Риторика і мистецтво презентації

                                                  ЛЕКЦІЯ №5

                            Риторика і мистецтво презентації

5.1.Поняття про ораторську (риторичну)  компетенцію.

5.2. Публічний виступ як важливий  засіб комунікації. Комунікативні  вимоги до мовної поведінки  під час публічного виступу.

5.3. Види публічного мовлення.

5.5. Культура сприймання публічного  виступу:

а) уміння ставити запитання;

б)уміння слухати.

5.6. Мистецтво аргументації. Техніка  і тактика  аргументування. Мовні  засоби переконування.

5.7. Презентація як різновид публічного  мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні  принципи презентації.

5.1.Термін  «риторика»  походить від грецького  слова, яке означає наука про  ораторське мистецтво, красномовство.

Риторика  -  це один з найдавніших видів  мистецтва, який виник приблизно  у 5 ст. до н.е. як відповідь на практичні  потреби суспільства. У цьому  суспільстві практичні потреби  вирішувались на Народних зборах, при  великій кількості народу слухалися  судові справи. Риторика стала необхідною для кожної людини. Її засновниками стали Платон і Арістотель. Найбільш відомі оратори того часу – Демосфен, Сократ, Перікл, Есхіл, Цицерон.

   Риторика необхідна також і в наш час. Неможливо переоцінити її роль у політиці, комерційній діяльності та у повсякденному житті. Однією з головних цілей людини, яка хоче досягти успіху, є вміння красиво і правильно говорити. Доведено: ніяка інша здатність, якою може володіти людина, не дає їй такого авторитету і можливості з такою швидкістю зробити кар'єру , як уміння гарно говорити. Сила справжнього красномовства зовсім не в тому, щоб «розтікатися мислію по древу», а в тім, щоб переконати слухачів  і підняти їх на справу.

   Отже, найважливішим засобом спілкування промовця, безумовно, є його мовлення, мовленнєва діяльність. Таке мовлення часто називають ораторською , чи публічною, мовою. Воно слугує певній цілі – пізнавальній, інформаційній, або нерідко переконанню. Тому перед промовцем постає завдання вчитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати, тобто  добре знати особливості монологічної форми мовлення.  У широкому розумінні – це вміння користуватися всіма пов'язаними з мовленням прийомами впливу на слухачів. Це «мовленнєва майстерність». У вузькому розумінні – це правильність, грамотність мови, тобто знання загальноприйнятих норм (правил) літературної мови.

  Основне практичне завдання промовця в оволодінні культурою мовлення    - навчитись точно формулювати свої думки, вдало добирати слова, граматично правильно будувати фрази, чітко вимовляти звуки та їх сполучення, правильно ставити наголос і т. ін. Тоді культура мовлення, у свою чергу, сприятиме підвищенню культури спілкування людей, що зібралися на зустріч. Взагалі, ніщо не виявляє так швидко і яскраво походження, освіту, самодисципліну й виховання, як слова, що вживаються та вимовляються.  При цьому не треба плутати характерні мовні ознаки певних регіонів країни або акцент, успадкований від батьків іноземного походження, з поганою вимовою, що бере початок від неграмотності чи недбальства. Краще говорити просто й зрозуміло. Прикрашання мови іноземними словами аж ніяк не є ознакою високої культури й освіченості, але слушно вжите рідкісне слово часто додає своєрідних барв виступу промовця. Проте це добре сприймається лише тоді, коли таке слово органічно вплітається в його мову. Якщо промовець говорить «е-е-е» та гарячкувато шукає потрібне слово, то слухачі перестають стежити за його думкою і відмовляються бути партнерами у спілкуванні. Проста й зрозуміла мова набагато  приємніша й краще сприяє встановленню дружніх взаємин, ніж невміле використання непритаманного промовцеві великого словникового запасу.

