Вступ 

     XVI-XVII ст. - виключно складний і важливий  період в житті українського  народу. У політичній історії  він охоплює такі процеси, як  перехід всіх українських земель  під владу Речі Посполитої, наростання  визвольної боротьби, створення  національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVII ст. 

     Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні. 

     У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення  економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських  міст з населенням понад 10-15 тис. жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у Львові було побудовано водопровід. 

     Свою  роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу.

Культурне піднесення в Україні  XVI—XVIII ст.

     XVI—XVIII століття — виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI—XVIII століття 

     Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Русі була сприйнята на державному рівні. 

     У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10—15 тисяч жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід. 

     Свою  роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців — поляки, німці, жиди, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV столітті, коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV століття Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм. 

     Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини. 

     Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI століття — першій половині XVIII століття була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську. Один з українських публіцистів — Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті «Тренос» («Плач») відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули:

     «…Де тепер той безцінний камінь карбункул, блискучий як світильник — дім князів Острозьких, що світив над усіма іншими блиском святості старої віри своєї. Де інші, також безцінні камені тієї корони — славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Масальські, Лукомські та інші незчисленні, яких довго було б вичисляти…». 

     Втрата  народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

     У цій історичній ситуації роль духовного  лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови. 

     Всенародна  війна за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і  на культурному житті. Патріотичні  почуття, спільні походи, масове переселення  — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості. 

     Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

Берестейська  церковна унія

     У 1596 році у Бересті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. Польський  уряд бачив у цьому засіб посилення  свого впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України  пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православними. 

     Всупереч  розрахункам польського короля, папи Римського, єзуїтів Берестейська унія не спростила, а загострила ситуацію в Україні. Вона викликала гарячі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала консолідацію українських культурних сил — православної української шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії її противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову. Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками — противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр — полемічна література. У 1620 році за сприяння гетьмана П. Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства.

Братства

     Братства  — релігійно-національні організації  українських православних міщан. Така організація створювалася навколо  парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера  діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники. 

     Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення Александрійському і Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву «ставропігія», тому повна назва львівського братства — Успенське ставропігійське. 

     У Києві початок братству поклала  добродійна діяльність Єлизавети (Галшки) Гулечівни, яка передала в дар  монастирю, школі і лікарні свої володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто об'єднували більшість українського населення. У Київське братство в 1620 році записалося все Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним. 

     Деякі форми організації братств нагадують  середньовічні цехи, окремі риси зближують  їх з рухом Реформації, однак загалом  можна сказати, що це було самобутнє  явище, яке відіграло важливу  роль в українському національному  суспільно-політичному і культурному житті.

Розвиток  образотворчого мистетства в Україні 16 - 18 віки

     Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) XVI – I пол. XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і 2) II пол. XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави.

     Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього  періоду характерним є поступове  проникнення в будівництво і  живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.

     З активізацією суспільного життя  в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва  через історичні умови цей  період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст,, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.

     У нових історичних умовах зодчество  набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.

     В українській архітектурі XVI – I пол. XVII ст. важливе місце займало оборонне будівництво. Часто використовувалася  традиційна фортифікаційна система  з земляними валами, глибокими ровами та дерев’яними стінами, якщо іншого матеріалу не було. Але водночас будуються фортеці, над спорудженням яких на запрошення польської корони працюють іноземні спеціалісти. Гійом Левассер де Боплан у 1635 р. проектував замок в Кременчуці та фортецю Кодак на Дніпрі.

     В цей же час в різних місцевостях  України будувались замки й укріплення. Кам’яні замки здебільшого споруджувались на Правобережжі, насамперед на Поділлі  і Волині, а також у Східній  Галичині, на Північній Буковині і  Закарпатті. Як фортеці часто будувались й культові споруди – церкви і монастирі.

     Архітектори України вміло поєднували в будівництві  український національний стиль  з кращими надбаннями європейського  ренесансу. Так було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580). Вежа Корнякта (1588), каплиця Трьох святителів (1578) і Успенська церква (1598-1630) вкупі створюють унікальний ансамбль на Руській вулиці у Львові.

     Значного  поширення набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Розвивається книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву.

     Скульптура  на цьому етапі наповнилась новим змістом, а відтак і набула іншої структури. Її діапазон розширився: розвивалася декоративна пластика, тематична різьба, головним чином у багатофігурних сценах вівтарів, фасадів храмів та каплиць, з’явився скульптурний образ сучасника – в надгробках та епітафіях. Так, наприклад, визначне місце в монументальній скульптурі Львова займає скульптурна група “Бій архангела Михаїла з сатаною”. Група призначалася для польського королівського арсеналу як його емблема за прикладом арсеналів Західної Європи.

     В іконі XVI – I пол. XVII ст. образ людини набув більшої життєвої активності й міцнішого зв’язку з сучасністю. Взірцем втілення нового розуміння  людини є “Пантократор з апостолами”. У багатьох іконах помітне тяжіння  авторів до відображення життєвих прототипів: євангелісти з домажирських царських врат, народний стафаж в іконах з села Вишеньки “Різдво Марії”, “Євангелісти” (близько 1576 р., с. Кам’янка-Бузька).

     На  грані XVI-XVII ст. в українському мистецтві  з`являється історичний жанр. Він  був породжений новою добою.

