Релігія, як галузь науки

Тема:  Релігія, як галузь науки 
 
 
 

План

1. Релігія, як наука. Обєкт і предмет релігієзнавчого дослідження.
2. Методологія релігієзнавства.
3. Особливості богословеньського академічного релігієзнавства.
4. Структура релігієзнавства.

           а) Філософія релігії;

           б) Соціологія релігії;

           в) Психологія релігії;

           г) Історія релігії;

           д) Порівняльне релігієзнавство.

1. Релігія, як наука. Об’єкт і  предмет релігієзнавчого  дослідження

Релігієзнавство – порівняно молода і водночас одна з найдавніших галузей гуманітарного  знання. Молода тому, що його складові почали складатися в систему знання лише в ХVІІІ-ХІХ століттях, давня, бо ж окремі знання про релігію (переважно  у богословській формі) виникають  уже в стародавніх країнах. В  тоталітарну добу релігієзнавству  взагалі було відмовлено в праві  на самостійне існування. Воно включалося в контекст т. зв. наукового атеїзму  і було зорієнтоване на філософське, історичне та природничонаукове  заперечення релігії. Ось лише в  демократичній Україні виникла  можливість конституювання єдиної академічної  науки про релігію. Це актуалізувало  питання здолання тих заідеологізованих  установок ленінізму, які розглядали релігію як опіумне явище, що, як гальмо суспільного розвитку, підлягає спростуванню, а зрештою – і  подоланню.

Будь-яка  гуманітарна наука вивчає специфічний  аспект відносин людини. Об’єктом вивчення релігієзнавства є такий особистнісний  стан людини, який можна назвати  станом самовизначення її в світі, здобуття самої себе на основі віднайдення  в собі того, що єднає її з трансцендентним, божественним. Його ще прийнято називати релігійним досвідом індивіда. Проте  в своєму функціонуванні релігія  виходить за межі свого індивідуального  буття, піддається доктринальній і  обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, входить в різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх, по-своєму при цьому організаційно оформляючись. Тому релігієзнавство у своєму предметі значно ширше, ніж у своєму об’єкті. Предметом релігієзнавства в  широкому його аспекті є, окрім природи  релігії, її функціональність в трьох  формах – віроповчальній, обрядовій  та організаційній.  

    Визначитися з об’єктом свого дослідження  релігієзнавству виявилося значно важче, ніж іншим гуманітарним наукам. Справа в тому, що описати релігію  – цей потаємний феномен духовності людини в усьому обсязі його сутності за допомогою звичних понять і  категорій не можна. Особливістю  релігії є те, що вона виступає як засіб позалогічного освоєння людиною  своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, зазнають впливу якихось вищих сил, які  не піддаються логічному вираженню  та пізнанню.

    Проте релігія – це не лише віра людини в Абсолют, що є сутністю, законом  світу, не лише віра в реальну присутність  в її житті і світі якоїсь вищої  Розумної Реальності, а й засіб  прилучення людини до цього Вищого Начала не за допомогою розуму чи обрядової  дії, а шляхом якоїсь містичної інтуїції, так званого ейдетичного бачення. Це внутрішнє бачення, внутрішній досвід індивіда, скажемо тут словами  відомого німецького філософа І.Канта, є та річ-в-собі, що, маючи індивідуальне  значення, не піддається зовні об’єктивованому  вираженню, об’єктивному формулюванню.

    Релігія орієнтує людину не на відхід від життя, гостеве перебування у цьому  світі, а на вироблення практичних рецептів, які дають можливість їй пом’якшити, компенсувати негативні вияви своєї  життєдіяльності. Навіть К.Маркс відзначав, що релігія не просто вияв безсилля людини, а й протест її проти  свого становища як стражденної  істоти, своєрідний енциклопедичний  мінімум, логіка світу в популярній формі, моральна санкція життя людини в ньому. Відтак релігія не забирає, а навпаки – стверджує в  людині людське.

    Релігія – це форма осмислення людиною  фундаментальних проблем свого  існування. Осмислення людиною самої  себе, тобто самоосягнення, виступає в ролі форми її релігійного досвіду. Дійсний релігійний досвід полягає  не в формальному дотриманні обрядових  приписів і визначених регламентацій  способу життя, а, як це слушно зауважує Е.Фромм, у “відновленні людиною  божественного образу своєї особистості”. ¹Релігія все більше починає відігравати в житті людини роль символів, ціннісних орієнтирів і морального еталону життєдіяльності. 

