Розвиток світової політичної думки після Другої світової війни: Д.Істон, Т.Парсон, Г.Алмонд, З.Бзежинський, Г. Моргентау

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми. Після Другої світової війни в світі відбулися істотні соціальні і політичні зміни –  введення загального виборчого  права, швидке розширення круга учасників політичного процесу, виникнення і інституціалізація безліч політичних партій, громадських організацій, швидке політичне піднесення засобів масової інформації, розширення політичної участі нових соціальних груп. Все це потребувало відповідного концептуального, методологічного і методичного інструментарію. В 1949 p. під егідою ЮНЕСКО створено Міжнародну асоціацію політичної науки.  Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси – неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології.

У науці починають широко культивуватися концепції політичної системи, політичних ролей і функцій, політичної соціалізації, політичної культури, теорії і методи історичною соціології, культурологічного і соціально-психологічного отримання. Інтегруючи всі ці досягнення, порівняльна політологія покликана була забезпечити розвиток політичної науки на якісно новому рівні, реалізувати відповідні потреби суспільства.

У 50-х роках  в низці західних країн вийшли наукові роботи Г. Алмонда, Д.Істон, Т.Парсон, Г.Алмонд, З.Бжезинський, Г.Моргентау, сума яких свідчила про оформлення порівняльного чи, по західній термінології, компаративного напряму в політології, присвячені соціальним групам, політичним партіям, групам інтересу, механізму ухвалення рішень, політичній культурі.

У другій половині XX століття компаративістські дослідження прямували головним чином на рішення двох найбільш значних задач: порівняльний аналіз тих, що реально існували в світі політичних систем, політичних режимів і розробка моделей модернізації політичних систем країн, що відстали в своєму розвитку. Така ситуація пояснювалася світовими процесами протистояння систем, деколонізації, гострою боротьбою ідеологій, утворенням десятків нових держав, вибором ними шляхів розвитку. Різко виросла увага до політичних інститутів, цінностей, постанов, традицій, політичної культури країн і народів незахідної орієнтації. Дослідження подібної спрямованості відповідали політичним інтересам США, що активно розширювали свій вплив в світі. Саме у цій країні порівняльна політологія придбала найбільше розповсюдження і практичне використання. Широку популярність здобули роботи Р. Алмонда, Д. Істона, Т.Парсона, Г.Алмонд, З.Бжезинський, Г.Моргентау і багатьох інших вчених-політологів, що проводили порівняльні політичні дослідження. Серйозною заслугою порівняльної політології в цей період слід рахувати звільнення науки від етноцентризма, «універсальних» концепцій і переклад її на шлях систематичного дослідження всієї різноманітності держав, що існують в світі, народів, культур, політики. Рамки політологічних досліджень різко розширилися.

Метою роботи є проаналізувати розвиток світової політичної   думки після Другої  світової війни: Д.Істон, Т.Парсон, Г.Алмонд, З.Бзежинський,                      Г. Моргентау.

Для досягнення поставленної мети необхідно виконати наступні завдання:

1) показати моделі політичних систем Т. Парсона, Д. Істона;

2) розкрити функціональна модель Г. Алмондa;

3) дослідити геополітична теорія З. Бжезинського;

4) показати політичний реалізм Ганса Моргентау;

Об’єктом  роботи є світова політична думка.

Предметом роботи є розвиток світової політичної думки після Другої світової війни.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРІЇ  ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ Т.ПАРСОНА,  Д.ІСТОНА

Політична система  суспільства – інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.  Поняття «політична система»за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив[1]. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лідери і т. д.), але й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в І тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т п.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов'язкового для всіх.

Поява категорії «політична система суспільства» безпосередньо пов’язана з розвитком системного аналізу суспільства Талкоттом Парсонсом (1902–1979) – американський вчений, представник структурного функціоналізму в політичній науці. Політика, за Т. Парсонсом, включає в себе, з одного боку, соціальний механізм, а з іншого – інституціональну структуру. Як соціальний механізм вона складається з трьох елементів:1) визначення колективних цілей;2) прийняття рішень;3) мобілізація необхідних ресурсів для досягнення цілей.

У своїй праці «Соціальна система» він розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів, кожен з яких виконує специфічні функції, спрямовані на підтримання цілісності всієї системи. Він виокремив чотири великих підсистеми суспільства: економічну, політичну, культурну та соціальну.

