Слов'янський пантеон богів

            Зміст

Содержание………………………………………………………………………….2

Вступ……………………………………………………………………………….....3

Розділ I.   Слов’янська міфологія……………………………………….…….…...4

1. Характеристика давніх язичницьких вірувань ……………………4
2. Особливості релігії слов’яномовних народів……………………...6

Розділ II.  Пантеон богів…………………………………………………………....7

Висновки………………………………………………………………..…………..32

Перелік використанних джерел…………………………………………………..34

   Вступ

Вивчення слов'янської  міфології являє собою захоплюючий  процес занурення у світ слов'янської  старовини . Міф - це історія народу, його душа, жива традиція, що збереглася в пам'яті людей. Міфологія слов'ян являє собою багаті зібрання образів і сюжетів, порівняти які можна з грецької чи скандинавської традиціями. На жаль, до наших днів не дійшли справжні твори з міфологічними сюжетами. Відомі такі джерела: «Пісні птиці Гамаюн», «Велесова книга» та ін., однак історичність їх часом ставиться в науці під сумнів.

Проте збереглися окремі твори візантійських, західноєвропейських, арабських, а також слов'янських середньовічних авторів, які можуть бути використані для реконструкції слов'янського язичництва. Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім», в якому відбився значний пласт язичницьких міфів, що згадуються спадкоємцем і носієм язичницької культури. Нарешті, це письмові джерела XV- XVII століть і фольклорні джерела XVIII -XX століть, які менш наближені до язичництва, але містять у собі розгорнуті записи легенд, казок, билин, змов, билічек і бувальщин, прислів'їв і приказок, в яких збереглася давня язичницька традиція, риси міфологічної свідомості .

Важливу роль у вивчення слов'янської міфології грають відомості розкопок культових місць, знахідки ідолів, ритуальних предметів, прикрас, язичницьких символів, написів із згадкою про язичницьких богів або язичників, залишки жертвоприношень і ритуальних дійств. Значний внесок у вивчення язичницьких старожитностей внесли такі дослідники, як Л. Нідерле, А. Н. Лявданскій, В. В. Сєдов, П. Н. Третьяков, Б. А. Рибаков.

Метою даної реферативної роботи є дослідження «основ» слов'янської міфології, зокрема – язичницького пантеону богів.

                      Розділ I

         Слов’янська міфологія

Слов'янська міфологія - вірування давніх слов'ян, були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою [2].

1. Характеристика давніх язичницьких вірувань

Вірування усіх давніх народів  були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і  суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття  про стосунки між людьми (видимий  світ). Таким чином сили природи  уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді  потрапляли у казки. Таким чином  з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба) [2].

На європейських і слов'янських  землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Громовиці - знаки Перуна

Походження слова «язичник»  точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець» [2].

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».

В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.

2. Особливості релігії слов’яномовних народів

Словянська міфологія, що дішла  до нашого часу, являє собою часткові відомості, які залишились від давньословянської  релігії і зберігались в переважно в усній творчості народу. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них [2].

Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Міфи і пантеон слов’ян  тісно повязаний із Рігведою, Авестою, і релігіями індоєвропейців - праіндоєвропейською релігією, гіндукуською релігією, праіндоіранською релігією, зороастризмом. Основні гілки словянської міфології - східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська). Відмінності у міфології словян зявлялись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема на вендів вплинули контакти із кельтами і готами, на русів - іранські племена (скіфська міфологія) [2].

Перелік богів вперше зустрічається, як гадають, тільки в третій редакції Київського літопису, що складалася не раніше самого кінця XI століття (1095 року); в цій редакції вперше з’являється опис бога Перуна та імена менших богів, що стояли побіч нього. Тут сказано, що Володимир поставив «кумири» — «Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат, и Хърса, Дажьбога, Стрибога, Симарьгла, Мокошь»...

                                       Розділ II

                                   Пантеон богів

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Слав'янський пантеон  богів очолений великим Триглавом  Світом Нави - Велес, Даждьбог, Святовит [1].

