Соціальні конфлікти в сучасній Україні

Кабінет міністрів України

Національний університет  біоресурсів і природокористування  України

Реферат з дисципліни «Соціологія праці»

За темою «Соціальні конфлікти в сучасній Україні».

Виконала: слухачка факультету

Підвищення кваліфікації та

перепідготовки фахівців в агропромислової

та природоохоронної галузі ОКР 

«Спеціаліст»

за спеціальністю «Облік і аудит»

Коробова Світлана Михайлівна.

Київ 2013 р.

Зміст

1. Конфлікт – соціальне явище.
2. Атрибути конфлікту.
3. Суб’єкт, об’єкт і предмет конфлікту .
4. Функції конфлікту.
5. Конфлікт – українська специфіка.
6. Висновки.
7. Література.

Конфлікт –  соціальне явище

Конфлікт як соціальне  явище вперше був сформульований і визначений в роботі Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776р.). В ній були висловлені думки, що в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи та економічна боротьба, які розглядаються як важлива рушійна сила розвитку суспільства і тим самим виконують Корисні функції. Цю ж думку у 1821 році зауважив Гегель в праці «Нариси філософії права».

Своє подальше теоретичне обґрунтування проблема конфлікту  знайшла в кінці XIX та на початку XX ст.

Так, англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903рр.) вважав соціальний конфлікт неминучим явищем в історії суспільства, стимулом суспільного розвитку. Такої ж думки дотримувався німецький соціолог та соціальний філософ Макс Вебер (1864-1920рр.). 
В сучасній зарубіжній теорії конфліктів найбільш відомі концепції; «позитивно-функціонального конфлікту» Л.Козера (США), «Конфліктна модель суспільства» Р-Дарендорфа (Німеччина) та «Загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга (США).

Американський соціолог Льіоіс Козер під соціальним конфліктом розуміє «боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу, ресурси, боротьбу, в якій метою. супротивників є нейтралізація, нанесення шкоди або знищення супротивника». Л.Козер доводить, що конфлікти це «продукт внутрішнього життя суспільства, існуючого в ньому порядку речей, самих відносин між окремими особами та групами».

Німецький соціолог Ральф Дарендорф в середині б0-х років виступив з поясненням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву «Конфліктна модель суспільства».

Суть цієї концепції:

будь - яке суспільство в кожний момент свого буття змінюється, соціальні зміни охоплюють всі сфери його життєдіяльності; кожне суспільство в кожний момент буття має соціальний конфлікт; кожне суспільство спирається на примушування деяких його членів іншими.

Автор нової моделі хоче підкреслити нерівність соціальних позицій, які займає особа по відношенню до розподілу влади, а звідси витікає  різниця іі інтересів, цілей, що й  викликає непорозуміння, антагонізм, а  як наслідок цього структурні зміни  самого суспільства. Але структурні зміни суспільства, як наслідок конфлікту, це не є революція. Суспільства різняться  одне від одного не наявністю конфлікту, а лише різним відношенням до нього влади Тому у демократичному суспільстві конфлікти також мають місце, але раціональні методи регулювання роблять їх невибуховими.

Американський соціолог Кеннет Боулдінг в роботі «Конфлікт і захист. Загальна теорія» довів суть концепції «загальної теорії конфлікту». На його думку конфлікт невід’ємний від суспільного життя. В самій суті особи лежить поривання до постійної ворожнечі і боротьби з собі подібними. Однак конфлікти можливо і потрібно долати чи хоча б суттєво обмежувати. Якраз в цьому «загальної теорії конфлікту» повинна відігравати важливу роль. Вона дозволяє контролювати конфлікти, управляти ними, передбачати їх наслідки.

Російські вчені Бородкіна Б.М. і Коряк Н.М. розкрили анатомію конфлікту. Вони вважають, що для того, щоб відбувся конфлікт потрібні дії з боку опонентів, які направлені на досягнення мети, такі дії вони називають інцидентами. Таким чином, конфлікт - це конфліктна ситуація, інцидент. Конфліктна ситуація може існувати задовго до того, як відбувалося пряме зіткнення опонентів.

Заслуговує уваги організаційний конфлікт та його причини. Головним елементом  будь - якої організації виступають люди, які відрізняються за професійною підготовкою, життєвим досвідом, індивідуальною підготовленістю і рисами характеру та темпераменту. Ці розбіжності неминуче накладають свій відбиток на оцінки і думки щодо питань, які мають значення для групи або колективу, породжують нерідко протидію, яка призводить до емоційного збудження і одержує видимість конфлікту. В деяких ситуаціях зіткнення оцінок і думок заходять так далеко, що інтереси справи відсуваються на другий план, а боротьба стає самоціллю, дезорганізуючи діяльність усього колективу.

В дослідженнях вітчизняних  вчених до останнього часу підкреслювалась  перш за все об’єктивна, матеріально-економічна та класова суть конфлікту, згідно з якою вся суспільно-економічна діяльність, в тому числі і поведінка людей, обумовлена їх місцем в системі суспільного виробництва та їх конкретними економічними інтересами. Ця позиція не викликає заперечень, але не пояснює всього різномаїття такого соціального явища як конфлікт.

Протягом століть найкращі науковці, мислителі створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства, а інколи намагалися втілити їх в  життя. Однак, всі ці спроби закінчувались  невдало і породжували ще більш  жорстокі конфлікти.

Сьогодні конфлікти —  повсякденна реальність. Вони охоплюють  всі сфери життєдіяльності людей, всю сукупність соціальних відносин, соціальних взаємин.

Соціальний конфлікт (від  лат. conflictus — зіткнення) — крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.