   Беззаперечно: успіх мови оратора диктує його словниковий запас. Якщо словниковий запас великий, то слова до оратора приходять якби самі по собі без особливої розумової напруги. При убогості запасу важко вчасно знайти потрібне слово. У хід йдуть прохідні фрази, думка губиться. Авторитет оратора - нульовий. В ерудованої людини запас слів -  5 - 7 тисяч. Є люди, що використовують у своїй мові до тисячі слів, а літературна героїня Еллочка    - обходилася 30 словами.

5.2. Публічний виступ.

   Публічна промова – одна з форм ділової взаємодії у формі монологу доповідача перед аудиторією. Публічна промова як компонент ділового      спілкування повинна бути не тільки переконливою, але й красномовною, доказовою, логічною, продуманою.

Вимоги до публічної промови:

1)промова  повинна бути від початку і  до кінця захоплююче цікавою  і корисною. Уважні слухачі дуже  тонко відчувають, коли оратор  вичерпав своє красномовство  і втрачають до нього інтерес;

2) промова  повинна бути складена правильно  в композиційному відношенні  і містить вступ, основну частину  і висновок.

Підготовка  до публічної промови. Публічна промова вимагає навіть від досвідчених ораторів ретельної підготовки, а для початківців це обов'язкова вимога. Підготовка промови є творчою роботою, що приносить її авторові радість й імпровізаційний азарт. До такої підготовки належить насамперед обміркована послідовність всіх етапів роботи.

Античний  риторичний канон виділяв 5 етапів підготовки і проголошення промови:

Інвенція ( лат.винахід). На цьому етапі збирають і систематизують необхідний для майбутньої промови  матеріал.

Диспозиція (лат. розташування). Автор майбутньої промови обмірковує матеріал, структурує його, пов'язує  деталі, готує коментарі до матеріалу.

Елокуція (словесне оформлення думки). У цій частині  здійснюється перша редакція ключових слів, стилістичне оформлення головної частини, формулювання виступу і висновку, остаточна редакція тексту.

Меморіо (лат. запам'ятовування). На цьому етапі необхідно подумки освоїти написаний текст, навіть вивчити його напам'ять і спробувати освоїти риторично, тобто виділити місця, де необхідно зробити паузу, змінити модуляцію голосу, скористатися жестами – надати промові індивідуального ораторського стилю.

   Для ефективного виступу з промовою діловій людині недостатньо тільки обрати  тему, необхідно подумати і про призначення промови.

З чого починати підготовку до виступу?

Задайте собі вміщені далі запитання  і сформулюйте на кожне з них  чітку відповідь.

• Яка мета мого виступу? Що я хочу донести до людей?

Тут слід добре усвідомити свої завдання, а також визначити пріоритети відповідно до результату, який ви сподіваєтесь отримати.

• Якою буде тема мого виступу?

Тема виступу мусить лежати в  площині інтересів ваших слухачів.

• Хто буде мене слухати? Що це за люди? Якою буде атмосфера

виступу — формальною  чи неформальною: люди прийдуть з власної ініціативи чи за чиїмось запрошенням? До яких слів та образів мені належить вдаватися, щоб їх переконати?

Важливо заздалегідь усвідомити зацікавленість (як і незацікавленість) майбутніх  слухачів у предметі вашого викладу. Врахуйте їхній інтелектуальний  рівень і належність до певних соціальних груп.

• Чи добре я знаю предмет свого виступу? Може, треба

переглянути допоміжні матеріали?

Це важливо насамперед у тих  випадках, коли виступаєте перед зовсім незнайомою аудиторією, скажімо, в іншому місті.

Аби більше зацікавити таких слухачів, у виступі варто скористатися місцевими прикладами та фактами  — тими, що безпосередньо стосуються людей, які сидять у залі. Тоді тема виступу стане їм ближчою, вагомішою, вони зрозуміють, що ви прийшли з  пропозиціями, від яких вони також  матимуть користь.

