Сенс життя людини з погляду епікуреїзму і стоїцизму

Міністерство  освіти науки молоді та спорту України

Запорізький національний університет 
 
 
 
 

Індивідуальна робота по темі:

«Сенс життя  людини з погляду епікуреїзму  і стоїцизму» 
 
 
 
 
 

Роботу  виконала :

Студентка 2-го курсу

ФІФ

Група 2330-2а

Артюх Тетяна

Перевірив:

Професор  філософських наук

Таран В. О. 
 
 
 
 
 

Запоріжжя 2011р.

План

1. Вступ
2. Етика стоїцизму
3. Філософські погляди епікуреїзму
4. Щастя як складова сенсу буття
5. Висновок
6. Список використаної літератури

Вступ

     Сенс  життя, сенс буття — філософська  та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення  людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для  духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого  життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості  свого життя, свого місця у  світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною  цілей, що виходять за рамки його життя.

     Для філософів і філософських шкіл елліністичного періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями  попереднього періоду. Інтерес до теорії та до теоретичного з’ясування картини  світу, фізики, космології, астрономії всюди знижується. Йшлося про поглиблення, кажучи точніше, про збереження, порятунку в нових умовах уявлення про людину як переважному і найбільш гідному предметі філософії і, зокрема, якщо мати на увазі мораль, як про самозаконодавчу, самоцінну істоту. Джерела чесноти, а тим самим і шлях до вічного блаженства передбачалося знайти в самому собі, надрах власного духу.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Етика стоїцизму

     Стоїцизм (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Засновником стоїцизму вважають Зенона із Кітіона (між 336 і 332 — між 264 і 262 до н. е.). Оскільки Зенон не був афінянином, то не мав права на оренду цілого будинку, для декларування свого вчення, тому він проводив свої лекції у портику (галерея з колонадою). Грецькою Портик – «Стоя», тому прибічників цієї школи стали називати стоїками.

     У розвитку стоїцизму виокремлюють такі періоди:

     1. Давня Стоя (ІІІ-ІІ до н.е.) –  представники: Зенон, Клеанф, Хрісіпп  та їх учні. Вирізняється твердістю,  суворістю суджень, безкомпромісністю  поведінки і аскетизмом життя;

     2. Середня Стоя (ІІ-І ст.. до н.е.) – представники: Діоген із Селевкії, Панетій, Посідоній, Гекатон та  ін.). Репрезентує греко-римський  період і є більш поміркованим;

     3. Пізня Стоя (І-ІІ ст..н.е.) – час  римської імперії. Представники: Сенека, Мусоній Руф, Епіктет,  Марк Аврелій. В цей період  стоїцизм шукає Бога, бореться  з християнством і водночас  живить його, бо є об’єктивним  передчуттям нового (саме християнського) світовідчуття.

     Стоїцизм  передбачав певний стиль мислення та відповідний спосіб життя. Найважливішим  своїм завданням ця філософська  школа вважала обґрунтування  міцної і розумної основи морального життя людини, яку стоїки вбачали  у подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється у підпорядкуванні  своїй долі. Основними чеснотами  стоїка було проголошено стійкість  та твердість у житті.

     Для філософії стоїків притаманне еклектичне поєднання різних вчень. Саме їм належить ідея розподілу філософії на три  розділи: фізику, етику і логіку. Частини філософії ієрархічно пов’язані  між собою – фізика й логіка підпорядковані етиці, яка є серцевиною філософії, бо визначає смисл і мету життя. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом: логіка відповідає огорожі, яка його захищає, етика є деревом, що росте, а фізика – плодами.

     Стоїки  характеризують філософію як «вправу  з мудрості». її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить  поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без  неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами  стоїчної філософії.

