Розвиток ораторського мистецтва в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП............................................................................................................2

РОЗДІЛ 1. ШЛЯХИ УКРАЇНСЬКОГО ОРАТОРСЬКОГО СЛОВА ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

1.1. Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій……………......................................3

1.2.Судове красномовство ХІХ-ХХ ст. та його яскраві представники..10

РОЗДІЛ 2. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ…………………………………………………………………………17

ВИСНОВКИ...........................................................................................21

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ........................................22

ВСТУП

ХІХ—ХХ століття не може бути охарактеризоване як період бурхливого розквіту ораторського мистецтва, проте і цей проміжок часу має свої особливості.

Так, з розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним використовують і живе слово. Водночас ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом позбавляють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необхідну в діалозі.

Щодо української риторики, то у  XIX столітті риторика в Україні переживала занепад через утиски українського слова. У кінці XIX — на початку ХХ століття інтерес до риторики відновлюється через активізацію політичного життя. У цей час у красномовності переважають політичні жанри. Цікавість до риторики занепадає з установленням тоталітарної систем, для якої була характерна офіційна риторика зі своїми усталеним засобами.

РОЗДІЛ 1. ШЛЯХИ УКРАЇНСЬКОГО ОРАТОРСЬКОГО СЛОВА ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ.

1. Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій.

Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвитку українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.

У східній Україні майже  цілковито запанувала російська  мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в  часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з  дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет  мужицкие слова"[4, с.146].

Але пробудження національної самосвідомості та політичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола":

"Після київської справи  були заборонені всі твори  обвинених, а цензура і шпіонство  почали страшно лютувати проти  України; не лише українським  книжкам не дозволено являтися  на світ, але переслідувано навіть  наукові статті про Україну  на російській мові; самі назви  "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина"  уважано за нелояльні"[4, с.148].

Та водночас такі видатні  вчені, як М. Максимович і М. Погодін  довели, що українська мова не є якимось "діалектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все розбивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 p., в якому стверджувалося, що "никакого малороссийскаго языка не было, нет  и быть не может" і тому подібних документів розвиток українського ораторства став дуже утрудненим [7, с.443].

Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Україні. Ось красномовний випадок: "Важка  справа була з мовою. Майже вся  інтелігенція в Галичині вживала  вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти вирішили вживати рідну мову - і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!" [1].

Проте, життя висувало й  непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної самосвідомості і, певною мірою, пробудження  українського риторичного слова. Цікавою  постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослов'я, львівський митрополит, посол до Віденського  парламенту, який був одним із засновників  Головної Руської Ради у Львові (1848 p.). У маніфесті цієї організації  було яскраво змальовано прагнення  українства до політичного самовизначення; він закінчувався гаслом "Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом". Залишився він в історії  української риторики як автор численних  проповідей [11, с.189].

Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії  та Україні після відміни кріпацтва, так само, як і в Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, спричинилося деякому піднесенню ролі риторики, зокрема у сфері судового красномовства. Суспільно-політичні  процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя.

Наприклад, запровадження  суду присяжних і розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, що посіло помітне місце  в суспільстві, яке поступово  звільнялося від архаїчних норм політичного життя, розвивало юстицію, засновану на засадах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності й недоторканності особи.

У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина України, "ораторське мистецтво не мало можливості розвинутися всебічно: для політичного  красномовства не давала простору форма  правління, а судове отримало змогу  для застосування лише в останній час, після судової реформи [5, с.134].

Але судова реформа 1864 р. в  Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяжних  і, звичайно, певному розвитку судової  риторики (переважно російськомовної). Після згаданої судової реформи  та запровадження суду присяжних  широкої популярності набирають  видатні судові оратори, які чинили великий вплив на розвиток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін.

Західна Україна, що перебувала тоді на правах культурно-національної автономії, запровадженої Віднем, сміливіше  підносила українське слово - тут  воно не було заборонено, як в Російській імперії. Разом з тим освічені західні українці вільно володіли німецькою  й іншими мовами Європи. Достатньо  пригадати блискучі виступи І. Франка в австрійському суді.

Українське судове красномовство XIX-XX ст. знає також імена М. Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах  Петербурзької юстиції, та М. Холеви, що так само віддав свої здібності  юридичного оратора Петербургу. Уже  в радянські часи набули ваги імена  М. Криленка, шлях якого закінчився посадою державного обвинувача за сталінських  часів, та Р. Руденка, головного обвинувача на Нюрнберзькому процесі [3, с.380].

Академічне красномовство  в Україні, хоча й не рідною мовою, набирало в XIX ст. сили: визначними професорами-лекторами  були М. Максимович, перший ректор Київського університету, та В. Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного  товариства Нестора-Летописця. Відомим  вченим-лектором і публіцистом був  М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київському та Софійському університетах, був одним із засновників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників [9, с.98].

