Професіоналізм вчителя як проблема педагогічного управління

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Сумський  державний педагогічний університет 

імені А.С.Макаренка 
 
 
 
 

ПРОФЕСІОНАЛІЗМ  ВЧИТЕЛЯ ЯК ПРОБЛЕМА ПЕДАГОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ 
 
 
 

Підготувала

студентка групи УНЗ

Бондарєва Світлана

Перевірила

викладач  Левченко Л.С. 
 
 

Суми 2011 
 

     ЗМІСТ

     ВСТУП……………………………………………………………………3

     1. Поняття педагогічної майстерності………………………………….6

     2. Професіоналізм педагога та його основи………………………….13

     ВИСНОВКИ…………………………………………………………….21

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………...22

     ВСТУП

     Докорінні зміни в суспільстві створили реальні передумови для перетворення системи освіти з унітарної і  жорстоко регламентованої в демократичну та багатоваріативну. Учитель як суб’єкт  педагогічного процесу є головною діючою особою будь – яких перетворень у системі освіти, особистістю зі сформованим освітнім мисленням, зорієнтованою на збереження й удосконалення природи людини, яка навчається, на її саморозвиток і зростання. Практика стверджує, що джерела саморозвитку школи й освіти в цілому знаходяться в інтелектуально – творчому потенціалі, професіоналізмі вчителя, його педагогічній культурі. Взаєморозуміння й спілкування, нарешті готовність до педагогічної творчості – саме такий зміст вкладали в поняття – емоційна культура вчителя – представники гуманістичної педагогіки Я.Коменський, Г.Песталоцці, А.Дистервег, К.Ушинський, Я.Корчак, А.Макаренко, В.Сухомлинський та інші. Актуалізує проблему даного дослідження виникнення потреби в учителеві, який володіє сучасними педагогічними технологіями, здатний до різних нововведень, які можуть стати інтелектуальним підгрунтям для нової школи. Такою основою є гуманістична педагогіка особистісно орієнтованого навчання, що розглядає освіту як процес, у центрі якого знаходиться особистість дитини.

     Основу  пізнавальної спрямованості особистості педагога складають його духовні потреби та інтереси. Одним із проявів духовних і культурних потреб педагога є потреба у знаннях. Одним із головних факторів пізнавального інтересу є любов до предмету, який викладаєш. Лев Толстой зазначав, що якщо “хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять тебе, і ти виховаєш їх; але якщо ти сам не любиш її то скільки б ти не змушував вчити, наука не справить виховного впливу. Сучасний учитель повинен добре орієнтуватися у різних галузях науки, яку він викладає, бути постійно в курсі нових досліджень, відкриттів і гіпотез, бачити близькі і далекі перспективи науки. Найбільш загальною характеристикою пізнавальної спрямованості особистості вчителя є культура науково – педагогічного мислення.

     Особистість учителя як професіонала характеризується у науковій літературі такими інтегрованими поняттями як професіоналізм, педагогічна культура, професійно – педагогічна компетентність, професійно – педагогічний потенціал, педагогічні здібності та ін.

     Узагальнюючою характеристикою професійно вагомих  утворень особистості педагога виступає категорія професіоналізму особистості  вчителя. Професіоналізм виступає інтегрованою якістю особистості вчителя, результатом  його творчої педагогічної діяльності, здатністю продуктивно, грамотно вирішувати соціальні, професійні та особистісні завдання.

     Вищим виявом професіоналізму учителя  виступає його педагогічна культура, яка включає в себе такі основні компоненти:

     · наукова ерудиція,

     · загальна і національна культура,

     · педагогічні здібності,

     · педагогічна майстерність,

     · педагогічна етика,

     · культура мовлення,

     · культура спілкування,

     · духовне багатство,

     · наукова організація праці,

     · прагнення до самовдосконалення.

     Стрижневим  компонентом педагогічної культури виступає педагогічна майстерність як синтез наукових знань, умінь і  навичок, методичного мистецтва  і особистих якостей педагога. Педагогічна майстерність ґрунтується  на високому фаховому рівні педагога, його високій загальній культурі та педагогічному досвіді.

