Розвиток небанківських фінансових інститутів в Україні

2

КУРСОВА РОБОТА

Розвиток небанківських фінансових інститутів в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП

1.                  ПОНЯТТЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА

1.1. Основні елементи фінансового ринку

1.2. Суб’єкти фінансового ринку

2.                  НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВІ УСТАНОВИ: ОСОБЛИВОСТІ  ТА АНАЛІЗ

2.1  Основні засади діяльності роботи небанківських  фінансових інститутів

3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НЕБАНКІВСЬКОГО    ФІНАНСОВОГО СЕКТОРА

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

   Окрім банківських установ, важливе місце у фінансових системах переважної більшості країн належить спеціалізованим небанківським фінансовим інститутам,   які в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та починають   складати серйозну конкуренцію для комерційних банків на ринку фінансових   послуг.

Поява та розвиток небанківських інститутів на ринку фінансових послуг сприяють, як правило, три причини: ріст доходів населення; активний розвиток ринку цінних паперів; надання цими установами спеціальних послуг, яких не можуть надавати банки

Спеціалізовані фінансові інститути являють собою установи   фінансової системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи,

капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтів. Значне місце у цій системі відводиться  спеціалізованим кредитно-фінансовим установам, що діють, як і банки, у   різних секторах ринку позичкових капіталів, але вони не виконують усіх   основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка їм притаманна та   відрізняє їх від банківських установ, є вузька спеціалізація. Законодавством   багатьох країн світу проводиться чітке розмежуванні сфер діяльності банків і небанківських установ, що в значній мірі обумовлено історичними особливостями розвитку виробництва і кредитної системи.

        Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів пов'язані з акумуляцією заощаджень населення шляхом залучення  коштів на вклади, випуску власних акцій, облігацій, продажу страхових  полісів; кредитуванням певної сфери економіки або господарської   діяльності, групи населення; наданням іпотечних кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійснення операцій в  рамках кредитної взаємодопомоги.

У курсовій роботі ми коротко розглянемо та по можливості проаналізуємо діяльність небанківських фінансових інститутів, їх нормативно-законодавче підгрунття та проблеми їх становлення на сучасному фінансовому ринку України.

При написанні курсової роботи була поставлена мета: дослідити теоретичні основи діяльності небанківських фінансових інститутів; показати їх місце в ринковій інфраструктурі; розглянути особливості і проблеми розвитку небанківських фінансових інститутів в економіці України.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та літератури.

У першому  розділі розглядаються основні поняття фінансового ринку та його структура, зв’язок між його елементами та досліджуються процеси, що відбуваються між суб’єктами фінансового ринку.

У другому розділі курсової роботи аналізується особливості, основні відмінності та специфіка діяльності різних небанківських фінансових установ.

Третій розділ присвячений розгляду вирішенню проблем державного регулювання діяльності небанківських фінансових установ в Україні.

Методологічною основою цієї роботи послужили основні принципи розвитку, суперечностей, аналізу та економічні закони.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА

1. 1. Основні елементи фінансового ринку

Для нормального розвитку економіки будь-якої держави необхідна мобілізація тимчасово вільних коштів фізичних та юридичних осіб, їх розподіл і перерозподіл на комерційній основі між різними секторами економіки. Ці процеси  здійснюються на фінансових ринках.

Фінансовий ринок - це система економічних відносин, пов’язаних з   визначенням попиту та пропозиції на різноманітні фінансові інструменти, а також на якому відбувається рух коштів (капіталу), спрямованих на отримання прибутку.

Гроші - не лише головна мета підприємництва, а й найважливіший засіб для досягнення цієї мети. При цьому необхідно вирішити питання про джерела капіталу та шляхи його вкладання. Тому всі суб'єкти господарювання стикаються насамперед із фінансовим ринком, де шукають необхідні кошти або здійснюють інвестування тимчасово вільних коштів і отримують від цього додатковий прибуток. Таким чином, на фінансовому ринку виникає кругообіг капіталу, причому в одних суб'єктів господарювання утворюються заощадження, а інші відчувають необхідність у фінансових ресурсах для розширення своєї діяльності.

Крім того, фінансовий ринок стимулює зростання обсягів виробництва, накопичення фінансових ресурсів та сприяє виникненню й розвитку позитивних соціальних змін у суспільстві.