Зокрема, були й знавці предмета риторики: серед російських авторів XIX ст. виділяється ім'я К. Зеленецького, який викладав у Рішельєвському ліцеї  в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст. Зі стабілізацією  суспільного життя у другій половині XIX ст. постає дедалі більша потреба  в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст. нічого суттєвого в цій  галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики.

Динамізація політичного  життя в Росії другої половини XIX-початку XX ст. породжує феномен багатоаспектного політичного красномовства - досить пригадати імена діячів російської революції: О. Керенського, Л. Троцького, В. Леніна та ін. Характерно, що революційна  стихія пробуджує інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в  якому було розпочато наукову  розробку теорії красномовства, теорії суперечки тощо); з усталенням тоталітарної (аж до 80-х років XX ст.) системи цікавість  ця на тлі наростаючої безгласності занепадала, все більше уваги стали  приділяти стилістиці та культурі мовлення.

На рубежі XIX-XX ст. з'являється  цілий ряд яскравих і популярних політичних пропагандистів і в Україні. Серед представників тодішнього політичного красномовства виділяється  М. Міхновський, адвокат і політик, що виступив як один з організаторів  Української народної партії. Написані ним для партії "Програма" і "Десять заповідей" стали помітним явищем політичного життя. Окрім  того, відомий як талановитий судовий  оратор на політичних процесах.

Знаний був і голова Товариства українських поступовців, активний учасник українського політичного  життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали популярні його публіцистичні "Розмови про сільське хазяйство". Був видавцем газети "Громадська думка" - єдиної україномовної газети в Росії. У радянські часи створив "Спогади" та "Щоденник"[3, с.382].

Помітний вплив на політичну  філософію українського націоналізму справив Д. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно виступав як ідеолог самостійності  України, послідовно дотримуючись антиросійської позиції. Його публіцистика ("Історія  розвитку української державної  ідеї", "Націоналізм", "Московська отрута", "Росія чи Європа" та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН [4].

Популярний був публіцист, політик і літературознавець  С. Єфремов, заступник голови Центральної  Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею.

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави  та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний оратор, який заслужено  вважається одним з батьків української  нації. Зокрема саме під його впливом  було вперше оголошено офіційно новий  статус української мови як державної ("Закон Центральної Ради про  державну мову", 1918) [4].

У цілому ж на рубежі XIX-XX ст. загальний рівень риторики в  Україні, як і у світі в цілому, помітно знижується; спостерігається  хіба що піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого принципово нового розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних державах, у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні режими не сприяли  ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту  вислову, її перестають викладати у  вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинається почасти теорією  літератури (наприклад, вчення про стилістичні  фігури стає частиною поетики поруч  з вченням про тропи). Автор  одного із сучасних російських підручників  з риторики М. Львов твердить, що криза ця не торкнулася хіба що церковної  риторики, хоча й вона особливих  висот не сягнула [9, с.111].

На Заході проповідники шукали нерідко модернізуючих прийомів, які часом руйнували традиції гомілетики; в лоні ж "церкви мовчання" (СРСР) консервувалися досить архаїчні аспекти. Особливого занепаду зазнало  суспільно-побутове красномовство: люди часом боялися й натяку на вільне слово (процвітали хіба що "грузинські" застільні тости). Висміяна в популярному  романі "12 стільців" Еллочка-людоїдка з її словником на 30 позицій, стає печальним символом епохи [10, с.30].

Водночас відбувався неухильний наступ табуйованої лексики, кримінального  арго. Поширення "блатного" лексикону, з одного боку, було зумовлене тим, що в таборах, тюрмах і концтаборах  перебувала велика кількість людей; з другого - він символізував звільнення особистості від диктату суспільства. Але його логосична герметика (встановлення відмінного від повсякденного мовлення кола понять і лексикону) вступала в  конфлікт з кінічною ("низовою") системою мовлення (що не визнавала  ніяких законів і суспільних норм), і щодалі поводиться все агресивніше. Водночас видавалося чимало практичних посібників, адресованих пропагандистам офіційної ідеології [10, с.31].

Загалом слід сказати, що початок XX ст. - це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, буяння духовної та митецької  культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл і течій у літературі та мистецтві. З другого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель в умовах наростання тоталітаризму. Зокрема, якщо йдеться про вільний  розвиток української мови, що звільнилася  з-під гніту попереднього утиску в самодержавній Росії, то успіхи її безперечні. Але паралельно починається, як складова частина боротьби з "українським  націоналізмом", поступова, планова  та невблаганна русифікація України. За цих умов годі було й сподіватися  на будь-який розвій української риторики.

