Професійна мовнокомунікативна компетенція. 2

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Дон ДТУ

Кафедра української та російської мови

 

 

 

 

 

 

 

 

Професійна мовнокомунікативна компетенція

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни «УМПС»

ст. гр. МЗД-12-1

Аллайгаджієвої В.К.

 

 

 

 

 

 

 

Алчевськ, 2013р

Зміст

ВСТУП………………………………………………………………………… 3

    1. Професійна мовнокомунікативна компетенція…………………………....5 

2. Поняття мовної норми……………………………………………………..13  

ВИСНОВОК………………………………………………………………...…19

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

В інформаційному суспільстві  фахівець має вміти швидко сприймати  будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, керувати системою мовленнєвих  комунікацій у межах своєї  компетенції тощо. Слово є одним  із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів та ін. Від  багатства словникового запасу, рівня  культури мови і техніки мовлення значною мірою залежать професійна майстерність, імідж та успіх особистості.

Професійна мовленнєва комунікація  відбувається в межах сфери професійної  взаємодії комунікантів і може протікати  в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин.

Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних  умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними стають уміння оформляти  ділову документацію, виступати з  повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти, надавати й отримувати зворотну інформацію тощо.

Ситуації, що виникають у  професійному середовищі, характеризують за такими параметрами: місце і час  виникнення ситуації; обставини, за яких виникла ситуація; соціальні і  професійні ролі учасників; операції, які виконують учасники; канал  комунікації (телефон, електронна пошта, публічний виступ, спілкування віч-на-віч  тощо).

З огляду на ці параметри, ситуації поділяють на загальні та специфічні. Обидва види ситуацій передбачають певні  професійні мовнокомунікативні вміння, які відповідно поділяють на загальні і вузькоспеціальні. Так, загальною  професійною ситуацією є налагодження контактів. У цій ситуації використовують загальні мовнокомунікативні вміння: представлятися, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення, листи, вести діалог. Загальними професійними ситуаціями є також засідання, ділові зустрічі, бізнес-ланчі, дискусії на робочому місці, переговори. Вони потребують умінь вести діалог, полілог, виступати з доповіддю, дискутувати на професійні теми, писати протокол засідання, готувати звіт про засідання тощо. Специфічною ситуацією є, наприклад, судове засідання, на якому застосовують вміння спілкуватися із судовою аудиторією або вміння брати участь у судових дебатах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Професійна мовнокомунікативна компетенція

Професійні мовнокомунікативні вміння особистості визначають її мовленнєву поведінку. Наприклад, під час презентації  необхідно оголосити назву презентації, пояснити підстави і причини її проведення, порівняти ідеї та ін. Тема презентації  визначатиме добір певної лексики, а форма спілкування впливатиме на синтаксис мовлення.

Професійна комунікативна  компетенція передбачає насамперед наявність професійних знань, а  також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в  навколишньому світі, вмінь і  навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.

Комунікативна компетенція (лат. competens — належний, відповідний) — сукупність знань про спілкування  в різноманітних умовах і з  різними комунікантами, а також  уміння їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в  ролі адресанта і адресата.

Вона розвивається на основі усіх знань, досвіду користування не тільки рідною мовою, а й мовами інших  народів, а самі мови у цьому процесі  є взаємно пов’язаними і взаємодіють  між собою.

Комунікативна компетенція  визначається комунікативними інтенціями (комунікативними намірами адресата); дотриманням комунікативних стратегій, що дають змогу досягти необхідного  результату комунікації; знанням особистості  співбесідника; зворотним зв’язком в комунікації, що передбачає врахування психологічних особливостей адресата, його соціальних ролей; умінням долати психологічні «фільтри», розбивати  психологічні «щити»; умінням володіти навичками декодування «мови  тіла» співбесідника; чіткою орієнтацією  в умовах та ситуації спілкування; орієнтацією  і підтриманням самого процесу спілкування; контролем власної мовленнєвої  поведінки, емоцій тощо; навичками та уміннями завершувати комунікацію, виходити з неї, контролювати посткомунікативні  ефекти тощо.