Елементи політичної системи:1) інститут лідерства (виконує функцію ініціювання суспільних змін та залучення членів суспільства до реалізації поставленої суспільної мети);

2) органи влади (виконують регулюючу функцію);3) інститут регламентації (виконує функцію видання норм та правил, які є правовою основою для соціального контролю).

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський  політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх працях: «Політична система» (1953 р.), «Межа політичного аналізу» (1965 р.) він показав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто команди (схема ).

Основні характеристики функціонування політичної системи  та необ-хідність її стабільності для  нормального функціонування суспільства Т.Парсонса:1) кожне суспільство – відносно стійка й стабільна культура;2) кожне суспільство – добре інтегрована структура;3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи; 4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний  консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність.

Провідна роль у формуванні політичної свідомості належить політичній науці, яка успішно розвивається в українському соціумі з часів набуття державою незалежності. Досвід історії переконливо засвідчує, що тільки освічене суспільство з розвинутим почуттям гідності й політичної відповідальності спроможне забезпечити становлення демократії. Без глибоких змін у політичній свідомості, належного рівня політичної культури неможливо досягти вміння жити за загальнолюдськими цінностями[2].   Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи – економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням.

Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми  адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється правління до аналізу реальних політичних процесів[4].

Першою за часом  серед  робіт була системна модель політичного життя Д. Істона, який поставив амбітне завдання побудови «великої теорії», що поєднує чіткий методологічний, «макросистемний» каркас з біхевіористським способом вивчення політичної поведінки та збору про нього емпіричних даних. Д. Істон намагається вибудувати цілісну теорію, що грунтується на вивченні «прямих» і «зворотних» зв'язків між власне політичною системою та її зовнішнім середовищем, у відомому сенсі запозичуючи кібернетичні принципи «чорного ящика» і «зворотного зв'язку», і використовуючи тим самим у ході концептуалізації системний підхід і елементи загальної теорії систем. Для побудови теоретичної моделі Істон використовує чотири базові категорії:

1) «політична  система»,  2) «середовище»;  3) «реакція»  системи на вплив середовища;  4) «зворотний зв'язок», чи вплив системи на середовище [4].

Відповідно  до цієї моделі механізм функціонування політичної системи включає чотири фази. По-перше, це «вхід (input)», вплив зовнішнього середовища (соціального і внесоциального, природного) на політичну систему в формі вимог і підтримки. Наприклад, це може бути вимога населення знизити прибутковий податок при одночасній легітимній підтримці діяльності уряду в цілому. По-друге, «конверсія» (або перетворення) соціальних вимог у підготовку альтернативних рішень, що є певним реагуванням уряду. По-третє, це «вихід (output)», прийняття рішень та їх реалізація у формі практичних акцій. І нарешті, по-четверте, результати діяльності уряду впливають на зовнішнє середовище через «петлю зворотного зв'язку» (feedback loop). Політична система є «відкритою системою», що одержує постійні імпульси від навколишнього середовища. Її основною метою є виживання і збереження стійкості системи за допомогою адаптації та пристосовування до середовища. В основі цього механізму лежить принцип «гомеостатичної рівноваги», згідно з яким політична система для підтримки внутрішньої стабільності повинна постійно реагувати на порушення її балансу із зовнішнім середовищем.

Незважаючи  на сильну критику системного підходу  в кінці 1960-початку 1970-х рр.. Д. Істон  у своїй новій роботі «Аналіз  політичної структури» (1990) продовжує  концептуальну розробку своєї моделі шляхом вивчення внутрішньої структури «чорного ящика», тобто політичної системи, спираючись на критичний аналіз неомарксистського структуралізму «Політична структура подібна невидимій силі, що панує в глибині політичної системи».

 Отже, в політичній підсистемі в цілому Т.Парсон виділяї три інститути: лідерство, органи влади і регламентація, однак модель була надто абстрактною для політології, оскільки не могла пояснити всі процеси, що відбуваються в політичній сфері. Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. Д. Істон заснував напрям системного аналізу політики, в якому намагався поєднати теорію з емпіризмом. Взагалі різні політичні структури, на його думку, утворюються з таких елементів, як державні органи, партії та групові об'єднання, елітні групи та масовидність сили, а також з політичних ролей, які грають вищеперераховані елементи. Сама ж «політична структура» виступає як атрибутивна характеристика політики, яка обумовлює обмеження у поведінці індивідів і груп, так само як одночасно може і сприяти досягненню їхніх цілей. Істон виділяє різні типи політичних структур, що становлять «начинку» політичної системи: високоорганізованих і низькоорганізованних, формальних і неформальних, режимних і диференційованих інститутів.