• Хто виступатиме до мене?

Від цього залежить досить багато. Погодьтеся, є суттєва різниця  між тим, чи Ви виступаєте: а) після  Нобелівського лауреата; б) чи одразу після людини, яку всі вважають таким собі "політичним клоуном". Це дозволить врахувати емоційний  стан слухачів і вибрати стратегію  викладу.

• Хто і як представить мене, оголосить мій виступ?

Важливе значення має і особистість, і те, що саме ця людина скаже про  вас (якими словами, з якою інтонацією), оголошуючи ваш виступ. Можливо, варто  заздалегідь приготувати для  цієї особи окремий аркушик  з  короткою інформацією про себе.

• Що я маю одягнути?

Якщо не можете вирішити, що саме одягнути, то не помилитесь, якщо оберете трохи  консервативний, традиційний стиль. Це — безпрограшний варіант.

Зміст і текст виступу. Виступ має донести до слухачів не більше 2–3 головних думок. І чим їх менше, тим ефективніше вони засвоюються.

Тому компонування тексту виступу  починайте саме з визначення ключових думок і викладу  їх на папері. Це — "фундамент" вашого майбутнього  виступу.

Потім викладіть на папері повний текст майбутнього виступу —  все, що вам хочеться сказати. Потім  скоротіть написане. Перечитайте  скорочений варіант і … ще раз  його скоротіть!

  Уникайте складної термінології, професійного "жаргону" та абревіатур. Наприклад, "…керуючись постановою Кабінету Міністрів від ….. № … ми розробили план заходів щодо…". Подумайте, людям це цікаво?

  Отож, якщо хочете, щоб вас не лише слухали, а й розуміли та поважали,  концентруйтеся на головних, вирішальних аргументах, які важливі для людей. Тому висловлюйте свої думки короткими реченнями.

   Не обтяжуйте аудиторію надмірною кількістю деталей: вони тільки розпорошуватимуть увагу слухачів.

  Іще одна порада: не вживайте "високоінтелектуальних" висловів на кшталт  "А тепер розглянемо синтетичні підходи до контент-аналізу, що його консенквентно здійснюють НДО в підготовці "драфтів" законів для комітетів ВРУ".

Традиційна схема  виступу  має наступні складові:

І. Вступ: зацікавити темою аудиторію, загострити увагу на проблемі;

ІІ. Основна частина: викласти точку  зору, засоби розв'язання проблеми, підкріпити аргументами;

ІІІ. Висновки: нагадати гостроту проблеми, викласти пропозиції;

ІV. Питання-відповіді.

  Вступ повинен бути коротким, люди сьогодні достатньо поінформовані. Тому у вступі слід чітко і зрозуміло сформулювати суть теми виступу. Слід застерегти себе від того, щоб на початку промови обов'язково розповідати смішну історію. Можна викликати усмішку, використавши посилання на виступ попереднього оратора. Відзначте якусь безглуздість. Непогано пожартувати на свою адресу. Розкажіть, як ви потрапили в якусь смішну ситуацію. Дуже грубою помилкою буде почати з вибачень типу: «Я не оратор... Я не підготувався до виступу... Мені нічого сказати..». Люди прийшли для того, щоб отримати цікаву і важливу для них інформацію. І ви, напевно, її маєте. Але навіщо ж відразу відвертати від себе увагу слухачів? Потім її нелегко буде повернути. Тому за будь-яку ціну увагу до свого виступу слід привернути одразу ж. Як це зробити?Спершу потрібно викликати цікавість слухачів. Один ректор почав свій виступ запитанням: «Чи знаєте ви, що і нині рабство існує в двадцяти країнах сучасного світу?» Цим запитанням він не тільки викликав цікавість, він здивував і вразив слухачів. «Як, рабство? У наш час? У двадцяти країнах? Це неможливо! Назвіть ці країни!». Почати виступ можна, використавши цитату з промови якогось відомого політичного чи громадського діяча, або навівши якийсь вражаючий аудиторію факт.

