Розвиток українського театру другої половини XIX століття

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Розвиток українського театру другої половини XIX століття

Харків, 2013

ЗМІСТ

Вступ

У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого  піднесення, стає одним з провідних  родів літературної творчості. Це піднесення драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.

Однією з найважливіших  умов, що забезпечили піднесення справді  народного, високоідейного, реалістичного  сценічного мистецтва, було братерське єднання передових діячів російської і української театральних культур.

Велику роль в становленні  нового українського театру відіграв геніальний російський актор Михайло  Семенович Щепкін (1788-1863). Початок  театральної діяльності М. С. Щепкіна  був безпосередньо пов’язаний з Україною, з першими творами нової української драматургії. Після вдалого дебюту на сцені в Курську Щепкін в 1818 - 1822 pp. з великим успіхом виступав у Харкові, Полтаві, Києві. Разом з І. Котляревським М. Щепкін здійснював художнє керівництво Полтавським театром. За участю Щепкіна в 1819 р. були вперше поставлені на сцені п’єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", в яких він виконував ролі Макогоненка і Чупруна. Робота над сценічними образами Макогоненка і Чупруна була важливим етапом у формуванні реалістичної майстерності великого актора.

Участю у перших постановках  п’єс Котляревського не обмежилась увага Щепкіна до української драматургії. Ставши згодом провідним актором Московського Малого театру, він багато зробив для популяризації "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника" Г.П. Котляревського, а пізніше і "Шельменка-денщика" Г. Квітки-Основ’яненка. В українських ролях він дав високі зразки реалістичної акторської гри.

Важливе значення для  розвитку українського театрального мистецтва  мав аматорський театральний рух. Його найбільший розквіт припадає на 60-70 роки XIX століття.

Серед аматорських театральних  гуртків, які існували на Україні  в 60-70-х роках, особливо виділялись гуртки в містах Києві, Чернігові, Полтаві, Бобринці, Єлизаветграді (нинішній Кіровоград).

Поруч з українськими п’єсами аматори виставляли чимало творів російських драматургів. Так, київський гурток, крім "Наталки Полтавки" І. Котляревського і "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ’яненка, показував на сцені "Горе от ума" Грибоедова, "Скупого рыцаря" Пушкіна, "Ревизора" і "Женитьбу" Гоголя, "Грозу", "Бедность не порок" і "Не в свои сани не садись" Островського та інші.

Аматорські театральній  гуртки були справжньою школою сценічної  майстерності для ряду видатних діячів українського театру. У київському гуртку починали свою театральну діяльність драматург і актор Михайло Петрович Старицький (1840-1904) та його друг і соратник - великий український композитор Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). В аматорських гуртках Бобринця і Єлизаветграда вперше проявилась велика обдарованість актора і драматурга Марка Лукича Кропивницького (1840-1910). В аматорських виставах ще до виступу на професіональній сцені випробувала свої сили геніальна українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (1860-1934).

Брати Тобілевичі (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський) також починали свою творчу діяльність як активні учасники аматорських  гуртків.

Перша видатна українська професіональна трупа була заснована  в Києві в 1883 році. її очолив М. Старицький. Починаючи з 1886 року, гастролі українських труп стали постійною складовою частиною столичних театральних сезонів. Спектаклі корифеїв привернули до себе увагу багатьох видатних діячів російської культури, їх постійними відвідувачами були А.П. Чехов, І.Ю. Репін, В.В. Стасов, П.І. Чайковський, Л.М. Толстой.

А.П. Чехов особисто був знайомий з Кропивницьким, Садовським, захоплювався їхнім талантом. Надзвичайно високо він оцінював обдарованість Заньковецької, яку вважав геніальною артисткою.

Не менш красномовні  факти свідчать про любов Толстого до українських корифеїв. Велетень російської літератури з глибоким хвилюванням  дивився українські вистави, зокрема  ті, в яких брала участь М. Заньковецька.

В історію братерського єднання російської та української театральних культур яскраву сторінку вписав перший Всеросійський з’їзд сценічних діячів, що відбувся в Москві в 1897 році.

