Проблеми незалежності та процесуальної самостійності слідчого

Донецький юридичний інститут

Міністерство внутрішніх справ України

Кафедра кримінального процесу

Проблеми незалежності та процесуальної самостійності слідчого

                                                                                                   Підготував

Донецьк 2011

ПЛАН

1. Вступ
2. Процесуальна самостійність та незалежність слідчого як об’єкти правового захисту.
3. Значення правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого.
4. Процесуальна самостійність слідчого – декларативна чи діюча норма КПК України.
5. Висновок
6. Перелік літератури

Вступ

У теперішніх умовах формування правоохоронної системи України  методичні засади здійснення досудового розслідування об’єктивно набувають  все більшого значення. Це зумовлено  не лише значимістю для сучасного  суспільства проблем боротьби зі злочинністю, але й необхідністю удосконалення кримінально-процесуального законодавства в сфері діяльності органів досудового слідства. Актуальність теми дослідження визначається колом проблем правового та організаційного характеру, пов’язаних із забезпеченням гарантій процесуальної самостійності та незалежності слідчого як центральної фігури досудового слідства. Особливої уваги набувають питання призначення та звільнення слідчих з посади, притягнення до відповідальності; реагування на випадки втручання в їх процесуальну діяльність; удосконалення процедури провадження досудового слідства; створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов й ін.

Гарантії незалежності слідчого, включаючи заходи щодо правового  захисту, матеріального і соціального  забезпечення, повинні поширюватися на всіх слідчих. При цьому не можна  обійтися без кримінально-процесуальних  гарантій правового захисту процесуальної  самостійності та незалежності слідчого.

Незважаючи на те, що у  теорії кримінального процесу проблема правового забезпечення процесуальної  самостійності та незалежності слідчого привертала увагу багатьох науковців, практична реалізація цілого ряду пов’язаних з нею питань залишається далекою  від вирішення.

Саме недосконалість правових гарантій захисту процесуальної  самостійності та незалежності слідчого, які раніше майже не зазнавали  наукового дослідження, створює  суттєві перепони на шляху реалізації кожним слідчим своїх процесуальних  повноважень при розслідуванні  злочинів. На досудових стадіях судочинства  виникають певні непорозуміння  щодо основного призначення слідчого, його місця і ролі в системі  правоохоронних органів, що в цілому заважає досягненню загальних завдань  кримінального процесу.

1. Процесуальна самостійність та незалежність слідчого як об’єкти правового захисту.

               “Поняття процесуальної самостійності” та “процесуальної незалежності” слідчого не є синонімами, а тому їх не варто ототожнювати. Вказані категорії взаємодоповнюють, але не покривають одна одну. Ці поняття іноді не розмежовують, оскільки немає чіткого їх визначення в законі. Таку думку поділяють 65,4% опитаних слідчих органів внутрішніх справ та 72,2% слідчих прокуратури, зазначаючи, що процесуальна самостійність та незалежність слідчого є самостійними категоріями кримінального процесу.

                  Внутрішнє переконання слідчого, є проявом формування його суб’єктивного погляду на фактичні обставини справи, визначення особистого ставлення до сукупності доказів і їх процесуальних джерел з позиції достовірності, допустимості, належності й достатності. Своєрідною підвалиною внутрішнього переконання слідчого є його правосвідомість, адже обсяг набутих індивідуальних знань виступає в якості вихідного матеріалу для розумових операцій.

                  Процесуальна самостійність слідчого виявляється у можливості згідно з чинним законодавством самостійно, за особистим внутрішнім переконанням, проводити усі необхідні та можливі слідчі дії, приймати відповідні процесуальні рішення, а також нести особисту відповідальність за порушення норм закону. Саме із цим пов’язане вирішення ключових питань під час досудового слідства: кваліфікація злочинного діяння та обсяг обвинувачення, притягнення як обвинувачуваного, направлення справи до суду або закриття справи тощо.

                 Щодо процесуальної незалежності, то вона є важливим елементом статусу владного суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності, що полягає в його відповідному положенні по відношенню до інших державних органів, службових осіб, підприємств, установ, організацій та громадян. Процесуальна незалежність характеризує організаційну сторону діяльності слідчого та безпосередньо впливає на забезпечення його процесуальної самостійності.