Основна частина. Зрозуміло, що це найбільш навантажена і об'ємна частина виступу. Адже тут йтиметься про ту інформацію, про ту ідею, яку в розгорнутому вигляді вам доведеться донести до слухачів, надихнути їх на прийняття якогось рішення. В основній частині промови дають юридичні, економічні, політичні, конкретні наукові визначення, наводять усілякі порівняння посилання на авторитети, статистичні дані.

Завершення. Це також важлива частина виступу. Над тим, як він закінчить свій виступ, повинен замислитись кожен промовець. Останні фрази виступу краще вивчити напам'ять. Ви можете допустити якісь незначні помилки в основній частині виступу, особливо якщо ви намагаєтесь без потреби не користуватися написаним текстом.

Навіщо треба  робити узагальнення-висновки сказаного? Через те, що навіть у короткому  виступі, який триває 5-10 хвилин, доповідач  може зачепити таку кількість питань, що слухачі будуть не в змозі їх усі охопити наприкінці виступу. Тому бажано узагальнити зміст свого  виступу, «розповісти слухачам, про  що все ж таки ви їм розповідали».

Слід мати на увазі, що неприпустимо завершувати  виступ фразою типу: «Ну от приблизно  все, що я хотів вам сказати. На цьому я і закінчу». Закінчуйте промову, але не кажіть про те, що ви закінчуєте. Слухачі зрозуміють це і без вас. І завжди завершуйте свій виступ раніше, ніж ваші слухачі цього захочуть, пропонують досвідчені оратори.

5 способів  «убити» себе як промовця:

- Не встановлювати візуальний контакт зі слухачами;

- Говорити з людьми зверхньо зі слухачами;

-«Подавати»  тільки факти та нічого, крім  фактів;

- Бути сумним і діловим, не виявляти емоцій, не використовувати жестів;

- Зовсім не посміхатися.

Поради для  ораторів-початківців:

• Обирайте тему, що відповідає вашим пізнанням й інтересам. Обирайте таке коло питань, підготовка до яких може дати вам більше знань, ніж мають ваші потенційні слухачі, або тему з такої області, у якій вас принаймні не менший досвід, ніж у слухачів. Доповідач повинен володіти широким кругозором і мати суспільні інтереси.
• Підбирайте доречну тему. Вибір теми залежить від місця, часу  і настрою публіки, від актуальності конкретного моменту. Офіційний привід варто іноді використовувати як вихідний пункт для розвитку обраної вами теми, яка, у свою чергу, може стати цікавішою і важливішою.
• Обирайте тему, що відповідає аудиторії. Тема має бути цікавою, важливою і зрозумілою для слухача. Це залежить насамперед від таких факторів:

1)основних  інтересів аудиторії;

2)групових  інтересів;

3)актуальних  сучасних інтересів;

4)конкретних  інтересів;

5)новизни  теми;

6)закладених  у темі полярних думок.

Обираючи  тему необхідно:

1)Перевіряти, чи викликає тема достатній  інтерес у слухача. Найважчою  для промовця є індиферентна (байдужа  ) аудиторія. Тому дуже важливим  є обрати актуальну для слухачів  тему, яка торкається їхніх інтересів  і провокує потребу підтримати  оратора. Це залежить у свою  чергу від того, чи здатен доповідач  дати відчути слухачеві, що  йдеться про термінові, корисні  й бажані дії.

2) З'ясувати, чи здатні слухачі до дії. Для відповіді на це питання необхідно порівняти не тільки інтереси аудиторії, але також її особливості: наприклад, який сенс пропонувати слухачам придбати що-небудь, якщо в них немає засобів або вони вже зробили те, про що їх просять?

