Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище

                                                          ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Право. Економіка. Політика. Оперативна діяльність спецслужб.

Їхній взаємозв’язок і взаємовплив

Розділ 2. Міжнародні відносини. Зовнішньополітична практика.

Міжнародне право і розвідувальна діяльність. Їхній взаємозв’язок і взаємовплив

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

    Не зважаючи на дуже поширене при висвітленні спеціальних тем застосування ЗМІ, відкритими спеціальними науково-популярними та фаховими виданнями таких понять як: „розвідувальна діяльність”, „шпигунство”, „таємні операції”, „підривна діяльність”, „ідеологічні диверсії”, „оперативна діяльність спецслужб”, „контррозвідувальна діяльність”, „оперативно-розшукова діяльність правоохоронних органів”, у наукових колах немає систематизованого уявлення про етимологію і гносеологічні корені змісту цих понять. Саме це призводить до недооцінки та спрощеного висвітлення сучасних глобальних, геополітичних, світових процесів, проблем і тенденцій суспільно-політичного розвитку суспільств, особливо посткомуністичних держав.

    У зв’язку з тим, що за своєю специфікою порушена проблема визначається як міждисциплінарна, то звичайними загальноприйнятими поняттями окремо взятої наукової галузі визначити всі її специфічні особливості неможливо. Дана обставина потребує вжиття професійної мови, тобто введення в загальний науковий обіг деяких спеціальних понять, які використовуються у вузькому колі фахівців зі спецслужб і правоохоронних органів у всіх державах світу.

    Так, вивчення базового матеріалу свідчить, що під час проведення аналітичної роботи та фахової оцінки важливе місце займає свідоме неупереджене розуміння дослідником природи виникнення і механізму взаємодії сукупності економічної, політичної, ідеологічної, соціальної, криміногенної та інших видів обстановок. Зазначену сукупність обстановок у спецслужбах і правоохоронних органах фахівці всіх без винятку держав визначають (з незначними розбіжностями у змісті) через поняття „оперативна обстановка”.

    Якщо розглянути це поняття детальніше, то виходить, що первісне поняття „обстановка” – це, насамперед, стан і характер умов виробництва; значення, місце і роль інтересів політичних сил у конкурентній боротьбі; розстановка політичних сил на міжнародній арені, в регіоні, в окремій державі, організації і т. ін. на певний момент часу.

    Оперативна обстановка складається із елементів економічної, політичної, ідеологічної, соціальної, криміногенної та інших видів обстановки в тому чи іншому суспільстві або регіоні. Зазначені види обстановок у даному випадку виступають як чинники, основоформуючі передумови оперативної обстановки. На формування характерних рис оперативної обстановки в сфері забезпечення безпеки держави, суспільства, людини і громадянина у середині країни та на міжнародній арені активно впливають внутрішні та зовнішні чинники у вигляді діяльності головних (генеральних) суб’єктів в особі вищих посадових осіб держав, транснаціональних фінансово-промислових, валютно-банківських об’єднань, економічних і науково-виробничих корпорацій, керівників і впливових активістів транснаціональних таємних елітарних співтовариств та підпорядкованих ним виконавчих суб’єктів в особі структур зовнішньополітичних відомств (дипломатичні служби посольств, консульств, військових місій, культурних, науково-технічних аташе, мовно-культурних центрів),загальнонаціональних державних спецслужб, спецслужб недержавних приватних підприємницьких структур (від транснаціональних корпорацій до середніх і дрібних),правоохоронних органів, зокрема кримінальної, податкової поліції тощо. Одночасно в цій сфері оперують також різного спрямування і потужності мафіозні структури, організовані злочинні угруповання, окремі впливові злочинні авторитети, а також інші різновиди латентних об’єднань тощо.