     Взаємини  вчителя з колегами, батьками та дітьми, засновані на усвідомленні професійного обов'язку і відчутті відповідальності, складають суть педагогічного такту, який одночасний і відчуття міри, і свідоме дозування дії, і здатність проконтролювати його і, якщо це необхідно, зрівноважити один засіб іншим. Тактика поведінки вчителя у будь – якому випадку полягає в тому, щоб, передбачити його наслідки, вибрати відповідний стиль і тон, час і місце педагогічної дії, а також провести своєчасне їх коректування.

     Педагогічний  такт є форма реалізації педагогічної моралі в діяльності вчителя, в якій збігаються думка і дія. Такт – це етична поведінка, що включає передбачення всіх об'єктивних наслідків вчинку і суб'єктивного його сприйняття; у такті виявляється пошук більш легені і менш хворобливого шляху до мети. Педагогічний такт це завжди творчість і пошук. 

     1. Поняття педагогічної майстерності

     Є кілька підходів щодо визначення педагогічної майстерності. На думку Н. В. Кузьміної та М. В. Кухарева, — це – найвищий рівень педагогічної діяльності... який виявляється в тому, що за відведений час педагог досягає   оптимальних   наслідків – .

     О. І. Щербаков розуміє педагогічну майстерність як синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва й особистих якостей педагога.

     Ш. О. Амонашвілі не дає чіткої дефініції педагогічної майстерності, але називає її основні риси: – Бути майстром педагогічної справи — це означає мати вихідну позицію ... яка є особистісно – гуманною; ...це яскрава особистість, мудра, чуйна, доброзичлива і принципова людина; ...це першо – дослідник теоретичних рекомендацій, який може їх переконливо довести або спростувати. ...Його творчість може збагатити педагогічну науку і практику новими висновками, дати початок новим ідеям і підходам – .

     У Європі під педагогічною майстерністю мається на увазі практичне розгортання і втілення вчителем у професійну діяльність сукупності інтелектуальних, психологічних і духовних якостей. Майстерність учителя прирівнюється до майстерності робітника або ремісника, майстра або митця.

     Погляд  на вчителя як на робітника – функціонера педагогічної індустрії найбільш поширений у США, а в Європі — переважно в Англії: вчитель — виконавець певного соціального замовлення у сфері – педагогічного виробництва – , тобто він діє згідно з нормативними документами і загальноприйнятими технологіями.

     Учитель – ремісник діє на основі особистісного підходу до викладання, акцентуючи увагу на індивідуальному підході до учнів, а нормативні документи є тільки загальним тлом його професійної діяльності.

     В учителя – майстра переважає творчий підхід у навчальному процесі. Діяльність учителя більше нагадує імпровізацію за обставин, що постійно змінюються, ніж дотримання педагогічних правил та алгоритмів. Інакше кажучи, ми маємо справу радше з майстром, ніж з інженером.

     Погляд  на вчителя як на митця достатньо  поширений у світі: його діяльність уважається настільки складною, що взагалі не може систематизуватися. Під час занять він отримує величезну кількість інформації, на яку миттєво реагує. Тому вчительська діяльність є мистецтвом, що потребує інтуїтивного відчуття, творчості, імпровізації. Ці якості спроможні проявитися тільки за умови певного відступу від формальних правил та алгоритмів педагогічної поведінки.

     Отже, в Європі неприйнятний погляд на вчителя  як на – маніпульованого маніпулятора – , а навпаки — за основу береться його творча особистість. Однак прояви такої творчості не повинні суперечити загальновизнаним принципам демократичного співжиття — гуманізму, демократизму, поваги до прав людини. Суспільна роль і статус учителя визначаються так: Із статусу вчителя може випливати низка його рольових функцій: транслятор знань, вихователь, посередник, фасилітатор групової діяльності, дружній порадник, інформатор, захисник норм, актор, поліцейський... Надання переваги якійсь із них зумовлюється інституційно й воднораз культурологічно, співвіднесення з певними культурними моделями особистісних та фахових настанов Учителя значною мірою визначає вибір, інтерпретацію та особисте ставлення до ролі вчителя.

