Релігія як соціально-духовне явище

Релігія як соціально-духовне явище

1.Основні причини виникнення релігії

2.Структура  релігії.

3.Концепції  релігії.

4.Основні  функції релігії  в суспільстві.

1.Основні  причини виникнення релігії

Проблема походження релігії  у релігієзнавстві представлена кількома концепціями і гіпотезами. Теологія, наприклад, пропонує концепцію  прамонотеїзму, що виникла на початку XX ст. Найбільш змістовно цю теорію виклав австрійський католик, патер, етнограф і лінгвіст В. Шмідт (1868—1954) у праці  “Походження ідеї Бога”, 12 томів  якої виходили з перервами впродовж 1912—1952 рр. Згідно зі Шмідтом, міфологічні  образи деміургів (від гр. — творець), першопредків, культурних героїв, небожителів  у міфах і ранніх віруваннях народів  є залишками їх первісних уявлень  про єдиного Бога-творця, і, відповідно, одвічною формою релігії було єдинобожжя. Для обґрунтування таких тверджень  Шмідт і його соратники – місіонери  зібрали величезний фактологічний  етнографічний матеріал під час  своїх численних експедицій до найменш  розвинутих народів, переважно на острови  Океанії і в Африку (наприклад, дослідження патером Шмідтом  життя племен пігмеїв Центральної  Африки, вивчення патером Шебестою умов життя племен карликів Малаккського півострова тощо). Проте вони інтерпретували ці факти теологічно, відбираючи лише ті з них, що підтверджували їхню “теорію”, і не брали до уваги такі, що їй суперечили. Істина ж полягає у  тому, що монотеїзм не є і принципово не може бути вихідним пунктом релігійної еволюції. Навпаки, він у ній —  лише етап.

Популярною у релігієзнавстві  вважається гіпотеза передрелігійного періоду в людській історії. На думку  її авторів, у людей на ранніх етапах історії не було релігійних вірувань через відсутність у них абстрактного мислення, отже, і здатності оперувати  навіть найпростішими поняттями, в  тому числі релігійними. Ця гіпотеза підтверджується науковими даними про безпосередньо предметне  мислення первісної людини, про пряме  включення її свідомості у повсякденну  практику.

Представники ще однієї гіпотези намагаються переконати релігієзнавців у недостатній обґрунтованості  перших двох позицій на підставі того, що у розпорядженні науковців  є дуже мало достовірної інформації щодо значної частини тримільйоннорічної історії антропосоціогенезу. Вони припускають  існування найпростіших релігійних вірувань вже за 40 тис. років до н. е., коли сформувався кроманьйонець, людина розумна, зі своїми характерними фізіологічними і психологічними рисами, здатна до абстрактного мислення завдяки  наявності уявлень і понять.

Таким чином, концепцію “прамонотеїзму”  можна вважати необгрунтованою  і непереконливою. Дві ж інші гіпотези стверджують про історичність релігії. З їх позицій ідея про позаземне, божественне походження релігії  є фантастичною і нереальною. Релігія  — соціальний феномен. Без людей  релігії не існує, її просто не може бути. Не боги створили людей, а навпаки, люди своїм ілюзорно-фантастичним мисленням  “створили” богів. Правий був античний філософ Демокріт (бл. 460—370 рр. до и. е.), коли стверджував, “…що існування  богів є хитрою вигадкою, насправді  їх немає. Але їхнє існування визнається лише внаслідок деяких настанов, і  що боги різні у різних місцях, відповідно до того, як кожний народ у себе це встановив, створюючи свої звичаї…”1.

Релігія — історичний, тобто не вічний, а тимчасовий суспільний інститут також тому, що все соціальне, як і природне, є мінливим. Релігійному світоглядові передує міфологічний світогляд, що його вже практично немає у цивілізованому світі. Еволюціонує і релігія. її зміни відбуваються у напрямку від простих до більш складних форм.

Релігія — не випадкове  соціальне утворення. її не нав’язано  людям спеціально ні філософами, ні жерцями, ні тиранами, ні будь-якими  шахраями, як помилково вважала більшість  мислителів минулого і як визнають деякі сучасні критики. Вона виникла  та існує закономірно, включена у  світову історію людства і  зазнає її впливу відповідно до суспільних змін.