2. Методологія релігієзнавства

Методологія релігієзнавства ґрунтується на науковому дослідженні всіх складників, світоглядних засад і засобів впливу різних релігій.

    При дослідженні релігії використовують найрізноманітніші методи пізнання: загально філософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних  методів дослідження. Наприклад, у  соціології релігії дають плідні результати соціологічні методи, використовувані  для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільства, з  властивими їй структурою, соціальними  зв'язками, функціями. Це — вивчення документів, різноманітних інтерв'ю, анкетування; методи первинної обробки  даних, групування, ранжирування, складання  статистичних таблиць. У процесі  дослідження релігії здебільшого  вдаються до інтегрування індивідуальних методів і прийомів, що відкриває  широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.

    Тож до методів релігієзнавства відносяться  наступні:

• Генетичний метод

    Його  мета — відтворити розвиток релігії  на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приділяє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу  її еволюції. Але чим глибше занурюється  дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу  потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у  формі актуалізму (вивчення минулого через пізнання сучасності).

• Історичний метод.

    Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення  та розвитку, а також взаємодію  у цьому процесі закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізований через генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.

• Порівняльно-історичний метод.

    Активно використовуються у релігієзнавстві  й порівняльно-історичні дослідження: порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії на різних відтинках  часу, багатьох релігій, що Існують  одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку, реконструкцію тенденцій  розвитку Завдяки цьому стає доступним  багатий науковий матеріал через  зіставлення різних сторін й етапів розвитку конкретної релігії, конфесій, які існують одночасно, але перебувають  на різних етапах розвитку. На основі порівняльного  аналізу сформувалася спеціальна галузь дослідження ~- порівняльне релігієзнавство.

• Структурно-функціональний метод

    Він спрямований на розкриття структури  І функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо Виділення  елементів релігійних систем, порівняння з Іншими елементами І системою загалом  дає змогу глибше пізнати особливості  їх функціонування. Релігія в такому разі є підсистемою

• Соціологічний метод.

    Передусім він надає широкі можливості пізнання релігії як певної соціальної системи, соціальної підсистеми, що є об'єктом  зовнішніх впливів І водночас суб'єктом впливу на різні соціальні  інститути, групи, на буття людей  Соціологічний аналіз розкриває  механізм функціонування релігійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, висвітлює головні тенденції  розвитку релігійних ситуацій з урахуванням  впливів різноманітних соціальних факторів

• Типологічний метод.

    Використовуючи  його, вдається охарактеризувати історичні  типи релігій, а також типи вільнодумства. За допомогою процедур розподілу  і групування об'єктів формуються стійкі статистичні групи ознак. Інваріантність ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до відповідного типу.

• Каузальний метод

    Сприяє  пізнанню причинно-наслідкових зв'язків  виникнення й еволюції різних релігійних явищ. Головним питанням каузального  методу є "Чому релігія не може бути зрозумілою через саму себе, чому вона не є causa su'i (причина самої себе)?" Цей метод допомагає пізнати  різні релігійні та нерелігійні  форми, аналізуючи відносини людей  в процесі їх життєдіяльності.

• Філософсько-логічний метод.

    Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу об'єктом  дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.² 

3. Особливості богословського академічного релігієзнавств.

    У релігієзнавстві сформувалась ціла низка різноманітних підходів до пояснення феномену релігії. Перш за все з позиції сучасного вивчення релігії слід виділити два основні його напрями - академічне й богословське. Академічне релігієзнавство носить світський, переважно науковий (або наукоподібний) характер. На відміну від академічного, богословське релігієзнавство входить до комплексу богословських дисциплін, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Академічне релігієзнавство іноді помилково пов´язують з атеїзмом, протиставляючи його богословському. Проте світськість, академічність релігієзнавства - не вияв ворожості до релігії, як дехто прагне його тлумачити. Думати і діяти, не звертаючись при цьому до Бога, не означає бути орієнтованим проти Бога. Так само й поняття "вільнодумство" не слід змішувати з поняттям "антирелігійна (або атеїстична) думка" тому, що критикувати і заперечувати релігію можна з різних позицій (наприклад, з позиції вимоги суворішого дотримання найперших заповідей та настанов отців – засновників певної релігії). Так само сучасна людина, яка в своїй пізнавальній і соціально-практичній діяльності часто спирається на здобутки науки і не відчуває потреби в Богові, зовсім не обов’язково здатна мислити самостійно і дійсно атеїстично. Її можуть не задовольняти традиційні форми вираження божественної істини, тому її вільнодумство може мати обмежений конкретним протестом характер. З іншої сторони, далеко не кожна людина є чутливою до духовних порухів та проявів; значно простіше спиратись на чуттєву наочність, яка видається такою неспростовною та очевидною. Тому людина у своєму практичному житті часто не відчуває потреби вірити в Бога. Дійсно, який сенс має віра, якщо всі припущення існування чогось Всевишнього не піддаються перевірці, і ніякий досвід не підтверджує такого існування? Такого роду сумніви і міркування підштовхує людей до роздумів про необхідність релігії взагалі.

