Провідне місце в перехідному періоді економіки України до ринків

ЗМІСТ

Вступ

1 Сутність регулювання фінансового ринку: принципи, напрями, рівні та форми регулювання

2 Державне регулювання фінансового ринку України: сутність, сфери та важелі регулювання

3 Внутрішнє регулювання фінансового ринку

4 Регулювання фінансового ринку в країнах з розвинутою ринковою економікою

Висновки

Список  використаної літератури

ВСТУП

Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що висока якість фінансових активів підвищує ефективність ринку  і тим самим стимулює економічний  розвиток.

Добре відрегульований фінансовий ринок, по-перше, знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов'язують з конкретною країною; по-друге, це незамінний інструмент залучення до процесу  економічного розвитку сумарного обсягу заощаджень населення. По-третє, високорозвинений фінансовий ринок підвищує динамічність економічної системи, що дуже важливо  для схвалення населенням поступового  переходу до ринкової економіки.

Досвід  роботи на світовому фінансовому  ринку формується майже п'ятсот  років. Першими фінансовими інструментами, які формували, накопичували цей  досвід і з якими проводились  операції на грошовому, кредитному та фондовому сегментах ринку були гроші, валюта і цінні папери.

В Україні  фінансовий ринок тільки розпочинає свій розвиток. Досліджується його місце у фінансовій системі держави, особливості діяльності професійних  учасників, обґрунтовується необхідність функціонування фінансових інструментів, визначається роль держави в регулюванні  та здійсненні контролю у сфері фінансових відносин, формується законодавча база. Тому вивчення «Фінансового ринку», як навчальної дисципліни, особливо актуальне  в сучасних умовах розвитку економіки, коли державі надзвичайно потрібні кваліфіковані спеціалісти для  розвитку посередницької діяльності, з надання фінансових послуг, з  фінансового менеджменту, які повинні  вміти оцінювати всі можливі  варіанти вкладення коштів, приймати правильні управлінські рішення  в умовах швидкої зміни кон'юнктури  ринку.

Фінансовий ринок — це сфера економіки, де відчувається найжорстокіший політичний тиск, адже фінансове законодавство регулює гігантські потоки капіталу. При цьому користувачі капіталу можуть бути зацікавлені в тому, щоб приховати свої справжні наміри і рішення й деякою мірою дезінформувати ринок. На фінансовому ринку навіть репутація учасника має свою ціну. Водночас інвестори намагаються віднайти можливість заробити і докладають багато зусиль, щоб отримати угоду чи інформацію, недоступну іншим інвесторам. Вони намагаються також обмежити конкуренцію між тими, кому надали капітал. І як часто трапляється, страждають найбільш беззахисні — дрібні, індивідуальні інвестори. Будь-яка з подібних дій ставить під сумнів цілісність фінансового ринку і потребує втручання органів контролю. Тому для регулювання фінансового ринку, і особливо ринку цінних паперів, втручання держави має бути обов'язковим.

Предметом  «Фінансовий ринок» є дослідження економічного простору, на якому формуються і функціонують відносини між його учасниками з приводу купівлі-продажу фінансових активів.

Суб'єктами таких відносин є держава, інвестори, емітенти, а також фінансові посередники, які на стабільній, упорядкованій основі забезпечують перерозподіл фінансових ресурсів серед учасників ринку.

Мета курсової роботи – розглянути та зробити висновки відносно державного регулювання фінансового ринку, його суті і значення.

1 СУТНІСТЬ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ: ПРИНЦИПИ, НАПРЯМИ, РІВНІ ТА ФОРМИ РЕГУЛЮВАННЯ

Історія сучасного фінансового ринку  України почалася від дня прийняття  у 1991 р. Закону України «Про цінні папери та фондову біржу». За цей період вітчизняна система регулювання фінансового ринку пройшла три етапи, протягом яких удосконалюється законодавча база регулювання, визначаються рівні, форми, принципи, напрями та інші складові регулювання (рис. 1.1).

Перший  етап регулювання (1991-1995 pp.) характеризується тим, що головним регулюючим органом із боку держави було Міністерство фінансів, яке проводило роботу зі створення фінансового ринку, займалося його нормативно-методичним забезпеченням, реєстрацією та обліком випусків цінних паперів підприємств, наданням дозволу на здійснення посередницької діяльності з цінними паперами тощо.