У світовому релігієзнавстві  великого поширення набула думка, згідно з якою виникнення і функціонування релігії визначається відносинами  несвободи, залежності, обмеженості, панування  і підпорядкування між людьми, тобто тією сферою людського існування, яка у конкретний історичний час  є недоступною для управління або цілеспрямованого регулювання  і тому мислиться потойбічним, божественним покаранням за неправильну поведінку. Проте висловлюється й інша думка: релігія — результат свободи  людини, її прагнення до вищого абсолюту, бога. Більш вірогідною і правдивою  здається перша думка. Релігія не могла виникнути доти, доки у процесі  матеріального виробництва не розпочалося  створення додаткового продукту як матеріального забезпечення потреб духовної сфери життя і діяльності людей, у тому числі релігійної. Не могла релігія виникнути і  без підтримки політики, права, мистецтва, філософії та інших компонентів  духовності і духовної культури. Релігія  — результат функціонування ірраціональної для людей складової суспільних відносин. У людській історії її представлено комплексом соціальних, психологічних і гносеологічних причин.

Серед природних і соціальних причин виникнення, поширення і функціонування релігії актуальними є:

• стихійні природні і суспільні  процеси — землетруси, повені, урагани, пожежі, злидні і безправ’я людей, безробіття, епідемії;

• відчуження праці і форм власності, позаекономічний та економічний  примус робочої сили, свідоме ігнорування  дії закону зміни праці, внаслідок  чого вона з радісної творчості перетворюється на монотонний процес, що призводить до отупіння й одуріння людини;

• протилежність людей  розумової і фізичної праці, мешканців  міста і села, відсутність свободи  в межах свого класу, верстви, гільдії, цеху, касти, етносу, в результаті чого індивід перетворюється на соціальний “атом”, всього лише найменшу частину  соціальної сукупності, майже ніщо;

• однобічність розвитку індивідів  внаслідок обмеженості поділу праці  та владно-авторитарних відносин у  суспільстві;

• міжетнічні конфлікти, колоніальна  залежність, тероризм, війни і т. ін.

Перш за все релігія  виникла як результат безсилля людей  перед стихійними силами природи. Стихійними вони залишаються доти, доки не будуть пізнані їхні сутність і зміст, закономірності виникнення і дії, і доки вони не будуть поставлені на службу людству. Чим нижчою є економічна і соціальна  зрілість людей, тим більше вони залежать від сил природи; чим нижчий ступінь  їхньої свободи відносно природної  необхідності, тим більшою стає кількість  віруючих і вищим ступінь їхньої релігійності. З розвитком продуктивних сил, базису і надбудови, суспільних відносин, з набуттям людьми знань  щодо законів і закономірностей  функціонування предметів, явищ, процесів і сил природи вплив на них  релігії та їхня релігійність неминуче зменшуються аж до повного зникнення. Однак виникнення й існування  релігії зумовлене не тільки природно-соціальними, а й суто соціальними чинниками. Причиною їх живучості є не тільки релігійна традиційність, а й, головним чином, суперечливість суспільного  прогресу. На сьогодні, наприклад, досягнення науки і техніки відкривають  широкі перспективи для людського  благополуччя. Але вони ж є причиною наступних і все більш складних умов, що посилюють залежність людей  від природно-соціальних стихій. Наука  і техніка все ще не можуть захистити  людство від тайфунів і ураганів, землетрусів і повеней, посухи й  епідемій. Якщо у минулому серед  людей лютували віспа, чума, холера, то зараз — СНІД, онкологічні  та інші епідемічні захворювання. Не захищають  наука і техніка також від техногенних катастроф у ядерній енергетиці, у процесі освоєння космосу, у хімічній промисловості. Не захищають вони людство і від екологічної небезпеки, тому що управління економічними процесами залишається все ще малоефективним; навпаки, у ньому домінує нехтування законами просторової організації природи і суспільства. Пошуки захисту від такого роду небезпеки підштовхують людей до релігії. Багато лиха для життя і діяльності людей містить у собі також соціальна сфера: деспотична влада, експлуатація людини людиною, приниження людської гідності, безправ’я, голод, проституція, наркоманія, алкоголізм, демографічна криза. У світі зараз більш як мільярд людей не можуть задовольняти свої елементарні первісні матеріальні потреби: щорічно від голоду помирає до 60 млн людей; невпинно знижується народжуваність у захід пих і північних регіонах планети, проте у східних і південних регіонах відбувається певний демографічний “вибух”. Спасіння від такого роду небезпеки багато людей шукають саме у релігії.

