Б. Інтелектуальна міграція з України в умовах міжнародної економічної інтеграції. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ekpr/2011_52_2/zmist.htm.

Згідно з  даними таблиці, сьогодні кількість  осіб з науковим ступенем, що залишають нашу країну, відповідно до офіційних статистичних даних, не є надто великою, однак, на нашу думку, навряд чи це можна пояснити значним покращенням інноваційної ситуації в країні. Загальновизнаним є зниження рівня освіти в Україні, а, відповідно, і зниження якості дисертаційних робіт. На статистичні дані щодо інтелектуальної еміграції загалом впливає також те, що багато відомих вітчизняних учених воліють не виїжджати на постійне місце проживання, а просто працювати у зарубіжних лабораторіях і науково-дослідних інститутах, залишаючись громадянами України. Крім того, західні країни «полюють» на талановитих студентів ще на етапі бакалаврату та магістратури. Таким чином, ці студенти одержують вищу освіту уже за кордоном, і назад, як правило, не повертаються.

За твердженнями футурологів, найближчим часом освітній потенціал  визначатиме статус нації у світі, а розвиток сукупного працівника в промислово розвинутих країнах уже сьогодні визначається такими рисами, як творчі здібності, професійні якості, прагнення до постійного підвищення рівня своєї освіти і кваліфікації, економічне мислення, володіння новітніми прийомами технологічних, проектно-конструкторських розробок, техніко-технологічної культури та ін. Цим пояснюються величезні вкладення держав у розвиток власної освіти та запрошення зарубіжних фахівців.

Отже в сучасних умовах еміграція висококваліфікованих фахівців стала серйозною проблемою, що негативно  відображається на довгострокових перспективах економічного розвитку. Обмежені можливості змушують молодих фахівців емігрувати[7].

Міграція талантів сприймається як відплив умів, тому що ті, хто виїхав, уже не вертаються, підтримуючи незначні або навіть нульові академічні зв'язки зі своїми країнами. На відміну від звичайної трудової міграції, відплив інтелекту не дає країні, яка навчила фахівців, навіть грошей, які надсилаються ними родичам. Якщо в будівельників, садівників, няньок родини залишаються на батьківщині, то вченим, винахідникам, фахівцям інформаційних технологій удається привезти із собою родину на нове місце проживання[6].

Щодо цього в останні  роки ситуація стала мінятися. Багато хто із представників академічного співтовариства, що іммігрували, зберігають тісні зв'язки зі своїми країнами, підтримуючи  наукові й академічні відносини  з колегами й навчальними закладами на батьківщині. Більше того, частина науковців вертаються в міру поліпшення умов роботи на батьківщині.

Але найчастіше академічні працівники вертаються додому для викладання лекцій або консультування, співробітництва  в галузі досліджень зі своїми колегами. Під впливом розвитку Інтернету ці зв'язки усе помітніше стають загальноприйнятими й продуктивними.

Міграція академічного таланту різними способами підтримується  промислово розвиненими країнами, що витягають із цього процесу чималу користь. Та й сама проведена ними імміграційна політика в деяких випадках призначена саме для того, щоб заохотити таку міграцію.

Наприклад, на Парламентських слуханнях „Стан та проблеми правового  і соціального статусу сучасної української трудової міграції” було озвучено дані соціологічного дослідження щодо рівня освіти трудових мігрантів з України . Рівень освіти українських трудових мігрантів (10,9 років навчання) був незначно, але все ж меншим від рівня освіти населення, зайнятого на території проживання (для України цей показник складає 11, 4 роки). Високим рівнем освіти характеризувалися зовнішні трудові мігранти з України у Великобританії (12,5 років навчання), США і Канаді (12,3), Австрії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Люксембурзі, Франції (11,8). Вищим середнього по всьому масиву зовнішніх трудових мігрантів з України був рівень освіти українців, які працюють в Ізраїлі (11,5), Іспанії,Греції, Португалії (11 років). А в Російській Федерації, Чехії, Польщі, Угорщині, Словаччині він був нижчий, ніж 10,7 років. Зрозуміло, що в країнах, де середній показник освіти мігрантів вищий за середній, вищою є й питома вага осіб з закінченою вищою освітою (у Великобританії – 41,7%, в США і Канаді – 39,1%). Але питання, яка частина цих людей працює відповідно до рівня своєї кваліфікації, а яка– фактично зайняла місце місцевих некваліфікованих робітників на ринку праці цих країн – залишається відкритим.

Отже, навіть в тих  країнах, де значну частину українських  заробітчан складають спеціалісти  з вищою освітою, вони зовсім не домінують в загальній масі мігрантів. Українська трудова міграція 1990-х-початку 2000-х – насамперед міграція «робочих рук», а не кваліфікованих спеціалістів та науковців.

У Доповіді „Стан дотримання та захисту прав громадян України  за кордоном” Уповноважений Верховної Ради України з прав людини слушно зауважила, що проблемою вивчення стану речей з відпливом спеціалістів із наукових установ та виїзду їх за кордон ніхто не займається, наявна статистика Держкомстату є формальною і не відображає реального стану речей . Таким чином, ми можемо навести лише дуже приблизні цифри, які швидше ілюструють тенденції, але не є надійним свідченням щодо реальних масштабів міграції. Більш-менш надійна статистика існує лише щодо осіб з науковим ступенем, та й то, лише тих, які працюють в системі наукових інститутів Національної Академії наук України.

