Розвиток світового та українського театру

Розвиток світового та українського театру

У рефераті розглянуто розвиток театру у світі в цілому, та в  Україні зокрема. Зроблено огляд  стародавнього, середньовічного та сучасного театру

Театр (грец. theatron — місце, призначене для видовища, згодом—  саме видовище) — вид мистецтва, що відображає дійсність у художніх сценічних образах. Театр — мистецтво  синтетичне, поєднує драматургію, творчість  актора (франц. acteur— виконавець ролі, від лат. actor — діючий), режисера (франц. regisseur — керуючий), музику, живопис, архітектуру, тачці, співи. Театральне мистецтво — самобутня ділянка  культури кожного народу. Виникнення театру пов'язане з народною творчістю, трудовими і релігійними обрядами, іграми.

Витоки українського національного  театрального мистецтва сягають  давніх народних землеробських свят і обрядів. Обрядові дії (хорове виконання, ігри, танці) грунтувалися на комплексі  ідей магічного характеру. Слово (текст), рух, мелодія, драматична дія, пантоміміка  — становили органічну цілісність.

З ускладненням техніки колективних  дійств, ігр, хороводів, пантомім виникає  категорія спеціалістів-імпровізаторів, провідників (диригентів і режисерів), які ставлять нові танці, вносять  нові елементи в ігри, обряди та їх словесний  репертуар. Функції давнього одностайного хору (окремі вигуки або повторення кількох слів) розподіляються між  гуртом і провідником (корифеєм), "счинальником" (у гуцульській термінології). Провідник  виголошує більш змістовні фрази, на які хор відповідає ритмічними вигуками чи постійною фразою-приспівом (рефреном), тоді як строфи корифея творять  цілісне поетичне (ритмічне) оповідання. Такі оповідання справляють глибоке  враження на учасників видовища і  глядачів, використовуються у побуті, заохочують до творення нових текстів.

З певними елементами театралізації  відбувалося свято Купайла— найпоширеніше  народне свято в українській  обрядовості4. Купайло (Купало) — давньоукраїнський  бог врожайності й добробуту. Свято Супайла з масовими ігрищами, поклонінням вогню і воді відзначалося в ніч з 23 на .24 червня. Обрядовий  ритуал включає запалювання “живого  вогню” (від тертя дерева об дерево), стрибання через вогонь.

З народною обрядовістю пов'язаний розвиток української драматичної  поезії. Драматична форма діалогу (питання-відповіді) зустрічається у веснянках, купальських, весільних піснях, хорових виступах тощо. До своєрідної театральної драми  подібний традиційний український  весільний обряд, де поєднувалися елементи драматичної дії, переодягання, масок  з пізнішими нашаруваннями художньо-побутової  Культури різних епох.

Джерела народної драми —  у первісному синкретизмі, коли трудова  діяльність, обряд, міф, релігійне таїнство становлять органічну цілісність. Різні  форми драматичного дійства побутували в усній традиції і виконувалися самодіяльними акторами.

Драма народна — вид  народної словесної й театральної  творчості. Драма професійна виникає  у зв'язку з піднесенням освітнього значення літератури, її ролі у національно-визвольному  русі.

У XIV—XVIII ст. шкільна драма  поширилася у католицьких та протестантських  школах Речі Посполитої, у православних школах України й Білорусі.

Важливим напрямом розвитку драматичного жанру були віршовані  діалоги, що поширювалися у XVII—XVIII ст. У діалогах розроблялися традиційні сюжети біблійного змісту, побутові та історичні теми. Розмову в діалозі  ведуть два чи більше персонажів.

Перша відома українська віршована  драма "Размышляне о муцъ Христа Спасителя нашего..." належить І. Волковичу, українському письменникові першої половини XVII ст. Він був учителем Львівської братської школи, священиком і проповідником при Успенській церкві. У драмі-діалозі, поставленій  під час великодніх свят 1631 р. учнями братської школи, виступають алегоричні постаті: Побожні душі. Ласка божа. Ангел. Пам'ять, Воля, Розум, Звитязтво, Тріумф, Хрест, Копіє, Гвоздіє, Трость.

Жанр прозових філософських діалогів культивував Григорій Сковорода ("Діалог, или Розглагол о древнем  мірь", 1772) та ін.

У XVII—XVIII ст. у руслі української  шкільної драми виникли і розвивалися  інтермедії. Українські інтермедії споріднені з аналогічними явищами театру Італії (комедія дель арте), Іспанії (ентремесес), Англії (інтерлюдії), Франції (фарси), Німеччини (фастнахтшпілі).

Українські інтермедії користувалися  особливою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали  переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні  дяки. Інтермедії відзначалися динамізмом сценічної дії, жвавим діалогом акторів, насиченим народними фразеологізмами, приказками, прислів'ями.

Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр. Відомості про  театр ляльок зустрічаються ще в  античній літературі. Улюбленим героєм театру ляльок був розумний і дотепний представник народу: в Англії —  Панч, Італії — Пульчинелла, Польщі — Шопка, Німеччині — Гансвурст, Франції — Полішинель, Росії —  Петрушка, Білорусі — Батлейка, Україні  — Запорожець тощо.

Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової  української літератури і становленні  класичного театру.

Національну самобутність нової  української літератури характеризує тісний зв'язок з народною творчістю, бурлеском (травестії, інтермедії), передусім  використання живої народної мови. Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває  нову главу літератури національного  відродження.

3 новою українською драматургією  і театром пов'язані творчі  здобутки акторів М. Щепкіна  (1788—1863) і К. Соленика (1811— 1851).

Український театр першої половини XIX ст. був переважно побутовим, грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ'яненка.

У другій половиш XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури.

Лесь Курбас — митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти притаманну йому національну самобутність. Він також спирався на досвід режисерів-новаторів К. Станіславського, Б. Брехта та ін.

Процеси національно-культурного  відродження, що відбуваються в Україні, позначилися на розвитку сучасного  театру. Активізувалися міжнародні творчі зв'язки між театральними колективами  України та Англії, Італії, Німеччини, Польщі, інших країн. В Україні  показали своє мистецтво авангардні театри Франції, Японії (1993). Соціальні  перетворення в Українській державі  зумовлюють істотні зміни у відносинах влади і театру. Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху поєднання кращих вітчизняних  і світових традицій.

Лесь Курбас (1887-1937) - основоположник національного українського модерного  театру ХХ ст., чиє ім'я стоїть поряд  з іменами Станіславського і  Мейєрхольда, Крега і Аппіа, Брехта і Арто.

Його знаменитий театр "Березіль" (1992-1933) став розвідником у світі  нової театральної мови, нової  семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного  театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної  стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних  технологій і чуттєво-психологічних  осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами  видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара  Бергмана, зайвий раз наголосивши  на єдиних фундаментальних законах  художньої самоорганізації.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні  смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам  Заходу і Сходу стали звинуваченням  митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів  радянського ГУЛАГу - на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських  інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої  революції" було розстріляно.

 Курбасівський знаменитий театр "Березіль" (1992-1933) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.

В кінці 70-х років україн¬ське  акторське мистецтво, сам театр  набрали виразних суспіль¬но-громадських  функцій, сприяли піднесенню національної сві¬домості народу.

Цей театр прийнято називати театром  корифеїв. Слово "ко-рифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм назива¬ли керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивни¬цький, який створив прекрасну трупу акторів  й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталанови¬ту особистість, і  доповнювала своєю грою гру інших  артистів. Видатний діяч російського  театру М. Синельников визнавав: "До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незва¬жаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими  на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідо¬зрював  про головне — про ансамбль".

М. Кропивницький сам шукав  і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати  у внутрішній світ героїв, перевтілюватися  у них.

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сце-нічного  мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й  убогого, але живого й нескореного  народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забо¬роняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних тво¬рів, дозволяв виключно розважально-комічні.

Авторитет театру корифеїв був  значно більший, ніж того на початку  творчого шляху могли очікувати  самі актори. Під час пе-ребування  на гастролях у Москві українські артисти були тепло зустрінуті передовою  громадськістю. Художник І. Рєпін подару¬вав М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в коза¬цькому вбранні  керував човном серед бурхливого моря. У Петер¬бурзі український  театр сміливо конкурував з імператорським теат¬ром, про який драматург О. Островський  писав, що цей заклад перетворився в  місце "пустої забави", через що глядач "лавиною сунув в український  театр, де показувалося мужицьке життя".

К. Станіславський у 1911 році пи¬сав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів україн¬ської сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світо¬вого мистецтва..." Після такого вступу є необхідність розповісти учням про кожного з акторів зокрема, щоб у старшокласників склалося конкретне уявлення про цих талановитих людей.

Стефа Стадниківна походить із славетної родини артистів. Її дідусь по лінії матері Андрій Стечинський був актором, режисером і перекладачем п’єс, а бабуся Елеонора Стечинська - артистка театру товариства “Руська Бесіда”. Батько Йосип Стадник - відомий діяч галицького театру, режисер, перекладач; мати Софія Стадникова - драматична артистка і співачка; брати Ярема Стадник - комік та герой-коханець оперети; Михайло Стадник-учасник театрального оркестру і автор невеликих одноактівок; сестра Софія Стадник-Заблоцька - довголітня співачка хорової капели “Трембіта” у Львові. А вона, Стефа Стадниківна, - в юності примадонна і немеркнуча зірка оперети та виконавець ролей у співочих п’єсах, з 1939 р. - драматична актриса.

