Шпаргалка по "Правоведению"

1. Предмет  і метод загальної теорії Д  і П

Предмет ТДП – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, Д і П, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Метод ТДП – сукупність способів і прийомів дослідження предмета науки.

В залежності від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні:1. Системно-функціональний метод – необхідний через системно-функціональну природу Д і П; 2. Статистичний – вивчення кількісних змін у  державно-правовому житті і опрацювання цих спостережень у наукових і практичних цілях; 3. Історичний і логічний – враховується і аналізується все позитивне, накопичене історичним досвідом; 4. Метод сходження від абстрактного до конкретного – на першому етапі пізнання об ‘єкт сприймається як деяке нерозчленоване ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт уявно розчленовується на частини і описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

Спеціальні: 1. Порівняльний метод державотворення і правотворення – процес відображення і фіксації відношень тотожності і подібності в державно-правових явищах; 2. Спеціально-юридичний – аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування Д органами; 3. Державного і правового моделювання – між різними державними та правовим явищами є спільності, а тому, знаючи властивості і ознаки одного з них(моделі), можна з певною ймовірністю судити про інше. 4. Конкретно-соціологічний – виявляє ступінь ефективності функціонування всіх гілок Д влади, правового регулювання, стану законності та правопорядку в країні.

35. Поняття та  сутність права

Право — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їх розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин

Підходи до розуміння П: нормативний ( с-ма загальнообов’язкових, формально-виражених норм), генетичний (осн увага – на процесах виникнення і форм П, його соціальній детермінованості умовами життя сусп-ва), інструментальний (специф регулятор сусп відн, за доп якого заб-ся держ управління сусп-вом), аксіологічний (прав дійсність вивч крізь призму її відповідності досягнутому сусп-вом рівню соц прогреса), системний (прав дійсність як сук-ть пов’яз між собою прав явищ)

Сутність  права – П має загальносоціальну сутність, слугує інтересам всіх без виключення людей, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність та розвиток соціальних зв’язків. Сутністю П є свобода людини, але не будь-яка, а певним чином визначена і забезпечена. Свобода суб’єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб’єкта приймати відповідне рішення.

8. Поняття: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Суб'єкти правовідносин  повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями  прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність  — здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. З моменту народження і припиняється зі смертью.

Дієздатність  — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки.  Повною мірою виникає з 18 років. Дієзд-ть є:

1. повна - з 18 років або з моменту одруження.
2. Часткова - з 15 до 18 р. Можуть вчиняти дрібні угоди, розпоряд-сь першою ЗП, здійсн-ти авторські права, вносити вклади і розпоряжатись ними, бути засновниками і членами молодіж-х орган-цій, нести від-ть (батьки несуть додаткову від-ть - субсідіарна).
3. Мінім-на – до 15 р. Можуть вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади і розпоряжатись ними.
4. Обмежена – коли громад-н зловживає спиртними напоями або наркотиками і ставить себе та сімю у тяжке матер-не становище. За рішенням суду.
5. Визнання недієздат-м – внаслідок душевної хвороби або недоумства. За рішенням суду.

Првоздатність юрид-ї ос-и з моменту реєстрації до її зникнення. Співпадає з дієзда-тю. Існує спеціал-а правоздат-ть – юр-і ос-би не мають прав громад-н, здійсн-ть діял-ть відповідно до статуту, можуть бути спец-ні обмеж-я: відчуження майна держ-о підп-ва може бути лише у порядку визнач-го законом. 

Деліктоздатність  — здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

3. Поняття  та стадії застосування П

Застосування – спрямована на реалізацію норм П і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність держ органів і уповноваж д-вою гром органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.(умови: законність і обґрунтованість)

Процес застосування завершується прийняття правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи. Ініціатива може належати: самому правозастосовувачу, вказівка вищестоящого органу, заяви зацікавлених суб’єктів.

Стадії:

 1. Встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення. Це збирання, перевірка та оцінка відповідних доказів по справі та їх джерел. Обставини: фактичні, характеристика особистості причетних суб’єктів, обставини, що спонукали суб’єкта до певної поведінки.

2. Юридична кваліфікація – на основі змісту якої норми П повинна розглядатися дана ситуація. Це встановлення тотожності ознак конкретної поведінки суб’єкта тим ознакам, які зафіксовані в нормі П.

Тлумачення норм П  – переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу мову конкретних понять і висновків (усвідомлення і роз’яснення). Види:

за суб’єктами: офіційне(нормативне і казуальне), неофіційне (доктринальне, компетентне, повсякденне);

з точки зору обсягу і  змісту: буквальне, розширене, обмежувальне.