Головні  східнослов'янські  божества: 
        ● Рід Небесний

"Джерело життя, буття живих  істот у Всесвіті" - ось як  про нього дивно поетично і  образно розповідається в "Книзі Коляди". Бог Сущий і Бог Всевишній! Батько і нарождення! Бог Істинний, Всемогутній! Святий і невимовний! Ця пісня про Тебе - Батько! До народження Світу Білого темрявою непроглядній був оповитий Світ. Був у темряві лише Рід - Прабатько наш.

Род або Рід — за часів язичництва у слов'ян вважався Творцем Всесвіту, Богом над Богами, божество, про яке йдеться в церковнослов'янській літературі, спрямованій проти язичників. За уявленнями наших предків, він живе у Сварзі — найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині Долю. Род — один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від поборників християнства, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст [2].

Роду приносилися тільки безкровні  жертви у вигляді продуктів, які  дала сама природа: від рослин і від  тварин. І le були жертви у вигляді  хліба, сиру, меду, каші. Найдавніші зображення Рода відомі археологам — це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Збереглися вони також і на вишиваних рушниках. Це широковідомі мотиви Дерева Життя (Дерева Роду).

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха Бронзи). Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння (це випадає на 22—23 грудня). У цей день також поминають померлих і вшановують старших родичів та батьків. Волхви здійснюють «рождественноє водшеніє», що означає віщувати за зірками майбутнє родів — «родословіє». Колись побутувало багато імен, похідних від імені Рода: Родак, Родан, Родко, Родимир, Родослав, Родобог — так називали дітей, які народились на Свято Роду.

Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і творця світу, що давав життя всьому живому, виступали автори церк. поученій XI століття. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно з дослідженями Бориса Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

На картині Він сидить на небесному троні. Однією рукою Він перегортає Книгу Життя Буття, а інший - благословляє на Буття, дає енергію життя.

● Земля-Матінка Богиня

Земля-Матінка Богиня - Покровителька Мідгард-Землі. Так у давнину наші пращури називали нашу зелено-блакитну планету, материнську колиска всього людства. Вони невпинно дякували Їй за щедрі дари, складали і співали на честь Неї пісні, і Вона платила за любовне ставлення до Неї людей Своєю Материнської турботою. Ліси дарували ягоди, горіхи, фрукти. Багатий і різноманітний був тваринний світ, річки і моря повні рибою. Сучасна людина ставиться до дарів природи чисто споживацьки, вважаючи, що "власнику" Землі все дозволено. Тому-то бідніє і бідніє, здавалося б, невичерпне достаток, висихає любов нашої Матері до своїх дітей. Навіть на картині видно, з яким докором дивиться Вона сидить у Світі Яви людей [1].

● Сварог

Сварог  — згідно зі слов'янським перекладом Хроніки Іоанна Малали — бог-коваль, батько Дажбога. На думку деяких дослідників — верховний бог східних слов'ян, небесний вогонь.

За слов'янською міфологією Сварог є небесним ковалем, що викував Світ, покровителем ковальства та ковалів, а також опікуном ремесла, який населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу та родини. Є винахідником плугу та жорен, навчив людей молоти зерно та пекти хліб [2].

Зображень Сварога не знайдено оскільки у давні часи він зображався лише символічно, адже був збірним поняттям для всіх Богів, але пізніше його уявляли з топірцем у золотих руках або з молотом у Небесній кузні. Він володіє епітетом прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних потуг Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір'їв, які отримали назви Сварожичів адже чеська книга «Mater Verborum» (Мати Слів) перекладає ім'я Сварог словом Зодіак. Тому річне коло сузір'їв тобто календар звуть Колом Сварожим [2].

Етимологічно, ім'я Сварога виводять із санскр. svar (Свар), що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, з санскр. svarga «небо», або ж слов'янському svariti «карати», «сварити». Існує також форма Зварог, Зворожини — назва свята, яку старі люди пам'ятали в Україні ще на початку ХХ століття.

Одним із джерел, що повідомляє нам  про Сварога, є запис у Іпатіївському  літописі під 1114 роком, що представляє собою вставку зі слов'янського перекладу фрагменту грецької Хроніки Іоанна Малали:

«І бисть по потопе і по разделеньі язик, поча царьствоваті первое Местром от рода Хамова, по нем Еремия, по нем Феоста, иже і Сварого нарекоша Египтяне… Те же Феоста закон уставі женам за един муж посягаті… сего раді прозваша і бог Сварог. И по сем царствова син его, іменем Солнце, его же нарицают Дажьбог Солнце царь, син Сварогов, еже есть Дажьбог, бе бо муж силен» [1].