     В онтології, яку стоїки розміщували  у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і  духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює  конкретні одиничні речі. Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі Він є законом необхідності Поняття Логосу робить всю їхню концепцію  буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

     У теорії пізнання стоїки велику увагу  приділяють проблемі істини. Центром  і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання  повітря і вогню). її центральну частину, в якій локалізується здатність  до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

     Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді  з розумом. Визнаються чотири основні  доброчинності: мудрість, яка межує  з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між  добром і злом, між доброчинністю  та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними «піднятись». У цей момент проявляється її «примирення з долею». Людина -повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

     Стоїки  уявляли світ як єдине тіло, в  якому діє всезагальний закон, який надає всьому сущому в ньому доцільний  смисл: “Закон цей — правильний розум”. Жити згідно з природою означає  керуватися розумом, що править світом, а він є природною характеристикою  індивіда. Проте від природи розум  існує лише як можливість. Доброчесність, людська досконалість полягають  у тому, щоб розвинути його до рівня світового розуму. “Сама  природа, — вважав Зенон, — веде нас до доброчесності”, тобто життя  згідно з природою тотожне життю  розумному, доброчесному.

     Основне положення етики стоїцизму зводиться  до того, що все суще є або благом, або злом, або ні тим, ні іншим. Благом вважають такі доброчесності, як розуміння, справедливість, мужність, розсудливість  тощо. Це не зовнішні щодо людини феномени, вони виражають її внутрішню сутність, постаючи як доброчесний вчинок, доброчесна людина. Злом є все протилежне благу: нерозуміння, несправедливість та ін., тобто пороки (зокрема, порочний вчинок, порочна людина). Ні те, ні інше —  усе, що не приносить ні користі, ні шкоди (життя, здоров'я, насолода, краса, сила, багатство, слава, знатність, а  також їх протилежності: смерть, хвороби, муки, потворність, безсилля, бідність, неслава, безрідність тощо). Природа (світ) і людина як її ланка не є  ні добром, ні злом.

     Категорії “благо” (“добро”) і “зло” характеризують ставлення людини до світу і своєї  життєдіяльності. Лише у сфері мотивації, внутрішнього духовного світу людина виявляє суверенність, свободу, можливість вибору, а отже, й доброчесність  чи недоброчесність. Людина не владна над обставинами власного життя, його зовнішньою сферою, проте вона має цілковиту свободу в оцінюванні своїх вчинків і життя загалом. Щастя людини залежить не від її реального становища у світі, а від того, як вона сприймає і  внутрішньо оцінює свою причетність  до нього. Безпристрасним, байдужим є  мудрець. Він свідомо прагне звільнитися  від афектів (гніву, жалю, співчуття), що робить його помірним, мужнім, розсудливим. Свобода від таких короткочасних бурхливих переживань, за переконаннями стоїків, означає, що людина керується правильним у моральному сенсі знанням про те, що робити, а чого не робити, підпорядковує свої думки, погляди обов'язку.

     Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (мудрість), мужність, здоровий глузд (поміркованість, розсудливість) і справедливість, що перебувають у єдності, за якої наявність  у людини однієї з чеснот свідчить про наявність всіх інших. Вони характеризують не тільки правильне розуміння, а  й належну поведінку людини. Єдиною метою всіх доброчесностей є щастя, до якого у кожної з них свій шлях.

     Чотирьом  основним чеснотам протиставляють основні  пристрасті: бажання, страх, насолоду, скорботу. Чесноти дають змогу  правильно оцінювати потяги й  робити висновки, наскільки вони відповідають чи не відповідають природі людини як живої істоти. Ці пристрасті стосуються життя і смерті, здоров'я і хвороб та інших явищ, які стоїки вважали  байдужими стосовно моралі явищами, тобто такими, що не стосуються сфери  добра і зла. Ці явища, на думку  стоїків, мають певні відмінності  між собою. Одним із них людина надає перевагу, оскільки вони цінні  для неї як живої істоти (здоров'я, сила, багатство); інших (хвороба, бідність тощо) — уникає, вважаючи їх шкідливими, такими, що не мають позитивної цінності; треті є байдужими не тільки щодо моралі, а й стосовно природних  потреб людини. Доброчесність має  багато спільного з діями, яким надається  перевага, проте не тотожна їм: вона виявляється в характері вибору, а не в його предметі. Доброчесна людина цінує свої зусилля, спрямовані на оволодіння відносними цінностями, а не самі цінності. Тому стоїк не вважатиме себе щасливим чи нещасливим через те, що здобув чи втратив якісь  блага.