    Особливістю академічного релігієзнавства є  його позаконфесійність, прагнення  дотримуватись світоглядного нейтралітету та толерантності щодо релігії, - якості, які відсутні у богословському, конфесійно зорієнтованому релігієзнавстві. В  релігієзнавчому пізнанні важливо  уникнути двох крайнощів: конфесійної  односторонності при вивченні релігійного  феномену та прагнення говорити про  релігію виключно з позицій світського критицизму й нігілізму, коли релігійні  явища розглядаються як щось аномальне  для людського буття. Особливістю  релігієзнавства є також те, що релігія вивчається в усій єдності  її структури, функціональності й закономірності. Релігієзнавство не можна ототожнювати з богослов´ям (теологією) так само, як і з критикою релігії. Теологія є вченням про Бога, вибудованим  у формах тлумачень та пояснень на основі осмислення Священних книг, що розглядаються як одкровення, свідчення  Бога про самого себе. Богослов´я замикається  сферою Святого Письма. Образно кажучи, воно завмерло в часі й просторі. Основним для нього є Бог в контексті його функціонування. Тому богослов´я є вужчим за предметом своєї зорієнтованості, ніж релігієзнавство. Воно не виходить за межі слова про Бога і Божого Слова.³ 

4. Структура релігієзнавства

а) Філософія релігії

    Філософія релігії є базовим розділом релігієзнавства. Філософія в ході свого розвитку завжди робила предметом розгляду релігію (хоча, звичайно, у різних мислителів, у різних філософських напрямках ступінь розробки зазначеної проблеми неоднакова); осмислення релігії було складовою частиною історико-філософського процесу. Виділення філософії релігії, як спеціальної предметної області філософствування, відбувається у XVIII-XIX ст. завдяки працям англійського філософа Д. Юма (1711 -1776), французького філософа П. А. Гольбаха (1723 - 1789), німецького філософа І. Канта (1724-1804), німецького протестантського теолога і філософа Ф. Шлейєрмахера (1768-1834) , німецьких філософів І. Г. Фіхте (1762-1814), Ф. В. Й. Шеллінга (1775-1854), Г. В. Ф. Гегеля (1770-1831), Л. А. Фейєрбаха (1804-1872), К. Маркса (1818-1883), Ф. Енгельса (1820-1895), Е. Гартмана (1842-1906), датського теолога і філософа С. К'єркегора (1813-1855) , російського філософа В. С. Соловйова (1853 -1900) та ін

 У  XX ст. проблеми релігії отримують  розробку в творах ряду видатних  представників різних напрямків  філософії. Ці концепції різноманітні, інтерпретація релігії в них  здійснюється під кутом зору  якогось основоположного принципу - матеріалізму, екзистенціалізму, прагматизму,  позитивізму, аналітичної філософії,  філософської антропології, персоналізму, неотомізму і т.д.