     Таким чином виходить, що оперативна обстановка – це складне поняття, котре визначає характер умов, в яких діють:

        правоохоронні органи, спецслужби (розвідка і контррозвідка), дипломатичні служби, інші державні органи, відповідальні за правопорядок, громадську, державну, економічну, інформаційну та інші види національної безпеки, захист життєво важливих інтересів суспільства та оборону держави;

        представники організованих злочинних угруповань, латентних структур;

        учасники міжцивілізаційної, міжнародної і регіональної економічної, науково-технічної, політичної, ідеологічної, військово-стратегічної конкуренції; релігійного та міжетнічного протистояння;

        інші учасники міжнародних і внутрідержавних суспільних відносин.

    Всі учасники відносин, що відбуваються в певній оперативній обстановці, поділяються на генеральних і виконавчих суб’єктів. У теорії міжнародних відносин до генеральних суб’єктів відносять держави, міжнародні, державні та недержавні організації, латентні співтовариства і навіть фізичних осіб з високим міжнародним авторитетом.

    Серед всіх учасників міжнародних і внутрідержавних суспільних відносин особливе місце займають так звані виконавчі суб’єкти (насамперед, спецслужби, правоохоронні органи), які забезпечують сприятливі та безпечні умови реалізаціїгенеральними суб’єктами стратегічних і поточних завдань щодо досягнення визначених цілей, захисту національних чи корпоративних інтересів, реалізації перспектив стратегії розвитку націй, народів, держав, міждержавних об’єднань, транснаціональних угруповань, цивілізацій.

    Дослідження порушеної проблеми свідчить, що більшість іноземних фахівців з питань діяльності спеціальних служб визначають розвідувальну діяльність як різновид оперативної – агентурно-оперативної діяльності, котра здійснюється щодо іноземного партнера. Відомий її антипод – контррозвідувальна діяльність – часто визначається внутрішньою розвідкою. Звідси дуже часто у назвах розвідувальних органів ми можемо побачить слово „зовнішня” – Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗРРФ), Служба зовнішньої розвідки України (СЗРУ), Головне управління зовнішньої безпеки Франції (ДЖСЕ). У зв’язку з тим, що нині умовний розподіл на внутрішню (контррозвідку) і зовнішню розвідку за принципом юрисдикційних повноважень на національній території та в іноземних державах у більшості іноземних спецслужб не дотримується, то дуже часто не можна однозначно визначити, хто в даному випадку оперує.

     Приміром, французька ДЖСЕ часто в супереч нормативним приписам проводить окремі оперативні заходи на національній території, а французька контррозвідки ДСТ – за кордоном, зокрема по терористичних організаціях, наркосиндикатах, інших організованих транснаціональних злочинних угрупованнях, тоталітарних сектах, які управляються із-за кордону. Однією з причин такого положення є потреба в досягненні найвищої конспірації в проведенні оперативних заходів і наявність традиційної конкуренції розвідки та контррозвідки за право бути „першою” в оточенні керівника держави.

    Виходячи з цього, автор статті вважає за доцільне застосовувати узагальнюючий термін оперативна (агентурно-оперативна, конспіративна, таємна, прихована) діяльність, якщо це стосується однаково як розвідки, так і контррозвідки.

Розділ 1. Право. Економіка. Політика. Оперативна діяльність спецслужб. Їхній взаємозв’язок і взаємовплив

      Розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність як специфічний вид суспільної діяльності відбувається у відповідній оперативній обстановці, на яку визначальний вплив здійснюють політика, економіка і право. У свою чергу, політика, економіка, право і оперативна діяльність як суспільні явища утворюють особливу систему взаємозв’язків, взаємозалежності та взаємовпливу. Практика свідчить, що кожен аналітик або вчений, який береться за дослідження природи та механізму формування оперативної обстановки, в якій здійснюється оперативна діяльність, має спиратися на наукові положення щодо взаємозв’язку права, економіки, політики, розробленими в теорії держави і права.

     Саме взаємозв’язок і взаємозалежність зазначених соціальних явищ породжує умови для виникнення і розвитку іншого суспільно-політичного явища – оперативної (розвідувальної / контррозвідувальної) діяльності, що за своїми характерними рисами визначається як таємна, конспіративна, прихована, негласна, котра призначена для здійснення „делікатних” заходів, пов’язаних з порушенням загальноприйнятих моральних, етичних, правових норм, виходом за межі правомірної поведінки, а також в окремих випадках зі здісненням навіть злочинних діянь. Характер їхнього взаємозв’язку і взаємовпливу є головною передумовою формування характерних рис умов реалізації спецслужбами завдань, тобто – оперативної обстановки.