     Стоїки  понад усе цінують не саме життя, а ставлення до нього. Воно має  бути усвідомленим, розумним, вільним, головне в ньому — легко  і з радістю сприймати життєві  обставини, оскільки вони заздалегідь  визначені долею. Прихильники цієї філософської школи виправдовували навіть самогубство, а деякі з них (Зенон і Клеанф) саме так пішли із життя.

     Оскільки  доброчесність, згідно зі стоїцизмом, тотожна апатії (вільному від афектів, пристрастей стану), то пристрасті його представники піддавали різкій критиці, вважаючи їх нерозумним, породженим хибними  судженнями, порухом душі. Однак  для стоїків подолання пристрастей  не є самоціллю. Придушуючи їх, вони лише демонструють, що моральні цілі їх діяльності перебувають у набагато вищих сферах душі, в розумі, який досяг тотожності з розумним устроєм  космосу.

     Етика стоїків, визнаючи невідворотність  найжорстокіших ударів долі, не проповідує, однак, покірливості, не викликає жалості  до людини. Навпаки, внутрішня згода  стоїків зі своєю долею сповнює  їх особливою гордістю, силою і  стійкістю. Вони розмірковують не про  те, що слід робити, щоб стати доброчесним, а про те, як має діяти доброчесна людина. Адже жити згідно із заздалегідь  накресленим долею життєвим планом означає виконувати свій обов'язок.

     Взірцем зосередження всіх чеснот в одній  людині стоїки вважали мудреця, який досяг стану атараксії, тобто  спокою. Він безпристрасний, щирий, вірний обов'язку, ні за яких умов не сумує, нічому не дивується. Тільки мудрець  є справді вільним, оскільки живе за законами світового, космічного розуму, який підказує йому, що все у світі  залежить від вищих сил, а тому його і власну долю він сприймає як належне. Навіть якщо світ розвалиться, мудрець безпристрасно загине під  його руїнами. Саме у цих вимірах  стоїки розглядали проблему ідеалу.

     Як  і епікурейці, стоїки проповідували  апатію, та якщо епікурейці вважали  її наслідком втечі від світу, то прихильники стоїцизму, навпаки, прийняттям світу, безумовною покірністю сущому як необхідному і належному. Мораль вони розглядали як силу, що підноситься  над особистістю. Понад усе ставили  стійкість духу, а щастя ототожнювали з доброчесністю, тобто із силою  духу. Заради неї готові були пожертвувати своїм життям, а стоїк-мудрець  йшов на це з радістю. Щоправда, досягти  мудрості, визнають вони, дуже важко, тому мудреці, за їх переконаннями, є богоподібними.

     Ідеї  стоїцизму позначилися на культурі людства всіх наступних епох. Значною мірою це спричинене потраплянням людей в соціальні й особистісні обставини, які не піддавалися ні раціональному осмисленню, ні практичному освоєнню. За таких обставин багато з них мирилися з чужим, ворожим середовищем, ударами долі. Прийняття стоїцизму, навпаки, давало змогу навіть рабу почувати себе абсолютно вільним і навіть щасливим. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Філософські погляди епікуреїзму

     Епікуреїзм  — одна з найвпливовіших шкіл елліністичного періоду, основним ідейним змістом  та теоретичним обґрунтуванням якої було учення і образ життя її засновника Епікура ( 341–270 рр. до н.е.). В Афінах епікурейці збиралися в саду, що належав Епікуру. Звідси пішла друга  назва школи - «Сад», або «Сад Епікура», а її мешканців називали філософами «з саду». Школа являла собою громаду  друзів-однодумців, що живуть відповідно до принципів філософського вчення Епікура. Новизна «Саду» полягала у  його просвітницькому дусі: в ньому  не було чистого інтелектуалізму, він  кликав до життя незвичного. На воротах  школи був напис: «Гість, тут тобі буде добре; тут задоволення - найвище  благо», а біля входу стояли глечик з водою і хлібний корж. До школи  допускалися жінки і раби, що на той час було досить незвично. Життя  всередині епікурейської громади  було скромним і невибагливим. Найвідомішими  представниками є: Епікур, Тіт Лукрецій Кар і Кацій.