У даному уривку, при перекладі  з грецької на старослов'янську мову, ім'ям Сварог було перекладено ім'я Гефест (а Дажбог — Геліос). Спираючись на ці відповідники, дослідники міркують щодо функцій цих божеств. Сварога називають богом-ковалем, богом вогню.

● Лада

Лада - богиня кохання й шлюбу, мати Богів, старша Рожаниця, богиня світової гармонії, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі богині — це її уособлення та прояви.

Лада — богиня життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. Лада символізує світову любов, що є основою життя на землі [2].

Мати Лада після смерті збирає душі праведників, які стали іскрами, і йде у людський світ, вкладаючи їх у лоно жінкам, які прагнуть дитини. Супутницями богині є почуття Чарівності і Любові. Прилітаючи у цей світ на чарівній колісниці, запряженій парою голубів і парою лебедів, вона розпалює вогонь небесних гроз, проганяє злі сили, виводить з-за холодних хмар світлосяйне сонце. Богиня Лада принесла світові Живу Воду, прийшовши до людей по веселці з немовлям (Божичем) на голові.

У руці вона тримає червоне яблуко з виноградною лозою. Немовля  при цьому символізує Явлений (втілений) світ, а яблуко (або яйце) — початок усього сущого, камінь Алатир — Сваргу, Сонячний хрест. Прекрасні дні травня і початку червня з давнини присвячувались Ладі і знаменувались загальними ігрищами. Тим, хто приносить їй пожертви, вона пророкує майбуття. Приносили жертви їй також жінки, які не могли мати дітей, щоби вона сприяла зачаттю. Лада прийшла вперше до людей з яблуком та виноградом, виростила перше зерно жита [2].

У Лади двійко дітей: Леля — чарівна Богиня кохання, та Полель — бог світлого дня. Прояв Лади, Жива, — живителька та подателька благ.

Щорічно, коли зустрічаються перші  зорі в сузір'ї Перуна (Стрільця), богиня Лада, народжує нове Сонце (Божича-Коляду — Сонце зимового сонцестояння), після чого вона разом з Сварогом протягом 12 ночей творить Всесвіт. Свято Великої Лади відзначається з піснями цілий місяць — від 25 травня до 25 червня.

В пожертву Ладі приносили: млинці, кашу, хліб, мед, сир, молоко, олію, крупи, пироги, нитки, візерунчате печиво, шкурки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, полотно, вовну, посуд. Чоловіча пара Лади — Ладо (Дід Ладо) згадується у Велесовій Книзі як бог.

● Велес

Велес - в слов'янській міфології — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії, та підземного світу. Можливо, був опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів [2].

У давньоруських джерелах Велес називався (скотським богом) і богом матеріального благополуччя (давн.-рус. Скотъ — «багатство», «гроші»).

Велес зображався зі сопілкою у руках, яку називають сопілкою миру. За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася така кривава січа «за межу», що побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками. Тоді з'явився Велес і заграв на сопілці таку чарівну мелодію, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися [2].

У Слові о полку Ігоревім древній піснетворець Боян називається «Велесовим внуком». Цей епітет говорить про функції Велеса як бога поезії та обрядових пісень (видавці «Слова» прослідкували тут паралель зі «скотськими» функціями Велеса і робили висновок про культ священної поетичної тварини, аналога Пегаса).