Важливим складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.

Мовна компетенція (лат. competens — належний, відповідний) — знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле  використання їх у продукуванні висловлювань.

Мовна компетенція складається  з лексичної, граматичної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепічної  та пунктуаційної компетенцій.

Лексична компетенція  полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Вона передбачає широкий словниковий  запас, у т. ч. володіння термінологією, необхідною для спілкування у  професійній сфері. Вибір лексичних  елементів залежить від сфери  і ситуації, у яких перебуває мовець.

Граматична компетенція  — це знання і вміння користуватися  граматичними ресурсами української  мови (словотвірні одиниці, способи  словотворення, морфологічні одиниці, категорії і форми, синтаксичні  одиниці й категорії), що необхідно  для розуміння й продукування текстів у різних сферах професійної  діяльності.

Семантична компетенція  — це здатність комуніканта усвідомлювати  й контролювати організацію змісту. Вона інтегрується у розвиток мовленнєвої  комунікативної компетенції, оскільки питання змісту посідають центральне місце в комунікації. Відношення слова до його загального контексту, внутрішньолексичні зв’язки, значення граматичних елементів, категорій, структур та процесів, такі логічні  зв’язки, як наслідковість, пресупозиція (спільний фонд знань комунікантів), імплікативність (наявність непрямо  вираженого змісту, виявляється в  побутовому мовленні як натяк, в художньому тексті як підтекст, у діловому спілкуванні  як саморепрезентація), мають велике значення в розумінні та продукуванні текстів.

Фонологічна та орфоепічна компетенції пов’язані із знанням  звукових засобів сучасної літературної мови, вмінням мовця ними користуватися. Ці види компетенції забезпечують відтворення  звукового образу мови і правильне  звукове оформлення мовлення.

Орфографічна компетенція  полягає в оволодінні системою правил, що визначають правопис слів згідно з  усталеними нормами, та вмінні їх застосовувати. Вона є необхідною умовою грамотного письма.

Пунктуаційна компетенція  відображає логічне інтонаційне  членування мовного потоку та забезпечує легше сприймання і розуміння  писемного тексту.

Мовна компетенція передбачає наявність мовленнєвих умінь, що визначають мовленнєву поведінку. Мовленнєві вміння охоплюють уміння говорити, слухати, читати і писати.

Вміння говорити полягає  у вмінні брати участь у діалогах і вмінні вести монолог.

Вміння брати участь у  діалогах передбачає:

— розпізнавання важливої інформації під час детальних  обговорень, дискусій, офіційних перемовин, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням  та професією;

— чітку аргументацію своєї  думки з актуальних тем в академічному та професійному житті (наприклад, в  семінарах, дискусіях);

— адекватну поведінку  у типових світських, академічних  і професійних ситуаціях (наприклад, на засіданнях, перервах, вечірках);

— вміння вибудовувати телефонні  розмови з конкретними цілями академічного і професійного характеру, а також ті, які виходять за межі типового спілкування;

— висловлювання думок  щодо змісту радіо- і телевізійних програм, пов’язаних з академічною та професійною  сферами;

— адекватне реагування на позицію/погляд співрозмовника;

— пристосування до змін, які зазвичай виникають під час  бесіди і стосуються її напряму, стилю  та основних акцентів.

Вміння вести монолог  передбачає:

— чіткість виступів з індивідуальними  презентаціями тем академічного та професійного спрямувань;

— продукування детального монологу з широкого кола тем, пов’язаних з навчанням і спеціальністю;

— використання базових  засобів зв’язку для поєднання  висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний дискурс (конкретизація мовлення в  різних сферах людського життя).