     Зовні майстерність педагога — це вирішення  різноманітних педагогічних завдань, успішна організація навчально – виховного процесу й отримання відповідних результатів, але її сутність полягає в певних професійних і особистісних якостях, які породжують цю діяльність і забезпечують її ефективність. – ...Важливими професійними якостями педагога ми повинні визнати працелюбність, працездатність, дисциплінованість, відповідальність, уміння поставити мету, вибрати шляхи її досягнення, організованість, наполегливість, систематичне і планомірне підвищення свого професійного рівня, прагнення постійно підвищувати якість своєї праці тощо – .

• Гуманістична спрямованість — найголовніша характеристика  майстерності   педагога,   що  будується   на  основі ціннісних орієнтацій: на себе (самоутвердження); на засоби педагогічного впливу (коли найважливіше для педагога — виховні ідеали, виховні заходи та методика їх здійснення); на вихованця (допомогти йому адаптуватися до соціального 
  середовища, знайти смисл у житті); на мету педагогічної 
  діяльності   (сприяти   самоактуалізуванню   у   професійній діяльності та громадському житті).
• Професійна   компетентність   є   підвалиною   педагогічної майстерності. Зміст цього компонента становлять глибокі   професійні   знання,   навички   та   вміння,   професіоналізм у галузі психології та педагогіки, досконала методика здійснення навчально – виховних заходів.
• Здібність до педагогічної діяльності — дуже важливий елемент у структурі педагогічної майстерності. Провідними здібностями вважаються чутливість до людини і до особистості,   комунікативність,   перцептивність,   динамічність, емоційна стабільність, оптимістичне прогнозування і креативність.
• Четвертим компонентом педагогічної майстерності є педагогічна техніка як форма організації поведінки педагога. Це конкретний інструментарій, навички та вміння організації та проведення різноманітних навчально – виховних заходів. За відсутності або недостатнього її розвитку інші елементи педагогічної майстерності залишаються нереалізованими.

     Відповідно  до цих критеріїв визначаються кілька рівнів оволодіння педагогічної майстерністю:

• елементарний рівень — педагог володіє лише окремими елементами професійної діяльності;
• базовий рівень — педагог володіє основами педагогічної майстерності (цей рівень мають випускники вищих навчальних закладів);
• досконалий рівень — характеризується чіткою спрямованістю дій педагога. їх високою якістю;
• творчий рівень — характеризується ініціативністю, творчістю у професійній діяльності. Педагог самостійно  конструює оригінальні, педагогічно доцільні прийоми й способи взаємодії. Причому його діяльність базується на результатах рефлексивного аналізу.

     В основі педагогічної майстерності лежить педагогічна культура — оволодіння педагогом педагогічним досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічній діяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості.

     Основні складові педагогічної культури:

• педагогічна спрямованість;
• психолого – педагогічна ерудиція;
• гармонія розвинутих інтелектуальних і моральних якостей;
• висока педагогічна майстерність і організованість;
• уміння   продуктивно   поєднувати   навчально – виховну;
• науково – дослідницьку діяльність;
• сукупність професійно важливих якостей;
• педагогічно спрямоване спілкування і поведінка;
• постійне самовдосконалення.

     Педагог має бути особистістю з великої  літери, справжнім майстром своєї справи, який може протистояти труднощам сьогодення і здатний піднятися над ними. Актуальною є думка К. Д. Ушинського: – У вихованні все повинно грунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки із живого джерела людської особистості. Ніякі статути та програми, ніякий штучний організм, наскільки добре він не був би осмислений, не може заступити особистість у вихованні. ...Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця істинне виховання, що проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер – .

     Щоденна педагогічна практика свідчить: суттєвих результатів у вихованні досягають ті педагоги, які мають високу педагогічну культуру, і навпаки — негативні приклади брутальності, що, на жаль, ще присутні у практиці, свідчать про відсутність культури. Тому педагогічну культуру слід формувати цілеспрямовано і постійно розвивати. Вона повинна бути підвалиною діяльності педагога і забезпечувати як удосконалення навчально – виховного процесу, так і самовдосконалення кожного педагога.