б) Соціологія релігії

    Соціологія релігії як наукова дисципліна починає формуватися з середини XIX ст. В якості базових джерел соціології релігії послужили ідеї англійських філософів XVII - XVIII ст. Т. Гоббса (1588-1679), Г. Болінброка (1678-1751), французьких філософів і представників суспільно-політичної думки XVIII ст. Ш. Л. Монтеск 'є (1689-1755), Ж. Ж. Руссо (1712-1778), К-А. Гельвеція (1715-1771), особливо філософів, істориків і перших соціологів XIX ст. - Американського історика і етнографа Л. Г. Моргана (1818-1881), французького філософа і соціолога О. Конта (1798-1857), англійського філософа і соціолога Г. Спенсера (1820-1903), а також ряду вже згадуваних німецьких філософів. Засновниками соціології релігії є німецький соціолог, історик, філософ М. Вебер (1864-1920), французький соціолог, філософ Е. Дюркгейм (1858-1917), німецький філософ, соціолог Г. Зіммель (1858-1918), німецький теолог і філософ Е . Трельч (1865-1923). ⁴

      Особливий внесок у вивчення  релігії з соціологічних позицій  внесли німецький мислитель М.  Вебер (1864-1920) і французький мислитель  Е. Дюркгейм (1858-1917). Для Вебера  релігія представляє інтерес  як особливий вид мотивації  соціальної поведінки людей. Для  Дюркгейма релігія пов'язана з  функціонуванням в соціальній  взаємодії священних об'єктів.  Різниця в соціальному житті  двох різних областей - мирської  і священною є, по Дюркгейму,  головною ознакою релігії. 

в) Психологія релігії.

         Психологія релігії як наукової дисципліни формується в кінці XIX - початку XX ст. Істотний внесок в її становлення і розвиток внесли німецький психолог, фізіолог, філософ В. Вундт (1832-1920), американський психолог і філософ У. Джемс (1842-1910), німецький філософ В. Дільтей (1833-1911). У центрі уваги представника американського прагматизму У. Джемса перебувала емоційна природа релігії. Кожній людині властиво релігійне почуття, вважав він, але невіруючі вражені духовної глухотою і не можуть почути голос Бога. Величезну роль у розробці психологічного підходу до осмислення природи релігії зіграла книга У. Джемса «Різноманіття релігійного досвіду», в якій він розробив найважливіше поняття релігієзнавчого знання - «релігійний досвід». Великий інтерес для формування психологічного підходу до релігієзнавчим проблем представляють праці 3.Фрейда, К. Г. Юнга, Е. Фромма. Наприклад, Фрейд вважав, що з психологічної точки зору релігія - це ілюзія, що є відповіддю на ті нездоланні протиріччя, з якими стикається людина у своєму житті. Е. Фромм писав про подвійну природу релігії. У ній присутні як авторитарна тенденція (Бог - це сила і влада), так і гуманістична, пробуджує творчі здібності людини. Сьогодні осмислення природи та сутності релігії з позиції психології стає все більш привабливим. Так, наприклад, видатний російський дослідник Є. А. Торчинов у своїй фундаментальній монографії «Релігії світу: Досвід позамежного: трансперсональна стану і психотехніка» пише: «... вважаємо саме релігійний досвід фундаментальною основою феномену релігії як такого, саме його ми розглядаємо як першоелемента релігії зі всіма її віруваннями, догматами та інститутами. Або, що буде точніше, ми вважаємо, що в основі релігії лежать, часом, дуже глибинні, часом і більше поверхові, психічні переживання чи стану, які пізніше, в рамках вже традицією, що склалася, можуть кваліфікуватися як релігійний досвід ». І далі Є. А. Торчинов пише: «Не слід у пошуках суті релігії звернутися до того, що складає саме живе і глибинне в ній, а саме - до релігійного досвіду. Дослідження ж релігійного досвіду вимагає, за визначенням, вже не соціологічного, а психологічного підходу. ⁵

      Свого часу Галілео Галілей  зробив глибоке і дотепне зауваження, що релігія вчить нас тому, як зійти на Небо, а не тому, як небо обертається. А цей  шлях на Небо, згідно всім розвиненим  релігій, в кінцевому рахунку,  полягає в деякій психічної  (душевної, духовної - псіхе, пневма) трансформації людини, в його  духовному перетворенні, просвітління  і пробудженні його свідомості. Так стверджують релігії ». Дійсно, скажімо східні релігії - це релігії з розвиненою психотехнікою, різноманіттям духовно-містичних практик, в той час як християнству більшою мірою властива висока ступінь догматизації вчення і соціалізованості (інституалізація), хоча і воно має розвинений психотехнический досвід.