    Так, право „живе” в оточенні різних соціальних явищ, котрі впливають на нього, але останні також відчувають його зворотній вплив. До них належать економіка і політика, а також один із різновидів політичної практики їх реалізації – розвідувальна і контррозвідувальна діяльність. У зв’язку з цим вивчення механізму формування оперативної обстановки потребує наукового розуміння особливостей і принципів визначення характерних рис природного взаємозв’язку та співвідношення „права – економіки – політики – оперативної (розвідувальної / контррозвідувальної) діяльності”.

    У теорії держави і права економіка в широкому значенні цього поняття – це одна із сторін матеріального виробництва, інша –соціальна сфера, котра забезпечує існування і відновлення фізичного життя людини. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об’єктивною основою формування права. Так, лише в сполученні з юридичним елементом виникає, приміром, право на власність як соціально-економічне явище. З цього виходить, що лише юридичний зв’язок між ними переводить це соціально-економічне явище в правову площину.

     Таким чином, певним економічним відносинам відповідає певна правова форма, котра їх закріплює. Економіка впливає на право безпосередньо або опосередковано – через державу, політику, правосвідомість тощо. Безпосередній вплив економіки уособлюється в праві держави розпоряджатися засобами виробництва, котрі знаходяться в її володінні. Найбільш типовим є опосередкований вплив економіки на право. Це виявляється у визначенні державою розміру податку, мінімального розміру заробітної платні, строку відпустки, встановлення правил економічної і технічної безпеки, правил поширення інформації та доступу до конфіденційних даних тощо.

    Зворотна дія права на економіку відбувається трьома основними способами:

        право закріплює економічні відносини, котрі склалися; гарантує їхню стабільність (право як закріплювач);

        право стимулює утворення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього існують відповідні умови (право як стимулятор);

        право підтримує і охороняє чинні економічні відносини,особливо ті, що знов виникли (право як охоронець).

   Таким чином, сутність першого способу полягає в тому, що необхідність правової форми регулювання певних економічних відносин об’єктивно породжується економічними потребами суспільства. Виступаючи як закріплювач відносин, що склалися в економіці, право забезпечує їх стабільність. Право відповідає матеріальним умовам життя, обумовлене ними, фіксує їх. Воно не може бути вище рівня економічного розвитку суспільства.

     Реальне життя свідчить, що міжнародна економічна конкуренція, як правило, створює проблеми, котрі неможливо вирішити з партнерами чи конкурентами в звичайних правових межах на підставі положень чинних міжнародних чи національних правових норм. Не даремно в економічній і юридичній науці є таке поняття як „недобросовісна конкуренція”. У даному випадку суб’єкти міжнародних чи внутрішніх національних економічних відносин, як правило, застосовують один до одного таємні (оперативні, розвідувальні або контррозвідувальні) заходи для отримання необхідних переваг, що передбачає порушення вимог права. У даному випадку виникає конфліктна взаємодія між національним і міжнародним правом, котра дозволяє представникам спецслужб відходити від цивілізованої публічної міжнародної практики та через відповідну політику правлячих кіл у галузі права здійснювати розвідувальні та контррозвідувальні оперативні (конспіративні, таємні) заходи щодо іноземних партнерів і навпаки, в межах норм внутрішніх підзаконних актів, санкціонованих вищими посадовими особами держави, нехтуючи певними цивілізованими нормами, закріпленими в праві.

     Виходить, що національні (або корпоративні) економічні інтереси починають домінувати над правом і впливати на нього, створюючи певні „правові” умови для майже необмеженої свободи дій спецслужб. Таким чином, розвідувальна чи контррозвідувальна діяльність через економіку впливає на право, тобто через потребу забезпечення правових умов реалізації оперативних завдань щодо захисту національних чи корпоративних економічних інтересів економіка впливає на право, принижуючи його роль у суспільних відносинах. Останнє безумовно веде до розбещування суспільної моралі та правового нігілізму, зокрема серед кадрових співробітників спецслужб та їхніх конфідентів (негласних помічників).