Фінансовий ринок можна розглядати як сукупність взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих ринків:

      фондовий ринок;

      кредитний ринок - це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємовідносини між підприємствами і громадянами, які мають потребу в фінансових ресурсах, та організаціями і громадянами, які можуть надати необхідні кошти на певних умовах;

      валютний ринок - це механізм, за допомогою якого встановлюються правові й економічні взаємовідносини між продавцями і покупцями валют;

      ринок цінних паперів;

      ринок дорогоцінних металів;

      грошовий ринок - це ринок готівкових грошей,          короткострокових кредитних операцій, валюти.

      ринок капіталів - найважливіше джерело довгострокових інвестиційних ресурсів. Якщо грошовий ринок у першу чергу підтримує ліквідність на фінансовому ринку, то ринок капіталів сприяє рентабельному використанню фінансових коштів.

Таким чином, фінансовий ринок забезпечує платоспроможність фінансової системи, максимальне узгодження загальногосподарських процесів нагромадження та інвестування [6, с.88 - 89].

Розглянемо та проаналізуємо структуру та основні процеси, що відбуваються на різних етапах фінансового ринку.

Схематично структура фінансового ринку  зображено на мал. 1.

Рис 1. Структура фінансового ринку

Фінансовий ринок можна поділити на первинний і вторинний. Первинний ринок виникає при емісії (випуск в обіг) цінних паперів, і на ньому мобілізуються фінансові ресурси. На вторинному ринку ці ресурси перерозподіляються, тобто на вторинному ринку вони опиняються після того, як були вже продані на первинному.

У свою чергу, вторинний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. Біржовий ринок представлений фондовою біржею – організованим ринком цінних паперів, що виконує функцію мобілізації грошових засобів для довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державних програм. На ньому обертаються цінні папери (документи, що виражають майнові зобов’язання) найвищого ґатунку та виконуються операції професійними учасниками. Фондова біржа виступає як торговельне, професійне, нормативне, технологічне ядро ринку цінних паперів та фінансового ринку. На позабіржовому ринку здійснюються операції з цінними паперами поза фондової торгівлі. У цьому разі об'єктом купівлі-продажу стають цінні папери, які з будь-яких причин не котируються на біржі.

На сьогодні основним організатором торгівлі на фондовому ринку України є Дочірнє підприємство „Фондова біржа ПФТС” – у попередньому звітному 2007 році його питома вага в організованій частині вітчизняного фондового ринку  становила 96,4% .

До недоліків фондового ринку України можна віднести його слабку орієнтацію на  потреби довгострокових внутрішніх інвесторів. За експертними оцінками, частка нерезидентів на вітчизняному вторинному акцій становить 80 – 85%.

Слід також звернути увагу на деякі диспропорції, що виникають на вітчизняному фондовому ринку:

      відчутна перевага неорганізованого фондового ринку над організованим і зовнішніх інвесторів над внутрішніми;

      дотримування корпоративного контролю на ринку акцій та інвестиційна обмеженість;

      домінування підприємств базових галузей економіки, зокрема ПЕК;

      недооцінка ринком багатьох компаній-емітентів внаслідок неповного розкриття інформації про результати їх діяльності та інвестиційні наміри [7, с. 24-25].

За будь-якого трактування структури фінансового ринку, головною метою є розподіл надлишку коштів або заощаджень, їхня мобілізація і перерозподіл між сферами й секторами економіки.

Головна функція фінансового ринку - трансформація вільних коштів у позиковий капітал. Фінансовий ринок робить рівно доступними грошові фонди для всіх його учасників (держави, підприємств, домашніх господарств), які мають одну мету - збільшення капіталу.

1.2. Суб'єкти фінансового ринку

Головними суб'єктами фінансового ринку є

      домашні господарства,

      фірми і підприємства,

      фінансові інститути

      держава.

Суб'єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі позичальника та інвестора. А фінансові інститути відіграють на цьому ринку роль посередника.

Через фінансові інститути (банки, страхові компанії, тощо) заощадження домашніх господарств, фірм і підприємств надходять до інших суб'єктів господарювання і дають їм змогу задовольнити потребу в коштах для розширення своєї діяльності.

Держава, надаючи кредит і отримуючи позики, відіграє вирішальну роль на фінансовому ринку. Свій вплив вона здійснює через управління відсотком, грошовою масою, кредитами, валютним курсом.

Позичальники - це фізичні або юридичні особи, які залучають кошти інших суб'єктів для розвитку своєї діяльності.