РОЗДІЛ 2

ФУНКЦІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ Г.АЛМОНДА

Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог  Габріель Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз»). Американський політолог одним із перших застосував структурно-функціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий – на функціях цих елементів і системи в цілому.

Політичну систему  Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і  пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність [4].

Як і будь-яка  інша система, зазначає Г. Алмонд, політична  система виконує два базових  набори функцій – входу і виходу. Є чотири функції входу і три – виходу. Функції входу – це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу – це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями – політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу – державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм – органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм – судові органи. Дві функції входу – політична соціалізація і політична      комуніка-

ція – передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального  значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі – це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури [5].

Визначаючи  місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в  тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії. Так,  політолог Габрієль Алмонд називають три критерії:

1) структурну  диференціацію, яка грунтується  на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;

2) ефективність  політичної системи, що виявляється  в її здатності до оновлення,  мобілізації зусиль і виживання;

3) тенденцію  до рівності, що передбачає зростання  народної участі у політичному  процесі.

Політична система суспільства відповідно трактується як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу». Таким чином, представник концепції політичної модернізації                Г. Алмонд виділив такі критерії модернізованого режиму, як структурна диференційованість, прагнення до постійного оновлення і створення умов для участі мас у політичному житті. Функціональній  метод акцентує увагу  на функціях елементів структури і системи в цілому. Також слід зазначити, Алмонд успішно інтегрує макро- і мікропідходи, що в деякій мірі послужило стимулом для активного використання його теоретичних моделей в широкому спектрі політологічних досліджень[6].

Головні функції  політичної системи – це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і врегулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції й легітимації є функціями  не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство  як на єдиний організм, яким ефективно  управляє політична влада. Характерною  ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов´язане з визначенням стратегічних, довготермінових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їхніх угруповань і суспільства загалом. Політичне управління повинне формувати й підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

Тому в реальному  житті нашої країни, як і в інших  країнах, які ще формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох чинників, двох основних тенденцій. З одного боку – чинник випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи, з іншого – чинник управління й самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування й стабілізації розвитку і прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси та явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній свого розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, і це дає змогу уникати одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління – це умова мати певний вибір; друга умова – щоб управляти, треба мати зворотний зв´язок між усіма елементами політичної системи[7].

 Інша точка  зору щодо функцій будь-якої  системи виходить з того, що  політична система забезпечує  стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію Г. Алмонда :

1. Функція висловлення  інтересів. Політична система  через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображання своїх вимог.

2. Функція узагальнення  інтересів. Розмежованість інтересів  різних соціальних груп та  індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому виникає потреба узагальнювати, перекладати вимоги на мову програм і доводити їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.

3. Функція відпрацювання  правил і норм. Цю функцію виконують  законодавчі органи, видаючи закони й нормативні документи.

4. Функція застосування  правил. Виконання цієї функції  є прерогативою виконавчих органів,  які реалізовують накази законодавців.

5. Функція контролю  застосування правил. Цю функцію  виконують судові органи й  органи насилля чи примусу.

6. Функція політичної  комунікації. Вона припускає різні  форми взаємодії та обміну  інформацією між різними структурами  політичної системи, між лідерами і громадянами[4].

Таким чином, Г.Алмонд заклав основу варіантів концепції політичної системи й дав поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть  підходу Г. Алмонда, який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.

Алмонд успішно  інтегрує макро- і мікропідходи, що в деякій мірі послужило стимулом для активного використання його теоретичних моделей в широкому спектрі політологічних досліджень.

РОЗДІЛ 3

ГЕОПОЛІТИЧНА ТЕОРІЯ З. БЖЕЗИНСЬКОГО

Політолог Збігнєв  Бжезінський вважається провідним стратегом американ-ської зовнішньої політики XX століття, одним з найвпливовіших представників політичної еліти США.