Народилася артистка 20 вересня 1912 р. в Тернополі. Коли дівчинці було півтора місяця, то мати залишала немовля  родичам, а сама бігла до театру, який гастролював у місті, і грала  Марусю Богуславку. Життя маленької  Стефи аж до шкільного віку минало в мандрах з театром. Ще в дитинстві  батьки залучили її грати ролі дітей  на сцені, зокрема у виставах “Маруся Богуславка” і “Запорожець за Дунаєм”. Підлітком вона самотужки поставила у Львові виставу з дітьми інших акторів.

Навчалася співу і драматичної  гри у Ф. Франчковського у Львові. Фахові екзамени склала у Варшавській  драматичній школі. Практику сценічної  майстерності отримала від батька у  його театрі. Вже 14-річною у сезоні 1926 - 1927 рр. С. Стадниківна успішно дебютувала на сцені Українського театру Й. Стадника у ролі Спінози (“Уріель Акоста”  М. Гуцкова).

У 1926 - 1933 рр. С. Стадниківна  працювала у мандрівному театрі свого батька, гастролювала на Тернопільщині. Вона співала партію Наталки (“Наталка Полтавка”), Оксани (“Запорожець за Дунаєм”), Есмеральди (“Продана наречена”).

Стадник Йосип Дмитрович С. багатогранний актор, зіграв понад 130 ролей у різних жанрах драматургії. Його акторськими шедеврами були: Гарпаґон і Тартюф («Скупар», «Тартюф» Ж.-Б.Мольєра), Іван («Війт Заламейський» П.Кальдерона), Урієль Акоста (в однойменній драмі К.Ґуцкова), Хлестаков («Ревізор» М.Гоголя), Яґо («Отелло» В.Шекспіра), Франц Моор («Розбійники» Ф.Шіллера), Шалапут (в однойменному фарсі К.Ілінського) та ін.

Як режисер поставив понад 240 вистав (у тому ч. 160 драматичних  творів, 15 опер, 50 оперет і бл. 10 сцен у «Театрі Мініатюр»; зокрема  з зах.-евр. репертуару «Загибель  Надії» (Г.Геерманса), «Примари» (Г.Ібсена), «Романтичні» (Е.Ростана), «Хвилі моря й любови» (Ф.Ґрільпарцера), «Вільгельм Телль» (Ф.Шіллера) та ін.; опери: «Жидівка» (Ш.Галеві), «Мадам Батерфляй»

Переклав понад 50 драматичних  творів і лібретто опер з світової літератури.

Ровесники називали його Бронеком. А молодь – Батьком. І не лише тому, що Амвросій Максиміліанович було незручно і довго вимовляти. А й тому, що з друзями, колегами та учнями він був у теплих, шанобливих стосунках. Особливо багато допомагав акторській молоді – порадами, партнерством, репетиціями, жартом. З-поміж його учнів – Віктор Добровольський, Нонна Копержинська, Микола Панасьєв, Амвросій Бучма розпочав свою акторську діяльність ще з п’ятнадцяти років у театрі товариства «Руська бесіда», де вже працювала його старша сестра Ольга («галицький соловейко»). Бронек ще з дитинства виявляв акторські здібності, вправно копіюючи вчителів. Однак акторські задатки інколи ставали і в пригоді. Так, під час Першої світової війни, коли Бучмі довелося служити у війську, він, не стерпівши образ молодого офіцерика, відповів йому ляпасом, за який його засудили до розстрілу. Бучма вчасно згадав, що він актор, і розіграв істерику та божевілля. Так йому вдалося уникнути смерті.

Після нелегких часів Першої світової, переживши російський полон, втечу з каторжних робіт у  Середній Азії, Амвросій Бучма знову  опиняється в Україні і повертається до театру. Спочатку працював разом з Миколою Садовським, потім організував у Дрогобичі «Новий львівський театр», На чолі з Лесем Курбасом спочатку створюється «Молодий театр», а потім і Мистецьке об’єднання «Березіль». Саме тоді до давнього друга актором Четвертої майстерні приходить Бучма. У «Березолі» він створив переконливі образи Джиммі Гіґґінса (однойменна вистава за Е.Сінклером), брата Жана («Жакерія» за П.Меріме), Каляєва («Пролог»), Дударя («Диктатура» І.Микитенка), Воротаря-блазня («Макбет» Шекспіра) та ін. Вже у першій ролі – Джиммі Гіґґінса – Бучма розробив виконавський аспект, який можна назвати «безпафосний пафос». Він проявлявся у тому, що до революційного пафосу актора підносила органічна природність і могутня сила почуттів героя, насиченість думки.