     З II пол. XVII ст. в українському мистецтві  посилюється демократична течія, вона набирає людяного, життєвостверджуючого характеру. Хоча архітектура і будівництво  продовжували розвиватись на місцевій самобутній народній основі, водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю барокко, для якого характерним були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. У більшій чи меншій мірі пам’ятки українського барокко створювались на грунті народної естетики, що й визначило їхню своєрідність.

     На  селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось  переважно дерево. На грунті традицій дерев’яного будівництва виробився  особливий тип храмів-монументів. Вони хрещаті у плані, мають центричну композицію мас і кристалоподібні об’єми. Їх особливістю є відсутність скільки-небудь чітко визначеного головного фасаду.

     Але у містах частіше будівлі споруджували з цегли й каменю – гетьманські  палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів, церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивались, то міста Лівобережжя і Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Батурин та ін., інтенсивно розбудовувались. Російський зодчий Йосип Старцев Збудував кам’яні собори Микільського (1690-1696) і Братського (1690-1693) монастирів в Києві. 

     Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва на Україні з II пол. XVII ст. стає дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначались пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. У розписах є безліч життєво конкретних подробиць, архітектурних і пейзажних мотивів облич. Найважливішими пам’ятками монументального живопису II пол. XVII ст. є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669-1676), Богородчанський іконостас, створений для Манявського скиту майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667-1700рр. Іваном Рутковичем із Жовкви. Палітра Рутковича обмежена. Його улюблені кольори: вишневий, кіноварний, жовтий, синьо-зелений. Руткович був світською людиною, вдача якої, відбита в його творах, поєднала поривчастий темперамент життєлюбця з міщанським прагматизмом. Іншої вдачі був його сучасник – Іов Кондзелевич – ієромонах Білостоцького монастиря поблизу Луцька. В його шедеврах-іконах з Манявського скиту нема нічого буденного. Уміння Кондзелевича відтворювати найтонші порухи людської душі виявились тут на повну силу.

     Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним  орнаментом, картинами, зокрема популярними  малюнками на теми “Козак Мамай” і  “Чайки”.

     Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Портрети, як криторські, так і світські, малювалися на Україні, зокрема у Львові, і раніше, але з XVII ст. починається історія власне українського портрета. Високого рівня у цей час досягла гравюра, особливо на міді.

     У XVIII ст. значний крок уперед зробила на Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель – адміністративних, господарських, житлових та ін.

     Велику  кількість чудових будівель було зведено наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І.Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братська церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін.

     У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731-1745 рр. під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. У 1747-1753 рр. за проектом архітектора В.Растреллі під керівництвом архітектора І.Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752-1755 рр. - царський палац.

     Із 60 – 70-х років XVIII ст. на зміну стилю бароко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби.

     Велике  значення для розвитку архітектури на Україні мала діяльність видатних російських архітекторів, що працювали на Україні, - В.Ростреллі, А.Квасова, П.Неєлова та ряду ін. Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були С.Ковнір (1695-1786) та І.Григорович-Барський (1713-1785).

     Кріпак  Києво-Печерської лаври, С.Ковнір навчився будівельної справи і створив  оригінальні архітектурні споруди, які виділяються мальовничістю  і багатством ліпного оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір працював разом з П.І.Неєловим, і дзвіниця Києво-Братського монастиря, дзвіниця і церква у Василькові.

     Вихованець Київської академії, талановитий учень Растреллі, І.Григорович-Барський став автором багатьох архітектурних будов: церков Покровської і Миколи Набережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Козельці та ін.

     У XVIII ст. розвивалася й дерев’яна архітектура. Найбільш видатною пам’яткою дерев’яної архітектури є Троїцький собор у Новомосковську, споруджений народним майстром Якимом Погребняком у 1773-1778 рр. Маючи 65 м у висоту, цей собор був найвищою дерев’яною будівлею XVIII ст. в Україні.

     Продовжував розвиватись в Україні живопис. У ньому дедалі сильнішими ставали  елементи реалізму. Найбільш видатними  майстрами живопису тоді були Д.Левицький (1735-1773), В.Боровиковський (1757-1825) і А.Лосенко (1737-1773). Вони спочатку навчалися в Україні, потім в Петербурзькій академії мистецтв, стали її академіками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги в розвитку портретного живопису.

     Таким чином, на Україні в XVI-XVII ст. достатньо розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Вони мали свої особливості, пов`язані з особливими історичними умовами, з розвитком західноєвропейської та російської культури. Та не дивлячись ні на що, українське мистецтво та архітектура були своєрідними, зберігаючи місцеву самобутню народну основу.

Музика

     Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI столітті в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII століття музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII століття місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели. 

     Однак кращі, найбільш талановиті музиканти  залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Театр

     Крім  церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр — вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Вифлеємській печері (вертеп давньослов'янською — печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі. 

     В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік. 

     XVI — перша половина XVIII століття були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648—1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII століття знову створили важку ситуацію для української культури.

Архітектура

     В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і  яскраво виявлялися в дерев'яному  зодчестві. У той же час з середини XVI століття виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччя В. М. Щербаківський так зобразив його особливості:«Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі». 

     Провідним типом споруд стає так званий козацький  собор — п'ятикупольний, з чотирма  однаковими фасадами. Це — Миколаївський  собор в Ніжині, Георгіївський  — у Видубецькому монастирі, Троїцький  собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий Стефан Ковнір, а проект, очевидно, розробив І. Г. Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.