Отже, кількість науковців, які виконували науково-технічні роботи у 1997-му році становила 313 тисяч чоловік, у тому числі з науковими ступенями – 32,5 тисяч осіб. У 2007 році ці цифри складали 113 тисяч осіб, серед яких було 21,4 тисяч осіб з науковим ступенем.

Тобто, протягом перших десяти років незалежності кількість осіб, зайнятих в науковій сфері скоротилась  в три рази, а осіб найвищої кваліфікації – на третину. У той же час, згідно з даними Держкомстату у період з 1991 по 2002 рік за кордон емігрували, 574 доктори наук, а в період з 1996 по 2006 рік – 907 кандидатів наук.

Таким чином, хоча протягом останніх п’ятнадцяти років і  відбувся відтік кадрів з науково-технічної сфери, проте лише незначна частина з них виїхала за кордон, а ще менша частина продовжила за кордоном працювати за спеціальністю чи зайняла позиції, адекватні тим, які в них були в Україні. Про відчутні втрати в зв’язку з „відпливом мізків” за кордон можна говорити лише щодо окремих

спеціальностей (хіміків, фізиків тощо), тоді як спеціалісти  багатьох інших профілів виявились  неконкурентоспроможними на ринках праці зарубіжних країн. Переважна більшість з них «перекваліфікувалась» всередині країни, поповнивши ряди бізнесменів, перейшовши на роботу до сфери послуг тощо.

Тому твердження, які  часто звучать в українських  ЗМІ, що за кордон, мовляв, виїхало 30% українських  вчених є дуже завищеним, навіть якщо враховувати тих українських вчених, які науковою роботою за кордоном не займаються. Щоправда, слід звернути увагу такий момент: в Україні дуже високий середній вік осіб з науковим ступенем – середньостатистичний кандидат наук має понад 50 років. Серед тих, хто емігрував дві третини були молодші за цей вік, а отже, попри можливо не вражаючий кількісно відтік кадрів, відбулися серйозні якісні втрати, які можуть датись взнаки для розвитку української науки.

Відтік фахівців за кордон в Україні не припиняється. Найбільше  потерпає галузь інформаційних технологій: щорічно  із країни їдуть від 2700 до 5000 IT-фахівців. Усе більшого поширення набуває практика наймання українців для роботи на західні фірми без виїзду із країни — так  званий офшоринг. Це дає закордонним роботодавцям економію від 20 до 100 тис. доларів на кожному най­нятому українці.

За цих умов для  зміни ситуації потрібна продумана  система підтримки урядом науковців, тобто спектр різних стимулів і мотивацій. Тут необхідною є цілеспрямована і чітка державна політика, комплексна стратегія, адже лише комплексний підхід дозволить отримати позитивні результати. Одним із перспективних елементів цієї стратегії, може бути, наприклад, організація на всеукраїнському рівні відзначення найкращих наукових економічних розробок з наступним фінансуванням їх перекладів іноземними мовами і публікацією за кордоном тощо. [4]

 

 

2.3. Соціально-економічні наслідки «відпливу інтелекту» з України.

Міграція висококваліфікованих кадрів має ряд позитивних та негативних наслідків.

 

2.3.1. Позитивні  наслідки

Одного разу емігрувавши, фахівці можуть повернутися в країну з новими навичками, знаннями та ресурсами

Професіонали вищої  кваліфікації, емігрувавши в більш  розвинені країни, надалі сприяють припливу інвестицій, технологій, ідей та більш ефективних стандартів ведення  бізнесу до себе на батьківщину. Виїзд за кордон дозволяє талановитим людям знайти краще застосування своїм здібностям, а також акумулювати фінансові ресурси і напрацювати ділові зв'язки, які вони навряд чи змогли б придбати на батьківщині. Таким чином, згодом повернувшись, вони можуть принести набагато більше користі Україні, а державі набагато менше доведеться витрачати коштів на створення усередині країни умов, необхідних для розвитку талантів. Крім того, тимчасовий виїзд студентів і вчених для участі в дослідження і проектах підвищує кваліфікацію вітчизняних дослідників і сприяє інтеграції України у світове науково-технічне та освітнє співтовариство.

Емігранти просувають вітчизняні товари та послуги на світовому  ринку, підвищують упізнаваність країни

Емігранти сприяють просуванню вітчизняних товарів та послуг на світовому ринку. Зберігши ділові зв'язки на батьківщині і придбавши доступ до ресурсів зарубіжних ринків, емігранти, їх контакти і репутація, служать сполучною ланкою між вітчизняними виробниками та закордонними споживачами. Так, індуси, що працюють у Кремнієвій долині, істотно посприяли проникненню індійських ІТ компаній на американський ринок.

Можливість  еміграції стимулює отримувати гарну  освіту, а роботодавців змушує поліпшувати  умови праці