Сільськогосподарські функції  Велеса проявляються у звичаї залишати йому у дар незжатими т. з. волоті, декілька колосків. Ця жертва називається «Волосовою борідкою». Культ Велеса, поряд з культом Перуна, належить до древніх давньослов'янських; імена цих божеств реконструюються на православному рівні. Існують елементи системного протистояння двох головних богів. Так, в угоді Русі з Візантією 907 року Велес (у Повісті врем'яних літ — Волос) порівнюється з золотом, а Перун — зі зброєю. У Києві ідол Перуна стояв на горі (а потім входив до складу створеного князем Владимиром у 978 році пантеону), а ідол Велеса, ймовірно, на київському Подолі, у нижній частині міста; серед шести богів київського княжого пантеону Велеса не було, незважаючи на древність і всезагальність його культу. Схожа ситуація з «верхом» і «низом» існувала у Македонії, де є місто Велес, яке розташоване біля пагорбу Іллі-пророка (який запозичив у Перуна функції громовержця), і у Хорватії, де є село Волоско під горою Перун. Це також мало місце і в соціальному плані їх культу: Велес вважався богом «усієї Русі», а Перун — переважно богом княжої дружини [2].

● Святогор

Він четвертий Син Роду. На своїх  могутніх плечах тримає звід небесний, щоб не змішалися чистий, світлий Світ Прави і наш земний Світ. Він могутній Стовп, Гора Світла, на вершині якої сяє Небесний Ірій, а внизу знаходиться царство піднебесне. У стародавніх слов'янських переказах Святогор представлений Могутнім, Грозним, Непереможним Вітязем [1].

● Кришень і Рада

 Молодший син  Роду Небесного зі своєю Божественної супутницею. Він - Верховна Особистість Господа. Людина створена за образом і подобою Бога, і особистість кожного (його уявне тіло, причинно-кармічне, емоційно-чуттєве і фізичні тіла), в залежності від виявлених чистоти і святості, входить як частинка в Його Вселенську Особистість. Творець любить своїх дітей, їм Він, за своєю Великої Милості, все дав для благополучної, щасливого і радісного життя в Світі Яви [1].

Пишність і достаток природи, вчинені  тіла! Людині потрібно лише відкрити своє серце назустріч Божественному потоку Світла Життя, Любові, Краси - навчитися жити в гармонії з йдуть поруч іншими дітьми Господа, прагнути по-справжньому радіти цьому живому Храму і не забувати від душі Дякувати і Славити Творця за щедрі небесні і земні дари .

● Мокоша

Мокош (Мокоша) — богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, охоронниця корів. Деякі автори важають Мокошу дружиною Велеса, та пов'язують її з потойбічним світом. Посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась з руками, піднятими до неба, джерела тепла та вологи (на відміну від літніх, де руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю). Мокоша — покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов'язаних з ними, покровителька пологів і заступниця породіль. Символами Богині є прядка і веретено [2].

У середньовіччі християнство підмінило Мокошу Параскевою П'ятницею. Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п'ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Свята народження і смерті Богородиці у християн відповідають православним рідновірським святам на честь Матері Мокоші. У Колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія. У пожертву Мокоші приносились: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.

На санскриті Мокша означає «звільнення» [2].

● Перун

Перун — божество у давньоруській язичницької міфології, покровитель князя і дружини. Також, судячи з лінгвістичних даних та фольклору, бог-громовержець, бог грози, грому і блискавки [2]. Син Сварога і Лади. Бог воїнства Сил Світла, основним завданням яких, перш за все, є надання допомоги людині в очищенні від присутніх у ньому демонічних якостей. В кожній людині зосереджені всі енергії Всесвіту. Є сили творення і сили руйнування, світле начало і темна сторона. Відповідно до закону Свободи Волі, кожен творить або благе діяння думкою, почуттям, словом і дією, або – несприятливих [2].

Воїнство Небесне допомагає  розібратися в життєвих ситуаціях  через честь, совість, щирість та інші якості яснорозуміння, затвердити Світло і Добро, Любов і Лад у Всесвіті. Вони тіснять воїнство сили темної, яке підтримує егоїзм особистості, прагне змусити людину порушити закон Любові та Гармонії і привести його до падіння. Небесне Перунове Воїнство допомагає людині перемогти в собі неосвічені якості характеру. На щитах воїнів написи: чистота, милосердя, любов, мужність, самопожертву, доблесть, чесність, щирість і т.д. У стародавні часи Перун повідав людям Священні Веди або закони праведного життя. Вони записані рунами в книзі мудрості Перуна.