     • Одним із основних показників педагогічної культури 
є педагогічний досвід — теорія і практика педагогічної діяльності людства та її результат, який має два взаємодоповнювальні рівні — теоретичний і практичний.

     Будь – яка культура, в тому числі й педагогічна, грунтується на певних знаннях. К. Д. Ушинський у роботі – Про користь педагогічної літератури – підкреслював необхідність Для педагога широких знань у галузі анатомії, фізіології, політичної економії, історії цивілізації, літератури та мистецтва.

      Відповідно до специфіки діяльності педагога слід підкреслити конечну потребу як у професійних знаннях, навичках і вміннях, так і в психолого – педагогічних. До них відносять: – ...володіння предметом викладання, методикою викладання предмета, психологічну підготовленість, загальну ерудицію, широкий культурний кругозір, педагогічну майстерність, володіння технологіями педагогічної праці, організаторські вміння і навички, педагогічний такт, педагогічну техніку, володіння технологіями спілкування, ораторську майстерність та інші якості – .

     Безперечно, не будуть мати високого авторитету серед  вихованців ті педагоги, які не є майстрами своєї справи.

     • Зміст професійних знань, навичок і вмінь становить професійну компетентність педагога — одну з основних підвалин педагогічної культури.

     Ґрунтовні знання в галузі психології та педагогіки, з одного боку, не можна ототожнювати з педагогічною культурою, а з іншого — вони є другою її підвалиною. Психологічні знання, навички та вміння повинні забезпечити педагога чіткими уявленнями про закономірності функціонування психіки вихованця й особливості їх вияву в різних, у тому числі педагогічних і виробничих, умовах; тобто озброїти конкретною методикою впливу на основні складові психічних процесів, які мають надзвичайно важливе значення як в навчальній діяльності, так і в професійній, врахувати психічні властивості особистості та шляхи їх розвитку під час проведення різноманітних заходів; вміло впливати на психічний стан вихованців і спрямовувати його на підвищення якості їх діяльності; ефективно керувати формуванням психічних утворень, які є основою професійної майстерності як окремого вихованця, так і колективу.

     Не  менш глибокі та всебічні знання потрібні педагогу в галузі психології малої  групи (колективу), спілкування, виховання і навчання, професійної діяльності. Він також повинен володіти ефективними прийомами впливу на свідомість і підсвідомість вихованців в критичній ситуації, надавати їм своєчасну кваліфіковану соціально – психологічну консультацію і допомогу тощо. Кожна галузь має стати предметом особливої уваги педагога.

     • Теоретичний рівень опанування педагогічного досвіду людства становить собою психолого – педагогічну ерудицію педагога, що є теоретичною основою його педагогічної культури і необхідною умовою формування педагогічної майстерності. Про це влучно сказав французький письменник Є. Абу: історію цивілізації можна виразити в шістьох словах — чим більше знаєш, тим більше можеш.

     Психолого – педагогічна ерудиція виявляється у вільному володінні науковими основами психології та педагогіки, умінні здійснити психолого – педагогічний аналіз різних навчально – виховних явищ і заходів, визначенні оптимальних способів педагогічного впливу, дійових методів і форм навчально – виховного процесу, тобто в рівні опанування об'єктивними закономірностями цих наук.

     • Практичний рівень опанування досвіду людства визначається як педагогічна техніка — – комплекс знань, умінь, навичок, необхідних педагогу для того, щоб ефективно застосувати на практиці вибрані ним методи педагогічного впливу як на окремих вихованців, так і на дитячий колектив у цілому. Володіння педагогічною технікою є складовою частиною педагогічної майстерності, потребує глибоких спеціальних знань з педагогіки і психології та особливої практичної підготовки – . – Учитель – майстер, володіючи арсеналом педагогічних засобів, вибирає із них найбільш економні та ефективні, які забезпечують досягнення запроектованих з оптимальними зусиллями – .

     Наступний елемент педагогічної техніки — це вміння педагога управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і вихованців. Педагог повинен створити таку духовну, інтелектуальну та емоційну обстановку під час спілкування, де панувала б атмосфера довіри, добра, людяності, взаєморозуміння та психологічної взаємопідтримки. Завдання вчителя — знайти шлях до формування позитивних емоцій у процесі учіння.

