Розвиток українскої культури 19-20 століття

Етапи

Розвиток української  культури в XX — на початку XXI століття можна поділити на такі етапи[1]:

Національне відродження (1917—1933)

Під час I етапу національного  відродження було проголошено національну  суверенну державу при повному  дотриманні демократичних засад  рівності українського народу і тих  народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається  хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні  наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію  національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Для II етапу характерний  монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

В III період відродження —  політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася  відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося  деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління  митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти  тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася  трагічно: більшість з «шестидесятників»  були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987)

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські  вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення  штучних догм соцреалізму і вартостей  комерційної поп-культури.

[ред.]

Загальна характеристика

Однією з принципових  особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного  чинника. При цьому переважав  не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української  культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева  і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання  Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину  сторіччя, українська культура пройшла  складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок  одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації  влади провідну роль відігравала  особа першого керівника комуністичної  партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але  й почалися докорінні зміни суспільного  ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української  культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України  входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося  об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями  еміграції. Тому характерними для української  культури є два потоки розвитку —  в Україні і в діаспорі. В  діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна  Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема  в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських  інженерів, лікарів тощо; церковні —  православна та греко-католицька гілки  української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і  Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтелігенції в  політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної  Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.

[ред.]

Початок ХХ століття

На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а з іншого — йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних  традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на західноєвропейський  процес в царині художньої  культури («європеїзація», «космополітизм»,  «модернізм»).

Традиційні тенденції  в царині літератури — романтизм  і неореалізм поєднувалися з розвитком  футуризму, символізму. Так, фахівці  виділяють «нову школу» української  прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий  напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з  М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого  літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 рік).

На початку століття в  українській літературі помітне  місце займали письменники, творчість  яких у роки радянської влади замовчувалася  або спотворювалася. Серед них  В. Винниченко — діяч Центральної  Ради, прозаїк, драматург, твори якого  характеризувалися різноплановою  проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б. Летант — поет, прозаїк, видавець творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського  в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В. Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події  минулого. Над драматичною поемою «Золоті ворота», де підкреслювалася  національна ідея, В. Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі «Сонця руїни» описані події 1663—1687 рр., даються  портрети П. Тетері, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Самойловича.

Початок сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує  динаміку фольклорної виразності і  кращі традиції класики. У цьому  напрямі розвивалася творчість  М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили  творчу спадщину М. Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали  такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську  освіту і перебували під впливом  сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор  О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного  театру. У 1904 році М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український  стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа  Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, вони прагнули освоїти  світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 році Лесь Курбас став організатором  «Молодого театру» у Києві, в  якому на високому художньому рівні  вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр  передреволюційного періоду виховав  таких видатних акторів, як М. Садовський, П. Саксаганський, Марія Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М. Заньковецька на пропозицію переїхати  у Росію для того, щоб зробити  кар'єру, відповіла, що Україна надто  бідна, щоб її покидати.

З'являється український  кінематограф. Перші українські хронікальні  фільми були відзняті у Харкові. Там  же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український  постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорозька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали  участь видатні українські актори —  М. Садовський, М. Заньковецька, Любов  Лінницька.

В Україні продовжувався  прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д. І. Яворницький  пише історію Запорозької Січі, історію  періоду козаччини — І. Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства  — А. Кримський. Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів «Записок наукового  товариста», 35 томів «Етнографічного  збірника», 15 томів «Матеріалів з  української етнології», 15 томів  були підготовлені історико-філософською секцією.

Початок ХХ століття — час  бурхливого розвитку повітроплавальних  апаратів, перші кроки авіації. В 1909 виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі  проектів гелікоптера, побудованого в 1910 році у Києві. В 1913—1914 рр. І. Сікорський на важких літаках своєї конструкції  «Руський витязь» та «Ілля Муромець»  встановлює світові рекорди з  тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака. У Черкасах і Києві брати  Євген та Андрій Касяненки в 1911—1913 рр. будують першу в країні авієтку  — малопотужний літак широкого використання, яку випробовує відомий летун  того часу Петро Нестеров. Видатний український вчений-винахідник Ю. Кондратюк  у 1919 році пише роботу «Завоювання міжпланетних просторів» (вийшла друком у 1929), яка  вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю. Кондратюка були використані американськими вченими  для підготовки польоту космічного корабля «Appolo» на Місяць.

Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних  хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані  з роботою І. Мечникова та його учнів — Г. Мінха, В. Високовича, Д. Заболотного, М. Гамалії, В. Субботіна, Л. Гіршмана, С. Ігумнова.

Культура України розвивалася  в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів Росії  визнав шкідливим заборону української  мови, до 1917 в Україні не було жодного  державного навчального закладу, де викладання велося б українською  мовою. На початку першої світової війни  активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося  території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Після повалення царату в  Україні почався новий етап національно-визвольного  руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже  в березні 1917 у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося  переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України  було створено понад 80 українських  гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий  український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована  Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський; восени 1918 року стала функціонувати  Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і  книгодрукування. Лише в 1917 почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і  при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. — 1084.

[ред.]