● Білобог

Уособлення світлої сторони життя у віруваннях древніх слов'ян. У Слов'яно-арійської епосі - переказах старовини глибокої - про Нього сказано: "У правій руці він тримає шматок розпеченого металу, який дає випробуваному. І якщо людина світла, то залишається ціла і неушкоджена. Якщо ж ні, - то вона згорає у вогні" . Сьогодні ми добре знаємо, що всі захворювання і страждання люди створюють собі самі, своїми руйнівними думками, емоціями та діями і, в кінцевому рахунку, скорочують наше земне перебування. І це є "кара небес" за наш відхід від законів світу Прави [1].

● Святовит

Вишній Бог. Входить у великий  Триглав Світу Нави - Велес, Даждьбог, Святовит. Дає Світу, людям Духовний Світ. Це Дух Святий - що одухотворяє і животворить проявлені Світи Всесвіту. За своєю внутрішньою суттю представляє необумовлене, безособову Божественну Любов, її первородну енергію (Сонце світить всім однаково), і неспотворені, позачасові первинні знання Істини. Бог - Заступник Духа нашого, Родів і Отців наших, так про нього йдеться в Слов'яно-Арійських Ведах [1].

● Дажбог

Дажбог, або Даждьбог — сонячне божество у східних слов'ян. У південних словян - Божич. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу («наділитель», також «доля», «щастя», «майно»). Називаючи наших пращурів «Дажбожими онуками», автор «Слова о полку Ігоревім» виокремлює Дажбога як верховне божество, під всемогутньою силою якого було все небо — найвища цитадель Всесвіту [2].

Дажбог вважався родоначальником руського народу, у «Слові о полку Ігоревім» русичі звуться його внуками: «Погибашетъ жизнь Даждьбожа внука». В Іпатіївському списку зазначено: «Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог».

Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деякі  дослідники навіть через це вважали його божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною. Функції Д. перейшли до Св. Миколи.

У весняних обрядових піснях Дажбог причетний до відмикання весни:

Ой, соловейку, ти ранній пташку,

Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?

Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав —

З правої ручейки — літо відмикати,

З лівої ручейки — зиму замикати…

● Семаргл

Симаргл, Семаргл (іноді Семаріл, Сімарьгл, Сім-Рьгл, Сімеругл) — божество давньоруського пантеону з не цілком ясними функціями. Входив до числа семи (або восьми) божеств, ідоли яких були встановлені в Києві за князя Володимира у 980 році — відразу після Стрибога і перед Мокошшю. Через це робилися спроби пов'язати Сімаргла і Мокош у функціональному відношенні — з господарськими функціями, функціями родючості. Б. А. Рибаков вважає Сімаргла божеством сходів, молодих паростків, заступником насіння і коріння [2].

Ім'я походить, вирогідно, від давнього «Семиглава» (характерна для слов'янських богів полікефалія, зокрема семиглавий Руевіпг). Відповідно до суперечливішої гіпотези К. В. Тревера, ім'я та образ Сімаргла — іранське запозичення, походить від міфічного птаха Сенмурва. Функцією його було сполучення між світами. Доречно в цьому відношенні провести паралель між Сімарглом і божественними птахами індоіранських народів (Сімург, Сенмурв, Ш'єма, Гаруда). Д. Ворт пов'язує Сімаргла з птахом Дивом. Функції сімургла неясні; ймовірно, вони пов'язані з сакральним числом сім і втіленням семичленного давньоруського пантеону. Характерно, що в деяких текстах «Куликового циклу» ім'я Сімаргла спотворено в Раклій, і це божество розглядається як язичницьке, татарське [2].

● Жива

 Богиня життя і покровителька  Душ людських. Божественна дружина  Тарха Дажбога. На картині вона показана квітучою весною, де світ наповнений торжеством і радістю буття. Так і людська Душа прагне до любові, щастя і краси цього Світу [1].

● Марена

Зима-Матінка Богиня Зими, спокою. У народних казках про неї йдеться  як про Снігової Королеви. Кожен з нас по-своєму любить цю пору року, незважаючи на суворі морози і холоду, за його зимову чарівність, білий сніговий покрив, за внутрішню тишу, умиротворення і спокій. Все це - прояви прекрасної Богині Мари [1].

● Берегиня