Розвиток соціології в Україні та інших країнах СНД

Вступ

Витоки соціального пізнання в  Україні та інших країн СНД сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX – XIII ст.), і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності – Київської Русі, яка постала в результаті об’єднання східнослов’янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру – Києва й Середнього Придніпров’я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Актуальність  дослідження розвитку соціологічної думки в Україні та інших країн СНД підтверджується тим, що нині у зв’язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції соціальної думки, починаючи від її витоків до інституалізації як академічної науки, набуває особливого значення.

Об’єктом дослідження є соціологічна думка в Україні та інших країнах СНД.

Предметом дослідження є етапи розвитку і становлення соціології в Україні та інших країнах СНД.

Мета даної  роботи: проаналізувати розвиток соціології та території нашої держави та її близьких сусідів .

Завдання на дослідження:

1. Виявити етапи розвитку соціології в Україні та інших країнах СНД;

2. Порівняти розвиток соціології в країнах СНД;

3. Розглянути сьогодення вітчизняної соціологічної думки .

У своїй роботі я використовував наукові праці вчених проблем розвитку соціологічної думки які становлять джерелознавчу базу: Степаненко В. «Українська соціологія в пошуках себе», «Філософська і соціологічна думка»,

Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. «З історії української соціологічної думки», Захарченко М.В., Погорілий O.I. «Історія соціології від античності до початку XX століття».

Розділ 1. Зародження соціології в Україні та інших країнах СНД

1.1 Зародження соціологічної думки в Україні.

Витоки соціального  пізнання в Україні сягають сивої  давнини, зокрема княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української  державності — Київської Русі, яка постала в результі об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва і Середньої Подніпров'я. Сліди-елементи соціологічної думки треба шукати у доробках найдавніших українських мислителів. До них належали київський митрополит Іларіон (в його проповідях і творі «Слово о законі і благодаті» спростовують твердження про існування богообраного народу, висловлюється похвала діянням великого князя Володимира, славиться хрещення Русі), Клим Смолятич, Володимир Мономах (у своєму відомому «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру).

Цікаві соціологічні спостереження  виявляють полемісти середньої  доби української історії Ю.Рогатинець, І.Вишенський, Т.Прокопович, Г.Сковорода та інші. Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХУІ-поч.ХVІІ ст. займає мислитель Іван Вишенський (бл. 1550-1620-і pp.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. В його писаннях життя українського народу і боротьбі в умовах національного, соціального-й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обгрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духа, покласти їх в основУ життєдіяльності, громадського життя людини і народу.Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722-1794). Він висуває теорію трьох світів (або «мірів»). Перший — великий «мір», що складається з безлічі світів; це всесвіт — макрокосмос, якому немає меж. Два інші — це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, «мірок») і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну й внутрішню -духовну.

Отже, суспільні концепції, які  постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії.

1.2 Зародження соціологічної думки в інших країнах СНД

У розвитку соціологічної  думки в Росії дослідники виділяють  три основні етапи. Перший етап —  з середини XIX ст. до 1918 року XX ст., другий — з початку 20-х років до кінця 50-х років, третій — з початку 60-х до наших днів.

Перший етап перш за все пов'язаний з творчістю таких великих  соціальних мислителів, як П.Л. Лавров (1823-1900) і Н.К. Міхайловській (1822-1904). Напрям соціальної думки, що розвивається ними, отримав назву суб'єктивної соціології. Основоположні ідеї цього напряму були вперше сформульовані в знаменитих «Історичних листах» П.Л. Лаврова (1870). У центрі уваги суб'єктивної соціології стояли розробка вчення про суспільство в цілому, виявлення закономірностей і спрямованості його розвитку. Значну увагу представники суб'єктивної соціології приділяли розробці теорії суспільного прогресу. Суть суспільного розвитку, по Лаврову, полягає в переробці культури, а саме: у переробці традиційних, схильних до застою громадських форм в цивілізацію, що характеризується гнучкими, динамічними структурами і відносинами.

Ідеї суб'єктивної соціології П.Л.Лаврова  і Н.К.Міхайловського отримали конкретизацію  і розвиток в роботі відомого російського  історика і соціолога Н.І.Карєєва (1850-1931). Н.І.Карєєв, як і його попередники П.Л.Лавров і Н.К.Міхайловській гордилися тим, що вони внесли етичний елемент в розуміння соціальних явищ і примусили визнати, що соціальний процес не можна розглядати поза його ідей добра і справедливості, які його одухотворяють. Звідси витікала їх основна установка відносно головного завдання соціології: соціологія як наука повинна бути орієнтована не стільки на пошук і виявлення об'єктивних законів, скільки на те, щоб розкривати людський гуманістичний зміст суспільного прогресу і співвідносити його з потребами людської особистості. Н.І.Карєєв підкреслював унікальність і неповторність соціально-історичних явищ. Суб'єктивний метод в інтерпретації Н.І.Карєєва був орієнтований на вивчення суб'єктивної сторони соціально-історичних явищ.