    Другий спосіб полягає в тому, що в умовах трансформації економічної системи суспільства право може виступати як певний стимул розвитку економічних відносин, а діяльність спецслужб, зі свого боку, в економічній сфері – як гальмо.

    Так, право не може нав’язувати ринкові відносини, проте може сприяти, створювати правову основу виникнення передумов їхньому зародження і розвитку, стримуванню можливих негативних тенденцій і процесів. Воно здатне зняти перепони на шляху до ринку, створити додаткові економічні стимули, закріпити економічні основи ринкової динаміки, визначити коло суб’єктів ринкових відносин і т. ін. Проте, нові, більш розвинуті за своїм змістом виробничі відносини, не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені необхідні матеріальні передумови.

    Загальновідомо, що тривалий час за завданням політичного керівництва СРСР розвідувальна і контррозвідувальна діяльність радянських спецслужб стримувала утворення відповідних матеріальних передумов ринкових умов в Україні. Лише після приходу до влади політиків з ринковою орієнтацією, після виявлення відповідної політичної волі з боку правлячих кіль і більшості інших політичних сил у суспільстві розпочався процес трансформації економічної системи України. У даній ситуації право не лише стимулювало забезпечення, а й закріплювало економічної свободи, розвиток права приватної власності, затвердження рівноправ’я форм власності, захист бізнесу від надмірного регулюючого впливу держави, зокрема в особі її спецслужб тощо.

    Третій спосіб зазначає, що право впливає на економіку (одночасно на розвідувальну діяльність у сфері економіки), виступаючи як охоронець існуючих економічних відносин. Це виражається в забороні законом нецивілізованих способів ведення господарства і комерції, у застосуванні санкцій в разі недобросовісної конкуренції, зловживання рекламою, товарними знаками, правом доступу до інформації, протекціонізмом тощо. Це виявляється в регламентації порядку вирішення господарчих справ і спорів, у праві відновлення порушеного стану речей, відшкодування збитків, встановлення юридичної відповідальності, насамперед матеріальної – за волею потерпілої сторони. У даному випадку національне право віддає пріоритет у розширенні повноважень контррозвідці власної держави щодо посилення заходів протидії розвідкам іноземних партнерів і конкурентів.

    Таким чином, розвиваючись у певній мірі під впливом економіки, право, зі свого боку, надає зворотній вплив на економіку і оперативну діяльність спецслужб – або сприяє її цивілізованому розвитку, прискорюючи економічні процеси, або гальмує поступовість їх руху вперед. Гальмування відбувається в тому випадку, коли економічні вимоги в праві віддзеркалюються у викривленому вигляді. Цьому може сприяти також й розвідувальна та контррозвідувальна діяльність спецслужб, котрі додержуючись політичних настанов правлячої еліти можуть проводити заходи щодо дискредитації починань шляхом спрямованої дезінформації, що, як правило, негативно відбивається на розвитку відносин між економікою і правом.

    Політика – це певні напрямки діяльності держави або певних угруповань сил, об’єднаних на підставі спільних корпоративних інтересів; це система відносин між людьми та їхніми об’єднаннями щодо вирішення питань влади, держави, демократії.

    За аналогією – розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність як різновид політичної практики, тобто специфічний спосіб реалізації політики, також є системою відповідних відносин між суб’єктами політичної діяльності. Іншими словами – це спосіб функціонування системи специфічних негласних відносин між людьми та їхніми об’єднаннями, котрі спрямовані на досягнення не прозорими публічними, а прихованими, конспіративними способами і методами „делікатних”, „непопулярних” цілей чи задоволення нецивілізованими, неправомірними чи навіть злочинними способами власних корпоративних потреб або інтересів. Таємні технології, насамперед, розвідувальної діяльності породжуються специфікою боротьби за владу та її утримання. Участь у справах держави чи іншого суб’єкта міжнародно-правових відносин, формування і функціонування інститутів влади (котрим є також і спецслужби) – це сфера політики, як наслідок – на неї поширюється також й розвідувальна діяльність.