Сутність вміння слухати  полягає у:

— вмінні розпізнавати необхідну  інформацію в процесі детальних  обговорень, дебатів, офіційних доповідей, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням  та спеціальністю;

— розумінні наміру мовця  і комунікативних наслідків його висловлювання;

— визначенні позиції і  погляду мовця;

— умінні розрізняти стилістичні  регістри (експресивні стилі: високий, середній, низький) в усному та писемному  спілкуванні з друзями, незнайомцями, колегами, працедавцями, з людьми різного  віку і соціального статусу з  огляду на наміри спілкування.

Вміння читати передбачає:

— розуміння і усвідомлення текстів, пов’язаних з навчанням  та спеціальністю, з підручників, газет, популярних і спеціалізованих журналів та Інтернет-джерел;

— розуміння наміру автора письмового тексту і комунікативних наслідків висловлювання (наприклад, службових записок, листів, звітів тощо);

— здатність розуміти деталі у доволі складних рекламних матеріалах, інструкціях, специфікаціях тощо (наприклад, стосовно функціонування пристроїв/обладнання);

— розуміння академічної  та професійної кореспонденції (наприклад, листи, факси, електронні повідомлення тощо);

— розрізнення стилістичних регістрів і колоритів писемного  мовлення у спілкуванні з друзями, колегами, працедавцями, незнайомцями, з людьми різного віку і соціального  статусу.

Вміння писати передбачає:

— грамотний і чіткий виклад деталізованих текстів різного  спрямування, пов’язаних з особистою  та професійною сферами (наприклад, заяви, резюме, протоколів тощо);

— підготовку і продукування ділової та професійної кореспонденції;

— точне фіксування повідомлень  по телефону та від відвідувачів;

— користування базовими засобами зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний текст.

У кожній ситуації пріоритет  надається тим умінням, які є  найважливішими. Так, уміння робити презентації  охоплюють уміння говорити, слухати, читати і писати, але пріоритетним у цьому випадку є вміння говорити. Проте коли йдеться про листування, вміння читати і писати набувають  першочергового значення.

Мовленнєву поведінку, крім мовної компетенції, визначають також:

дискурсивна компетенція (здатність  поєднувати повідомлення у зв’язні  дискурси);

соціолінгвістична компетенція (здатність розуміти і продукувати  мовлення у конкретному соціолінгвістичному  контексті спілкування);

психологічна компетенція (вміння відчувати особистість партнера, його настрій, характер);

іллокутивна компетенція (здатність  реалізовувати комунікативні наміри, використовуючи структуру повідомлення (мовленнєвого акту));

стратегічна компетенція (уміння брати ефективну участь у спілкуванні, обираючи правильну стратегію і  тактику);

доціокультурна компетенція (здатність розуміти й використовувати  різні складові національної культури (звичаї, норми, ритуали, соціальні стереотипи) в конкретних ситуаціях з урахуванням  специфіки національних культур  у міжкультурному спілкуванні).

Названі компетенції є  елементами комунікативної компетенції, володіти якою має кожна людина.

Спілкування у професійній  сфері вимагає спеціальних знань  і навичок, необхідних для досягнення прагматичного впливу й успіху в  професійній комунікації. Розвиток професійної мовнокомунікативної  компетенції відбувається відповідно до здатності людини навчатися, її предметних знань та попереднього досвіду і  здійснюється в межах ситуативного контексту, пов’язаного з навчанням  і спеціалізацією.

Важливим чинником, що впливає  на становлення і розвиток професійної  мовнокомунікативної компетенції  та сприяє самореалізації фахівця, є  креативність особистості. Важко уявити ефективного менеджера, який не вміє приймати рішення швидко і на високому професійному рівні. Креативні якості індивіда стійкі і забезпечують творчий  стиль його мовленнєвої поведінки, продуктивність та унікальність способів і результатів діяльності, а також  готовність до творчих конструктивних перетворень у різних сферах життєдіяльності. Ці якості формуються в процесі всього розвитку особистості шляхом неперервного вдосконалення творчих навичок. Креативні якості залежать від індивідуальних особливостей кожної особистості і  від специфіки галузі, у якій вона працює. Люди з добре розвиненими  здібностями до формування і сприйняття ідей винаходять набагато більше способів вирішення проблеми за короткий час. Вони володіють високою гнучкістю  мислення і можуть легко переходити від одного варіанта розв’язання  проблеми до другого, нового, якщо проблема і її умови нові і вимагають  відповідного до себе підходу. Креативні  особистості можуть створювати нові й універсальні пропозиції та ідеї, ламати усталені підходи, «атакуючи» проблему з нової позиції, і винаходити унікальні ідеї.