Прийоми і засоби Т: мовне (граматичне), логічне, систематичне, історичне.

3. Прийняття рішення по справі – застосування норм П. Видається індивідуальний акт владного хар-ру, що встановлює П і О конкретних суб’єктів (вирок, наказ, рішення …)

4. здійснення фактичних дій, завдяки яким норма П провадиться в життя.

6. Об'єктивне  і суб'єктивне право.

Об’єктивне право - це право , що діє в державі як загальна об’єктивна закономірність необхідності регулювання суспільних відносин людей . Це сукупність чинних у країні норм.

Суб’єктивне право - це закріплені правом певні юридичні можливості особи . Оскільки право в більшості норм так або інакше стосується людей - суб’єктів права ( носіїв прав та обов’язків ) , то можна сказати , що право переважно має суб’єктивні властивості .

 Термін "суб’єктивне"  вказує на приналежність права  певному суб’єкту, на його певні  юридично визнані можливості, якими  він на свій розсуд може  скористатися або не скористатися.

        У загальному вигляді зміст  будь-якого суб’єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб’єкту такі можливості:

а) поводити себе відповідним  чином (право на свої дії);

б) вимагати відповідної  поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії);

в) звертатися до держави  за захистом свого юридичного права.

Суб’єктивне право —  міра можливої поведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізовувати  цю можливість цілком залежить від  волевиявлення суб’єкта.

12. Теорія держави  і права в системі юридичних  наук.

У системі юридичних наук теорія держави і права дає найширше за обсягом і глибиною знння державно-правових явищ. Вони викоистовуються галузевими й іншими юридичними науками як важливі, з методологічного аспекту, вихідні пункти дослідження, що дозволють уникнути однобокості у вирішенні галузевих наукових проблем. Тим самим теорія держави і права вносить методологічну єдність у дослідження шалузевих та іеших юридичних наук. Тому вона иступає в системі юидичних наук як наука методологічна за своїм характером. ТдіП виступає фундаментальною, методологічною, інтегруючою наукою.

9. Поняття і структура системи юр-них наук.

Теорія держави і  права не ставить перед собою  завдання вивчити всі сторони  діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу і право.

Предмет загальної теорії держави і права складає,  практично, вся система юридичних наук.

Теорія держави і  права:

1 це фундаментальна  наука. Фундаментальна, тобто така, яка напрацьовує найбільш широкі за обсягом і глибокі за змістом знання про державу і право.

2 це методологічна  наука. На основі  ТДП  і  її положень  розробляються інші  юридичні науки.

3 це інтегруюча наука  тому, що вона узагальнює дані  інших наук і сприяє розвитку  юридичних знань в цілому.

Усі юридич-і науки  – це окрема галузь сусп-х наук, які  вивчають суспільно- правові інстутути, а також спіцифічні форми їх відбиття в свідомості людей (прав-а ідеологія, прав-а психологія, прав-а свідомість). Усі юрид-і науки поділ-я на:

1. Історико-теоритичні юридичні науки: ТДП, історія держави і права України, історія держави і права зарубіжних країн, історія вчень про державу і право
2. Галузеві юридичні науки: державне право, адміністративне право, кримінально-процесуальне право та інші… та міжгалезуві науки: господарське, сімейне…
3. Науки, які вивчають організацію і діяльність державних органів: прокурорський нагляд, суд та правосуддя, Адвокатура України.
4. Науки, які вивчають міжнародне право: міжнародне право, морське право, повітряне право, космічне право
5. Прикладні юридичні науки: криміналістика, судова медицина, кримінологія, бухгалтерський облік, кібернетика, які використовують дані точних наук для вирішення юридич-х проблем
6. Загально – теоритичні юридич-і науки: філософія права, прав-а психологія, соціологія права.

Юриспруденція - це сукупність усіх юридичних наук.

10. Основні сучасні аспекти праворозуміння.

Право – це специфічна форма регулювання поведінки  людей, сукупність правил поведінки  санкціон-х або встанов-х держ-ю, які виражають інтереси або всього сус-ва або пануючого класу.

При нормативному підході – право відносять до нормативних сис-м сус-ва. Право розгляд-я як сис-ма загальнообовязкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організ-у волю народу, гарантуються і охороняються держ-ю, виступають регулятором сусп-х відносин.

При генетичному підході – основна увага зосередж-я на процесах виникнення і форм-я права, його соціальної детермінованості об'єкт-ми і суб'єкт-ми умовами життя сус-ва.

Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціал-х відносин, за допомогою якого здійсн-я і забезп-я державне управління сус-вом.

Дослідження права як феномена кул-ри, соціа-ї цінності складає  основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивч-я крізь призму її відповідності досягнутому сус-вом рівню соціального прогресу, ща дає можливість виділити питому вагу «права в праві», тобто дати оцінку прогресивності прав-х явищ, відображує регресивні тенденції.

Системному  підході відповідає відображення прав-ї дійсності як сис-ми прав-х явищ, що певним чином повязані між собою і утворюють єдине ціле – прав-у сис-му. Статичний аспект – норми права, правопорядок, суб'єкти прав. А динамічний – правотворчість, реаліз-я і застос-я норм прав.

Соціологічне  праворазуміння визнає право певним чином упорядковану взаємодіє соціальних суб'єктів, «живе» право, як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів і прийняття інших юридичних рішень.   

11. Реалізація норм П: поняття  і форми

Реалізація норм П – втілення положень П норм у фактичній поведінці (діяльності) суб’єктів П.

Форми реалізації:

1. Додержання – узгодження  суб’єкта ми своєї поведінки  з нормами-заборонами (пасивна поведінка  суб’єкта)

2. Виконання – дії  суб’єкта щодо здійснення зобов’язуючого припису П (активна поведінка суб’єкта)

3. Використання – зд-ня  суб’єктами повноважень, наданих  їм нормами П. (суб’єкт сам  вирішує використовувати чи утримуватись  від використання суб’єктивного  П, що йому належить )

4. Застосування – спрямована на реалізацію норм П і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність держ органів і уповноваж д-вою гром органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.(умови: законність і обґрунтованість)/

4. Організація публічної влади у первісному суспільстві.

Існує 3 етапи розвитку общини як форми орган-ції людей  – праобщину (первісне людське стадо), родову та проселянську общину. В період праобщини люди об'єднувались в досить сталі колективи (20-30 чоловік та декілька десятків підлитків і дітей). Була властива наявність основ соціальної організованості, яка базувалась на владі вожака, мала безпосер-й хар-р, існувала у вигляді візуального чи звукового спілкування, відображувала спільність інтересів первісних людей.

За добу родової общини була хар-на більш чи менш упорядкована соціальна орган-ція. В її основі був колективізм у вир-ві і  споживанні, загальна власність і  зрівняльний розподіл засобів до життя. Провідну роль у веденні госодарства відігравали жінки, община існувала як материнський рід. Низька ефективність вир-ва забезпеч-ла лише необхідні життєві потреби на основі зрівняльного розподілу в інтересах усіх, незалежно від участі у трудовій діял-ті, але за індивід-ми потребами. Ці обставини зумовили появу первісного народовладдя. Суспільні справи вирішувались усіма дорослими на зібраннях, які очолювали найбільш поважними і досвідченими людьми – старійшинами. Іх влада засновувалась на авторитеті, інтелек-х достоїнствах тощо. Всі були рівними. Влада сторійшин спрямовувалась на забезпечення інтересів роду. Вона уособлювала господарську, військову і наглядову фун-ції. У разі порушення – лайка, фізичне покарання, вигнання з роду.

Проселянська община. З розвитком родових общин розвивалась ієрархізація влади. Замість зібрань всіх – збори тільки чоловіків. Запроваджується принцип представництва: голови господарств входять в родові общинні ради, а їх голови – в ради племен. Кожному рівню влади властива своя сфера компетенції. Вищий орган має повноваження до нижчого. Відбувається поділ влади: світська, військова та релегійна. Поряд зі старішинами, військовими вождями та жрецями появились інші лідери – “великі люди”. Це багаті (за рахунок надлишкового продукту) чоловіки, які набули авторитету.

5. Ознаки права.

До основних ознак  права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

• право — це система  правових норм;

• це правила поведінки  загального характеру;

• ці правила мають  загальнообов'язковий характер;

• вони тісно зв'язані  між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

• формально визначені  й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

• установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

• у своїй сукупності регулюють соціальні відносини  між людьми;

• правила поведінки  повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

• Системність – це сис-ма норм поведінки
• Держ-на забезп-ть – держ-й примус.

Право – це специфічна форма регулювання поведінки  людей, сукупність правил поведінки  санкціон-х або встанов-х держ-ю, які виражають інтереси або всього сус-ва або пануючого класу.