Сподівання на релігійне  спасіння значно збільшуються під час  збройних конфліктів і воєн. Згідно з офіційними даними, за час існування  цивілізації (приблизно 5 тис. років) у  світі відбулося 14,5 тис. воєн, жертвами яких стали 4 млрд людей. Тільки підчас Другої світової війни (1939—1945), що відбувалась  на території 40 держав, загинуло 55 млн  людей, було поранено 35 млн, а 25 млн ‘її  учасників стали інвалідами. Турбота  і переживання за життя і здоров’я рідних, близьких, друзів і знайомих, які опинились у місцях бойових  дій, у полоні або в окупації, є  суттєвими чинниками навернення до релігії великої кількості  людей, значного зростання релігійності у всіх країнах світу. Отже, релігія  існує і відтворюється внаслідок  недосконалості та суперечливості системи  суспільних відносин, економіки і  політики, соціальних умов людської життєдіяльності.

До психологічних причин виникнення й існування релігії належать ті стани, процеси і механізми суспільної, групової та індивідуальної психології, що створюють можливість її відтворення і засвоєння: настрої зневіри у минулому і теперішньому; очікування з тривогою та неспокоєм майбутнього, що переобтяжене історичною пам’яттю; падіння суспільної моралі та ідеалів; масовий і колективний страх, страждання і т. ін. Люди взаємозалежні. Індивіди, коли зазнають горя, невдачі, поразки, хвороби, потребують турботи оточуючих, допомоги з їх боку, утіхи. Людей навернути до релігії значно легше коли вони не відчувають необхідних турботи, допомоги та заспокоєння.

Особливий психологічний  ґрунт для існування релігії  створює страх перед руйнівними силами природи і суспільства. Постійний  і невпинний страх послаблює  живий зв’язок людини з реальністю, спотворює її відчуття, паралізує  мислення, розсіює увагу, збуджує  хворобливі фантазії. Люди прагнуть звільнитись  від страху. З цією метою вони часто звертаються до провидців, магів, божеств. Найбільше стимулює релігію страх смерті. Думки про  смерть, тяжкі враження від кончини  рідних, близьких і друзів пригнічують  психіку, спонукають людей до пошуків  спасіння у релігійних обіцянках  безсмертя душі через воскресіння  і вічне життя після смерті. Почуття неминучості смерті може стати в індивідуальній психіці  людини домінантним, пригнітити її волю і розум, призвести до стійких  переконань за повної відсутності будь-яких реальних фактів безсмертя індивідів. Стимулюються такі почуття ще й компонентами суспільної психології, тобто тими колективними уявленнями і переживаннями, думками і нормами, цінностями і  традиціями, що примусово нав’язуються індивідам поза їх волі і бажань. Не випадково, що релігія використовує можливості цих компонентів для  впливу на віруючих і невіруючих, для  реалізації своєї стратегії прозелітизму.

Серед комплексу причин, з  яких виникають та існують релігії, особливе місце посідають гносеологічні. Вони полягають у недостатньому  знанні і помилках, в обмеженості  пізнавальних можливостей людини, у  відриві чуттєвого пізнання від  логічного, а заразом — від  практики як критерію істини, джерела  і кінцевого результату пізнання, у суперечливості всіх компонентів  пізнавальної діяльності. Сфера релігії  — сфера непізнаного або помилково  пізнаного. Позиції релігії, отже, стають вразливими завжди, коли за допомогою  науки непізнане стає пізнаним, а релігії доводиться спекулювати на таких потворних суспільних явищах, як бездуховність, техніцизм, комерціалізація, гіпертрофування гедоністичних схильностей, шаблони культури, порнографія і т. ін.