Для ефективної професійної  діяльності важливі такі креативні  якості особистості:

мотиваційно-креативні (мотиви, зацікавленість, потреба в самореалізації, творча позиція);

емоційно-креативні (емпатія, багатий емоційний досвід);

інтелектуально-креативні (дивергентне (різнопланове) мислення, прогнозування, інтуїція, здатність до перетворень, уява й фантазія);

естетично-креативні (прагнення  до краси, естетична емпатія, почуття  форми, стилю; почуття гумору);

комунікативно-креативні (співробітництво  у творчій діяльності; здатність  мотивувати творчість інших, акумулювати  творчий досвід);

екзистенційно-креативні (позитивна  «Я-компетенція», нонконформізм (непристосовництво); індивідуальний стиль діяльності).

Комбінація цих якостей  визначає особливість індивідуально-творчої  манери конкретного професіонала і  є основою загального типу творчого фахівця.

Формування професійної  мовнокомунікативної компетенції  передбачає:

глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери  та відповідною системою термінів;

досконале володіння сучасною українською літературною мовою;

вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера (партнерів);

знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватися  у професійному спілкуванні;

уміння працювати з  різними типами текстів;

орієнтування у потоці різнотемної та різнотипної інформації українською мовою на різних каналах  її передавання;

вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати  інформацію профільного спрямування;

володіння інтерактивним  спілкуванням, характерною ознакою  якого є необхідність миттєвої відповідної  реакції на повідомлення чи інформацію, що знаходиться в контексті попередніх повідомлень;

володіння основами риторичних знань і вмінь;

уміння оцінювати комунікативну  ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати  комунікативні дії.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи професійних  знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної  гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Поняття мовної норми

Кожна національна літературна  мова характеризується наявністю сталих норм, тобто сукупністю мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного  спілкування на певному історичному  етапі. Це історично сформований, вироблений літературною традицією і суспільно  усвідомлений стандарт, який регулює  мовленнєву діяльність у її типових  функціонально-комунікативних різновидах. Поняття «норма» є одним із основних для культури мови, оскільки служить опорою, вихідною позицією для виявлення варіантності мовних одиниць, пошуку та аналізу стилістично  маркованих елементів, визначення меж  стилю. Мовні норми закріплені в  словниках, граматиках, довідниках.

Мовні норми — сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і  закріплених у процесі спільної комунікації.

Норми надають мові характеру  впорядкованості і загальної  обов’язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збігаються з уже витвореними  й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати.

У підручниках і навчальних посібниках, правописах, довідниках, словниках  здійснюють кодифікацію мови, тобто  визначають і описують правила вимови, письма (графіка, орфографія, пунктуація), словотворення і слововживання, побудови речень і тексту.

Поняття норми у лінгвістиці  багатопланове і диференціюється  у кількох різновидах: загальномовна, літературна, стильова і стилістична.

Загальномовна норма —  сукупність одиниць мови і способи  їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне  значення для її носіїв незалежно  від функціонально-стильових різновидів.

Порушення загальномовних норм спостерігаються у тих мовців, які говорять «не своєю» мовою. Поза загальномовною нормою знаходяться  ті елементи мови, які цілком вийшли з ужитку або не доступні для більшості  мовців (закриті коди, секретні мови, жаргон злодіїв тощо).