Другий  етап (1995-2000 pp.) почався з прийняття Указу Президента України в 1995 році «Концепція функціонування і розвитку фондового ринку України» та законів, які були прийняті Верховною Радою України після 1995 року, направлених на створення депозитарної діяльності та втілення на вітчизняному ринку міжнародних стандартів, спроможних забезпечити розвиток всіх сегментів фінансового ринку і вийти нашим інвесторам на міжнародні фінансові ринки.

Третій  етап (2000 – до наших днів) – характеризується удосконаленням законодавчої бази фінансового ринку, створенням на правовому рівні нового його сегмента – ринку фінансових послуг. Приймається Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (2001 рік), який дає визначення фінансовим активам, фінансовій та кредитній установі, надається перелік послуг, які відносять до фінансових. У 2002 році з метою подальшого вдосконалення державного регулювання фінансового ринку, визначення ефективного механізму реалізації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі ДКЦПФР) своїх повноважень Президентом України було видано Указ «Про додаткові заходи щодо вдосконалення діяльності ДКЦПФР», де передбачено:

а) закріплення відповідних повноважень за ДКЦПФР з урахуванням прийнятих останнім часом законів України;

б) удосконалення системи управління ДКЦПФР;

в) запровадження розподілу повноважень між ДКЦПФР як колегіальним органом, її центральним апаратом і територіальними управліннями.

Рисунок 1.1 – Складові регулювання фінансового ринку

Головною  метою діяльності комісії є сприяння розвитку інвестиційно-привабливого середовища, обмеження інфляції, реструктуризація економіки, інтеграція у міжнародні фінансові ринки, досягнення соціальної стабільності у суспільстві.

Подальший розвиток фінансових установ закріплено прийняттям у 2003 році Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг (далі Комісія), в якому визначені основні завдання Комісії щодо діяльності на фінансовому ринку фінансових інститутів: ведення Державного реєстру фінансових установ, реєстру саморегулівних організацій, аудиторів, кредитних спілок, страхових компаній, затвердження ліцензійних умов їх діяльності, проведення аналізу стану та тенденцій розвитку ринків фінансових послуг тощо. Згідно із законами України Комісія має право здійснювати державне регулювання і нагляд за діяльністю страхових компаній і страхових брокерів, установ накопичувального пенсійного забезпечення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізингових і факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, ломбардів, інших учасників ринків фінансових послуг (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових міжнародних організацій, Державного казначейства України та державних цільових фондів).

У 2006 році прийнято закон «Про цінні папери та фондовий ринок», який регулює відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів, дає визначення таким категоріям, як лістинг і делістинг, емісія, випуск цінних паперів, котирування, фінансові інструменти тощо, надає класифікацію цінним паперам, характеризує професійну діяльність на фондовому ринку, визначає основні положення його регулювання та ін.

Важливим  значенням для розвитку Національної депозитарної системи (далі НДС) стало  затвердження ДКЦПФР у жовтні 2006 року Положення про депозитарну діяльність, яке визначило перелік цінних паперів, що обслуговуються у НДС, основні функції депозитарних установ, особливості депозитарного обслуговування інститутів спільного інвестування та пенсійних фондів, вимоги до складання зведеного облікового реєстру власників цінних паперів тощо. У грудні того ж року ДКЦПФР затвердила Положення про функціонування фондових бірж, яке визначає основні засади та вимоги до функціонування фондових бірж в Україні. Положення розроблено відповідно до Цивільного та Господарського кодексів України і цілої низки Законів, які мають пряме відношення до регулювання та розвитку вітчизняного фінансового ринку.

Регулювання фінансового ринку – це цілеспрямований вплив на систему взаємовідносин, що складаються на фінансовому ринку, з метою впорядкування цих взаємовідносин і забезпечення захисту інтересів осіб, які беруть у них участь.

Основною метою регулювання фінансового ринку є забезпечення гармонізації всіх видів інтересів учасників цього ринку: індивідуальних, корпоративних, державних, а також інтересів міждержавних та інтернаціональних об'єднань.

В економічній  літератури розроблені конкретні принципи регулювання фінансового ринку, які стосуються і напрямів, і рівнів, і форм регулювання на кожному  із сегментів ринку: цінних паперів, грошового, валютного, кредитного, фінансових послуг та інших.