Передові діячі українського театру з трибуни з’їзду проголосили рішучий протест проти приниження і прямого переслідування українського сценічного мистецтва. Їх палко підтримали російські митці. Ряд пропозицій українських сценічних діячів, що стосувались піднесення ідейного рівня, реалізму і народності театрального мистецтва, знайшли відбиток в загальних резолюціях з’їзду.

Отже, роль демократичного українського театру не обмежувалась сферою мистецтва. Він мав суспільне  значення. Народний український театр  був дійовим засобом у боротьбі за звільнення трудящих з-під соціального  і національного гніту.

Створення українського театру

Восени 1882 р. з ініціативи Кропивницького виникла українська професійна трупа, до складу якої увійшли  Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі - Микола Садовський (театральний псевдонім - від дівочого прізвища матерів), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми ("Назар Стодоля"), Панас Сакса ганський (прибране ім'я від назви місцевої річки Саксагань) та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький

"Зложилася трупа, - писав Франко про цей театральний  колектив, - якої Україна не бачила  ані перед тим, ані потому, трупа,  яка робила фурор не тільки  по українських містах, а й  також у Москві та Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів - то не була дилетантська імпровізація, але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією великих талантів".

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти емський  указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українському мовою. Українські трупи не мали права інсценізувати  п'єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій.

Український театр перебував  у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа, не маючи постійного приміщення, змушена була часто переїжджати  з міста у місто. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях - ярмаркових балаганах, холодних залах. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів. Актори жили впроголодь у незатишних номерах дешевих готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, здоров'ї, психічному стані акторів. І все ж ніщо не могло зупинити розвитку сценічного мистецтва.

Ідея національного  театру окрилювала передових діячів української сцени. Організаторам і керівникам труп театру корифеїв доводилося організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх у патріотичному, національному дусі, збагачувати сценічний репертуар, боротися проти антихудожніх тенденцій розважально-сентиментальної театральщини.

В 1883 р. київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив вистави  українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв 10 років. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у  Москві і Петербурзі, і заборонено у Києві, він відповідав: "Так театр - искусство, здесь - политика".

Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени  Костянтин Станіславський сказав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Сакса ганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени - ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва".

Справді, Іван Карпенко-Карий (1845-1907), митець найбільшої театральної  культури серед корифеїв, сміливо  утверджував реалістичну драму і комедію, переборюючи мелодраматизм та етнографізм. Він враховував емоційний вплив на глядача музики, проте не погоджувався з тим, щоб вистава перетворювалася на звичайне розважальне дійство без вищої ідеї.

Марко Кропивницький (1840-1910), засновник українського театру, талановитий режисер та актори, як драматург не виходив за межі народних сюжетів: суворий реалізм, правда характерів і деталей - ось головні його художні принципи і літературні засади.

Михайло Старицький (1840-1904) прославився як неперевершений режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Під час його антрепренерства у 1883-1885 рр. театр мав пишні декорації, оркестр і великі хор і танцювальну трупу.

Панас Саксаганський (1859-1940) прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі.

Микола Садовський (1856-1933) був незрівнянний у героїчних  ролях, постійно дбав про збагачення репертуару п'єсами молодих українських драматургів - Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся.

Марія Заньковецька (1860-1934) - актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво.

Марія Садовська-Барілотті  виконувала народні пісні на високому професійному рівні.

Умови, в яких розвивалася національна культура в добу Кропивницького

В середині ХІХ століття українська драматургія й театр  перебували у глибокій кризі. Після  оприлюднення широковідомих п’єс І. Котляревського (“Наталка Полтавка”  і “Москаль чарівник”), Т. Шевченка (“Назар Стодоля” й уривок із історичної драми “Никита Гайдай”), Г. Квітки-Основ’яненка (“Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”, “Дворянские выборы”, “Шельменко – волостной писарь”, “Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці” та деяких інших), М. Костомарова (“Сава Чалий” і “Переяславська ніч”) до початку 1860-х років не появилося жодного драматургічного твору, котрий би залишив помітний слід у історико- літературному процесі. 50-ті роки ХІХ століття, як слушно зауважує Л. Мороз, були “своєрідним антрактом” у розвитку української драми.