Загальномовна норма має  історичний характер, змінюється зі зміною епохи й етапів суспільного життя. Деякі свого часу нормативні одиниці  можуть виходити через певний відрізок часу за межі загальномовної норми, ставати  незрозумілими для мовців, наприклад  історизми (осаул, опришок, комнезам, десятник). Інші, зокрема індивідуальні неологізми, можуть зазнати узуалізації (узвичаєння, усталення) і увійти в загальномовну  норму. Наприклад, до індивідуальних неологізмів  свого часу належали: йод (Гей-Люссак); детектив (Жюль Верн); мрія (Олена Пчілка або М. Старицький); звіт (І. Верхратський); чинник (І. Франко); енциклопедія (Ф. Рабле).

Літературна норма мови —  ознаки, правила літературно опрацьованого  мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спілкування.

У різний час її визначали  по-різному: як правильність, а правильним є те, що нині потрібне, актуальне; як правильну мовну звичку; як інваріантний елемент мовної системи; як ідеальні форми реалізації певної мови; як історично  сформовані моделі; як дотримання канонів  класичних граматик; як елітарний  еталон уживання мовних одиниць; як доречність використання мови; як сукупність найефективніших  способів вираження думок і почуттів тощо.

Кожне з визначень актуалізує якусь ознаку чи властивість норми. Адже літературні норми — це не тільки сукупність мовних «правильностей», а й відношення між ними як елементами системи і текстова форма їх реалізації.

Літературна норма має  історичний, змінний характер. Зі зміною епохи частково видозмінюється обсяг  мовних засобів, охоплений нею. Поняття  «літературна норма» охоплює всі  типи відшліфованого, нормативного спілкування (мову преси, ділових паперів, виробничого  спілкування тощо).

Літературна норма слугує основою регламентації, упорядкування  та уніфікації загальнонародної мови, яка охоплює, крім літературної мови, територіальні і соціальні діалекти, просторіччя тощо. Літературна норма впроваджується суспільством у масове користування через систему освіти, культури, засоби масової комунікації.

У зіставленні із загальномовною нормою, літературна має більше обмежень. Поза літературною нормою перебуває  просторічне спілкування, насичене вульгаризмами, інвективами (лайливі  слова), арготизмами (слова і вислови, типові для мовлення людей, які свідомо  прагнуть засекретити інформацію), жаргонізмами (слова і вислови, характерні для певних соціальних груп людей), стилістично невиправданими діалектизмами, граматично неправильними конструкціями. Літературна норма, реалізуючи систему  мови, оберігає її і накладає обмеження  на практичне мовлення, впорядковуючи  і окультурюючи його.

Літературна норма загальнонаціональної мови осмислюється як її культурний варіант, тому все, що не відповідає вимогам  культури мови, перебуває поза літературною нормою. І навпаки, є такі мовні  елементи, що нині перебувають за межами загальномовної норми сучасної мови (історизми, індивідуально-авторські  неологізми), але за своїми лінгвістичними якостями (семантичним змістом, граматичним  оформленням) не суперечать літературній нормі, сприяють її естетизації.

Розрізняють такі типи літературної норми:

орфоепічні (виявляються  в усталеній вимові звуків, звукосполучень, граматичних форм слів);

акцентуаційні (усталене наголошування  слів);

лексичні та фразеологічні (впорядковують вживання слів і стійких  словосполучень залежно від їх значення);

морфологічні (впорядковують  вживання значущих частин слова та словозміну);

синтаксичні (визначають побудову словосполучень і речень);

стилістичні (регулюють відбір мовних засобів відповідно до сфери  та ситуації спілкування).

Опанування норм літературної мови сприяє підвищенню культури мовлення, формує відповідний мовний смак.

Регулювальна функція  літературної норми виявляється  у всіх функціональних стилях. Головною і необхідною умовою існування функціонального  стилю, його суттю є мовленнєва системність, тобто спосіб добору й організації  мовних засобів у певному типі мовлення. Мовленнєва системність стилю  визначає і стильову норму, встановлює її межі, тому її інколи називають внутрішньою  нормою. У зіставленні із загальномовною і літературною нормами, стильова норма  є значно вужчою, вона обмежена рамками  стилю, рамками усної або писемної форми спілкування, специфікою жанрового  різновиду в межах стилю тощо.