Такими є основні детермінанти релігії, виникнення й існування  якої зумовлено реальними матеріальними, соціальними, психологічними і гносеологічними  причинами. Першодетермінантними є  матеріальні причини. Однак їхній  вплив на релігію і релігійність людей опосередкований. Релігія  — результат розвитку суспільства  в цілому, його політики, моралі, права, а також саморозвитку.

2.Структура релігії

 Релігія є складною структурою, яка складається з релігійної свідомості, релігійного культу та релігійної організації.

• Релігійна свідомість – це система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенс і значення яких становить здебільшого віра у надприродне.

Віра в надприродне  є визначальним чинником релігійної свідомості більшості розвинутих релігій. Більшості, але не всіх, оскільки, наприклад, у буддизмі відсутня «віра у надприродне». Тому інтегративною рисою й невід’ємною ознакою релігійної свідомості є релігійна віра, особливістю якої є бездоказове вираження істинності релігійного вчення. Релігійна віра надає життєдайної сили всьому релігійному комплексу, вона зумовлює своєрідність процесу трансцендентування в релігії.

Віра — елемент людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Активне емоційне та оціночне особисте ставлення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості.

Віра як складова акту вольового  вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в мобілізації  її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності  логічних доказів, через сумніви.

Віра в надприродне  є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. Поширена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне  та можливість установлення з ним  певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.

Преформізм — учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, зароджуються та містять свої потенції у нижчих формах.

Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (концептуальний) і буденний.

Компонентна сфера релігійної свідомості на концептуальному рівні охоплює: а) упорядковане вчення про Бога (богів), світ, природу, людину, суспільство; б) релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції.

Релігійній свідомості теоретичного рівня властиві: символізм, алегорійність, емоційність, діалогічність.

Буденна релігійна свідомість охоплює собою сукупність понять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, звичок і традицій, пов’язаних із вірою в надприродне, зміст яких зумовлений безпосереднім відображенням умов буття людей. Релігійні погляди, уявлення, почуття мають специфічний спосіб буття і формування – культову практику. Культ (від лат. cultus – догляд, поклоніння) як один із основних елементів релігійного комплексу – система дій і засобів впливу на надприродне. Релігійний культ являє собою зовнішній бік релігії. До нього належать релігійні обряди й свята, моління, богослужіння, пости і розговини, священні амулети, ікони, талісмани, храми, капища і релігійні дії, пов’язані з ними.

Суб’єктами культу можуть бути як окремі віруючи, так і їх групи, що в ньому знаходять задоволення  своїх релігійних потреб. Конкретні форми такого задоволення у різних конфесій різні. Так католицизм і православ’я, наприклад, зберігають вірність пишній театральній обрядовості, широко і вміло використовуючи при цьому релігійне мистецтво, зокрема скульптуру, малярство, музику і спів, завдяки чому задовольняються не лише релігійні, а й естетичні потреби віруючих. Обряди ж у протестантизмі скромніші, основна увага надається індивідуальному спілкуванню віруючих з Богом шляхом молитов, покаяння тощо.

• релігійний   культ

Це — основний елемент  релігії, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, соціальних інститутів. Його специфіка виявляється не в особливих характерах, предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, що належать до культової системи, набувають у ній символічного змісту і функціонують у соціальній взаємодії.

Релігійний культ — реалізація віри у діях груп, людей, індивідів.

Культова система є сукупністю певних обрядів, які виражають особливості релігійного культу.

Обряд — сукупність символічних індивідуальних або ко-лективних дій, зумовлених звичаями, традиціями соціальної спільноти, що символізують певні ідеї,  норми, ідеали та уявлення  і спрямовані на  встановлення  певних взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

Важливою ознакою обряду є його символічний характер, головні  елементи якого — знак (рухи, які  мають певне смислове навантаження) і символ (умовне позначення змісту предмета, явища). Знак і символ мають  аналогічну структуру, яка передбачає: матеріальну форму; заповнений (позначений) предмет; певне значення або зміст. Знак — штучне утворення, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення має зовнішній формальний характер, є зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. А символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості за допомогою цілісних чуттєво сприйнятих об'єктів образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не у самих діях, а в ідеальному змісті, втіленому в ньому.