Перші спроби в кіно Бучма  робить разом з Курбасом. Упродовж 1923–1925 років на Одеській кіностудії відбуваються одразу два дебюти: Леся Курбаса як кінорежисера та Амвросія Бучми як кіноактора. У першому  фільмі «Вендетта» Бучма грає епізодичну роль нічного сторожа, але цілком поринає в нову для себе справу. Його цікавив і процес творення фільму, і саме знімання, і обробка фільму та монтаж. Актор придивлявся, прикидав, чи відповідатиме він вимогам  і специфіці кіно. Та як показала подальша робота в кіно, образи які  він створював на екрані, нічим  не поступалися театральним, більше того, просте обличчя актора з масивними, грубуватими рисами, Актор багато знімається у німому кіно – Микола («Микола Джеря»), Ярощук («Нічний візник»), німецький солдат («Арсенал»), Лейзар і Йоселе («П’ять наречених»),

Дуже важко охопити  весь театральний і кінематографічний  доробок Бучми (а він пробував себе і як кінорежисера, сценариста, художнього керівника). Та й кількість  створених ним образів на екрані та на кону надто велика, щоб осягти однією статтею. Однак важливим і  незаперечним є той факт, що кожна  роль – головна чи другорядна, у  довершеному чи посередньому творі  – майстерно вирішена поєднанням правдивості, щирості з експресивністю вираження, уваги до побутових деталей  зі скупістю їх використання, лаконічністю. Так чи інакше, Бучма вміє говорити про свого персонажа більше, аніж це пропонує сюжет фільму чи вистави.

Актор помер 1957 року, троки  не дочекавшись другого розквіту українського кіно. Проте без сумніву  його можна назвати містком між  акторською школою і традицією кіно 1920-х і 1960-х років.

Театр імені Івана Франка

У 1998 році приміщенню виповнилося 100 років. Воно овіяне легендами: побудоване на місці природного ставка, ось  вже вік вабить і чаклує людей  мистецькою магією...

Тут із своїми колективами  виходили до глядачів видатні митці - Микола Соловцов, Коте Марджанішвілі, Лесь Курбас, а з 1926 року знаменита  сцена належить франківцям.

Театр імені Івана Франка засновано у Вінниці 1920 року. Очолив його видатний український митець Гнат Петрович Юра. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою "Гріх" В.Винниченка. За віком виконавців це була трупа  молодіжна. До неї входили актори, котрі згодом увійшли в історію  української сцени як видатні  митці - Г.Юра, А.Бучма, Й.Гірняк, О.Добровольська, М.Крушельницький, Ф.Барвінська,

Праця перших 3 років, що проходила  у скрутних пересувних умовах, дала блискучий результат: колектив досяг  одностайного визнання своєї творчої  потужності з боку глядачів, громадськості. Як наслідок цього, франківці одержали запрошення стаціонарно працювати  як державний театр в Харкові, котрий був тоді столицею України.

Перший харківський сезон  розпочався з осені 1923 року. "Провінційний" театр перетворюється на великий  столичний, стаціонарний колектив.

Крім Г.Юри режисуру здійснюють Є.Коханенко, К.Кошевський, Б.Глаголін. Влітку 1926 року театр ім. І.Франка рішенням уряду переводиться із столичного Харкова до Києва, а з Києва до Харкова їде театр "Березіль". Франківці не сумували з цього приводу, а відразу по приїзді до Києва почали активно вивчати запити нового глядача, розгорнули роботу над свіжим репертуаром.

Особливо творчо зміцнився  театр ім. І.Франка в 30-і роки, коли його акторське ядро склали такі видатні  майстри, як А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, Г.Борисоглібська, Ю.Мілютенко, В.Добровольський, П.Нятко, К. Осмяловська, Є.Пономаренко, М.Яковченко, М.Братерський та ін. Колектив уславляє себе талановитими постановками вітчизняної та світової класики - "Весілля Фігаро" П.Бомарше,

Від початку 90-х років франківці  активно вписують свою творчість  в європейський культурний контекст. Театр гастролював у Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії, Польщі, де його робота знайшла одностайно гідну оцінку.

Художній ефект дали вистави  „Отелло” В.Шекспіра (режисер В.Малахов), „Кармен” за П.Меріме (режисер А.Жолдак-Тобілевич), „Мама, або несмачний витвір на дві  дії” С.Віткевича (режисер З.Наймола), „Буквар миру” Г.Сковороди (режисер  О.Ануров), „Божественна самотність”  В.Денисенка (режисер О.Білозуб),