     У своєму розвитку епікуреїзм пройшов  три етапи:

     1. Елліністична доба (IV-III ст. до н.е.) – період творчості самого  Епікура та його найближчих  друзів. Метод викладання – бесіди  і листування;

     2. Греко-римська доба (ІІ-І ст. до  н.е.);

     3. Період римської імперії (І-VІ  ст. н.е.)

     Епікурейцями  називали тих, хто, не замислюючись, віддавав перевагу матеріальним радощам життя, хоча це неточно характеризує їх філософію, оскільки сам Епікур першість відводив задоволенням духовним - як найменше залежним від зовнішніх умов а, отже, таких, що приводять людину до стану спокою і незворушності. Плотський світ – головне для епікурейців.

     Епікурейці  як і стоїки виділяли три основні  складові філософії: етику, логіку та фізику. Етику вони вважали практичним керівництвом для життя, їй служила фізика, а  останній — логіка, крім яких не існувало нічого, окрім порожнього простору.

     Головна етична ідея епікуреїзму — обгрунтування  свободи як незалежності від зовнішнього світу. Найкраще задоволення для людини — відсутності будь-яких страждань.

     Мотиви  свого філософування Епікур та його послідовники пояснювали бажанням звільнити  людей від страху перед невідомим, таємничим, а головне – перед  смертю. Особливу увагу у досягнення цієї мети вони приділяли пізнанню природи. Епікур стверджував, що пізнання природи не є самоціллю, але воно звільнює людину від страху марновірства і взагалі релігії, а також від боязні смерті. Це звільнення необхідне для щастя і блаженства людини, суть яких складає задоволення, але це не просте плотське задоволення, а духовне, хоча епікурейці вважали, що взагалі всякого роду задоволення саме по собі не є поганим. Проте духовне задоволення стійкіше, бо воно не залежить від зовнішніх перешкод. Завдяки розуму (дару богів, за який вони не вимагають ніякої подяки) прагнення повинні приводитися в згоду (симетрію), що припускає задоволення, причому одночасно досягається не порушуваний неприємними переживаннями спокій, незворушність (атараксія), в якому і полягає дійсне благочестя. Епікурейці закликали людину порівнювати задоволення, які вона отримує, з можливими наслідками.

     Відчуття  задоволення та насолоди – визнавалися  істинним благом епікурейцями. Вони вважали, що люди не знають, у чому полягає  істинна насолода, тому завдання філософів  – піддати насолоду раціоналістичному  дослідженню.

     Згідно  з Епікуром, існує три види задоволень:

     1. природні і необхідні – тісно  пов’язані із збереженням життя  індивіда, їх легко отримати, бо  вони мають природну межу;

     2. природні, але не необхідні –  вишукана їжа та напої, елегантний  одяг тощо. Ці задоволення не  мають природної межі, бо не  пов’язані із тілесним стражданням,  але призводять до нього;

     3. неприродні і шкідливі – всі  форми людської пихи, бажання  влади, слави, розкоші. Вони  ніяк не пов’язані з тілесними  потребами, тому небезпечні для  душі.

     Відповідно, лише перші мають істинну користь  і дають істинну насолоду. Вони позбавляють тіло від страждань (голоду, спраги, втоми, тощо), а це, в свою чергу, призводить до душевного спокою (атараксії). Цього стану і слід прагнути. Для цього необхідно навчитися угамовувати пристрасті та плотські нахили, підпорядковуючи їх розуму. Отже, цілком помилкове уявлення про епікурейців, як про людей, що не знали меж у вжитку насолод життям. В дійсності вони прагнули до “природного”, спокійного, та приємного життя, а головним своїм завданням вважали — досягнути стану “атараксії”, стану, в якому людину не занепокоюють впливи світу. Тому епікурейці не зв’язували себе занадто тісно з суспільством, уникаючи навіть шлюбу, а тим більше якихось суспільних функцій та обов'язків. Сам Епікур був проти шлюбу, вважаючи, що він, а в подальшому діти, приносять занадто багато клопоту (дітей, однак, він любив). Проте дружбу він ставив дуже високо. В дружбі людина забуває свій інтерес, “делая угодное другу, мы делаем приятное самим себе”. У їх розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі. Та у поглядах епікурейців на дружбу є певна особливість. З першого погляду дружба і самопожертва на користь друга суперечать теорії особистого інтересу, котрим, на думку Епікура повинна керуватися кожна розумна людина, тому щоб уникнути цього протиріччя, епікурейці пояснювали дружбу як мовчазливу угоду, прийняту на умовах справедливості. Така угода підтримується звичкою. Спочатку спілкування з людиною відбувається в силу взаємного задоволення, але потроху такі відносини переходять у звичку, зароджується любов, і тоді ми любимо своїх друзів, не розбираючи яка нам від них особиста користь. Так виправдовували епікурейці дружбу, доводячи, що вона не суперечить їх основному началу – пошуку особистого щастя.