Еволюція релігійних обрядів  відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), завершившись появою молитви. Як вербальний (словесний) компонент, вона спершу входила до обряду жертвопринесення. Згодом відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

Молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюється під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Значну роль у культовій системі відіграє естетичний чинник. За допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, внаслідок чого негативні емоції трансформуються в позитивні.

• Релігійні організації

Це об’єднання послідовників певного віросповідання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення та культом, системою організаційних принципів, правил і ролей. Інколи релігійні організації визначають як систему різновидів організаційно оформлених релігійних об’єднань, що мають управлінські й виконавчі органи, чітку структуру, цілісність і єдність яких забезпечується змістом релігійної парадигми і культу. Найважливішими завданнями релігійних організацій є нормативний вплив на їхніх членів, формування у них певних цілей, цінностей та ідеалів. Це досягається виконанням ряду функцій: а) вироблення систематизованого віровчення; б) розробка системи його захисту й утвердження; в) керівництво й реалізація культової діяльності; г) контроль і здійснення санкцій щодо якості виконання релігійних норм; д) підтримка зв’язків із конкретним державним апаратом, світовими організаціями.

Набір організаційних елементів, їх взаємозв’язки у різних конфесіях різноманітні. Наприклад, у християнстві – найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії, виокремлюють три типи релігійних організацій: Церкву, секту, деномінацію. Хоча для більш повної характеристики відокремлюють ще й такі їх різновиди, як «релігійне об’єднання», «релігійна асоціація», монастир, духовний навчальний заклад тощо.

Церква (від грецьк. Kyriakon – «Господній дом») – це тип релігійної організації з складною, чіткою централізованою і ієрархізованою системою взаємодії між священиками і віруючими, що здійснюють функції вироблення, збереження, передачі релігійної інформації, організації й координації релігійної діяльності і контролю за поведінкою віруючих. Характерними рисами церкви є: 1) наявність спільного віровчення і розробленої догматики (Символ віри); 2) релігійна діяльність (культова і поза культова); 3) система управління, заснована, як правило, на ієрархічному принципі й авторитаризмі. У багатьох церквах прийнятий поділ їх членів на духовенство і мирян.

Секта (від лат. seco – розділяти або від лат. sekta – вчення, напрям) – релігійне об’єднання, що відокремилося від пануючого в країні релігійного напряму і характеризується конфліктністю з ним. Характерними рисами секти можуть бути: 1) сувора дисципліна й індивідуальне членство; 2) відособлення від інших релігійних об’єднань; 3) проповідь винятковості своєї релігійної доктрини «істинного шляху порятунку»; 4) прояв опозиційності й нетерпимості щодо інакомислячих; 5) відсутність поділу на духовенство і мирян, проголошення рівності усіх членів організації; 6) яскраве вираження прагнення до духовного зростання шляхом суворого дотримання морального кодексу і ритуальних дійств. Головною особливістю секти є прагнення зробити релігію внутрішнім світом віруючого.

Деномінація (лат. denomination – зміна імені) – проміжна ланка між сектою і церквою, що перебуває у стадії становлення. Для деномінації характерним є сприйняття різнопланових організаційних, культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними об’єднаннями і державою, тобто спостерігається тенденція до поєднання зі світом.

Отже, структурованість релігії не є чимось формальним, суб’єктивним, а навпаки, вона породжена умовами існування, функціонування і розвитку релігійного комплексу, його буттєвістю. Релігійний комплекс діє як цілісність, у кожному з елементів якої живе вся даність релігійного феномена.