Збігнєв Бжезинський є  автором глобальної стратегії антикомунізму (першим запропонував пояснювати все, що відбувається в соціалістичних країнах з позицій концепції тоталітаризму), теорії технотронної ери і концепції американської гегемонії нового типу. У 60-х роках ХХ століття він працював радником в адміністраціях президентів США Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона. При цьому завжди займав жорстку позицію по відношенню до Радянського Союзу. У працях  3.Бжезінського сформульовано концепції тоталітаризму. Вони зводяться до таких висновків:

1) тоталітарні  режими існували в комуністичних  і фашистських країнах;

2) основою тоталітаризму  є масове, атомізоване суспільство;

3) тоталітаризм передбачає  монополію однієї партії і  однієї ідеології;

4) зв'язок ідеології і  терору;

5) недопустимість будь-якої  опозиції [3].

Бжезинський сформулював  фундаментальні принципи планетарного панування США в умовах однополярного світу, а головною метою американської геостратегії назвав «перетворення Америки під володаря Євразії», яку запропонував своїй країні в якості «головного геополітичного призу».

Принципи планетарного панування  США З.Бжезинський виклав у своїй  книзі в такій редакції: «Америка посідає домінуючі позиції в чотирьох, що мають вирішальне значення областях світової влади: у галузі вона має не мають собі рівних глобальними можливостями розгортання; в області економіки залишається основною рушійною силою світового розвитку, навіть, незважаючи на конкуренцію в окремих областях з боку Японії та Німеччини; в технологічному відношенні вона зберегла абсолютне лідерство в передових галузях науки і техніки; в галузі культури, незважаючи на деяку примітивність, Америка користується де немає собі рівних привабливістю, особливо серед молоді всього світу, – все це забезпечує США політичний вплив, близького до якого не має жодна держава світу. Саме поєднання всіх цих чотирьох чинників робить Америку єдиною світовою наддержавою у повному розумінні цього слова».

У міжнародних відносинах політична географія завжди була принципово важливим чинником, адже для  більшої частини історії міжнародних  відносин фокусом політичних конфліктів майже завжди був контроль над  територіями. Причиною більшості кровопролитних воєн було або задоволення своїх національних сподівань, спрямованих на отримання великих територій, або почуття національної втрати у зв'язку з втратою «священної» землі. При цьому слід зазначити, що практично всі імперії формувалися шляхом ретельно продуманого захоплення і утримання життєво важливих географічних надбань.

Бжезинський пише: «Держави-нації продовжують залишатися основними ланками світової системи. Хоча занепад великодержавного націоналізму і згасання ідеологічної компоненти знизили емоційний зміст глобальної політики, конкуренція, заснована на володінні територією, все ще домінує в міжнародних відносинах, навіть якщо її форми в даний час і мають тенденцію до придбання більш цивілізованого вигляду. І в цій конкуренції географічне положення все ще залишається відправною точкою для визначення зовнішньополітичних пріоритетів держави-нації, а розміри національної території, як і раніше зберігають за собою значення найважливішого критерію статусу і сили[6].

Однак для більшості  держав-націй питання територіальних володінь пізніше став втрачати свою значимість. Він скоріше є не прагненням до зміцнення національного статусу  шляхом збільшення територій, а питанням «образи» у зв'язку з відмовою у самовизначенні етнічним братам чи проблемою невдоволення в зв'язку з так званим поганим поводженням сусіда з етнічними меншинами. Далі З.Бжезинський продовжує викладати свою позицію: «Сьогодні геополітичне питання більше не зводиться до того, яка географічна частина Євразії є відправною точкою для панування над континентом, або до того, що важливіше: влада на суші або на море. Геополітика просунулася від регіонального мислення до глобального, при цьому перевагу над усім Євразійським континентом служить центральної основою для глобального верховенства». «Активними геостратегічними діючими особами є держави, які мають здатність і національної волею здійснювати владу або впливати за межами власних кордонів».

На думку Бжезинського такі держави мають схильність до непостійності з геополітичної точки зору: прагнення до національного величі, ідеологічної реалізованості, релігійною месіанства або економічному піднесенню. Тому США, на його думку, повинні приділяти особливу увагу євразійським державам, рухомими такими мотивами.