     Безперечно, видатний педагогічний талант, як і  політичний, артистичний чи інженерний, виявляється досить рідко. Педагогічна діяльність потребує особливих якостей від людини. Перша така особливість — це педагогічні здібності, тобто наявність внутрішнього натхнення до цієї діяльності. Вчитель водночас має бути чутливим психологом, ставитися до вихованця як до неповторної та оригінальної особистості. За відсутності цієї чутливості він неспроможний досягти в цій діяльності значних успіхів.

     Досвід  педагогів – новаторів й аналіз сучасних педагогічних концепцій, наприклад педагогіки співробітництва, гуманістичної педагогіки, особистісно орієнтованої педагогіки, свідчать про те, що підвалиною цих концепцій і успішної діяльності педагогів – новаторів є гуманно – оптимістичне ставлення до вихованців, основний зміст якого — загальнолюдські та національні цінності. Наприклад, В. О. Сухомлинський особливо підкреслював необхідність олюднення педагогіки і, звідси, основним предметом у школі вважав людинознавство, а Ш. О. Амонашвілі однією з головних властивостей педагога називає доброту і любов до дітей, які мають бути не тільки внутрішнім станом, але й головним мотивом, стимулом педагогічної діяльності.

     2.Професіоналізм педагога та його основи

     Рівень здійснення педагогічної діяльності, педагогічного спілкування, досягнення високих результатів у навчанні і вихованні школярів залежать передусім від того, як педагог формує цілі своєї професійної діяльності, що вважає пріоритетним у своїй професії, який він сам як особистість, як суб'єкт педагогічної діяльності.

     Професійно  обумовлені вимоги до вчителя в педагогіці виражаються термінами – професійна придатність – , – професійна готовність – , ˝професіоналізм˝.

     Під професійною придатністю розуміють сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній професії. Під професійною готовністю – психологічну, психофізіологічну, фізичну готовність (тобто професійну придатність) та науково – теоретичну і практичну підготовку педагога.

     Ідеалізовані  особистісні і професійні якості, що складають поняття професійної готовності педагога, представлені у вигляді професіограми. Професіограма є своєрідним паспортом, який містить сукупність особистісних якостей, педагогічних і спеціальних знань і умінь, необхідних для вчителя.

     Провідне місце в професіограмі вчителя посідає спрямованість його особистості. Спрямованість особистості педагога – це мотиваційна зумовленість його дій, вчинків, усієї поведінки конкретними життєвими цілями, джерелом яких є потреби, суспільні вимоги і под. Н.В.Кузьміна виділяє три основні типи спрямованості, які визначають характер педагогічної діяльності вчителя: дійсно педагогічну, формально педагогічну і удавано педагогічну. Учитель може бути зорієнтований на професійне самоствердження, на засоби педагогічного впливу, на учня, на учнівський колектив, на цілі педагогічної діяльності. Дійсно педагогічна спрямованість особистості – це стійка мотивація формування особистості учня, її всебічного гармонійного розвитку. Саме ця спрямованість вважається гуманістичною.

     Гуманістична  спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність.

     Відомий німецький педагог і діяч у  галузі народної освіти середини XIX століття Адольф Дістервег, якого називали учителем німецьких учителів, висував загальнолюдську мету виховання: служіння істині, добру, красі. – У кожному індивіді, в кожній нації повинен бути вихований образ думок, який називається гуманністю, – це прагнення до благородних загальнолюдських цілей – .

     Видатний  вітчизняний педагог К.Д.Ушинський  заклав теоретичні основи національної гуманної педагогіки. Ідеальний учитель, на його думку, тонко відчуває душевний стан своїх учнів, убачає в них особистості, які гідні такої самої поваги та визнання своїх прав, як і дорослі люди. Такий педагог прагне створювати взаємини, за яких виникає можливість особистісного впливу вчителя, його розуму, моральності, волі, характеру на особистість вихованця.