До суб'єктивної школи в соціології Росії тісно примикають прихильники психологічного напряму. Найбільш яскравим представником цього напряму в соціології Росії був Л.І.Петражіцкий (1867-1913). Л.І. Петражіцкий по роду своєї основної діяльності був теоретиком у області права. Тому основні його зусилля були направлені на пояснення витоків нормативної свідомості і, перш за все, норм права. Л.І.Петражіцкий виходив з уявлення про наявність в суспільстві особливого стану суспільної свідомості — народної психології, «колективного психологічного досвіду». Саме цей досвід є джерелом нормативної свідомості як морального, так і правового, регулюючих поведінку людини. У своїй концепції природи нормативної свідомості Л.І. Петражіцкий виходив з передумови про первинність психоемоційної: сторони життя індивідів і суспільства. На його думку, справжньою основою суспільного життя є психічна взаємодія людей, яку він трактував по перевазі як емоційне. Емоції визначають зміст складніших форм людської психіки свідомості і волі. Оскільки психоемоційна взаємодія складає тканину суспільних відносин, то головним інструменті соціального пізнання, по Петражіцкому, є інтроспективна, яка повинна бути доповнена методами зовнішнього спостереження.

Дещо відособлену позицію по відношенню до шкіл, що затвердилися, і напрямів в російській соціології займає Е.В. де Роберті (1843-1915). Сам він свій варіант соціологічної концепції називає неопозитивізмом, бажаючи тим самим підкреслити новий підхід до осмислення соціологічних проблем; Реально ж концепція Е.В. де Роберті носить соціально-психологічний характер з помітними елементами соціально-етичної спрямованості у дусі слов'янофільства. Центральне поняття соціології де Роберті «громадськість», «надорганічне». З одного боку — це вища, соціальна форма прояву світової енергії, з іншою — продукт психічної взаємодії.

Разом з суб'єктивною соціологією, помітне місце в соціальній науці  того періоду займають роботи М.М. Ковалевського (1851-1916). Що веде роль в своїй соціологічній  теорії М. М. Ковалевський відводить вченню про соціальний прогрес, суть якого він бачив в розвитку солідарності між соціальними групами, класами і народом. Одного з основних завдань соціології, М.М. Ковалевський вважав виявлення суті солідарності, опис і пояснення багатообразних її форм. У своїх численних роботах М.М. Ковалевський активно використовував і розвивав порівняно-історичний метод, за допомогою якого прагнув виявити загальне і особливе в соціальних явищах, здійснити пізнання різних історичних ступенів розвитку одного і того ж явища або двох різних здійснюючих явищ. М. М. Ковалевський вірив, що за допомогою порівняно-історичного методу через «паралельне вивчення фактів і явищ суспільної еволюції народів можна виявити загальну форму поступальної ходи суспільного життя».

Отже, паралельно з суб'єктивною соціологією і позитивізмом М. М. Ковалевського, в боротьбі ними в Росії розвивалася соціологія марксизму, представлена двома основними теоріями. Ортодоксальний марксизм в той період представляли дві провідні фігури — Р.В. Плеханов і В. І. .Ленин, так званий «легальний марксизм» — П.Б. Струве, М.І. Туган-Барановській, Н. А. Бердяєв і ін. Основні принципи марксистської методології були викладені в попередньому розділі, і представники ортодоксального марксизму в Росії в цілому їх розділяють

Розділ 2. Становлення та закріплення соціологічної думкиУкраїни та інших країн СНД.

2.1 Становлення української соціологічної традиції

Власне початком самостійних  соціологічних праць слід вважати  досліди женевського гуртка українських  вчених 80-х pp. XIX ст. До нього належали, передусім, М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представник механістичної теорії в соціології) та Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878-1882 pp.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські поглади з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування; але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям.

Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає  у тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і  морально до-.сконалих людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847-1918) розглядає соціологію як науку про насамперед громадське життя, в центрі якої знаходиться людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: всі суспільні явища і форми є результатом повільного сгупеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Учені цього часу не стільки продукували  власні нові ідеї, скільки засвоювали й поширювали уже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти  до уваги те, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою  з Заходу; тому на перших порах діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.

Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології з суміжними со-ціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні того часу практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу укладають філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамо-стійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв'язок соціології з цими науками настільки тісний, що на їх основі з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології та інших ділянок суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, але й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.

Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких  українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич, І.Федорович, О.Стронін.

Найпослідовніше поглиблює  свої історичні досліди соціологічними студіями і вперше в українській  історіографії застосовує історико-соціологічний  метод М.Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обгрунтування власної схеми  історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном Грушев-ський отримує змогу ознайомитися з сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгейма та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, але істориком-соціологом.