Принципи  регулювання фінансового ринку – це основні правила, за якими відбувається цілеспрямований вплив на систему взаємовідносин між всіма учасниками ринку для підтримки їх рівноваги.

Основними принципами, на яких ґрунтується система регулювання фінансового ринку, є:

• захист законних прав та інтересів інвесторів з боку держави;
• розкриття емітентами інформації, яка необхідна інвесторам для прийняття рішень;
• рівний доступ учасників ринку до інформації;
• відображення співвідношення попиту і пропозиції через ціни на фінансові активи;
• підтримка добросовісної конкуренції між учасниками ринку;
• наявність державного органу регулювання із сталими, чітко окресленими повноваженнями;
• сприяння розвитку інновацій у галузі цінних паперів тощо.

Помилково вважати, що регулювання фінансового  ринку здійснюється виключно державою, в системі регулювання розрізняють рівні і форми регулювання (рис. 1.2).

Рисунок 1.2 – Рівні і форми регулювання фінансового ринку

Міжнародне  регулювання здійснюється міжнародними організаціями або шляхом укладення міжнародних угод щодо інтеграції окремих національних фінансових ринків, упорядкування інтернаціоналізованих сегментів ринку та проведення угод з інструментами фінансового ринку суб'єктами міжнародного права.

Державне  регулювання полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком та запобіганні зловживанням і порушенням у цій сфері і здійснюється уповноваженими державними органами та охоплює всі напрями регулювання у межах національного фінансового ринку: процедуру випуску та обігу фінансових активів; регулювання таких видів фінансової діяльності, як торгівля фінансовими активами, валютними цінностями, надання кредитних, страхових послуг, емісійна діяльність тощо; регулювання діяльності конкретних фінансових інститутів (комерційних банків, страхових, інвестиційних компаній, пенсійних фондів та інших посередників), іноземних учасників ринку.

Внутрішнє регулювання здійснюється недержавними інститутами-регуляторами (саморегулівними організаціями – СРО) за окремими напрямами та видами професійної діяльності на фінансовому ринку.

Крім  рівнів, виділяють і форми регулювання фінансового ринку, якими є пряме (правове) і непряме (економічне) регулювання.

Пряме (правове) регулювання – це система процесів встановлення норм поведінки для учасників фінансового ринку, забезпечення їх застосування, розв'язання суперечок, що виникають у зв'язку з їх застосуванням, а також притягнення до відповідальності учасників, що порушують ці норми.

Непряме (економічне) регулювання – це вплив на функціонування фінансового ринку через систему економічних важелів, застосування яких сприяє формуванню окремих умов зовнішнього середовища цього ринку і позначається на цінах, обсягах попиту та пропозиції окремих сегментів фінансового ринку, а також на ступені конкурентної боротьби між учасниками ринку.Непряме (економічне) регулювання фінансового ринку базується на використанні повноваженими органами важелів (способів) непрямого економічного впливу (таблиця 1.1).

Таблиця 1.1 – Непряме (економічне) регулювання фінансового ринку

Більшість із зазначених важелів (крім чотирьох останніх) може повноцінно використовуватися  здебільшого на рівні державного регулювання (використання першого  з них належить виключно до компетенції  центрального банку держави).

Провідне  місце в перехідному періоді  економіки України до ринкуналежить  фінансово-кредитній системі. Від  ефективності й безперебійностіфункціонування  кредитно-фінансового механізму  залежитьне лише своєчас не отримання  коштів окремими господарськими одиницями, а й темпи економічного розвитку країни в цілому. Центральною ланкою цього механізму в сучасній економіці стають банки. Одиніз найголовніших складових елементів діяльності банку — вивчення його ресурсної бази, а саме банківського капіталу, що є надзвичайно актуальним питанням, особливо на сучасному етапі.

Банківський капітал— це основа основ діяльності будь-якого банку, оскільки процеси утворення капіталу й надання позик перебувають у тісному взаємозв’язку. Тому розуміння економічного змісту банківського капіталу, значення проблем, пов’язаних із його ефективним формуванням і доцільним використанням, надзвичайно важливе, особливо для українських комерційних банків. Ураховуючи це, актуальним є моделювання кожним окремо комерційним банкомшляхів і джерел ресурсного забезпечення його діяльності. Актуальність теми визначається роллю капіталу у процесі створення та функціонування банку.