Прослідкуймо кілька етапів цього процесу. З жовтня 1927 р, прийнято постанову ЦК ВКП (б) "Про поліпшення партійного керівництва пресою". Одразу ж при Комуністичному університеті ім. Артема в Києві відкривається  відділ газетних працівників; згодом - газетний технікум; з'являється чимало нових газет і журналів. Впроваджено обласні газети (1932 p.). У 1924-1925 p. в ефір виходять Радіопередачі, серед яких помітне місце займають "робітничі та колгоспно-совгоспні радіогазети"; тематика цих передач - "соціалістичне змагання, викриття світового імперіалізму та пережитків минулого". З 1939 р. до цього залучається й Західна Україна.

Тяжкий період другої світової війни та післявоєнні репресії стосовно українства майже докорінно винищили можливості вільного українського слова. Проте це не означає, що зникла офіційна риторика, офіційна пропаганда. З 1945 р. працює українське радіо; з 1951 р. розгортає  свою діяльність українське телебачення, першу програму якого дивиться 94% населення, другу - 78,5%. Та з часом  згортається і українська мова як така - з часів, коли в Україні  секретарем республіканської компартії  був В. Щербицький [8, с.165].

Якщо, звичайно, не зважати  та той напівзрусифікований, вихолощений  варіант української ораторської  мови, який культивувався в газетярстві, радіо, телебаченні і мав своїм  результатом лише те, що після розпаду  Радянського Союзу 90% населення України  проголосували за її незалежність.

Новітня епоха історії  України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. Вивільнення  духовного пошуку призвело до оновлення  древньої церковної гомілетики: змагання та полеміки між різними конфесіями набувають широкого резонансу. Понад  сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх  програм і гасел.

Академічне слово набуло небувалої досі розкутості - як у  сфері змісту, так і форми самовиразу оратора. Не треба багато говорити про  розквіт побутового красномовства, яке забарвилося всіма інтонаціями  та словесними фарбами, які тільки хоче використати людина - хоча часом  за рахунок зниження культурної вибагливості й втрати почуття міри, як це звичайно властиво для перехідних періодів.

1.2.Судове  красномовство ХІХ-ХХ ст. та його  яскраві представники.

1864 році в Російській  імперії, до складу якої входила  Україна, було проведено судову  реформу, яка запровадила суд  присяжних, відділила суд від  адміністрації, закріпила виборність  суддів, змагальність кримінального  процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвиткові й удосконаленню судової риторики.

З'являється ціле сузір'я талантів, серед яких і зірки з України: Сергій Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього сузір'я можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була українка з Полтавської губернії, а сам він з 1867 по 1870 р. працював товаришем прокурора спочатку Сумського, а потім Харківського окружного суду [1].

Які ж основні особливості  їхнього судового красномовства?

По-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадської совісті й-моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широкому розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А. Коні, С. Андрієвський, М. Карабчевський публікували свої романи, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професійний  рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для народу», в якій, за висловом Анатолія Коні, «повинні виноситися уроки служіння правди і поваги людської гідності».  

Сергій Андрієвський (1847—1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і вступив на юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в 1869 році працює в прокуратурі Харківської судової палати, потім слідчим в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873 році, за безпосередньої участі А. Коні, з яким був близький по спільній роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться товаришем прокурора Петербурзького окружного суду. Працюючи в прокуратурі столиці Російської імперії, він зарекомендував себе першокласним оратором, одним з провідних державних звинувачів (обвинувачів).

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника генерала Трепова, Андрієвському запропонрали виступати звинувачем у процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний у своїх міркуваннях, сміливий у поглядах, молодий правник поставив умову надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку Трепова і його особистості. Зрозуміло, що адміністрація на таку вимогу не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засулич Андрієвський був звільнений у відставку. Однак А. Коні підшукав своєму другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім рекомендував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес, в якому виступав Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката. Промова у справі Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність за межами Російської імперії [2].

В основу судової промови  Андрієвський завжди висував особу  підсудного, умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким всебічним аналізом матеріалів справи, недостатньо надавав уваги висновкам попереднього слідства. «Не будуйте вашого рішення на доказаності його вчинку, — говорив він в одній справі, захищаючи підсудного, — а загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело підсудного до його способу дій» [2].

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообразом чоловіка Каті адвоката Миколи Івановича для Олексія Толстого був саме Сергій Андрієвеький.

 Анатолій Коні (1844-1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім'ї; батько — викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати — актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. Починав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім — товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий, об'єктивний звинувач [1].