Згадана криза значною  мірою була обумовлена дещо загальмованим  розвитком всієї української  культури, основна причина в політиці російського царизму, націленій на знищення будь-яких проявів духовності національних меншин. Достатньо лише згадати, що в ці часи не було жодної української школи, заборонялося видавати українською мовою книги, газети, журнали та все таке інше. Особливо серйозним (а отже, й небезпечним) актом, спрямованим на руйнування української культури, стало закриття 1817 року Київської академії – першого вищого навчального закладу в Україні, який був справжнім центром передової наукової думки й освіти, де функціонував учнівський театр, вельми важливе місце посідала шкільна драма.

У цьому контексті  не можна обійти увагою також сумнозвісний валуєвський циркуляр від 1863 року, спрямований  на серйозне обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емським указ Олександра ІІ в 1876 році, за яким заборонявся український театр, і т.п.

За таких обставин значна частина етнічних українців  поступово відрікається від рідної мови, яка стає для них непрестижною, пережитком відсталості. У суспільстві  домінує думка, що українське мистецтво  немає нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою. Головні її атрибути – баранячі шапки, гопак, галушки тощо. “До українців на сцені не звикли, – зазначає П. Рулін, – і в кращому разі згоджувались бачити простодушних чи дурнуватих хохлів. Але й такі п’єси були рідкими гістьми на тодішній сцені”.

Все це, зрештою, призводить до того, що театральне життя в Україні  у 50-ті – на початку 70-х років майже  завмирає. “Український театр тоді був при “посліднім іздиханії”, – напише згодом Кропивницький у  своїй “Автобіографії”, – тільки ще де-не-де аматори інколи грали раз на рік “Наталку Полтавку” або “Назара Стодолю”. Справжні ж трупи нехтували ним, і самі актори з українськими прізвищами поховались за псевдоніми, то за ових, то за євих… ”.

На думку історика українського театру Д. Антоновича, це була тяжка катастрофа, від якої національне театральне мистецтво врятували окремі видатні діячі. Ці майстри-актори не тільки самі зуміли досягти найвищих щаблів мистецтва, а й своїм прикладом та тяжкою працею з молодими колегами “творили свою роду практичну школу”. До таких найвидатніших діячів вітчизняної культури Д. Антонович зараховує насамперед Михайла Щепкіна, Карпа Соленика й Марка Кропивницького. Хоча останній, як зауважує дослідник, “тільки першою частиною своєї діяльності і належить до цієї доби, а з 1881 року сам поклав початок новій добі українського театру”.

Театральне товариство, створене Кропивницьким на початку 1880-х років, було в сучасному розумінні  першим національним класичним театром. Репертуар його складався з творів національної драматургії – І. Котляревського (“Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”), Т. Шевченка (“Назар Стодоля”), Г. Квітки-Основ’яненка (“Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці”, “Бой-жінка”), А. Велісовського (“Бувальщина”), Д. Дмитренка (“Кум-мірошник, або Сатана в бочці”), Я. Кухаренка (“Чорноморський побит”), О. Стороженка (“Гаркуша”), М. Старицького (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”), а також п’єс самого М. Кропивницького (“Дай серцеві волю, заведе у неволю”, “Невольник”, “Глитай, або ж Павук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “По ревізії”) та деяких ін.

Уже після перших вистав стало зрозуміло, що трупа Кропивницького є прекрасно злагодженим ансамблем  з великими потенційними можливостями, що підтвердилось під час гастролей  у Києві в листопаді того ж 1882 року.

Київські гастролі розпочалися  з постановок п’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка” та водевілю Д. Дмитренка “Кум-мірошник, або Сатана в бочці”. У “Наталці Полтавці”  Наталку зіграла Заньковецька, Виборного  – Кропивницький, Миколу – Садовський, Петра – Грицай, Терпеливу – Вірина. Всі ролі виконувались бездоганно. За словами сучасника, “кожний вхід і вихід, а іноді невеличкі фрази нагороджувались цілим громом оплесків, кожну пісеньку примушували повторювати по кілька разів. Закінчилась вистава, і огульний рик, буря, рокіт оголосили театр і довго не стихали, викликам не було кінця. На сцену кидали букети, квітки, шапки, кашкети, вітаючі картки та ін. А врешті публічність на руках понесла з театру своїх улюбленців Заньковецьку й Кропивницького, несла їх до готелю, оголошуючи криками привітання сонний город… То була не вистава, а свято, тішення відродженого українства і тріумф молодого українського театру.