     Поряд із задоволеннями, епікурейці не оминали  своєю увагою і таку категорію  як страждання, головними джерелами  яких є: страх перед богами, страх  перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують  в “міжсвітових просторах” і не втручаються у дії людей), ні невблаганна  необхідність слідувати долі, ні смерть не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе  повністю віддатися вищій меті —  блаженству.

     Епікурейці  у своєму вченні намагалися у свій спосіб звільнити людину від страху перед смертю та загробним життям, тому вони з великою увагою підходили  до вивчення смерті як феномену людського  існування. Зокрема, Епікур і Лукрецій Кар відкидали вчення про безсмертя  душі. Епікур стверджував, що смерть неможливо  відчути тому, що зі смертю душа людини розпадається на атоми.

     «Смерть не має до нас ніякого  відношення, — стверджував  Епікур, — коли ми живі, смерті ще немає, коли вона приходить, то нас вже немає».

     У Лукреція Кара смерть притаманна не тільки всіляким істотам, а й самому життю, Всесвіту в цілому. Тому не потрібно боятися природності смерті.

     Загалом епікурейці створили життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в  усьому; ідеал — у задоволенні  природних, а не надуманих бажань; справедливість у тому, щоб не шкодити  іншому і не зазнавати шкоди від  іншого; в основі взаємозв'язків  людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу; мудрість (філософія) не тільки дає знання, а  й духовну насолоду; мудрець —  не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний  виявляти свою волю – ці та багато інших  ідей, відображають основний зміст  вчення Епікура та його послідовників. Епікуреїзм як філософська школа  мала великий вплив на подальший  розвиток філософії. Їх ідеї прослідковуються у вченнях такий відомих історичних постатей як Гоббс, Локк, Ніцше та багатьох інших. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Щастя як складова сенсу  буття

     Протягом  усього розвитку світової етичної думки  проблема щастя посідала в ній  одне з центральних місць. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити  для себе та інших глибоке та тривале  щастя? – ці запитання в різних формулюваннях ставили собі мислителі  впродовж всього світового розвитку, не обійшли увагою їх і представники таких античних шкіл як Стоїцизм та Епікуреїзм.

     Стоїки  визнавали, що найвища мета людського  життя – щастя. За Зеноном, щастя - в “узгодженому” житті (узгодженість думок і почуттів), Клеанф додав, що воно мусить бути узгодженим ще з  природою і це твердження не втрачає  актуальності й для Сенеки: “…блаженний  той, кому розум диктує, як поводитись”, він вважав, що в керівники треба  брати природу адже саме нею керується  розум, з нею радиться. Природа  покладає щастя для людини в самозбереженні, як індивідуальному, так і колективному (турбота про дітей, батьків). А  загалом, стоїки вважали, що щастя людини полягає у свідомому виборі відповідності  власній природі, тобто щаслива  та людина, яка живе відповідно до свого  розуму та здібностей. Стоїки особливо наполягали на тому, що людина знаходить  щастя (евдемонію) не в погоні за зовнішніми благами – багатством, почестям і т.д., а в своєму прагненні  до чогось високого, ідеального, в розвитку духовного життя для блага  самої людини, її родини та суспільства, а головним чином – в досягненні внутрішньої свободи.

     Стоїки  вважали, що людини може досягнути щастя  розвиваючи в собі доброчинності, до яких відносилися: розуміння (мудрість), мужність, здоровий глузд (поміркованість, розсудливість) і справедливість. Найпершою  серед чеснот для стоїків виступає мудрість, адже вона лежить в основі інших чеснот які об’єднує термін апатія (поміркованість, мужність, самоконтроль і справедливість). Щаслива та людина, яка є безпристрасною, байдужою, яка свідомо прагне звільнитися  від афектів (гніву, жалю, співчуття) і є мужньою та розсудливою.

     Щастя людини залежить не від її реального  становища у світі, а від того, як вона сприймає і внутрішньо оцінює свою причетність до нього. Етичний  ідеал щасливої людини для стоїків: “Бути схожим на скелю, об яку постійно б'ється хвиля; вона стоїть - і розпалена волога затихає довкола неї. Нещасний я, таке зі мною сталося! - Ні! Щасливий я, що зі мною таке сталося, а я все ще безпечальний, теперішнім не вражений, майбутнього не боюся!”

     Для епікурейців щастя також було ціллю існування всіх живих істот.

     З ім’ям засновника цієї школи Епікуром, пов’язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву  евдемонізм (від грец. “eudaimonia” —  “щастя”). Епікур вважав, що вирішення  етичної проблеми міститься у  правильному тлумаченні щастя. Щасливі  люди є доброзичливими, у них немає  ані потреби, ані приводу сваритися  поміж собою, адже щастя – це блаженний, позбавлений тілесних страждань  і душевного неспокою внутрішній стан людини. Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під  владою людини, адже досягається воно шляхом задоволення природних потреб і досягнення душевної рівноваги. Задоволення  є початком і ціллю щасливого  життя - першим та істотним добром. Однак  це задоволення не є вульгарним, нічим не стриманим блаженством, а є особливим станом душі, благородним  спокоєм, врівноваженістю та безтурботністю. Найкраще задоволення для людини полягає у відсутності будь-яких страждань.

     Епікурейці  розглядали щастя, як явище земне  та прижиттєве. Щастя в доповненні з блаженством – це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Вони виступали проти святого: прагнули звільнити людину від страхів  перед невідомим – волею Богів, Роком, Долею – і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода  від страхів, заборон робить людину щасливою.

     Також до щастя веде пізнання природи, адже воно звільняє людину від страху, марновірств  і взагалі релігії, а також  від боязні смерті. Щасливою є та людина, яка є безтурботною, яка  вміє уникнути усього, що надходить  до неї із зовнішнього світу або  зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті) та турбує і пригнічує  її. До щастя людину наближає звільнення від внутрішніх потягів та зовнішніх обставин, бо саме воно є необхідною умовою для щастя і блаженства людини.

     Епікурейці  вважали, що для щасливого життя  людині необхідні такі три основні  складові: відсутність тілесного  страждання, незворушність душі, та дружба.

     Порівнюючи  концепції щастя стоїків та епікурейців, двох конкуруючих філософських шкіл елліністичного періоду можна зробити  висновок, що вони є досить протилежними. Як зазначалося вище стоїки вбачали  щастя для людини в самозбереженні, в її особистому ставленні до світу  в цілому, та до себе як до частини  цього світу. Стоїцизм передбачав досягнення щастя шляхом розвитку людських чеснот, адже лише в їх єдності людина поводить себе правильно і самостійно шукає  свій шлях до щасливого життя.

     Епікурейці  ж вбачали щастя у задоволенні, адже задоволення проповідувалося  ними як шлях до свободи, звільнення від  страхів, зла, марновірства та страждань. Саме душевне задоволення розглядалося як найвірніша умова досягнення щасливого  життя. За ними щастя складалося з  таких основних складових: задоволення  природних потреб та досягнення душевної рівноваги, безтурботності — спокою душі (атараксії).

     Коротко і влучно схарактеризував обидві школи І.Кант: “Епікурейці стверджують, - казав він, - що усвідомлення правил, які ведуть до щастя, є доброчесність, а стоїки усвідомлювали свою доброчесність як щастя”. У цій фразі, можливо, і заключається все протиріччя між двома філософськими школами, адже для стоїків доброчесності якими володіє людина це найвище щастя, а для епікурейців доброчесність це лише розуміння всіх правил поведінки, дотримуючись яких можна досягти щасливого життя.