3)користуватися  логічно бездоганною  аргументацією,  враховуючи при цьому емоційну  культуру слухачів та їх переконання.  Під час промови оратор може  відчувати страх перед аудиторією, зумовлений різними чинниками:  невпевненність у собі, страх,  що його не зрозуміють і  промова не сподобається слухачеві.  Наслідки цього страху вельми  прикрі – доповідач хвилюється  і  перестає володіти собою  і голосом, губиться в інформації, яку хотів повідомити, квапиться,  запинається. У таких випадках  засобом подолання цього страху  є наполегливе тренування перед  промовою і постійна ораторська  практика. Позбутися страху допомагає  погляд, звернений до аудиторії  – вона складається   з таких самих людей, і хтось жестом обов'язково викличе свою підтримку.

Звичайно, будь-яка  промова перед людьми потребує значної  підготовки. Науковці,   кращі оратори,  посилаючись на так звану теорію розумових дій

П.Я. Гальперіна, а також дослідження нейропсихолога О.Р. Лурія, рекомендують :

• готувати повний текст публічного виступу;

• надрукувати  його, прочитати для себе вголос, пам'ятаючи, що читання однієї сторінки триває в середньому 2 хвилини. Це дасть  змогу, по-перше, впорядкувати матеріал і не заплутатися в ньому і, по-друге, орієнтуватися в його обсязі та часі;

• підкреслити  найважливіші думки, ключові позиції;

• виокремлювати  основні смислові блоки так, щоб  перехід від одного до другого  був природним;

• визначити  основні думки у кожному блоці, їхню аргументацію, відповіді на можливі  запитання тощо.

На думку  досвідчених промовців, якщо так  працювати, то тоді з самого початку  текст не буде сумою окремих висловлювань, а стане цілісною структурою, в  якій виділятимуться основні і другорядні питання, сильні та слабкі сторони, суто "ораторські" та змістовні прийоми. Промовець зможе говорити спокійно, невимушено, а згодом майже і не користуватися текстом. Думка завжди краще сприймається, якщо вона втілюється у живу фразу, що народжується тут, у  процесі мовлення. Зусилля промовця витрачатимуться не на те, щоб відтворити текст, який було підготовлено заздалегідь, а на те, щоб працювати з людьми, які його слухають, переконувати їх і впливати на них.

                                        5.3. Види публічного мовлення.

   Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як: доповідь, промова,бесіда, лекція, репортаж.

                            5.4. Культура сприймання публічного  виступу:

а) уміння слухати;

б)уміння ставити  запитання.

     а) Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання характеризуються лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати нерідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Чому ми не вміємо часом вислухати і зрозуміти партнера по спілкуванню? Тому що насамперед наша увага не стабільна, вона коливається. Так звані думи спотворюють зміст повідомлень. Наш емоційний стан також відволікає увагу від того, про що говорять співбесідники, і ми відключаємося.

   Зафіксовано  навіть феномен «перцептивного перекручування». Виявилося, що люди здатні змінювати або ж узагалі не сприймати інформацію, яка їм видається небезпечною, тривожить, викликає почуття невпевненості, не відповідає уявленню про себе чи про картину світу, яка для них є надійною. Якщо людина не хоче, то може не чути критику на свою адресу, або не запам'ятати чиєсь прохання, виконати яке важко.

   Слухання  – не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, їй передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на повідомлення іншого, залежить від рівня її моральності, її культури.

   Важливе  значення мають як вербальні,  так і невербальні аспекти  слухання, передусім слухання «всім  тілом». Коли нам цікаво, ми несвідомо  повертаємось обличчям до співбесідника,  нахиляємось до нього, встановлюємо  з ним візуальний контакт, тобто  на рівні несвідомого концентрується  увага на співрозмовникові. Культурні  люди, з гуманістичними комунікативними  установками роблять це свідомо.