                 Правовий захист- передбачена нормами законодавства система правових заходів регулювання щодо забезпечення процесуальної самостійності та незалежності слідчого, засобів державного реагування на втручання в його практичну діяльність.

2.Значення правового  захисту процесуальної самостійності  та незалежності слідчого.                

                   Значення правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого проявляється, передусім, у виділенні правових умов процесуальної діяльності слідчого через сприяння і зміцнення його самостійності та незалежності, нормативному врегулюванні відносин з різними суб’єктами процесу, необхідності державного реагування на факти неправомірної поведінки. Критерієм виділення таких умов діяльності є не сам факт закріплення того чи іншого інституту в чинному кримінально-процесуальному законодавстві, а його значення для слідчої практики.

                 Необхідно законодавчо закріпити пряму заборону залучення слідчих до виконання не властивих їм функцій. Запропоновано статтю 114 КПК України “Повноваження слідчого” та статтю 37 проекту КПК України “Обов’язки слідчого” доповнити такою нормою: “На слідчого не може бути покладено виконання функцій, не передбачених кримінально-процесуальним законодавством”.

             Юридичний зміст правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого відображається в наступному:

– правовий захист процесуальної самостійності та незалежності слідчого забезпечується реалізацією системи нормативно передбачених засобів;

– правовий захист охоплює тільки правову форму впливу на випадки небажаної поведінки (втручання, перешкоджання, ін.);

– правовий захист процесуальної діяльності слідчого розповсюджується не тільки на випадки, коли вже мають місце факти порушення його процесуальної самостійності та незалежності, а діє з моменту прийняття того чи іншого нормативно-правового документу, у якому встановлюються відповідні гарантії щодо їх забезпечення.

              Суспільно-політичне значення правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого полягає у забезпеченні об’єктивності та всебічності розслідування кримінальних справ, підвищенні довіри до слідчих підрозділів, підтриманні авторитету держави через діяльність її правоохоронних органів, зменшення витрат тощо. 

3.Процесуальна  самостійність слідчого – декларативна  чи діюча норма КПК України.

             Удосконалення діяльності слідчого має важливе значення для вирішення проблеми встановлення істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі.

           Проблемам діяльності слідчого приділяють увагу науковці як Росії , так і України . Вченими-юристами висловлені пропозиції та сформульовані проекти щодо реформування слідчих підрозділів.Разом із тим, як зауважують деякі дослідники, наявність розгалуженої системи слідчих підрозділів у різних відомствах теж має свої переваги – між ними виникає конкуренція, яка може бути використана на користь справі. При цьому важливо забезпечити гарантії процесуальної самостійності й незалежності слідчого.

             Але як слідчий може забезпечувати швидке й об’єктивне розслідування, коли чинний закон надає право підслідній особі оскаржити постанову про порушення справи до суду? Що робити слідчому, доки розглядається скарга? Як йому забезпечувати захист прав інших учасників процесу – наприклад, потерпілого? Розслідування за таких обставин (враховуючи ще й апеляційне оскарження) може взагалі блокуватись. І для чого така норма, коли існує інститут прокурорського нагляду (з тими самими повноваженнями)? Зазначимо, що Конституція України орієнтує суд лише на здійснення контролю за захистом прав і свобод людини, а не уповноважує його на тотальне втручання у слідство.

             Проблема недосконалості статусу слідчого особливо гостро проявляється у правовідносинах учасників процесу при затриманні підозрюваного. Цьому питанню хоч і приділялась увага в літературі , але вона ще не була проаналізована з урахуванням чинного законодавства.

             Згідно зі ст. 114 чинного КПК України, слідчий усі рішення про спрямування слідства та про провадження слідчих дій приймає самостійно, за винятком випадків, коли закон передбачає одержання санкції суду або згоди прокурора. До таких винятків належить і прийняття рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165-2 КПК).Виходячи з норм КПК, рішення про затримання особи слідчий або орган дізнання приймає самостійно і несе повну відповідальність за законність та своєчасність проведення цієї слідчої дії (ч. 1 ст. 114 КПК). У ст. 106 КПК України міститься перелік підстав для затримання підозрюваного в скоєнні злочину.