3.Основні концепції релігії

 теологічна (конфесійна) концепція. Історично перша форма релігієзнавчого знання. Теологія - вчення про Бога в католицькій і протестантській традиції та богослов'я як науки про прославлення Бога в православній традиції, оскільки православ'я відкидає будь-яку можливість пізнання Бога і вважає можливим тільки його прославляння. Прихильники намагаються зрозуміти релігію зсередини, з позицій самої релігії, на основі відповідного релігійного досвіду. Релігія представляється як зв'язок людини з Богом, з Абсолютом і т.п. Термін «релігія» застосовується для позначення погляди, заснованого на вірі в те, що надприродні сили існують і що відносини з ними можливі. Зрозуміти релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина. Нерелігійного людині вона просто недоступна. Для богословсько-теологічного підходу до релігії характерно її тлумачення як особливого, надприродного явища, результату надприродною зв'язку людини з Богом. Таким чином релігія з позиції теології отримує надприродной, надчеловеческій, надсуспільний статус. Характерною для теологічного релігієзнавства є концепція релігії, представлена ​​в книзі відомого православного богослова і священнослужителя Олександра Меня «Історія релігії» М., 1994. А. Мень відстоює положення про надприродну природу релігії. Релігія, з точки зору А. Мене, є відповідь людини на прояв Божественної сутності. «Слово релігія не випадково походить від латинського дієслова Religare - що означає пов'язувати. Вона є сила, єднальна світи, міст між створеним світом і Духом Божественним ». Цей зв'язок органічно випливає з природного прагнення людської душі до спорідненої їй, але перевершує Божественної субстанції. «Не природно чи визнати, що аналогічно, як тіло пов'язане з об'єктивним світом природи, так і дух тяжіє до спорідненої йому і в той же час перевершує реальності». Цей зв'язок здійснюється за допомогою особливого виду духовного пізнання - релігійного досвіду. Релігійний же досвід можна в самих загальних рисах визначити як переживання, пов'язане з почуттям реальної присутності у нашому житті, в бутті всіх людей і всього Всесвіту якогось Вищого початку, яке спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і наше власне існування. А. Мень ні ортодоксальним православним богословом. У його роботах досить сильно прагнення подолати вузькість одностороннього конфесійного тлумачення релігійного вчення, спробувати дати концепцію релігії з загальнолюдських позицій. Тому в його концепції релігійний досвід - це не тільки досвід християн, а досвід усіх віруючих людей, це - загальнолюдський досвід «Зустріч з Богом, - підкреслює він, - відбувається в житті кожної людини. І релігійний досвід людини є досвід універсальний уселюдський. Різниця лише в тому, до якого результату приводить ця зустріч, чи усвідомлює її чоловік або проходить повз ». Кінцева мета теологічної концепції - захист і виправдання релігійного віровчення, доказ невиліковним значущості релігії для кожної конкретної людини і людства в цілому.

філософська концепція - підхід «ззовні». Філософська методологія вимагає вийти за межі релігійного досвіду, піддати релігію критичному дослідженню з позицій розуму, логіко-теоретичних і емпірично-наукових критеріїв істинності.

Філософія прагне пояснити всі  явища і процеси дійсності  з позицій виявлення її загальних  принципів і законів, визначення «сутності» речей, процесів і явищ. Для неї характерний критичний  підхід до всіх явищ дійсності, у тому числі і до релігії. Філософія, на відміну від теології, не задовольняється  прийняттям на віру, а все ставить  під сумнів. Це не означає, що вона обов'язково прагне зруйнувати колективні вірування, моральні підвалини життя людей. Філософи ставлять під сумнів все  для того, щоб перевірити наскільки  міцні ці людські встановлення, відкидають ті з них, які виявили свою неістинність, а ті, які витримали перевірку, поставити на більш міцний фундамент  знання.

 Істотний вплив на  становлення релігієзнавства справила  матеріалістична тенденція у  філософії релігії, яскравим представником  якої був німецький філософ  Л. Фейєрбах (1804 -1872). У своїх роботах  «Сутність християнства» і «Лекції  про сутність релігії» він  спробував розкрити природні, земні  коріння релігії. Релігія, за  Фейербахом - це людський продукт,  наслідок і форма відчуження  людиною своєї сутності. Л. Фейєрбах  пов'язував виникнення релігії  з безпорадністю і невіглаством  первісної людини, його повною  залежністю від стихійних сил  природи. Первісна людина обожнював  все те, від чого він залежав,  що здавалося йому чужим і  таємничим. Таким шляхом, на думку  Л. Фейєрбаха, виникли всі природні  релігії. У поняття «природні  релігії» Л. Фейєрбах включав  всі різноманітні вірування первісних  людей, а також так звані  «язичницькі релігії» (політеїзм). Більш  глибоку людську основу, на думку  Л. Фейєрбаха, мають так звані  «духовні релігії», засновані на  визнанні єдиного Бога (монотеїзм). У духовних релігіях, вважав Фейєрбах, людина обоготворяет свою Сутність  як сутність людського роду  взагалі. 