Інвестори - громадяни та юридичні особи країни, а також іноземні громадяни, фірми, держави, які прий­мають рішення про вкладання особистих, позичених або залучених коштів в об'єкти інвестування.

Фінансові інститути - це посередники, які забезпечують зустріч інвестора і позичальника. До них належать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки) та спеціалізовані небанківські установи (страхові й інвестиційні компанії, фінансові, пенсійні фонди, ощадні установи, лізингові компанії).

Основна функція фінансових посередників — це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки, їхня діяльність вигідна і для заощаджувачів (інвесторів), і для позичальників.

На сьогоднішній день в Україні нагляд за діяльністю будь-яких фінансових інститутів покладена на   “Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України”. Основі засади її діяльності будуть розглянуті у третьому розділі.

РОЗДІЛ  2

НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВІ УСТАНОВИ: ОСОБЛИВОСТІ ТА АНАЛІЗ

Хоча банк – це фінансовий інститут, з яким ми найчастіше маємо справу, але це не єдиний фінансовий орган, з яким ми стикаємося в повсякденні. Крім банків до фінансового ринку входять спеціальні небанківські фінансові інститути (НФІ), здатні акумулювати грошові засоби та розміщувати їх на засадах строковості, повернення та платності. В економіці небанківські фінансові інститути відіграють важливу роль у спрямуванні коштів від позикодавців до позичальників як це роблять банки. Застосовуючи інновації, небанківські фінансові інститути вступають у пряму конкуренцію з банками, бо надають клієнтам ті ж послуги, що й банки [5, с.341].

У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківськими НФІ є пенсійні фонди, страхові, лізингові, інвестиційні та фінансові компанії. В Україні до небанківських кредитних установ також належать кредитні спілки та ломбарди, органи державного та акціонерного страхування, проте ці установи, згідно законодавства України не мають права здійснювати кредитну діяльність, а отже і не можуть називатися кредитними установами.

2.1. Основні засади діяльності роботи небанківських фінансових інститутів

Фактично – це заклади, що не є банками, але здійснюють певні фінансові операції. Вони діють на основі відповідних нормативно-правових актів (в Україні це закон „Про банки та банківську діяльність”), але без ліцензії, що дає право на діяльність, притаманну лише банківським установам. Тобто небанківські установи в Україні не мають права приймати депозитні вклади та вести поточні рахунки клієнтів згідно із законом “Про банки і банківську діяльність” [1]. Однак, разом з тим, такі установи мають дещо спільне з банками:

-      функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, у секторі опосередкованого фінансування;

-      формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

-      розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків.

Оскільки, згідно із законодавством, діяльність небанківських фінансових установ не зачіпає процесу створення депозитів, то залучення коштів здійснюється двома способами:

      на договірних засадах;

      шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій).

             Звідси всіх їх можна розподілити на:

-      договірні фінансові установи, котрі залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором),

-      інвестиційні фінансові установи, котрі залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Серед договірних фінансових установ за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам можна виокремити:

-      страхові компанії;

-      пенсійні фонди;

-      ломбарди;

-      лізингові компанії;

-      факторингові компанії.

Рис. 2. Структура системи небанківських фінансових установ         України.

У свою чергу інвестиційні фінансові посередники поділяються на:

-      інвестиційні фонди;

-      фінансові компанії;

-      кредитні товариства, спілки тощо.

Зробимо короткий огляд принципів організації та основних засад роботи небанківських фінансових організацій.

Страхові компанії  – це здебільшого спеціалізовані небанківські фінансові інститути, що виконують функції страхування від різних непередбачуваних випадків. Формування цільових фондів та мобілізація коштів страхових компаній здійснюється шляхом залучення коштів підприємств, організацій або населення, котрі сплачують страхові внески на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми у разі настання страхового випадку.

При цьому страхові компанії відшкодовують збитки, завдані тому чи іншому виду майна внаслідок стихійних лих або інших  несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи їх сім'ям певні суми  при настанні різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення певного   віку або втрата працездатності).

                 Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

      майнове (або загальне) страхування, об'єктом якого виступають різноманітні   цінності, переважно будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Значна   роль у цьому виді страхування належить транспортному страхуванню:  морському, автомобільному, авіаційному;

      особове страхування, при якому об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини), а саме страхування служить певною матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, а також формою організації заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;

      страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);

      перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті страхових збитків.