   Слухати  партнера і здійснювати вербальний  зворотний зв'язок можна по  різному. Розрізняють такі типи  реакцій людини на мовлення  співрозмовника: оцінювання, тлумачення, підтримку, уточнення, чуйність  і розуміння. Найчастіше маємо  справу з оцінюванням і зворотним  зв'язком, рідше – з тлумаченням  (інтерпретацією). Уточнення, підтримка  та розуміння спостерігаються  дуже рідко.

  Щоб слухання  було ефективним, відповідало високому  рівню культури спілкування, зокрема  моральної,  оцінні судження та  інтерпретації  бажано  звести  до мінімуму або краще зовсім  ним не користуватися. В іншому  разі ми починаємо начебто  «вимірювати»  думки, почуття  співрозмовника своїми мірками,  порівнювати їх зі своєю шкалою  цінностей. Водночас партнер по  спілкуванню звертається до нас  найчастіше зовсім з іншим  бажанням.

   Звичайно, це не означає, що не треба  висловлювати власну думку. Проте  завжди бажано пам'ятати про  мету слухання, особливо в тому  разі, коли співбесідник і контакт  з ним значимі для нас. Якщо  основою спілкування є інформативна  функція (наприклад, на лекції) чи функція контролю за мовленням (наприклад, при вивченні іноземної мови), то й вимоги до процесу слухання мають бути належними. У цьому разі можуть мати місце й оцінювання,  а й інтерпретація.

Розрізняють 2 види слухання: нерефлексивне і  рефлексивне. У першому випадку  йдеться про уважне слухання практично  без мовного втручання. Нерідко  саме це допомагає людям виразити свої почуття. Інколи таке слухання називають  мінімальною підтримкою. Нерефлексивне  слухання варто застосовувати тоді, коли співрозмовникові важко передати свої почуття ( наприклад, він дуже схвильований) або бар'єром у спілкуванні стає різний статус партнерів.

Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв'язку з тим, щоб досягти  більшої точності в розумінні  співрозмовника. Для цього вживаються запитання – уточнення. Вони допомагають  виявити значення, «закодовані» в  словах-повідомленнях. Використовуючи мовленнєвий етикет, загальновживані  слова, ми вкладаємо в них особистісний зміст. Перевірка правильності того, що почуто, дає змогу не приписувати  партнерові якихось власних думок, почуттів і установок щодо конкретного  питання.

 Розрізняють  чотири види реакцій людини  під час слухання: з'ясування, перефразування, відбиття почуття і резюмування.

З'ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та в постановці перед  ним «відкритих» запитань (тобто  таких, на які не можна відповісти одним словом : «Так»  чи «Ні»).

Перефразування  – це формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою визначення точності розуміння.

  Коли  йдеться про відбиття почуттів, це означає, що акцент зроблено  в процесі слухання не на  змістовній стороні мовлення  співрозмовника, а на його емоційних  реакціях. Під час зворотного  зв'язку ми робимо спробу показати  співрозмовникові, що розуміємо  його переживання. Дуже часто  це є важливим для партнера, і саме цього він чекає від  нас. До того ж такий зворотний  зв'язок може сприяти тому, що  той, хто говорить, сам краще  розбереться в своїх переживаннях. Він помітить неточність в  інтерпретації свого стану, і  це допоможе його краще зрозуміти  себе, свої почуття. Відповіді-уточнення  дають змогу певним чином узагальнити   думки та почуття відправника  інформації. Вони використовуються насамперед з метою оцінки того, чи правильно співрозмовники зрозуміли один одного. Ми кажемо: « Якщо я правильно Вас зрозумів…» Така реакція порівняно швидко приводить до взаєморозуміння та розуміння змісту проблеми.

   Резюмування  використовується, якщо під час  розмови увага переключається  на інше, нерідко другорядне питання.  Цей вид треба використовувати  в бесіді для того, щоб підбити  підсумки. Його корисно також  застосовувати в бесіді для  того, щоб підбити підсумки. Його  корисно також застосовувати  з метою попередження та розв'язання  конфліктів.