7.  Застосування П за ананлогією

У випадках, коли сусп відносини  не врегульовані ніякими нормами  П і відсутні норми, що регулюють  схожі відносини, застосовують аналогію П, тобто вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів  П (гуманізму, справедливості, рівноправ’я…).  Аналогія П має обмежену сферу використання. Її застосування повністю виключене при притягненні до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільно небезпечних діянь, передбачених законом. Аналогія припустима в цивільному, трудовому та деяких інших галузях П. Але в кожному випадку рішення, що було прийняте з використанням аналогії має значення виключно до даного конкретного випадку.

90. Правова держава: сучасне розуміння та правові ознаки.

 Правова Д-ва –  це така форма організації  та діяльності Д влади, яка  будується на взаємовідносинах  з індивідами та їхніми різноманітними  об’єднаннями на основі норм  П. При цьому право відіграє  пріоритетну роль лише в тому  випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо діючі закони реально слугують інтересам народу і Д-ви, а їх реалізація є втіленням справедливості. Розвинуте законодавство ще не свідчить про наявність у суспільстві правової державності.

Правові ознаки правової Д-ви:

1. Панування закону  у всіх сферах суспільного  життя – закон володіє вищою  юр силою, регулює найбільш  важливі сторони суспільного  життя, в законах мають відображатися  суспільні відносини, що об’єктивно  склалися, тенденції їх розвитку та самовідновлення, основний закон Д-ви – конституція. Пріоритет Конституції – невід’ємна частина правової Д-ви. Тому правова Д-ва – це конституційна Д-ва.

2. Реальність прав  особи, забезпечення її вільного  розвитку – прав Д-ва визнає  за індивідом певну сферу свободи, за межі якої втручання Д-ви неприпустиме, у випадку порушення даного П воно забезпечується судовим захистом (все, що не заборонено індивіду, йому дозволено і все, що не дозволено владі, їй заборонено).

3. Взаємна відповідальність  Д-ви і особистості – визначаючи в законах ступінь свободи особистості. Д-ва в цих же межах обмежує себе у власних рішеннях та діях, обов’язковість законів для Д влади забезпечується системою гарантій (відповідальність депутатів перед виборцями, відповідальність посадових осіб за невиконання своїх обов’язків перед конкретними суб’єктами П ). На тих же правових основах будується і відповідальність особи перед Д-вою. Застосування держ примусу повинно мати правовий хар-р, не порушувати міру свободи особи, відповідати тяжкості скоєного правопорушення.

4. Основний принцип  організації та діяльності прав  Д-ви – поділ влад. Поділ єдиної  Д влади на три відносно  самостійні та незалежні галузі  попереджує можливість зловживання  владою та виникнення тоталітарного  управління Д-вою.

13 Передумови виникнення права.

     Право, як  соціальне явище виникло ще  в родовому суспільстві як  суб’єктивні права й обов’язки  членів суспільства й існувало  в формі правових звичаїв, які  мали моральний, релігійний та  економічний характер. З виникненням держави багато правових звичаїв було пристосовано, чи санкціоновано нею і стали офіційними законами.

Первісне суспільство  розшаровувалось у період розпаду  родового ладу. Поява класів з протилежними інтересами породила міжкласові конфлікти  між родовою знаттю та іншими членами родів, а також з прийшлим населенням. Родова влада була вже неспроможна врегулювати ці конфлікти, і виникла держава як політична організація публічної влади.

 Як право, так  і держава виникли завдяки  необхідності управляти соціальними  процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права. 3алежно від цього poзглядaють право загальносоціальне і право юридичне. Як загальносоціальне явище право поділяють на права людини, права нації, права народу, права об’єднань, права інших груп, права людства. Юридичне право встановлюється чи санкціонується державою. А отже, юридичне право виникає лише разом з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення права.

Розрізняючи право й  закон, слід зазначити, що право, як інституційне утворення, стає таким завдяки джерелам права, тобто зовнішній формі вираження права.

Таким чином, юридичне право  — це задекларовані державою правила  поведінки суб'єктів, щоб відображати  правду, справедливість, добро тощо. Право виникає внаслідок:

а) переростання мононорм (первісних звичаїв, традицій, моралі) в юридичні норми;

б) правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб;

в) перетворення рішень судових  органів щодо конкретних справ у  загальну норму, що є обов'язковою при вирішенні аналогічних випадків.

Між правом і державою встановлюється досить складний зв'язок. Через право держава прагне впровадити в життя свою волю, яка за авторитарних режимів має класовий характер. А  це означає, що первісні звичаї чи традиції пристосовуються до інтересів пануючого класу, забезпечуються відповідними санкціями, реалізація їх підтримується апаратом державного примусу і є засобом підпорядкування населення волі економічно і політично пануючого класу. Таким чином виникає правовий звичай як найбільш стародавня форма права.