Стильова норма — правила  відбору та організації мовних одиниць  в тексті певного функціонального  стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування.

Усі функціональні стилі  літературної мови і їх жанрові різновиди  у писемній формі не виходять за межі літературної норми. Проте кожний з них має свою специфічну внутрішню (стильову) норму. Структури на зразок: у зв’язку з тим, що; порушити клопотання; це дає підстави вважати; доповідна записка; річна звітність; порядок денний та інші є літературно  нормативними. Водночас вони є внутрішньою  нормою офіційно-ділового стилю, навіть закріпилися як його маркери (у текстах  заяв, довідок, звітів тощо). Проте, будучи літературно-нормативними, вони залишаються  поза внутрішньою нормою художнього стилю.

Використання слів привіт! бувай! як одиниць мовного етикету  для сучасної української літературної мови є нормативним. Однак внутрішні  норми офіційно-ділового і наукового  стилів не допускають вживання у своїх  текстах цих слів, оскільки вони мають виразне забарвлення усно-розмовного стилю і суперечать своєю експресивністю канонізованому мовленню офіційних  і наукових паперів. Усне мовлення має  додаткові, або супровідні (паралінгвістичні), засоби, які доповнюють лінгвістичний (словесний) контекст: постава, жести, міміка, наявність мовця і співбесідників, місце, умови й ситуація спілкування тощо. Тому немає потреби текстового уточнення типу привіт кому? від кого? звідки?

Стильова норма характеризується двома протидіючими тенденціями:

тенденція до стабільності, завдяки якій формується стиль як щось відносно стале, нагромаджуються  нормативні явища стилю (лексичні шари, арсенал стилістично потужних форм і конструкцій);

тенденція до зміни, яка свідчить, що стиль є категорією історично  змінною, перебуває в невпинному розвитку.

Стилі взаємодіють із суміжними  стилями, взаємозбагачуються. Вони перебувають  під тиском конкретних потреб комунікації  і «розраховуються» за це стильовою  нормою, яка рухлива і змінна відповідно до потреб комунікації.

Вершиною мовної культури є стилістична норма. Вона не протиставляється загальномовній, літературній та стильовій  нормам. Стилістична норма діє  в межах літературної, але передбачає не лише правильність мовлення, а й  доцільність і довершеність його відповідно до комунікативних завдань, умов, ситуації спілкування, відображає авторські уподобання.

Стилістична норма — регламентоване використання у певних типах мовлення (стилях, підстилях, жанрах) закладених у мові стилістичних можливостей.

Стилістичні норми диференціюють  на два підвиди:

Стилістичні норми мови —  це стилістичний арсенал словника; кодифіковані сукупності (ряди) мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо різних стилів і  мають потенційне стилістичне значення, відповідне функціональному стилю.

Стилістичні норми мовлення — це мовленнєві засоби зі стилістичним значенням і прийоми їх організації, які формують мовленнєву системність  стилю і встановлюють її межі.

Стилістичні норми визначають також як історично сформовані загальноприйняті реалізації стилістичних можливостей  мови, зумовлені сферою, умовами, завданнями спілкування.

Закріплені норми літературної мови (фонетичні, лексичні, граматичні, стильові, стилістичні) формують у мовців відповідний мовний смак і спонукають до дотримання норм. Порушення мовних норм сприймається грамотними мовцями  вже як несмак, поганий смак, відсутність  смаку. Проте повної відповідності  між мовною нормою і мовним смаком немає. Норма є традиційнішою  і стабільнішою, а смак — сучаснішим і рухливішим. Окрім норми, на смак впливають мінливі умови суспільного  й особистого життя мовців, соціальні  запити на мову, ідеали і цінності, особливо естетичні. У сукупності це становить  систему ідейно-естетичних і психолінгвістичних орієнтацій суспільної групи мовців (чи окремого мовця) щодо мови, її використання. Таку систему орієнтацій і називають  мовним смаком.