«Геополітичні центри – це держави, чиє значення випливає з їх сили та мотивації, а з їх важливого місця розташування і наслідків їхньої потенційної вразливості для дій з боку геостратегічних дійових осіб. Найчастіше геополітичні центри обумовлюються своїм географічним положенням, яке в ряді випадків надає їм особливу роль в плані або контролю доступу до важливих районам, або можливості відмови важливим геополітичним дійовим особам в отриманні ресурсів. В інших випадках геополітичний центр може діяти як щит для держави або навіть регіону, має важливе значення на геополітичній арені. Ідентифікація ключових євразійських геополітичних центрів періоду холодної війни, а також їх захист є, таким чином, принциповим аспектом глобальної геостратегії Америки».

З самого початку  слід також зазначити, що, хоча всі  геостратегічні дійові особи частіше  є важливими і потужними країнами, далеко не всі важливі та могутні  країни автоматично стають геостратегічними дійовими особами.

У поточних умовах у масштабі всього світу виділяється  всього п'ять ключових геостратегічних  дійових осіб і п'ять геополітичних  центрів (при цьому два останні, можливо, також частково кваліфікуються як діючі особи) можуть ідентифікуватися на новій євразійській політичній карті. Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є великими й активними фігурами, у той час як Великобританія, Японія та Індонезія (за загальним визнанням, дуже важливі країни) не підпадають під цю кваліфікацію. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль принципово важливих геополітичних центрів.

На західному  краї Євразії ключовими і динамічними  геостратегічними дійовими особами  є Франція та Німеччина. Для них  обох мотивацією є образ об'єднаної  Європи, хоча вони розходяться в думках щодо того, наскільки і яким чином така Європа повинна залишатися пов'язаною з Америкою. Але обидві хочуть скласти в Європі щось принципово нове, змінивши, таким чином, статус-кво. Більш того, і Франція, і Німеччина досить сильні і напористі, щоб впливати в масштабах більш широкого радіусу дії. Франція не тільки прагне до центральної політичної ролі в об'єднаної Європі, але і розглядає себе як ядро середземноморсько-північноафриканської групи країн, що має єдині інтереси. Росія, що навряд чи вимагає нагадування, залишається великим геостратегічним дійовою особою, незважаючи на ослаблену державність. Сама її присутність надає відчутний вплив на здобулі незалежність держави в межах широкого євразійського простору Радянського Союзу. Вона також плекає амбітні геополітичні цілі. Як тільки вона відновить свою міць, то почне також надавати значний вплив на своїх західних та східних сусідів. Крім того, Росії ще належить зробити свій основоположний геостратегічний вибір у плані взаємин з Америкою: друг це чи ворог? Вона, можливо, чудово відчуває, що в цьому відношенні має серйозні варіанти вибору на Євразійському континенті. Багато чого залежить від розвитку внутрішньополітичного становища і особливо від того, чи стане Росія європейської демократією чи – знову – євразійською імперією. У будь-якому випадку вона залишається дійовою особою, навіть, незважаючи на те, що втратила деякі з ключових позицій на «євразійській шахівниці»[3].

Аналогічним чином  навряд чи варто доводити, що Китай  є великим дійовою особою на політичній арені. Китай вже є важливою регіональною державою і, схоже, плекає більш широкі надії, маючи історію великої держави і зберігаючи уявлення про китайський державі як центрі світу. Ті варіанти вибору, яким слід Китай, вже починають впливати на геополітичне співвідношення сил в Азії

У східній периферії  Євразії укладений парадокс. Японія явно являє собою велику державу  в світових відносинах, і американо-японський  альянс часто визначається як найбільш важливі двосторонні відносини. Як одна з найбільш значних економічних держав світу Японія, очевидно, володіє потенціалом політичної держави першого класу. Тим не менш, вона його не використовує, ретельно уникаючи будь-яких прагнень до регіонального домінування і воліючи замість цього діяти під протекцією Америки. Японія, як і Великобританія в разі Європи, вважає за краще не вступати в політичні перипетії материкової Азії. У свою чергу, така стримана політична позиція Японії дозволяє Сполученим Штатам відігравати центральну роль по забезпеченню безпеки на Далекому Сході. Таким чином, Японія не є геостратегічним дійовою особою, хоча очевидний потенціал покладає на особливе зобов'язання ретельно пестити американо-японські відносини »[8].