   Поняття політики охоплює як цілі та принципи діяльності зазначених суб’єктів політики‚ так й методи та засоби їх здійснення. Політика має відношення до найрізноманітніших сфер життєдіяльності суспільства. Тому поряд із загальним поняттям політики існують спеціальні поняття‚ які охоплюють ту чи іншу сферу. При класифікації політики на її окремі види у відповідності з окремими сферами життя держави найбільш важливе значення має її поділ на внутрішню та зовнішню. Зовнішня політика включає сукупність цілей та засобів діяльності держави у сфері її взаємовідносин з іншими державами та народами‚ а нині – з міжнародними організаціями. Зовнішня та внутрішня політика держави мають єдину основу‚ в якості якої виступає суспільний устрій даної держави. Тому‚ не зважаючи на всі свої специфічні особливості‚ зовнішня політика має ті ж самі‚ що й внутрішня‚ найбільш істотні ознаки‚ однаковий суспільний зміст.

    Оскільки для підтримання існуючого в державі суспільного устрою першочергове значення має її внутрішня політика‚ міжнародні відносини у даному випадку є вторинними за сутністю. Зовнішня політика держави являє собою продовження її внутрішньої політики: вона має на меті посилення суспільного ладу даної держави шляхом посилення її положення у системі держав та захищає на міжнародній арені життєво важливі інтереси нації. Зовнішня політика тісно пов’язана із практикою реалізації внутрішніх і зовнішніх завдань суспільного розвитку. Зовнішня та внутрішня політика направляються та контролюються одними й тими ж вищими органами держави: главою держави‚ урядом‚ вищим представницьким органом. Спеціальні ж органи держави‚ які безпосередньо здійснюють зовнішню політику‚ функціонують у порядку‚ встановленому Конституцією, законами держави, внутрішніми відомчими підзаконними актами.

    Так, у Законі України „Про Службу зовнішньої розвідки України” визначено:

Стаття 1: Служба зовнішньої розвідки України є державним органом, який здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах.

Стаття 2: Правову основу діяльності Служби зовнішньої розвідки України становлять Конституція України, Закон України „Про розвідувальні органи України”, цей та інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 3: На Службу зовнішньої розвідки України покладається:

        добування, аналітична обробка та надання розвідувальної інформації Президентові України, Голові Верховної Ради України, Прем’єр-міністрові України та іншим визначеним Президентом України споживачам;

        здійснення спеціальних заходів впливу, спрямованих на підтримку національних інтересів і державної політики України в економічній, політичній, військово-технічній, екологічній та інформаційній сферах, зміцнення обороноздатності, економічного і науково-технічного розвитку;

        участь у забезпеченні безпечного функціонування установ України за кордоном, безпеки співробітників цих установ та членів їх сімей у країні перебування, а також відряджених за кордон громадян України, які обізнані з відомостями, що становлять державну таємницю;

        участь у боротьбі з тероризмом, міжнародною організованою злочинністю, незаконним обігом наркотичних засобів, незаконною торгівлею зброєю і технологією її виготовлення, незаконною міграцією;

        вжиття заходів протидії зовнішнім загрозам національній безпеці України, життю, здоров’ю її громадян та об’єктам державної власності за межами України.

У Законі України „Про Службу безпеки України” визначено:

Стаття 2: Метою контррозвідувальної діяльності є:

        попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України;

        припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України,

        усунення умов, що їм сприяють, та причин їх виникнення.

Завданнями контррозвідувальної діяльності є:

        добування, аналітична обробка та використання інформації, що містить ознаки або факти розвідувальної, терористичної та іншої діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;

        протидія розвідувальній, терористичній та іншій діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;

        розроблення і реалізація заходів щодо запобігання, усунення та нейтралізації загроз інтересам держави, суспільства та правам громадян.