Наступні вистави також мали велику популярність, особливо серед  українського населення. І це, ясна річ, не могло не насторожити владні структури, які більше за все боялися проявів патріотизму з боку неросіян. Не інакше, як приклад безпрецедентного свавільства, можна розцінювати заборону генералом О. Дрентельном на довгі десять років виступи українських театральних колективів на території Київського генерал-губернаторства, яке складалося з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині та Поділля. На прохання Кропивницького скасувати заборону (це було під час перших гастролей трупи українських корифеїв у Санкт-Петербурзі взимку 1886 – 1887 рр.) сановний чиновник брутально відрізав: “Довольно-с! И слышать ничего не хочу. Помилуйте! Вы ещё за полпути от Киева, а уж студенты наряжаются в бараньи шапки, напяливают вышитые сорочки, облачаются в широчайшие шаровары и галдят: “Ми, ми!.. Їде наш батька!..” Это не годится, я этого допустить не могу!..".

Попри схвальні відгуки про виступи  українських акторів на сторінках  багатьох авторитетних газет (“Труд”, “Заря”, “Южный край“ тощо), Кропивницький  добре усвідомлював, що для остаточного утвердження національного мистецтва потрібно “завойовувати” столицю. Але для поїздки до Санкт-Петербурга українським акторам бракувало не тільки коштів, а ще й дозволу столичних властей. І Кропивницький став шукати людину, котра б змогла в цьому допомогти. За словами М. Садовського, “ще в той час, коли трупа вперше грала в Києві, поміж київською громадою українців була нарада, що треба комусь із грошовитих громадян стати на чолі трупи і поставити діло якнайкраще, бо, розуміється, актори всі – біднота, не змогли зразу обставити блискучо всякий спектакль, на це треба було затратити зразу чимало грошей”. Через деякий час таку людину Кропивницький знаходить у особі відомого українського драматурга Михайла Старицького, якому в серпні 1883 року й передає керівництво колективом, залишивши за собою режисерську і акторську роботу.

Під орудою М. Старицького

Під орудою М. Старицького  трупа розпочала свій перший театральний  сезон (зимовий) в Одесі. Потім були гастролі в Миколаєві, Єлисаветграді, Житомирі, Ростові-на-Дону, Воронежі та багатьох інших містах України й Росії. Відтепер українські спектаклі були набагато краще оформлені. Актори мали свій власний оркестр, непогані декорації, гардероб. Все це сприяло не тільки піднесенню авторитету українського театру, а й поліпшенню матеріального становища виконавців. Старицький, як відомо, продав свій маєток і майже всі виручені кошти потратив на відроджений національний театр. Під його керівництвом українські актори стали одержувати за свою працю приблизно таку ж заробітну платню, як і їхні російські колеги.

“Як людина освічена, високої  культури, – ділиться своїми спогадами І.Мар’яненко, – Михайло Петрович зумів прекрасно репрезентувати український театр перед найширшими колами громадянства і популяризувати його в пресі. А міцний ансамбль під режисурою такого майстра, як М. Л. Кропивницький, завойовував чимраз більші симпатії широкого глядача”.

Творча співпраця Кропивницького зі Старицьким тривала близько двох років і була корисною для обох видатних діячів українського театрального мистецтва. Але Старицькому, на жаль, так і не вдалося дістати дозвіл на поїздку з гастролями до Петербурга, хоч він і доклав до цього неабияких зусиль.

У 1885 році Кропивницький відокремлюється від Старицького й знову створює свою трупу. Разом із ним залишаються М. Заньковецька, М.Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Загорський, Д. Мова, О. Маркова, О. Максимович та чимало інших відомих акторів. З цим колективом драматург гастролює по різних містах України, Росії, Закавказзя. І скрізь українських акторів супроводжує гучна слава.