Проблеми  банківської сфери є водночас проблемами фінансової безпеки держави. Низький рівень капіталізації посилює ризики в діяльності банків, зменшує їхню здатність до перерозподілукоштів умасштабах економіки. Вивченню економічної суті капіталу банку присвятили свої праціА. Сміт, Дж.С. Мілль, А. Маршалл, Й. Шумпетер, П. Роуз, Д. Кемпбел, О. І. Лаврушин, О. І. Новопашин, Е. А. Уткін, О. М. Тавасієв, А. Н. Люкшинов, а також вітчизняні вченіА. Мороз, М. Алексеєнко, О. Васюренко, З. Васильченко, Н. Версаль, Н. Шелудько, О. Герасимович, А. Вожжов, С. Сиротян, О. Дзюблюк, Ж. Довгаль, О. Кириченко, Ж. Мартинюк, А. Ятченко та ін. Однак проблеми стратегічного банківського менеджменту та механізму його впливу на рівень фінансової безпеки держави залишаються недостатньо дослідженимиекономічноюнаукою. Капітал, хоча за розмірами він становить незначну частину банківських ресурсів, відіграє визначальну роль у процесі створення та функціонування комерційного банку. Формування власної капітальної бази є необхідною умовою його майбутньої діяльності. Однією з найсерйозніших проблем, що постають перед менеджментом банку,  є залучення та підтримка достатнього обсягу капіталу. Капітал стає захистом для коштів вкладників і кредиторів, оскільки збитки від кредитних, інвестиційних, валютних операцій банку, зловживань, помилок списуються за рахунок резервів, які входять до складу капіталу.

Розмір банківського капіталу істотно впливає на рівень надійності та довіри до банку з  боку суспільства. Саме томупроблема визначення достатності капіталу банку та методи його регулювання є однією з центральних  у міжнародній банківській практиці. З метою забезпечення процесу  реальної капіталізації банківської  системи НБУ розроблено систему  визначення категорії банку залежно  від розміру капіталу. Згідно з  цією системою всі банки належать до однієї з трьох категорій капіталу, для кожної з яких розроблено відповідну програму нарощування капітальної  бази та конкретні рекомендаціїщодо дивідендної політики банку.Система  категорійності капіталупризначена для  посилення контролюза процесом капіталізації  банків з боку НБУ та для забезпечення умов реального нарощування капіталу комерційними банками України. Ця система може розглядатися як метод централізованого управління капіталом банківської системи в цілому, основна мета якого— нарощувати капітальну базу.

На сьогодні банки в Україні можуть створюватися у формі акціонерних товариств  або кооперативних банків і вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу банку на час його реєстрації встановлюються НБУ в розмірі 10 млн. євро [1].

Метою подальшого державного регулювання банківської  діяльності є необхідність удосконалення  банківського законодавства та створення  правових умов для підвищення рівня  капіталізації банків, розвитку конкурентоспроможності українських банків, удосконалення  системи нагляду за діяльністю банків, підвищення рівня захистуінтересів вкладників і клієнтів банків тощо. Надання банківських послуг пов’язано  з постійним перерозподілом значних  грошових коштів, більшість яких залучена банкамивід інших осіб. З оглядуна це, діяльність банків уважається надзвичайно  ризиковою і тому рівень вимог, що висуваються до банків як під час  їх створення, так і в процесі  здійснення ними своєї діяльності, є підвищеним порівняно з іншими юридичними особами. Це має забезпечити  стабільністьбанківської системи  і належний захист інтересів вкладників банку.

Однієюз особливостей функціонування національної банківської  системи є висока концентрація банківського капіталу. Так, більше половини капіталу зосереджено в 18 найбільших банках. Найзначніший капітал за підсумками 2009 р. має Ощадбанк, а саме 16386350 тис.грн. (табл. 2).

Характеризуючи  правовий статус комерційних банків, слід визначити особливе місце в  банківській системі системоутворюючих  банків. Згідно з Законом України  «Про банки і банківську діяльність»  системоутворюючий банк— це банк, зобов’язання якого становлять не менше 10 % загальних зобов’язань  банківської системи[1]. На сьогодні такому визначенню може відповідати  тільки Приватбанк (за даними НБУ на 1 січня 2010 р. частка його зобов’язань  у загальній структурі склала 10,06%).