             Протягом сімдесяти двох годин після затримання слідчий доставляє затриманого до судді з поданням, складеним згідно зі ст. 165-2 КПК України, про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

           Нібито все зрозуміло: рішення про затримання приймає слідчий, рішення про взяття підозрюваного під варту приймає суддя шляхом винесення відповідної постанови.Тоді незрозумілою є позиція прокурора як проміжної ланки між перетворенням рішення та переконання слідчого в рішення та переконання судді. Згідно зі ст. 14 КПК, прокурор має негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі. Згідно з вимогами цієї статті, негайно після затримання підозрюваного копія протоколу надсилається прокурору, і на його вимогу направляються матеріали, які стали підставою для затримання.

            Подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути узгоджене з прокурором (на практиці – до доставлення затриманого до суду для вирішення питання про його арешт), матеріали кримінальної справи надають прокурору для отримання його згоди.

          Проблема в тому, як діяти слідчому в ситуації, коли прокурор не згоден підписати подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Закон не містить пояснень щодо цього, мабуть, законодавець вважав, що думка прокурора співпадатиме з думкою слідчого чи навпаки. Є ситуації (і їх дуже багато), коли слідчий переконаний у тому, що для особи після її затримання в порядку ст. 115 КПК України слід обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Він готує матеріали до суду і їде з ними до прокурора міста або району, щоб отримати згоду останнього, завізувати його підписом подання згідно зі ст. 165-2 КПК України. Прокурор має особливі повноваження у кримінальному процесі, і часто він не дає згоди на обрання такого виду запобіжного заходу, а ставить на поданні візу, де пише, що, на його думку, підстав для обрання запобіжного заходу немає. Як далі діяти слідчому, якщо його думка не співпадає з думкою прокурора?

           Якщо ми звернемось до ст. 165-2 КПК України, то встановимо, що прокурор при дачі згоди має ознайомитись з усіма матеріалами, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Тобто прокурор має виходити з того, чи достатньо доказів для обвинувачення і чи належать вони до справи, чи є законними й допустимими. Метою ж обрання запобіжного заходу взагалі є перешкоджання обвинуваченому ухилитись від слідства та суду, встановленню істини у справі, займатися злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку. Тобто у ст. 148 КПК не вказано, що запобіжний захід може бути обраний тільки за наявності достатніх доказів для пред’явлення обвинувачення. Функції прокурора, вказані у ст. 165-2 КПК, співпадають з основними функціям прокурора в кримінальному процесі – функцією нагляду за законністю дій слідчого, до яких належить і перевірка законності отримання доказів.

                Пленум Верховного Суду у своїй постанові ”Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” від 25 квітня 2004 р. № 4 на це питання відповідає однозначно: суди не повинні брати до провадження подання, винесені відповідно до ст. 165-2 КПК, якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той з ним не погодився, або з подання незрозуміло, який саме прокурор дав згоду.

               Верховний Суд вказав, що суддя не повинен приймати такі подання, але не вказав, яке рішення в даному випадку має винести суд, якщо подання подано слідчим – усно відмовити, чи винести якусь постанову.На думку автора, в цьому випадку норми ст. 114 КПК про процесуальну самостійність слідчого взагалі не враховані, навіть порушені.

                 Як же слідчому відстояти свою позицію? Згідно зі ст. 114 КПК, слідчий не може навіть оскаржити відмову прокурора вищому за підлеглістю прокурору, він може оскаржити тільки вказівки прокурора щодо притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, про направлення справ до суду і т. ін. Вважається, що ст. 114 потрібно доповнити положенням, що в разі незгоди з рішенням прокурора не підтримати подання про обрання запобіжного заходу, слідчий має право оскаржити ці дії вищому за підлеглістю прокурору. Однак це не зупиняє виконання вимог прокурора згідно зі ст. 227 КПК. Згідно зі ст. 30 Закону України “Про прокуратуру”, прокурор вживає заходів для того, щоб органи дізнання і попереднього слідства:

-додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержувалися строків провадження слідства і тримання під вартою;

-при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, що викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують чи обтяжують його відповідальність;

виявляли причини вчинення злочинів та умов, що сприяють цьому, вживали  заходів до їх усунення.

               Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами досудового слідства й дізнання визначаються кримінально-процесуальним законодавством.

               Чому згаданий Закон не містить жодного слова про те, що прокурор вживає заходів для того, щоб органи слідства виконували вимоги КПК про затримання особи, або про участь прокурора у прийняті рішення про обрання запобіжних заходів?

                Чому в КПК права та свободи підозрюваного, затриманого безпідставно розширені? Адже прав у затриманого, підозрюваного та обвинуваченого набагато більше, ніж у потерпілого чи будь-якого законослухняного громадянина України. Чому слідчий у межах наданих йому повноважень не може реалізувати своє право на самостійне прийняття рішення, на відстоювання своєї думки?

                 У п. 13 згаданої вище постанови Пленуму ВСУ вказано, що відмова суду у взятті під варту не перешкоджає (за погодженням із прокурором) повторно звернутися до суду з відповідним поданням у тій самій кримінальній справі за умови одержання нових даних, що свідчать на користь застосування саме цього запобіжного заходу. Але ж знову таки, вказано, що це можливо за погодженням із прокурором.

                Згідно зі ст. 206 КПК, затриманий може оскаржити дії слідчого до суду. У випадку оскарження рішення про затримання до суду скарга затриманого негайно надсилається начальником місця попереднього ув'язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, суддя розглядає її протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, суддя розглядає скаргу на затримання протягом п'яти діб з часу надходження.

               Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених ст. 165-2 КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги й визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому, а також начальнику місця попереднього ув'язнення.

                На постанову судді протягом семи діб з дня винесення постанови може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

               Затриманий може також оскаржити дії слідчого на підставі ст. 234 КПК прокурору.

             Особа, для якої суддя обрав запобіжний захід у вигляді взяття під варту, може оскаржити рішення судді згідно з ч. 8 ст. 165-2 КПУ протягом трьох діб до апеляційного суду.

               Отже, є декілька рівнів оскарження дій слідчого та судді з боку затриманого (арештованого): відразу після затримання – прокурору, протягом 72 годин – до суду, протягом трьох діб – до апеляційного суду на рішення судді. Слідчий обмежений у можливостях відстоювати свої права, адже вони фактично належним чином не захищені законом. Він може тільки “накопати” новий епізод злочинної діяльності і знову отримати незгоду прокурора. Річ у тім, що на практиці якщо судді відмовили один раз у санкції на арешт, потім не змінюють свою думку, оскільки подання знову ж таки подається до того самого суду або навіть до того самого судді – закон цього не забороняє. А який суддя може сказати, що він змінив свою думку, оскільки раніше помилився? Який прокурор визнає, що він також раніше помилявся і теж змінив думку?

             Автор вважає, що в КПК необхідно передбачити норму, яка б забороняла потворно розглядати подання про обрання запобіжного заходу щодо затриманого тому самому судді, який вперше відмовив в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

            Необхідно доповнити ст. 165-2 КПК нормою про те, що у випадку неотримання згоди прокурора щодо подання про арешт слідчий має право звернутися до суду в передбаченому цією статтею порядку, а суддя має оцінювати незгоду прокурора як обставину, яку можна врахувати, а можна й не враховувати при прийнятті рішення про арешт особи.

Висновок

             Процесуальна самостійність та незалежність слідчого є суб’єктивним та об’єктивним аспектами реалізації його процесуального статусу. Суб’єктивні моменти обумовлені проявом внутрішнього переконання слідчого щодо прийняття рішення по кримінальній справі. Об’єктивні засади характеризують процесуальну незалежність слідчого та відображають його становище по відношенню до інших органів влади і осіб. Різниця у змісті процесуальної самостійності та незалежності слідчого не перешкоджає існуванню тісного взаємодоповнюючого зв’язку між ними, який зумовлений застосуванням однакових засобів правового захисту.