1920-ті роки

Після завершення громадянської  війни і приходу до влади комуністичної  партії, зі створенням Радянського  Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також  в Україні. Культурний розвиток України  у 20-і роки — один з разючих  феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О. Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії». Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела  в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової  влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В  умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори  письменників-емігрантів донедавна  замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

[ред.]

Політика «українізації»

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала  підготовку, виховання і висунення  кадрів корінної національності, організацію  шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

1) українізація як така;

2) створення необхідних  умов для всебічного культурного  і духовного розвитку національних  меншин.

Українізація дала позитивні  результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. Вже у 1924—1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів  українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української  історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної  і професійної культури, прогрес  науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

[ред.]

Малярство Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.

Додаткова інформація про  те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

[ред.]

Освіта

Серйозні успіхи були досягнуті  в ліквідації неписьменності. Активно  діяло добровільне товариство «Геть  неписьменність!», до початку 1930 року в  Україні було близько 30 тисяч пунктів  ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після  закінчення війни робилися енергійні  заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка.

У 1923—1924 роках зростали асигнування  держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні  працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося  понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному  році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл —  фабрично-заводська семирічка, яка  давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження  навчання в школах фабрично-заводського  учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської  молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням  сільського господарства. У 1934 році для  всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова  освіта.

В Україні розвивалася  і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з  числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих  навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але  і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили  університети. У 1938 році в Україні  було майже 130 вишів з кількістю  студентів 124 тисячі. Серед нових  вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

[ред.]

Наука

Результатом і разом з  тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки  найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст  М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної  патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів  Академії наук особливу активність виявила  історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з  еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру  історії України, очолив Археографічну  комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції.

Медична наука в Україні  розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного  здоров'я і соціальної медицини з  кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології  та епідеміології, в 1930  у Києві  став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися  терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна  школа В. Філатова.

[ред.]

Література

Після революції особливим  драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався  літературний процес. З'явився такий  напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували  створення «лабораторним шляхом»  «чисто пролетарської культури», яка  відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними  пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна  назвати космополітичними, а з  іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української  мови, виступали проти насильної  русифікації.

Український футуризм — який виник ще до революції, у перші  післяреволюційні роки активізував  свою діяльність. Оформилися організації  футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в  Одесі — «Юголіф». Футуристи войовничо  нападали на прихильників традиційних  форм в літературі і мистецтві, пропагували  урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).

Ще в роки революції  на чолі з М. Зеровим виникла група  поетів і літературознавців, які  орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали  їх «неокласиками».

У першій половині 20-х років  з'являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з  лідерів комуністичної партії України  Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла  поглибити розрив між робітниками  і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів — російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю  боротьби до повної перемоги «своєї»  культури. Ця теорія була засуджена  на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків  шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила  завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських  письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку  комуністичної партійності, а, з  іншого боку, головний теоретик «Гарту»  — В. Блакитний — говорив про  створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура — явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.

У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських  письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).

Гострій критиці в офіційній  пресі, літературознавстві була піддана  ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської  Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі  офіційним організаціям. Вона виступала  проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».

Пізніше — в 1930-31 рр. —  в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських  письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне  об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі  кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній  Всеукраїнській Спілці Пролетарських  Письменників, мав свій друкований орган — щомісячний літературно-критичний  журнал «Пролітфронт», де друкувалися  М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап  Вишня, Петро Панч та інші. Внаслідок  політичного та адміністративного  тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф. Гладков заявив, що ця мова (язык) «… покрылся уже прахом». М. Горький  виступав проти перекладу роману «Мать» на українську.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер  виводив український театр на шлях європейських пошуків нових  засобів виразності. Не випадково  макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».

Всесвітня слава прийшла  до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом  з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

[ред.]

Скульптура

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично  в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам'ятників  Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник  Артему І. Кавалерідзе

[ред.]

Музика

Активним було музичне  життя України. Були створені Республіканська  капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили  для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і  Харкові. Із трагічною загибеллю  М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших  видів мистецтв — літератор Павло  Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших.

У цей період проходив процес жанрового збагачення української  музики. Це значною мірою пов'язане  з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря.

Розвитку української  музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським  ставленням до мистецтва, бюрократичною  регламентацією, утилітаризмом і  недовір'ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон'юнктурній основі.

[ред.]

Архітектура

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури — це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних  творів взагалі. В українській архітектурі  помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм — це прагнення  знайти раціональні начала в образному  аспекті архітектури, максимально  освоїти досягнення сучасної науки  і техніки; конструктивізм — спроба створити життєвий простір за допомогою  нової техніки, її логічних доцільних  конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму  були частково реалізовані гасла  виробничого мистецтва. Прикладом  раціоналізму є будівля головпоштамту  у Харкові, яка розташована на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі  ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

[ред.]

Українська культура у  період сталінізму

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери  суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років  з метою полегшення контролю над  розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена  цензура, перервані контакти з діячами  культури інших країн, в тому числі  українськими емігрантами.

У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний  реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і  мистецтва, що збіднювало, звужувало  творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація  історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового  навантаження. В архітектурі провідним  стилем став неокласицизм, який повинен  був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найвідомішою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у  Києві.