У листопаді 1886 року після  тривалих клопотань Кропивницький  нарешті одержує дозвіл для свого  колективу приїхати до Петербурга. Гастролі тривали протягом трьох місяців (з 11 листопада 1886 р. до  
15 лютого 1887 р.) у залі Кононова – одному з найпрестижніших приватних театрів північної столиці. Розпочалися спектаклі драмою Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, і вже з другого дня після початку гастролей на сторінках столичних газет та журналів “Новое время”, “Петербургский листок”, “Санкт-Петербургские ведомости”, “Русская газета”, “Неделя”, “Сын отечества” стали з’являтись статті й рецензії, в яких дуже схвально оцінювались виступи українських артистів.

Чи не найбільший тодішній авторитет у світі театрального мистецтва Олексій Суворін, який так само відомий своїм неприхованим українофобством, змушений був визнати, що “в малоросійській трупі такий  ансамбль, якого немає на александринській сцені”, що в цьому колективі “є такі обдаровання, які були б першими на імператорських театрах”. Порівнюючи Марію Заньковецьку з Сарою Бернар, знаний театрознавець доходить висновку, що темпераментна зірка української сцени краща за уславлену француженку – “холодну, хоча й чудову актрису”.

Успіх трупи поширювався

Виступами українських  акторів зацікавився навіть цар  Олександр ІІІ, для якого 4 січня 1887 року в залі Демут (“Фантазія”) були поставлені два спектаклі за творами  Т. Шевченка (“Назар Стодоля”) та М. Старицького (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”). Імператор був дуже задоволений грою українських акторів і після закінчення вистав побажав зустрітися з ними особисто. До царської ложі разом із М. Кропивницьким були запрошені, М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовський, П. Саксаганський, Д. Мова. Під час аудієнції Олександр ІІІ висловив їм свою подяку й побажав подальших успіхів.

25 січня трупа Кропивницького  вдруге виступає в присутності  царської сім’ї, але тепер уже в Маріїнському театрі, де ні до, ні після цього не одержувала дозволу виставляти спектаклі жодна з провінційних труп. Виняток для українських акторів зробив сам Олександр ІІІ, якому захотілося побачити виступ талановитих акторів на сцені кращого театру імперії. Цього дня грали “Наталку Полтавку” І. Котляревського та “Бувальщину” А.Велісовського. Незважаючи на те, що вистава йшла вдень, ділиться своїми спогадами Садовський, “здоровенний Маріїнський театр з низу до самого верху було набито публікою”. І знову нечуваний успіх. Хоча навряд це можна вважати дивним. Адже на одній із кращих сцен світу виступали справжні майстри. Наталку грала М. Заньковецька, Терпелиху – Г. Затиркевич-Карпинська, Возного – П. Саксаганський, Миколу – М. Садовський, Петра – Д. Мова, а Виборного, як завжди, М. Кропивницький.

Навіть на афіші цього  разу зазначалося, що за дозволом його імператорської величності має виступати  малоросійська трупа. І це всупереч усім заборонам формувати українські театральні колективи. Щоправда, цей дозвіл був чинним лише для однієї конкретної вистави. Надалі трупа Кропивницького знову змушена була офіційно йменуватись російсько-малоросійською. “Що вчора було можна, того не можна сьогодні”, – відріже Кропивницькому всесильний петербурзький градоначальник генерал Грессер.

Вистави під патронажем царської сім’ї були благодійними. Отож, усі зароблені на них кошти  були подаровані “Петербурзькому дамському  комітету російського товариства Червоного  хреста”. Щоправда, велика княгиня  Єлизавета Федорівна, голова комітету, всім акторам, що брали участь у благодійних спектаклях, разом із листами, в яких висловлювала свою подяку, надіслала й цінні подарунки – золоті персні з діамантами, дорогоцінні брошки, булавки тощо.

Цікаві свідчення про  неабиякий успіх у північній столиці товариства українських акторів під керівництвом Кропивницького залишив у своїх мемуарах Микола Садовський. “Слава трупи в Петербурзі росла з кожним днем, – зазначає актор. – Квитки на вистави продавали на тиждень раніше, і вся вулиця Мойка, що вела до театральної каси … була запружена людом всяких рангів, і проїзд по ній припинявся. Вельможне панство, яке раніше бувало тільки в імператорських театрах, залишало їх і лавою ринуло до Кононівської залі подивитися на трупу з Назарета. Кожний шепіт, кожне дихання актора на сцені чулися в найдальшім закутку залі. У панських сальонах, де раніш, крім французької чи німецької мови, іншої ніхто не чув, за велике щастя вважали почути з уст українського актора кілька українських слів”.