             Правовий захист процесуальної самостійності та незалежності слідчого – це не тільки нормативне, але й практичне забезпечення відповідного статусу та процесуальних повноважень слідчого з урахуванням потреб слідчої діяльності.

            Норми законодавства та підзаконних відомчих нормативно-правових актів на даний час далеко не в повній мірі забезпечують практичну реалізацію процесуальної самостійності та незалежності слідчого.

            Нагальними є питання нормативного та практичного врегулювання рівня прокурорського нагляду та відомчого контролю за процесуальною діяльністю слідчих, щоб методи їх здійснення не стояли на заваді у реалізації процесуальної самостійності та незалежності слідчого.

           Процесуальне керівництво прокурора за досудовим слідством вступає у протиріччя зі змістом процесуальної самостійності та незалежності слідчого. Повноваження керівника слідчого підрозділу мають обмежуватися вирішенням питань організаційно-методичного характеру.

              Гарантії правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого – це система нормативно передбачених умов і засобів, яка забезпечує можливість безперешкодного практичного виконання слідчим своїх повноважень відповідно до вимог закону та внутрішнього переконання в ході провадження досудового слідства. Сутність таких гарантій полягає у спрямуванні визначених правових засобів на подолання втручання (протидії) сторонніх осіб (фізичних та юридичних) у діяльність слідчого.

              Гарантією реального забезпечення процесуальної самостійності та незалежності слідчого можна вважати відокремлення слідчих структур з відомчого підпорядкування та створення єдиного слідчого апарату з вертикальною підлеглістю. Це також буде слугувати об’єднанню зусиль у галузі боротьби зі злочинністю, сприяти рівномірному розподіленню навантаження на слідчих та ін.

               Механізм правового забезпечення самостійності та незалежності слідчого представлений реальною дією усієї сукупності гарантій процесуальної діяльності. Тому для забезпечення реального впровадження гарантій процесуальної самостійності та незалежності слідчого не бажано обмежуватися лише одним важелем дії правових приписів, адже це може вказувати на однобічність самого гарантування.

                Засоби правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого представлені: засобами запобігання порушень процесуальної незалежності слідчого (прокурорський нагляд, відомчий контроль); засобами актуалізації та збереження процесуальної самостійності та незалежності слідчого (судовий контроль; реалізація норм права, що забезпечують процесуальну взаємодію та захист слідчого); засобами державно-владного реагування на неналежну поведінку особи щодо професійної діяльності слідчого (юридична відповідальність, правові санкції), засобами процесуального примусу (запобіжні заходи, примусові слідчі та процесуальні дії).

              Найбільш продуктивними гарантіями процесуальної самостійності та незалежності слідчого в сучасних умовах можна визнати процесуальний примус, юридичну відповідальність та правові санкції.

               Процесуальний примус передбачає можливість застосування правомірного впливу з боку органів досудового слідства на учасників процесу незалежно від їх волі і бажання шляхом змушення до вчинення відповідних дій, передбачених законом, або, навпаки, утримання від небажаних. Примусовий характер процесуальних заходів обумовлений існуванням державно-владних відносин та необхідністю виконання завдань кримінального судочинства.

                Правові санкції представлені різними заходами дисциплінарного, адміністративного, кримінального та іншого процесуального забезпечення, відновлення та покарання, а юридична відповідальність – останніми двома примусовими заходами.

                                     Перелік літератури

1. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М., 1986;
2. Михайлов А.И., Соя-Серко Л.А., Соловьев А.Б. Научная организация труда следователя. – М., 1974;
3. Филиппов А.Г. Место принципа процессуальной независимости должностных лиц – участников уголовного процесса в системе его принципов // Следователь. – 2003. – № 10;
4. Бандурка О.М. Слідчий – моя професія. – Харків, 2000;
5. Гончаров І.Д. Деякі аспекти процесуальної самостійності слідчого // Право України. – 1995. – № 7;
6. Півненко В.П., Мірошниченко Є.О. Про презумпцію правоти і пріоритетності прав потерпілого // Вісник Верховного Суду. – К., 2004. – № 8 (48 ).– С. 39