Стаття 3:  Правову основу контррозвідувальної діяльності становлять Конституція України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цей та інші закони України, а також прийняті відповідно до них нормативно-правові акти.

Стаття 4: Основними принципами контррозвідувальної діяльності є: законність; повага і дотримання прав та свобод людини і громадянина; позапартійність; безперервність; конспірація, поєднання гласних та негласних форм і методів діяльності; комплексне використання правових, профілактичних та організаційних заходів; адекватність заходів щодо захисту державної безпеки реальним і потенційним загрозам; взаємодія з органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами; підконтрольність та підзвітність відповідним органам державної влади в межах, передбачених законом.

Стаття 5: Право на здійснення контррозвідувальної діяльності. „Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності є Служба безпеки України.

Окремі контррозвідувальні заходи виключно в інтересах забезпечення охорони державного кордону України, посадових осіб, стосовно яких здійснюється державна охорона, а також забезпечення безпеки своїх сил і засобів, інформаційних систем та оперативних обліків можуть проводити розвідувальні органи України та Управління державної охорони України, яким законами України „Про оперативно-розшукову діяльність” та „Про розвідувальні органи України” надано право здійснювати оперативно-розшукову чи розвідувальну діяльність.

Правоохоронні та інші органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації України, незалежно від форми власності, в межах, визначених законами України та іншими нормативно-правовими актами, сприяють органам і підрозділам Служби безпеки України у проведенні контррозвідувальної діяльності в інтересах забезпечення державної безпеки.

   Здійснення контррозвідувальних заходів іншими суб’єктами, крім визначених цим Законом, забороняється.

   Аналогічні положення містяться в законодавчих актах США, Німеччини, Великої Британії, Франції, Росії, Китаю та інших держав.

   Так, декрет Президента Франції № 82-306 від 2 квітня 1982 року визначає функції служби загальнодержавної розвідки — Головного управління зовнішньої безпеки (ДЖСЕ – DGSE – Direction Gйnйrale de la Sйcuritй Extйrieure): „Стаття 2. Першочерговим завданням Головного управління зовнішньої безпеки є добування в інтересах уряду в тісній взаємодії з іншими відповідними структурами відомостей, які становлять інтерес для безпеки Франції, та їх використання, а також викриття і припинення поза територією країни шпигунських дій, спрямованих проти французьких інтересів з метою попередження негативних наслідків”.

   DGSE – найбільш чисельна і могутня загальнодержавна розвідувальна служба Франції, яка здійснює свою діяльність по трьох основних напрямках: зовнішня розвідка – добування розвідувальної інформації (переважно агентурним шляхом) з широкого спектра питань в інтересах національної безпеки, зовнішня контррозвідка – викриття та попередження шпигунської та іншої розвідувально-підривної діяльності з боку іноземних держав та проведення спеціальних операцій. Крім того, DGSE може виконувати безпосередньо окремі персональні завдання Президента або прем’єр-міністра Франції. Після 1990 року її щорічний бюджет розподіляється таким чином: на дипломатичну та політичну розвідку 50%‚ на військову та економічну – по 25%.

    Основним завданням Управління захисту і безпеки МНО Франції (УОБ – DPSD – Direction de la protection et de la sйcuritй de la Dйfense) як відомчого органу (військової контррозвідки) є запобігання проникненню агентури іноземних розвідок та „комуністичному впливу на французьку армію” – протидія шпигунству‚ саботажу та диверсії‚ а також викриття фактів таємних транспортів зі зброєю‚ оперативне спостереження та розробка пацифістських і антимілітарних угруповань. У 1983 році оперативні співробітники, зайняті стеженням за військовослужбовцями, були переорієнтовані на забезпечення фізичної безпеки військових об’єктів.

   Діяльність щодо викриття, попередження та припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних держав на території Французької Республіки виконує головна загальнодержавна контррозвідувальна служба – Управління спостереження за територією („безпеки території”, ДСТ – DST – Direction de la Surveillance du Territoire).