                 Окрім зазначених форм страхування та відповідно видів страхових компаній, що їх здійснюють, існують також змішані компанії, які поєднують різні види діяльності (найчастіше страхування майна та особове страхування).

              За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та   взаємні. Капітал акціонерної страхової компанії формується шляхом випуску

акцій, які розміщуються серед юридичних та фізичних осіб і дають право на   отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів. У   цьому відношенні організація страхової справи практично нічим не   відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях   економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють практично усі види   страхування.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компаній формується за рахунок страхових платежів індивідуальних страхувальників. Це означає,  що власниками компанії можуть бути лише ті особи, які в ній   застрахувались, а страховий внесок є одночасно і вступним паєм до   компанії. З придбанням страхового полісу страхувальник набуває права не   лише на страхове відшкодування, але й на частину прибутку від діяльності   страхової компанії у вигляді дивідендів на поліс. Взаємні страхові   компанії займаються переважно особовим страхуванням.

Особливе місце серед організаційних форм діяльності страхових компаній належить структурі зразка британської страхової корпорації “Ллойд'с”, яка хоч і має статус компанії, але всі операції проводяться окремими синдикатами індивідуальних страховиків, тисячі яких вона об'єднує. Члени синдикату вносять депозити, від розмірів яких належать масштаби їх діяльності, та добровільно формують групи для здійснення тих чи інших страхових операцій.

Особливістю діяльності страхових компаній у багатьох країнах є те, що   страхові договори між страхувальником та страховиком укладаються не   безпосередньо, а за участю страхових агентів або брокерів. При цьому   страхові агенти діють, як правило, в рамках довгострокового договору з   певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери, у свою чергу, діють   переважно від імені страхувальника, маючи завдання укласти договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують клієнта.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал   страхової компанії вкладають в акції і облігації приватних корпорацій, а   також у державні боргові зобов'язання. На сьогодні це головні статті   активів страхових компаній. У зв'язку з тим, що терміни нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов'язаними з особовим  страхуванням) є дуже тривалими й рахуються на роки, страхові компанії виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої   ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей   економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У   зв'язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з   інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові установи, основним   завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для   пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

              За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

              Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

              Пенсійні фонди можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак частіше вони знаходяться під контролем корпорацій, що їх створили, або перебувають у довірчому управлінні траст відділів комерційних банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто їх активними операціями, але й врегулювання усіх зобов'язань за пасивами, то такий пенсійний фонд вважається застрахованим. В усіх інших випадках фонд є незастрахованим.

              Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов'язані з  нагромадженням значних сум коштів на тривалі терміни, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини  визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина в яких  належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що  дозволяє впливати на її політику.

              У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значній мірі підлягають чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами   страхових компаній, пенсійні фонди відрізняються значно вищим рівнем   фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну   ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню   пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на   досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні   папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

              Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів  різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

              Ломбард – це фінансова установа, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Ломбард проводить такі операції:

      приймає на схов від громадян предмети домашнього вжитку і особистого користування;

      видає громадянам позички під заставу предметів домашнього вжитку і особистого користування.

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного терміну.

Лізинг – порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин. Він забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що не минуще при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, тощо дозволяє уникнути витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва.

Законом України “Про лізинг” визначено, що лізинг – це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених  фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів [2].

У промислово розвинутих країнах лізингові операції отримали широкий розвиток в останні десятиріччя. На умовах лізингу в США купується близько 45% обладнання, що реалізується на внутрішньому ринку, в Японії – 33%, в Німеччині – 18%, в Австралії – 25%.

Розрізняють два види лізингу

-      фінансовий;

-      операційний.

Лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковими формами контрактів, амортизацією повної або більшої  частини вартості обладнання. Така форма лізингу ще називається лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, оскільки протягом терміну угоди (як правило 3 – 7 років) лізингодавець повністю повертає вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.

Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здане в оренду.

Стосовно майна, що орендується лізинг ділиться на чистий – додаткові витрати бере на себе орендатор, повний - техобслуговування майна та інші витрати бере на себе лізингодавець.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду) [3, с.130-134].

Факторингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, тощо.

Факторингові операції з’явилися на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Факторинг є різновидністю торгівельно-комісійної операції, пов’язаної з кредитуванням оборотних коштів, що полягає у інкасуванні дебіторської заборгованості покупця і специфічною різновидністю короткострокового кредитування та посередницької діяльності.