б) Особлива роль в риторичних тактиках ведення ділової бесіди належить техніці постановки питань. Уміле володіння такою технікою дозволяє отримати необхідну інформацію; володіти ініціативою в бесіді, а не пассивно відповідати на поставлені питання; не бути зайве категоричним в своїх твердженнях (на питання співбесідник частіше відповідає, ніж заперечує). Крім того, питання переконують співбесідника в тому, що ви виявляєте до нього цікавість і прагнете встановити з ним креативні відносини. Ставлячи питання, ви, тим самим, проявляєте турботу про продуктивний розвиток і поглиблення діалогу.

   Чи  говорив Сократ людям, що вони  не мають рації? Ніколи! Так  званий "Сократський метод" грунтувався на прагненні отримати від співбесідника ствердну відповідь. Він ставив такі питання, які примушували оппонента погоджуватися з ним, і він знов і знов добивався визнання своєї правоти, і, тим самим, і безліч ствердних відповідей. Сократ продовжував ставити питання до тих пір, поки опонент, не чітко розуміючи, що відбувається, приходив до того самого висновку, який люто оспорював декількома хвилинами раніше.

  Формулюйте свої питання так, щоб ваш співбесідник не міг не погодитися з вами. Якщо ви згодні з його точкою зору, підкресліть його правоту. Якщо ж ви дотримуєтеся іншої точки зору, не починайте з різкого випаду: "Ні, ви не маєте рації…" або "Ви не розумієте, що…", "Ви цього не знаєте".

"Негативна  відповідь є найбільш важкоздоланною  перешкодою, - пише проф. Оверстріт, - "Варто людині сказати "ні", як його гордість починає вимагати, щоб він залишався послідовним в своїх думках. Одного разу висловивши якусь думку, він зобов'язаний її дотримуватися".

Свою думку  постарайтеся не висловлювати в різкій, категоричній формі. Краще почати з таких реплік, як: "Чи не здається вам..", "Можливо, вас зацікавить.." і т. д. Використовуйте такі мовні формули, як: "Це ви добре відмітили", "Мені сподобалася ваша думка" і подібні. Вашому співрозмовнику важливо відчути, що ви визнаєте його переваги. Компліменту є місце в будь-якій розмові. Намагайтеся зробити його щиро.

   Пропонуємо  вам ознайомитися з типами  питань, що забезпечуютьпродуктивність  діалогу, Предрага Міцича.

Типи питань

Закриті питання.   Це питання, на які очікується відповідь "так" чи ні". Вони ведуть до створення напруженої атмосфери в бесіді, оскільки різко звужують "простір для маневру" для нашого співбесідника. Тому такі питання можна

застосовувати з конкретно визначеною метою. Вони ведуть думки співбесідника в одному, встановленому нами напрямку і націлені безпосередньо на ухвалення рішення. Закриті питання  добре замінюють питання констатації і твердження. У цьому плані найбільш вражаючими є так звані подвійні закриті питання, наприклад: "Чи слід призначити нашу зустріч вже на цей тиждень чи перенесемо її на наступну?" Така форма питання пропонує співбесідникові і третю можливість - тривале відстрочення. У постановці подібних питань криється небезпека того, що у співбесідника складається враження, ніби його допитують, центр тяжіння бесіди зміщується в нашу сторону, а співбесідник позбавлений можливості розгорнуто висловити думку.

Закриті питання  рекомендується ставити не тоді, коли нам потрібно отримати

інформацію, а тільки в тих випадках, коли ми хочемо прискорити отримання

згоди або  підтвердження раніше досягнутої домовленості, наприклад: "Ви згодні з тим, що..?"

Відкриті  питання. На ці питання не можна відповісти "так" чи "ні", вони вимагають якого - небудь пояснення. У питаннях такого типу використовуються слова "що", "хто", "як", "скільки "чому". Приклади таких питань: