Сенс життя. 2

План

Вступ……………………………………………………………….………3

1. Означення сенсу життя……………………………….……………4
2. Філософське бачення проблеми………………………….………..6
1. Античність: стародавні Греція та Рим………...……………7
2. Середні віки………………………………………….……...10
3. Епоха Відродження…………………………………....……13
4. Новий час……………………………………………………15
5. Новітній час…………………………………………………17
3. Сенс життя у філософії слов’ян…………………………………..21
4. Висновки……………………………………………………………24
5. Список використаних джерел та літератури……………………..27

Вступ

У житті сучасної людини поєднані сенси багатьох культур, що генерують смислову перспективу персонального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії особи із зовнішнім світом, у спілкуванні з іншими людьми і самим собою.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї  діяльності — для самоствердження. На певному рівні соціально-психологічної  зрілості особистості в структурі  самосвідомості виникає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необхідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання.

Якщо звернутися до історії  філософсько-етичного обґрунтування  сенсу людського життя, то виявляється, що багато сучасних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обґрунтуваннях сходить до ідей минулого, наповнюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої  гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей  та ломка традицій, дедалі більш  виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у  людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б ґрунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя.

1. Означення сенсу життя

Що таке «сенс»? Який смисл  вкладається в «сенс»?

1) Сутність чого-небудь; значення; зміст. Те, що відіграє особливу роль, має виняткове значення; сила.

2) Розумна підстава; рація. Доцільність, корисність чого-небудь.

3) Мета, основне призначення чого-небудь.

4) Почуття, замисел.

Поняття «сенс» зводиться  в основному до розуму, до раціонального  значення, до мети. Але також розповсюджується і на чуттєву область, і навіть, в якійсь мірі, на ірраціональне  – почуття. Отже, поняття має не тільки раціональні межі.

Також поняття «сенс» ототожнюється  з метою. Може в якихось областях це і вірно, але що стосується «сенсу життя», то тут ці поняття розрізняються.

Мета – це орієнтир, який можна досягти. Досягнення визначається рівнем домагання, здібностями, можливостями, випадком, - але рано чи пізно це приводить до фінішу – людина або досягає мети, або не досягає. В першому випадку вона задоволена собою, в другому – ні.

Мета небезпечна тим, що вона автоматично  не дає сенсу. Її досягнення як сенс річ дуже сумнівна. Досягнувши мети, людина її втрачає, вона вже зникла і інтересу не представляє. Якщо мета не досягається, то відбувається фрустрація, злам з приводу безсилля і неможливості, тобто знову сенс досягнення вислизає і починається зниження планки, зниження рівня домагань.

Сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обґрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Сенс не має початку і кінця, тут немає фінішу. Сенс може розкриватися в цілях, які ставить перед  собою людина, сенс визначає її поведінку, її цілі, але він не тотожний цілям. Поняття «сенс» ширше. Воно існує  апріорно, ще до народження індивіда, на відміну від цілей, які формулюються і реалізуються вже безпосередньо  особою, «пророслою» з індивіда.

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя - одна з  традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де вона розглядається переважно  з точки зору визначення того, у  чому полягає найбільш гідний людини сенс життя.

Уявлення про сенс життя  складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального  становища, змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння, конкретної історичної ситуації.

2. Філософське бачення проблеми

Якщо звернутися до історії  філософсько-етичного обґрунтування сенсу людського життя, то виявляється, що багато сучасних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обґрунтуваннях сходить до ідей минулого, наповнюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури.

Питання про сенс життя і долю людини має тривалу світоглядну традицію і становить докорінні проблеми філософії та культури. Сенс життя пов'язується з об'єктивно важливими цінностями, які виступають як найвища мета людської діяльності та прагнень. У ціннісній основі сенсу життя міститься не «голий» теоретичний феномен, а життєво важлива, емоційно допустима мета; вона є не лише об'єктивно доцільною, але й суб'єктивно затвердженою, тобто сприйнятою і визнаною особистістю. Сенс життя є суттєвим, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, незалежно від того, чи йде мова про конкретну особистість, чи про релігійно-ідеалістичну персоніфікацію світу та його явищ (Бог, Абсолютна Ідея, світовий Дух).

Важливим аспектом філософського  осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так  і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання  виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши  таке виправдання, людина може змиритися  з думкою про скінченність індивідуального  буття. Таємниця людського існування  полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але  свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки  зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага  вирізняють такі типи обґрунтування  життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму мстою  життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму  сенс життя вбачають у крайньому  обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення  або досягнення морального чи релігійного  ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя  в належності до обмеженої спільноти, для якої головне - приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя  виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б  дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття  явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

1. Античність: стародавні Греція та Рим

Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих  формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здібностей, як тих, що забезпечують вище благо.

Демокріт (приблизно 460—370 pоки до н. е.)

За Демокрітом сенсом життя є добрий настрій, який досягається помірністю в насолодах, умінням володіти собою так, щоб за задоволенням не слідувало страждання. Людина повинна жити в задоволенні, узгоджуючи з власною природою. Наші почуття - найкращі порадники. Ті з них, які приносять нам насолоду, повинні служити критерієм добра. А ті, що викликають страждання, - критерієм зла. Але слід відмовлятися від будь-якої насолоди, яка не корисна. І якщо перейти міру в насолодах, то найприємніше стане неприємним.

Сократ (приблизно 470 – 399 роки до н. е.)

Представником евдемонізму  був Сократ. Вищою метою людського  життя він вважав щастя та блаженство. Розглядаючи феномен душі, Сократ виходив з визнання її безсмертя, що погоджувалося з його вірою  в Бога. У питаннях етики він  стверджував, що чеснота виникає  з знання, і людина, яка знає, що таке добро, не стане робити погано. Сократ любив дві речі: істину і  людину. Істину бачив у розкритті  таких понять, як "благо", "краса", "справедливість", "мудрість", і перенесення цих понять на людину. Але подібна істина може бути досягнута  тільки в процесі самопізнання.

Аристотель (384-322 роки до н. е.)

Аристотель вважав, що душа імматеріальна. Те, завдяки чому ми живемо і відчуваємо і розмірковуємо, - це душа, так що вона є якийсь сенс і форма, а не матерія. "Саме душа надає сенс і мету життя". Душа, за Аристотелем, це відображення дійсності  всесвітнього і вічного Розуму. Смерть тіла звільняє душу для її вічного  життя: душа вічна і безсмертна. Але  тут треба зазначити, що Аристотель розкладає душу на три ієрархічних  складових - рослинну, тваринну і розумну. Вічна, за Аристотелем, тільки остання. Хоча теорія переселення душ не вписується у вчення філософа. Швидше за все, після смерті душа зливається з божеством для переробки і подальшого оформлення матерії. Якщо повернутися до людського життя, то вона повинна бути доброчесна і помірна. Чесноти набуваються шляхом засвоєння знань і досвіду попередніх поколінь і проявляються в розумній діяльності. Щастя людини, за Аристотелем, - це енергія завершеного життя згідно з завершеною доблестю. Не можна вважати щасливою людину з "рабським способом мислення". Природа дає можливість стати доброчесним, але ця можливість формується і здійснюється лише у діяльності. Сутність же доброчесності в поєднанні щедрості і поміркованості.

Епікур (341-270 роки до н.е.)

Слова "епікурейський", "епікуреєць", "гедонізм" стали  загальними, хоча нинішнє їх наповнення далеке від вчення самого Епікура. Гедонізм Епікура відрізняється надзвичайно благородним, спокійним, урівноваженим і часто споглядальним характером. "Добре прожив той, хто прожив непомітно". На думку філософа, не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо. Він, як атомист і в якійсь мірі матеріаліст, розуміє, що життя і смерть однаково не страшні для мудреця: "Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більше немає". Життя і є найбільша насолода. Така як вона є, з початком і кінцем. А душа людини, як і тіло, складається з атомів, які після смерті просто розсіює вітер. В етиці Епікура ми зустрічаємо повну відмову від соціального активізму. Окрема людина, а не суспільне ціле - ось відправний пункт його вчення. Індивід первинний, а громадська спілка лише засіб для особистого благополуччя. Метою людського життя Епікур вважав щастя, розуміється як задоволення. "Ми здійснюємо всі свої дії задля того, щоб не страждати тілесно і не відчувати душевного неспокою. Ми вибираємо не всяке задоволення, а відмовляємося від нього, якщо воно приносить неприємності. Ми навіть вважаємо за краще страждати, якщо з страждання виникає більше задоволення". Вищим задоволенням Епікур вважав незворушність духу, душевний спокій і безтурботність, а це можливо лише при підпорядкуванні пристрастей розуму.

Зенон (334—262 до н. е.)

Зенон належав до течії  філософів-стоїків, які плекали ідеал  внутрішньої свободи. Свободи від  пристрастей. Він у своєму трактаті "Про людську природу" проголошував, що основна мета - жити у злагоді  з природою, тобто з добром. Філософ  цієї течії не чинить опір злу: він  його розуміє і стійко перебуває  в його плинності, тому він незворушний  і спокійний навіть перед лицем  смерті. Щастя стоїка полягає в  тому, що він не бажає ніякого  щастя.

Зміщення акцентів у виборі сенсу життя відповідно відбивалося  і на світогляді людей, на етичних  переконання і орієнтаціях. Це по-різному  наповнювало життя людини сенсом, в залежності від прихильності тієї чи іншої теорії. У міру того, як змінювалася  ідея про поділ духу і матерії, філософи стали все більше цікавитися швидше духовним, ніж матеріальним світом, людською душею і проблемами етики. Ці питання займали західних мислителів більше двох тисяч років  з початку розквіту грецької науки  та культури в п'ятому-шостому століттях  до н. е. Підсумувавши еволюцію античної філософської думки можна використовуючи філософію Аристотеля. За якою вивчення людської душі і споглядання величі Бога значно важливіше вивчення матеріального  світу.

2. Середні віки

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (V-XIVст.). Якщо антична філософія за своєю сутністю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грецьк. - “теос” - бог).  Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. ІV ст.) привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися  середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж  найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослов’я) підноситься за цих умов на рівень  найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослов’я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу були:

• теоцентризм;
• ідея духовності;
• світ, як двоїсте буття (справжній і несправжній).

Вперше в людській історії  з небувалою досі гостротою ставилося  питання про сенс життя.

Розпочинається становлення  філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія - захист). Представники апологетики  виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником  цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання, віри.

Тепер треба було систематизувати  християнське віровчення, обґрунтувати і роз’яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося  найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності.

Найвидатніші з цих  ідеологів віри були пізніше названі  “отцями християнської церкви.”  Серед них виділяються Григорій Назіанзін, Василій Великий, Григорій Нісський, Авремій Августин Блаженний.

Період, у який вони діяли  і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” - батько).

Найвідомішим серед “отців”  західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський  світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв’язок  людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії - ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблематика займає у нього головне місце. Він - один з родоначальників тієї філософської традиції, яка у ценрт своєї уваги ставить людину та проблеми її існування.

Схоластика (від грецького  “схола” - школа) - це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно лише логічно вивести звідти.

Однією з центральних  проблем схоластичної філософії  є дискусія про універсалії (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами - номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. nomen - ім’я, назва) - напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є Росцелін, Дуне Скот.

Представники реалізму, продовжуючи  лінію Платона, твердили, що загальні поняття (універсалії) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиночними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім - її породження - одиничні люди. Представниками цієї течії були Еріуген, Ансельм Кентерберійський.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Аристотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

Аквінський намагався  створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське  і наукове пізнання церквою. Фома Аквінський чітко визначає сферу  науки і віри. Завдання науки –  пояснити закономірності світу. Але  наукове знання не є  всеосяжним. Є така сфера, яка доступна тільки вірі. Отже, предмет філософії - “істини  розуму”, предмет теології - “істини одкровення”. Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п’ять  доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі  рухається, то має бути “першодвигун” або

“першопоштовх” руху - Бог.

2. Всі явища і предмети  мають причину свого виникнення  та існування.

Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує  не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність -

Бог.

4. Всі речі мають абсолютне  мірило досконалості - Бог.

5. У природі все має  певний сенс, доцільність свого  існування. А значить, повинна  існувати “остання” і головна  ціль - Бог.

Філософсько-релігійне розуміння  сенсу життя в середні віки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філософів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, божественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досягнення Божої благодаті.

3. Епоха Відродження

Доба Відродження характерна зміною погляду на людину та цінності її життя. На відміну від аскетизму середньовіччя, ідеалом епохи стає земне, радісне життя в повноті двох природ людини. Результатом зміни погляду на людську природу стає зміна її самопочування: розвивається почуття гідності, а не приниженості, що мало місце у середні віки на ґрунті ідеї гріховності людини. Об´єктивною підставою гідності людина доби Відродження бачить діяльність. Саме у діяльності відкриваються творчі можливості людини: здібності пізнавати явища та формувати досконалу предметність, керуючись віднайденими розумом мірками краси. Здатність об´єктивації духу в формах краси розкриває сутність духу саме як красу та велич.

Епоха Відродження з новою  енергією активізувала проблему обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає.

Особливе значення у розвитку гуманістичного погляду на людину мала "Промова про гідність людини" відомого філософа, послідовника ідей Платона та Плотина, гуманіста Піко делла Мірандола. У "Промові" містився виклад думок про людину та її місце у світі. Людина ставилася у центр світу і розглядалася як суб´єкт пізнання, а пізнання бачилося метою життя. Людина розглядалася як творець самої себе, як носій свобідної волі. Вона "свобідний і славний майстер", що сам формує себе в бажаному для себе образі.

У праці Лоренцо Валла "Про насолоду як істинне благо" міститься критика етики стоїків, а натомість і аскетизму загалом. Філософ проголошує земну радість буття вищим мірилом щастя. Він доводить, що прагнення до насолоди закладене у людині самою природою. Витіснення природних схильностей, що вважалося моральною чеснотою у добу середньовіччя, філософ характеризує як злочин проти природи. Відроджуючи ідеї епікуреїзму, Валла не зводить насолоди лише до суто фізичних. Насолоди пов´язуються з корисністю, що має духовно цінний зміст. Насолода життям у його повноті та красі має виражений одухотворений характер. У ньому наявна ідея гармонійної злагоди людини з іншими. Люди повинні прагнути бути один для одного джерелом радості. Тому любов є творчим відношенням людини до людини.

Велика увага моральній  проблематиці приділена у філософській спадщині Марсіліо Фічино. Його етико-естетична концепція органічно поєднана з онтологією, космологією та гносеологією. Гармонійний космос включає у себе людину-мікрокосм, носія безсмертної душі. Християнська ідея безсмертя душі обґрунтовується Фічино з позицій раціоналізму. Людина посідає серединне місце у світі, а її причетність до світової душі надає всеосяжності її пізнавальним здібностям. Тут вона богорівна, земний бог. Ці думки знаходять обґрунтування зокрема у трактаті "В чому полягає щастя, які воно має сходинки, про його вічність". Простежуючи систему цінностей людського життя, філософ доводить, що справжній сенс здобувається не багатством, почестями, не задоволеннями тіла, оскільки вони мають плинний характер. Чуттєві задоволення не дають відчуття щастя, оскільки часто супроводжуються стражданнями. Вищий сенс життя філософ бачить у безкорисливій ідеальній любові, предметом якої називає Бога.

Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність  і автономію особистості, віру в  її безмежні творчі можливості.

4. Новий час

Питання про призначення  людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Сенс життя, за Кантом, знаходиться не зовні, а всередині людини, він іманентний особистості. Фактором, який створює сенс життя, є ідея у вигляді морального закону, боргу, добра. Сенс життя не існує сам по собі, як якийсь атрибут реальності взагалі, він - у розумінні індивідом свого буття саме як людського, в усвідомленні власного місця у світі. Таким чином, формою вираження сенсу життя є той чи інший світогляд.

Фіхте ще більше замкнувся  на внутрішньому "Я". Створив якусь  віртуальну дійсність, яка виходить шляхом самозабуття, тобто забуття  себе як "Я". Фіхте говорить: "зверни увагу на цю дійсність, увійди з нею  в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя". Сенс людського  існування він бачить у досягненні індивідом повної згоди з самим  собою в розумі, у волі, у діяльності, словом у тому, що виділяється людині від природи як розумній істоті. Таким чином, сенс життя по Фіхте  у формуванні особистості шляхом постійного розвитку людини, і цей  процес, передбачаючи діяльність, не замкнутий  в особистість; самовдосконалюючись, особистість удосконалює світ.

За Шеллінгом, форми розумного пізнання - не умовиводи і докази, а безпосереднє збагнення в інтелектуальному спогляданні - інтуїції. Але суб'єктом такого осягнення може бути тільки філософський і художній геній. До речі, Шеллінг - провісник ірраціоналізму, про який мова буде йти нижче.

Заслуга Гегеля в розкритті  поняття "процесу", переходу кількості  в якості, діалектичної єдності протилежностей. Постійна плинність, дао-перетворення - ось що таке життя людини. У неї не може бути особистої мети, тому що вся вона підпорядкована розвитку світового духу, Вселенського розуму і історичного прогресу. Та й цей, останній, ніби як вже завершується в особі німецького народу. Тому якщо хочете жити спокійно, то насолоджуйтеся процесом і не шукайте сенс людського життя, бо для конкретного індивіда його немає, а все підпорядковано діалектиці історії, становленню і руйнації. Сенс життя, за Гегелем, це щось надіндивідуальне. Людина лише ланка в розвитку триєдиного світового процесу.

Починаючи з Джордано Бруно світ стає нескінченним і неосяжним. Що стосується пізнання, то сам Спіноза дає такий  ключ до розгадки реальності: Розуміти річ - означає бачити за її індивідуальністю універсальний елемент; розум прагне осягнути в природі внутрішню  гармонію причин і наслідків. Ця гармонія збагненна, коли розум, не задовольняючись  безпосередніми спостереженнями, виходить з усієї сукупності вражень (в  тому числі ірраціональних, інтуїтивних - від себе).

Так виникає пантеїзм і відроджується  гілозоізм, коли матерія і божественне єдині, і які також володіють одним розумом на двох.

Цікаво, що в цей же період в умах філософів бродять протилежні думки  про долю і волю. Так, Гоббс заперечував  свободу волі, дотримуючись жорстокого фаталізму і ототожнюючи волю з природною силою. Дідро також  дотримувався думки, що між людиною  і природою немає ніякої різниці, і воля не менш механічна, ніж розум. Це теж не пішло на користь людству, хоча Гольбах у своїй "Системі  природи" і вважав, що розуміння  фатальності може не тільки заспокоїти велику частину переживань людини, але й навіяти їй корисне смирення, розумне підпорядкування своєї  долі.