г) Історія релігії

    Поняття історія релігії має двозначний зміст. Насамперед воно фіксує реальний розвиток релігійних вірувань, культових  дій та релігійних організацій, їх місце  і роль в суспільній життєдіяльності, відображає процес формування й становлення  специфічного способу практично-духовного  входження людини в світ. Але історія  релігії це є й специфічна галузь знання, розділ релігієзнавства, що вивчає походження і розвиток релігії у  її власних відношеннях і в  загальних соціально-історичних та соціально-культурних зв’язках.

    Історія релігії як розділ релігієзнавства, подібно філософії релігії, почав формуватися раніше, ніж три інших названих його розділу. Починаючи з XIX ст. історія релігії стає областю діяльності багатьох дослідників. До них, перш за все, відносяться: англійські історики і етнологи Е. Б. Тейлор (1832-1917), Дж.Фрезер (1854-1941), німецький історик Ю. Вельгаузена (1844-1918), німецький історик і філософ А. Дереві (1865-1935), австрійський теолог, етнограф і лінгвіст В. Шмідт (1868-1954), російські історики Ф. І. Щербатського (1866-1942), В. В. Бертольд (1869-1930), А. Б. Ранович (1885-1948), Р. Ю. Віппер (1859-1954), богослов і історик А. В. Карташов (1875-1960) та багато інших. ⁶

      Історія релігії змальовує рухомий  у часі світ явищ релігії  у всьому його різноманітті, відтворює  минуле різних релігій в конкретності  їх форм, накопичує і зберігає  інформацію про численні існували  й існують релігіях. Вивчаються  походження релігії, ранні форми  вірувань (на основі даних археології, етнографії, порівняльного мовознавства та ін.) Дослідження ведуться в руслі загальної історії релігії, історії даної релігії чи конфесії, країнознавчої історії релігій та конфесій.

д) Порівняльне релігієзнавство

     Порівняльне релігієзнавство - одне з дисциплінарних утворень академічного релігієзнавства, метою якого є з’ясування особливостей різних релігійних комплексів на основі співставлення їх віроповчальних принципів, обрядових дійств, функціонування. Матеріал свій порівняльне релігієзнавство  запозичує з історії релігій, історії культури, етнографії, антропології, мовознавства, соціології тощо. Назву  цю вперше вжив німецький дослідник  Макс Мюллер в 1867 році. Саме йому належить думка, що коли ти знаєш одну релігію, то ти не знаєш жодної.

     Проте ще чітко не визначена однозначність  поглядів вчених на мету і завдання цієї науки. Одні з них порівняльним релігієзнавством користуються при  вивченні релігій народів, споріднених  за походженням або ж мовою. Інші – обмежують його порівняльно-історичним вивченням релігій народів культурних, тобто тих, які мають свою історію. Дехто предмет порівняльного  релігієзнавства зводить до дослідження  сутності релігії та її проявів.

     Саме  співставлення різних релігій дає  можливість віднайти їх спільну основу, історію розвитку, наступність і  взаємовплив. Порівняльне релігієзнавство  дає матеріал для класифікацій релігій, з’ясування тенденцій їх розвитку. Зразками таких класифікації є порівняльний аналіз різних конфесій, проведений відомими дослідниками релігій Гегелем, Тіле, Тойнбі та ін.

     Наш час – час актуалізації присутності  релігійного чинника в різних сферах суспільного життя. Образно  можна сказати, що релігія виходить за межі своєї сутності. Водночас спостерігається  поліконфесіоналізація релігійного  життя, урізноманітнення форм міжконфесійних і міжцерковних відносин. У зв’язку  з цим науковці стали більше приділяти  уваги питанням свободи буття  релігії в суспільстві, державно-церковним  відносинам, їх правовому обгрунтуванню. Конституюється ще одна релігієзнавча дисципліна. Назвемо її за аналогією право або правознавство релігії. Виокремлюються також політологія релігії, географія релігії, практичне релігієзнавство.⁷

     Список  використаної літератури. 

1. Гудима А. М. Релігієзнавство. — Т., 2002. — 262с.

2. Докаш В.І., Лешан В.Ю. Загальне релігієзнавство. — Чернівці, 2004. — 376с.

3. Дулуман Є. К., Закович М. М. Релігієзнавство. — К., 2000. — 349с.

4. Лубський В.І. Релігієзнавство. – К., 2002. – 432 с.

5. Релігієзнавство Курс лекцій / К.: Знання, 2009.- 214 c.

6. Черній А.М. Релігієзнавство. – К., 2003. – 352 с.