Слід зазначити, що до найбільшактуальних проблем банківського сектору належать такі:

• по-перше, це низький рівень та недостатня якість капіталу українських банків;
• по-друге, питання щодо розрахунку капіталу банків.

Міжнародні  стандарти передбачають урахування активів, які входять до капіталу банку, за ринковоюціною. Яка ціна як ринкова застосовується українськими банками за умов фактичної відсутності  активного ринку з багатьох позицій— залишається невідомою.  Протягом 2009 р. банки досить активно збільшували  свої капітали. За минулий рік їх регулятивний капітал зріс в 1,03 рази і досяг понад 135 млрд. грн. (табл. 1). Однак показник балансового капіталу в розмірі більше млрд. грн. мають лише 6 банків (табл. 12).

Велика  кількість банків мають низький рівень капіталу, і це всерйоз турбує НБУ, оскільки це свідчить або про неможливість, або небажання їх власників вирішувати цю проблему. Якщо більшість банків збільшують свій капітал, то в окремих — навпаки, спостерігається тенденція до зменшення власного капіталу.

Більше  того, загострюється тенденція розбалансованості між темпами ростукапіталів банків та обсягами х активних операцій. Такі диспропорції негативно впливають на рівень адекватності (надійності) банківського капіталу. Уцілому в банківській системі рівень адекватності на 01.01.2008 р. досяг найнижчого за останні 10 років позначки—13,92%. Зараз ситуація істотно покращується, і на 01.01.2010 р. показник склав 18,08% (на 01.02.2010 р. -19,29%). (таблиця 1).

Таблиця 1

Показники діяльності банківУкраїни[6]

Таблиця 2

Обсягвласного капіталу окремихбанківУкраїни [8]

Про покращення якості капіталу говорить зниження (хоча й незначне) частки переоцінки основних засобів - один з найбільш широко використовуваних способів для «надування» банківського капіталу (рис. 1).

Рисунок 1. Структура капіталу українських банків на 01.01.2009 р. [7]

І хоча проблему належного зростання банківського капіталу ніхто не відміняв, найважливіше те, що на сьогодні всі банки витримують установлені економічні нормативи, зокрема щодо капіталізації. На початок  нинішнього року загальна сума сплачених  статутних капіталів становила 119189 млн. грн., тобто протягом 2009 р. вона зросла на 36735 млн. грн. Загальна сума капіталу у банківській системі на 01.01.2010 р. становила 115175 млн. грн., на4088 млн. грн. менше, ніж рік тому (рис. 2).

Рисунок 2 . Динаміка балансового та статутного капіталу банківУкраїни, млн. грн. [5]

Загальний обсяг  капіталів комерційних банків України  становить 14,2% від пасивів банків (табл. 3). Для своєї роботи кожен  банк повинен мати власні кошти, основну  частину яких займає статутний фонд. I якщо статутний фонд НБУ формується за рахунок коштів державного бюджету,  то статутний фонд комерційних банків утворюється за рахунок внесків  акціонерів або учасників.

В Україні  станом на 01.01.2010 р. статутний капітал  комерційних банків становив 119189 млн. грн., що в 1,5 рази більше порівняно з 2009 р. (рис. 2). Оцінювати банківську систему  й реформувати її необхідно в  єдиному зв’язку зі станом і реформуванням  усієї економіки й особливо реального  сектору. Розвиток банківської системи, подальша капіталізація українських  банків віддзеркалюють економічне зростання  й підвищення прибутковості банківського бізнесу як виду економічної діяльності.

Починаючи з 2002 р., розвиток банківської системи  відбувався в умовах економічного зростання. Зберігалася тенденція до нарощування  банками пасивів. При цьому їхнє динамічне зростання забезпечувалось  не лише за рахунок зобов’язань (насамперед за рахунок залучення коштів юридичних  і фізичних осіб), а й за рахунок  капіталу, що, з одного боку, сприяло  підвищенню фінансової стійкості банків, а з іншого — забезпечувало банки безоплатними ресурсами.

Таблиця 3

Пасиви  банківської системи, млн. грн. [8]