Судові органи, як органи держави в авторитарних державах, захищають також інтереси панівної верхівки, тому не застосовують деякі  звичаї, що захищали інтереси всіх, або  змінюють їх зміст, вводячи нові правила. Судові функції часто виконували церковні служителі, верховні правителі, інші посадові особи державних органів. 3ахищаючи інтереси пануючих класів, судові органи утворювали судовий прецедент, тобто рішення суду щодо конкретної справи набувало властивостей загальної норми.

При появі писемності держава (її органи), а також посадові особи за допомогою правотворчості закріплювали свою волю в законах, указах та інших нормативних актах. У  перших державних законах закріплювалися майнова нерівність, станові привілеї, безправність рабів та інших верств бідного населення. Прикладами таких законів є закони Хаммурапі, XII таблиць, Ману, Салічеська, Руська, Польська правди та ін.

Класові інтереси відображались  у нормативних актах не тільки матеріального, а й процесуального права. Так, при розгляді судових справ використовувались ордалії (випробування вогнем, водою тощо), поєдинки, присяги, відкуп. Тому багаті завжди могли відкупитись.

Таким чином, юридичне право, сформувавшись разом зі створенням держави, в рабовласницький і феодальний періоди розвитку державності має класовий характер і захищає інтереси економічно і політично пануючого класу. Водночас рабовласницьке, феодальне і капіталістичне чи соціалістичне право є явищем культури й цивілізації, оскільки несе в собі інформацію про минулі і нині існуючі суспільні відносини між людьми

14. Юридичні  факти – передбач в зак обставини, які є основою для виникнення (зміни, припинення) конкретн правовідносин. Діляться на дві крупи: дії і події. Події – юрид значимі факти які виникають назалежно від волі людей. Дії – факти, які є волевиявл. Людей. Вони в свої черку поділ на правомірні і неправомірні дії. Серед правомірних дій важливе місце займають юридичні акти – акти застосування права ( нагорода ордено, прихов на воєну службу), різного пода угоди (договір поставки продукції), а також заявлення і скарги. На відміну від юр актів юридичні поступки не напрямлені безпосередньо на винакн (змін, припин) правовідносин, но тим не меньш по закону викликають деякі правові наслідки (напр написання твору – авторське право). Неправомірні дії ділятьсяі на злочин, адмін, цив, дисциплін правопорушення. Всі види направомірних дій є основою для виникнення охоронного правовідношення, для притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Ю.Ф. можуть бути основою для виникнення відраз дек правовідн.Іноді для виникн (змін, прип) правовідносин необхідно ціла сукупність Ю,Ф. (вступ до шлюбу – вік, заява, акт про регістр і запис до книги)

8. Теорії походження держави – система поглядів суб’єктивного характеру на питання про виникнення держави та її призначення в суспільстві.

- Теологічна (Фома аквінський). Держава створена Богом. - Договірна. - Патріархальна (продукт розвитку  сім’ї). - Насильства. - Марксистсько-ленінська. - Космічна. - Технократична. - Теорія магії (Джон Фрезер). - Географічного детермінізму. - Демографічна. - Гідравлічна (іригаційне землеробство).

16. Соціальна  цінність права.

1) Право забезпечує  загальний стійкий порядок в  суспільних відносинах. 2) Право відрізняє  свавілля від свободи, визначає і уточнює зміст суспільних відносин. 3) Право надає можливість досягти гарантованого результату. 4) Право забезпечує можливість нормальних активних дій людини, перешкоджає незаконним втручанням в сферу правомірної діяльності людини, за допомогою механізмів юридичної відповідальності та інших примсових заходів. 5) Право в цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне співвідношення свободи і справедливості. 6) На правовій основі формуються інститути громадянського суспільства, такі як ринкова екноміка, багатопартійність, демократична виборча система тощо. 7) Право лежить в основі правової і соціальної держави.

21. Прості і  складні юридичні факти.

Юридичні факти  — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правоутворюючі(суб’єкти набувають певних прав та обов’язків), правозмінні(тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язків) , правоприпиняючі ( ліквідують певні права та обов’язкі); за складом – прості ( складаються з одного факту ) складні (сукупність окремих фактів необхідних для настання юр. наслідків ); за відношенням до волі суб’єктів – події (відбув незал від волі суб’єкта ) дії ( відб по волі суб дії поділяються на правомірні - відповідають вимогам норм права; не правомірні – не відповідають ); залежно від форм їх прояву — позитивні й негативні; за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.

5. Поняття та основні ознаки держави (сутність).