Гра українських акторів затьмарила навіть уславлену німецьку трупу герцога Майнінгенського, яка в ці дні також гастролювала в Петербурзі і користувалася серед столичних театралів досить великою популярністю. “Наші мейнінгенці” – назве трупу Кропивницького згаданий вище Суворін, віддаючи перевагу все-таки українським акторам.

О. Кузнєцова наводить статистичні дані, з яких видно, що українські вистави в Петербурзі мали стабільно велику популярність. “Знаменно, що українська трупа приваблювала більше глядачів, – повідомляє дослідниця, – ніж любимі “вищим світом” іноземні трупи – французька, німецька та італійська”. І далі конкретизує: “…У грудні 1886 року в залі Кононова, де грала трупа Кропивницького, побувало 20495 чоловік, тоді як у Михайловському театрі, – грали французька і німецька трупи, – лише 18635 чоловік, а в Малому, де давала вистави російська оперета, – тільки 13854. Те ж саме за першу половину лютого 1887 р. (зал Кононова – 14265, Малий театр – 10010 чоловік) і за квітень 1890 р.: у театрі Неметті, де цей сезон грала трупа Кропивницького, – 15285, а в Малому, де давала вистави італійська опера, – 10760 чоловік”.

Відомий театрознавець  С. Дурилін вбачав надзвичайний успіх петербурзьких гастролей театру корифеїв передусім у режисерській майстерності керівника колективу. “Загальний ансамбль, не тільки музичний, але й сценічний, – наголошував він, – був злагоджений Кропивницьким, звучав як ансамбль стрункого симфонічного оркестру: хору не було – не було співаків, які вишикувавшись у лінійку, не зводять очей з диригента, – була жива юрба парубків і дівчат, вихоплених з вулиці українського села. Усі на сцені – і актори, і співаки – жили спільним життям по волі драматурга, режисера і актора-співака Кропивницького – натхненника загального творчого піднесення, життєвої дійсності на сцені”.

Багато про що говорить і той факт, що під час петербурзьких  гастролей найвидатніші актори трупи  М. Кропивницький і М. Заньковецька одержали запрошення служити в престижному  імператорському Александринському  театрі. Щоправда, вони відмовилися  від цієї привабливої пропозиції, оскільки не захотіли полишити українську сцену.

Це була перша успішна  презентація української культури в столиці тодішньої країни, і  вона мала надзвичайно велике значення для подальшого розвитку не тільки національного театрального мистецтва, а врешті й української державності. Саме під час цих гастролей наші видатні митці зуміли хоча б частково спростувати міф про відсутність самобутньої української культури й прорубати для уярмленого народу якщо не вікно, то принаймні квартирку в цивілізований світ, а отже, й прокласти (чи бодай намітити) вузеньку стежечку до його визнання у світі. Месіанське значення своїх виступів у столиці добре усвідомлювали й самі актори. “Їхали свідчити Петербургові, – зазначає Садовський, – що живе ще слово українське, що не задавили його ні Петрові батоги, коли він благородними кістками козацтва позасипав болота, на яких збудував свою столицю, ні Катерина, ні ретязі, якими вона повила волю України, ні навіть благородний, високогуманний закон 1876 року царя-освободителя не задавив святого слова 40-мільйонного народу. Воно знову оживає і сміється знову”.

Внесок Крапивницького в розвиток української культури

Створений Кропивницьким  професійний театр упродовж багатьох років був основним джерелом культурного життя уярмленої нації, особливо якщо зважити на те, що більшість наших співвітчизників була в ті часи неписьменною і не мала змоги читати чудові поезії й оповідання Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка, інших українських письменників.

Усе це дало неабиякий поштовх не лише для подальшого розвитку української культури, а мало й неоціненне суспільно-політичне значення, стало однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовано незалежну Українську державу.