Чимало нових думок  для розвитку української соціології дають представники теоретичної  економії. М.Зібер (1844-1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколінними організаціями інших народів. М.Ковалевський (1851-1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями О.Конто. Понад 25 років його подальше життя проходило за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, але й знати особисто таких відомих соціологів, як Спенсер, Тард, Дюркгейм, Маркс та інші; П.Сорокін був один час секретарем Ковалевського. На думку останнього, порівняння Конто і Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з її економічним трактуванням історії; Ковалевський засуджує також марксо-ву ідею революції як способу розв'язання соціальних проблем. Історію суспільства сам Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато факторів, однак жоден з них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. В цілому й суспільне життя пояснюється ним через «теорію факторів», тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ.

У книзі «Сучасні соціології»  Ковалевський ратує за утвердження  двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути в той же час узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їх спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.Нарешті, економіст М.Туган-Барановський (1865-1919) переходить від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господарського життя буде поступово зменшуватись. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються з сучасними теоріями посгіндустрі-ального суспільства в західній соціології.Чималий інтерес для історії української соціології складають статистичні й соціографічні праці українських статистів, передусім О.Русова, і Ф.Щербини.

Не можна на згадати  також, що у період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру  друкуються Науковим товариством ім.Т.Шевченка. Навколо видавництва цього товариства об'єднується група дослідників, до якої входять В.Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В.Сгаросольський (автор блискучої розвідки «Теорія нації»), Ю.Бачинський (йому належить відомий публіцистичний твір «Україна irredenta», тобто «Україна незвільнена», від лат. irredenta terra — земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких вже після першої світової війни помітне місце займає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.

Отже, у тогочасній українській  соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей же період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямків і течій перебувають вчені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою.

2.2 Вітчизняна соціологія та соціологічні праці українців

за кордоном ХХ століття

Після 1917 року розвиток вітчизняної  соціології не припинявся, хоча і не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні співпали з прискоренням інституціо-налізації соціології, тобто  її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х pp. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолює Б.Кістяківський (1918-1920). На жаль, його праці з доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолює марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 pp. видруковані «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган-Барановського, С.Дністрянського, О.Гілярова та ін.).

Організації соціологічних  студій в установах ВУАН присвячує  свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, керований нею, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає річник «Первісне громадянство». К.Грушевська публікує тут свої праці «Спроба соціологічного 'пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому ж напрямі Ф.Савченко в.идає свої праці «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії».

Одною з причин повернення М.Грушевського в Україну стає прагнення перевести Український соціологічний інститут (далі УСІ), заснований ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами ВУАН. В ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цей проект, можливо тому, що М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує урядові і суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».

Тоді ж, у 1924 p., замість  інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. «Асоціація культурно-історичного досліду», яка упродовж 1926-1927 pp. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.

Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним  питанням приділяє ряд інститутів у  межах ВУАН. З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому в СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А.Симиренко підкреслює, що нерозвинутість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний український дослідник історії вітчизняної соціології В.Степаненко додає, що становище соціології в Радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР в цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консер-вативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувались поза межами України.

Ситуація змінюється починаючи з середини 80-х pp., із настанням  ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості і користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо і програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в рамках СРСР так і не було створено.

Розвал СРСР і створення  на його руїнах низки незалежних держав, здобуття Україною незалежності знаменує початок якісно нового етапу у  поступі соціології як науки. Вона уса-мостійнюється, здобуває статус окремої соціальної науки, в університетах відкриваються факультети та відділення підготовки професійних соціологів, починає функціонувати аспірантура для спеціальності соціологія, утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, а також Українська соціологічна асоціація. Зростає кількість праць і наукових публікацій з соціології, виходить часопис «Філософська і соціологічна думка». Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України і, навпаки, процеси відродження і державотворення вимагають своєрідного соціологічного супроводу. Яскравим виявом цих тенденцій стає створення у 1990 р. Інституту соціології в системі Національної Академії наук України.

Отже, зараз вітчизняна соціологія знаходиться у нелегкому пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не стільки у проблематиці досліджень, скільки в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом.

Висновок

Підсумовуючи цю тему можна привести такий висновок: в  Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце У науковому  та практичному житті, потрібен час  і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI ст. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих “соціологічних досліджень”. Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. “Про розвиток соціологічної науки в Україні”, з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.

Список використаної літератури

1. Захарченко М.В., Погорілий O.I. Історія соціології від античності до початку XX століття. — К.: 1993.
2. Погорілий O.I. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996.
3. Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української соціологічної думки. — Львів: 1995.
4. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996.
5. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.: 1995.
6. Соціологія: Курс лекцій (під ред.В.М.Пічі) — Львів: 1996.
7. Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе \\Філософська і соціологічна думка, 1993, — № 11-12.

Зміст