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петербурзького окружного суду, а через шість  років призначається головою  столичного окружного суду — першого  суду Російської імперії. Як голова суду пов'язав своє ім'я з одним із найвідоміших політичних процесів того часу — процесом Віри Засулич.

Олександр II, висока судова адміністрація вимагали від голови суду винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуворішого. Проте А. Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. «Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну колегію «воювати з паперами». А його покровителя — міністра юстиції графа Палена було звільнено «за недбале ведення справи В. Засулич» [10, с.146].

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором, членом Державної ради. В 1888 році він знову в Україні, в Харкові, керує слідством у справі про аварію царського потягу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового  уряду А. Коні призначено головою  касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету, професором Інституту живого слова — унікального навчального закладу, де готували судових ораторів, спеціалістів з мистецтва мовлення, письменників, акторів, На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уряду, причому перший орден Святого Станіслава II ступеня з імператорською короною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден — Олександра Невського — у віці 71 рік. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних, медичних, філологічних та інших товариств.

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його прекрасне ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова», як його називали сучасники. І така оцінка беззаперечна.

Протягом 1966—1969 рр. у Москві видавництвом «Юридическая литература»  було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові  промови», що вперше вийшла 1888 року і  де зібрані звинувачувальні промови, напутні слова присяжним засідателям, касаційні висновки, витримала кілька видань. А. Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності,глибокої аргументації, об'єктивного і обгрунтованого розбору доказів Сучасники визначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсутності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завжди глибоко вивчав І добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому що він умів показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними зауваженнями. Це все надавало ш життєвої правдивості, захоплювало слухачів [8,с.243].

Микола Карабчевський (1851-Ш5). Народився в Херсонській губернії. Після закінчення (Із срибною медаллю) Миколаївської реальної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який у 1874 році успішно закінчив із ступінню кандидата права.

Не отримавши посвідчення  про благонадійність, яке вимагалося для роботи в установах міністерства юстиції, Микола Карабчевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників З успіхом виступав у багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживання під час російсько-турецької війни (кримінальна справа розглядалася особливим присутствієм Петербурзького Військово-окружного суду), на захист Ольги Палей, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських; мултанських вотяків, у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк, письменник В. Короленко; широку популярність набула його промова у справі про катастрофу пароплава «Володимир», захисні промови з політичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впевнені, пристрасна. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки І вади протилежної сторони

У 1894 році М. Карабчевський  проголосив знамениту промову у  справі Сазонова, який звинувачувався в убивстві міністра внутрішня справ  Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив; «Панове суда! Мабуть бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамітом, а гнівом народу'». Тут його перебиває головуючий: «Це крамола». Але М. Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов».

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багатогранними: активно  займався наукою, публіцистикою, критикою, художньою прозою і віршами. Його літературні твори опубліковані у збірнику «Піднята завіса». Окремими виданнями вийшли дві фундаментальні праці — «Около правосудия» (СПб., 1902) і «Промови» (М., 1916). Редагував журнал «Юрист» [2].

Микола Холева (1858—1899). Народився в м. Керчі Таврійської губернії. Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, 3 1881 р. працює в адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю  для Холеви як адвоката є рідкісна сумлінність і виняткова працьовитість. Він завжди багато увага приділяв детальному вивченню справи, всіх її обставин. Його промови — це результат великої попередньої праці і ґрунтовної підготовки до процесу, Для адвоката не існувало дрібниць в обставинах справи. Будь-який факт — суттєвий чи другорядний — не проходив повз його уваги. Промови чіткі, послідовні. Доти, поки не закінчував всебічного розгляду одного питання, він не переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особливості  ораторського обдарування Миколи Холеви, В ній плавно і послідовно висвітлюються всі події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний. Дуже ґрунтовний розбір висновків експертів. У захисній промові відсутні відступи з питань, що не стосуються справи. В інших промовах, наприклад у справі про катастрофу пароплава «Володимир», вдало використано літературно-художній опис окремих подій, образні порівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участь у  виданні журналів і газет, працював секретарем комісії із збирання юридичних  звичаїв при етнографічному відділенні Географічного товариства[2].

Микола Криленко (1885—1938). Народився в селі Бехтєєво Смоленської області (Росія) в сім'ї політичного вигнанця з України. 1914 року закінчив юридичний факультет Харківського університету. В 1917 році — Верховний головнокомандуючий і нарком у військових справах. З 1918 року працює в органах юстиції, організовує судові і прокурорські органи. Згодом — голова Верховного трибуналу при ВЦВК, прокурор Російської Федерації. Народний комісар юстиції СРСР, державний звинувач з найбільших політичних процесів, завідувач кафедрою кримінального права Московського інституту радянського права.