 Л. Фейєрбах прагнув  розкрити емоційно психологічні  механізми виникнення релігії.  Вирішальне значення у формуванні  релігійних образів він надавав  силі уяви, фантазії, яку називав  «теоретичною» причиною релігії.  «Кожен бог є істота, створене  уявою, образ і притому образ  людини, але образ, який людина  вважає поза себе і уявляє  собі у вигляді самостійного  істоти». 

соціологічної концепції .Засновником концепції вважається М. Вебер (1864—1920рр.). Теоретичними передумовами вивчення релігії були його положення про "Ідеальні типи соціальної дії". Вебер заперечував об'єктивні чинники розвитку суспільства і відносно релігії стверджував, що вона має власні, релігійні джерела. А тому соціологія релігії повинна обмежуватися лише вивченням мотивації релігійних уявлень, котрі історично сприяли контролю над поведінкою та триманням індивідів у покорі. Згідно з цими положеннями, Вебер, на основі залучення значного історичного матеріалу, вмотивовує думку про вирішальну роль протестантської етики у формуванні і розвитку капіталізму.

На думку іншого визначного прихильника цієї концепції —  Е. Дюркгейма (1858—1917 рр.), розуміння  людської природи принципово неможливе  без вивчення суспільства, у якому  діє людина. Інтегруючою основою  суспільства він визначає суспільну  свідомість — загальні вірування, почуття, цінності, норми. За Дюркгеймом, послаблення  згаданих вірувань і почуттів призводить до послаблення соціальних зв'язків  між людьми і у перспективі  загрожує дезінтеграцією суспільства, його розпадом.

Релігія у Дюркгейма —  це соціальне явище. Однак релігія  ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Для Дюркгейма релігійними  є всі колективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обов'язковий  для всіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність індивіда.

У даній концепції в  релігійних уявленнях та ритуалах персоніфікуються і символізуються всі соціальні  явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми  релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить висновку, що існування релігії має вічний статус, вона є необхідним елементом  в кожному суспільстві[9, c. 53-54].

біологічні та психологічні концепції шукають основу релігії в біологічних, біопсихічних процесах людини. Основа релігії - релігійний інстинкт; релігійне почуття, яке примикає до інстинкту збереження індивідуума чи групи і виступає як зброя в боротьбі за життя; ген релігійності. Релігія - це психофізіологічна функція організму; вона являє собою кульмінацію основної тенденції організму реагувати особливим чином на ті чи інші положення, в які його ставить життя. Засновник психології релігії - американський філософ-прагматист У. Джеймс (1842 - 1910). На його думку релігія корениться в емоційній сфері психіки індивіда.

 етнологічна концепція будується на основі використання етнографічного матеріалу, а для пояснення релігії найчастіше використовує ідеї культурної (соціальної) антропології. Джерело релігії - в якійсь «людську природу», властивою індивіду і утвореною комбінацією матеріальних і духовних потреб, або ж у певному культурно-антропологічному комплексі.

4.Функції та роль релігії в суспільстві

Релігія виконує цілу низку  функцій та відіграє певну роль у  житті суспільства. Функції - це способи  дії релігії в суспільстві, роль - сумарний результат, наслідки виконання  нею функцій. Виділяють декілька функцій релігії.

Світоглядна. Цю функцію релігія реалізує завдяки, насамперед, наявності в ній певного типу поглядів на людину, суспільство, природу. Релігія містить у собі світовідчуття (емоційне прийняття або неприйняття світу в цілому та окремих явищ і процесів у ньому), світовідношення (оцінку), світоспоглядання (відображення світу у відчуттях та сприйнятті), світорозуміння (пояснення світу).