     Проголошуючи  повагу до особистості дитини, визначний  російський педагог – просвітитель другої половини XIX – початку XX століття П.Ф.Каптерєв вважав за необхідне визнання свободи, самостійності і водночас відповідальності вихованця за свої дії. Він писав: – Діти не осли, нав'ючені вантажем обов'язків, а особистості, у яких, як і у дорослих особистостей, обов'язки йдуть поряд з правами. Тому до дітей, навіть до найменших, треба ставитись з обачністю, обережно, поважати в них людську особистість і не порушувати їхні права – .

     Виховання заради щастя дитини – такий гуманістичний смисл педагогічної діяльності В.О.Сухомлинського. Першорядне завдання учителя, вважав він, полягає в тому, щоб відкрити в кожній людині творця, поставити її на шлях самобутньо – творчої, інтелектуально – повнокровної праці. – Розпізнати, виявити, розкрити, випестити, викохати в кожному учневі його неповторно – індивідуальний талант – значить підняти особистість на високий рівень розквіту людської гідності – .

     У новому тисячолітті гуманізм стає узагальненою системою поглядів, переконань і ідеалів учителя XXI століття. Зміст його практичної діяльності, її засоби, методи і способи будуть реалізовувати:

• ідею особистісно орієнтованого підходу в навчанні і вихованні;
• підпорядкування всіх дій педагога реальним інтересам учня;
• надання допомоги учневі у його саморозвитку шляхом виховання культури ставлення до самого себе, інших людей, природи, праці;
• забезпечення гармонійного і творчого розвитку кожного учня з наданням йому можливості прояву суб'єктності і самобутності;
• якомога ширше використання педагогічних вимог в опосередкованій формі (порада, прохання, довір'я, схвалення тощо, педагогічної підтримки);
• поступовий перехід від групових форм взаємодії до індивідуальної;
• емоційне забарвлення ділових відносин з учнями;
• постійний контроль у процесі ділової комунікативної діяльності;

     • подолання різних форм авторитаризму, домінування, садизму, відриву навчання і виховання від життя суспільства.

     Ствердження гуманістичного мислення передбачає розуміння педагогом суспільно – економічних і політичних змін, що відбуваються, чутливість до зрушень в особистості вихованців, їх позицій, цінностей, потреб, мотивів; невпинне переосмислення своїх освітніх дій і використання його в удосконаленні педагогічного процесу.

     Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві  повагу до учня, толерантність і справедливість, учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжує культурну спадщину, творить нові вартості, виступає співучасником зміцнення демократичного ладу.

     Професійна  компетентність, професіоналізм. Передбачають наявність професійних знань (суспільних, психолого – педагогічних, предметних, прикладних умінь та навичок). їх змістом є знання предмета, методики його викладання, знання педагогіки і психології. Особливостями професійних знань є їх комплексність (потребує вміння синтезувати матеріал, аналізувати педагогічні ситуації, вибирати засоби взаємодії), натхненність (висловлення власного погляду, розуміння проблеми, своїх міркувань).

     Професіоналізм  педагога – це сукупність психофізіологічних, психічних та особистісних змін, які відбуваються в людині у процесі оволодіння знаннями та довготривалої діяльності, що забезпечують якісно новий, вищий рівень вирішення складних професійних завдань.

     Педагогічний  професіоналізм – уміння вчителя мислити та діяти професійно. Охоплює набір професійних властивостей та якостей особистості педагога, що відповідають вимогам учительської професії; володіння необхідними засобами, що забезпечують не тільки педагогічний вплив на вихованця, але і взаємодію, співробітництво та співтворчість з ним. Для активного співробітництва з вихованцями вчителю необхідна мобілізація інтелекту, волі, моральних зусиль, організаторського хисту та вміле оперування засобами формування моральних, інтелектуальних та духовних засад у школярів. Він повинен володіти широким арсеналом інтелектуальних, моральних та духовних засобів, що забезпечують педагогічний вплив на учня. До інтелектуальних засобів належать кмітливість, професійне спрямування сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, прояв та розвиток творчих здібностей учня. До моральних – любов до дітей, віра в їх можливості та здібності, педагогічна справедливість, вимогливість, повага до вихованця – все, що складає основу професійної етики вчителя. Духовні засоби – основа його загальної та педагогічної культури.