Атрибути конфлікту

1 – сутичка (боротьба, несумісність, розбіжність) — момент  протистояння несумісних, суперечливих  позицій, інтересів, тенденцій;

2 – наявність полярних  начал (ліве і праве, добро  і зло), що означає одночасно  і взаємопов'язаність, і взаємопротилежність;

3 – наявність суб'єктів  як носіїв полярних позицій  у сутичці;

4 – активність суб'єктів  спрямована на подолання суперечності;

5 – суб'єкти не допомагають  одне одному, а стоять на перешкоді  або блокують реалізацію інтересів  одне одного.

Суб’єкт, об’єкт і предмет конфлікту

Отже, соціальний конфлікт включає  ряд основних складових: учасників (суб'єктів) конфлікту, причини конфлікту, об'єкт і предмет, певну конфліктну ситуацію.

Суб'єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні  групи, класи, нації, держави.

Об'єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують  декілька кандидатів.

Предметом конфлікту є  об'єктивно існуюча або уявна  проблема, яка виступає причиною суперечки  між суб'єктами. Власне кажучи, це і  є протиріччя, заради вирішення якого  і починається боротьба.

Причини конфлікту можуть бути як об'єктивними і суб'єктивними: наявність соціальної нерівності, різноспрямованість ідеологічних засад, соціально-психологічні та морально-етичні причини.

Функції конфлікту.

Значимість конфлікту  для суспільства найкраще розкривається  через функції, які він виконує  у суспільстві. Серед основних можна  назвати сигнальну, інформаційну, диференціюючу і динамічну функції. Як бачимо, із самої назви, сигнальна функція "сигналізує" про певний стан суспільства. Якщо є конфлікт, значить є певна проблема, яка потребує негайного вирішення.

Близькою за своєю суттю  до сигнальної є інформаційна функція. Інформаційна функція значно ширша  за просту констатацію неблагополуччя. Конфлікт завжди викликаний певними  об'єктивними причинами. Вивчення цих  причин допомагає краще пізнати  суть соціальних процесів у суспільстві. Оскільки конфлікт завжди є крайнім  загостренням соціальних протиріч, його детальне вивчення допомагає більш  чітко вияснити потреби, інтереси, прагнення, причини невдоволення супротивних  сторін.

Основне завдання диференціюючої функції - у структуризації суспільства чи соціальних груп. Кожен конфлікт сприяє чіткому розмежуванню ворогуючих сторін. Соціальна спільнота розпадається на дві чітко окреслені групи, які втягують у свою орбіту і тих, хто волів би залишитись осторонь.

Динамічна функція соціального  конфлікту вперше була детально розроблена в марксизмі. Конфлікт — рушій  суспільного прогресу.

Стадії розвитку конфлікту.

Процес розвитку соціального  конфлікту містить декілька стадій:

1 - передконфліктна ситуація. На цій стадії формуються передумови для конфлікту. Це є зростання напруги між потенційними суб'єктами конфлікту, що викликана певними суперечностями. Однак протиріччя не завжди переростають у конфлікт.

Лише ті протиріччя, які  усвідомлюються потенційними суб'єктами конфлікту як несумісні, ведуть до загострення  соціальної напруги. Причини виникнення соціальної напруги можуть бути різними (реальне придушення інтересів, потреб і цінностей людей; невірна або  викривлена інформація про певні  факти, події). Передконфліктну стадію можна умовно розділити натри фази розвитку, для яких є характерними наступні особливості у взаємодії сторін:

• виникнення протиріч з приводу певного спірного об'єкту; зростання недовіри та соціальної напруги, пред'явлення претензій, зменшення контактів і накопичення образ;
• прагнення показати правомірність своїх вимог та звинувачень противника в небажанні вирішити спірні питання "справедливими" методами;
• руйнування структур взаємодії; перехід від взаємних звинувачень до погроз, зростання агресивності.

Таким чином конфліктна ситуація поступово трансформується у  відкритий конфлікт. Але сама по собі вона може існувати довго і  не переростати в конфлікт. Для  того, щоб конфлікт став реальним, необхідний інцидент.

2 - інцидент - формальний  привід для початку конфлікту.  Наприклад, вбивство в м. Сараєво  наступника австро-угорського престолу  Франца Фердінанда групою боснійських терористів 28 серпня 1914 р. стало формальною причиною для початку Першої Світової війни. Інцидент може відбутись випадково, а може бути спровокований суб'єктами конфлікту. Інколи конфлікт може закінчуватись саме на цій стадії. Це буває тоді, коли конфліктанти вирішують свої непорозуміння.

3 - ескалація. Виявляє  себе в тому, що конфлікт реалізується  в окремих актах — діях та  протидіях конфліктуючих сторін.

4 - кульмінація. Це крайня  точка ескалації, коли напруга  виражається у вибуховому акті.

5 - завершення конфлікту  відбувається за допомогою насильства, примирення, розриву. Способи завершення  конфлікту направлені в основному  на зміну самої конфліктної  ситуації, або шляхом впливу на учасників, або шляхом зміни характеристики об'єкту конфлікту, або іншими способами. Це, зокрема, можуть бути такі: усунення об'єкту конфлікту; заміна одного об'єкту іншим; усунення однієї сторони учасників конфлікту; зміна позицій однієї зі сторін; недопущення безпосередньої або опосередкованої взаємодії учасників.

6 - післяконфліктна ситуація.

Класифікації  соціальних конфліктів

Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:

• За формами прояву виділяють соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові.
• За принципом доцільності-недоцільності, неминучі, необхідні, вимушені, функціонально невимушені.
• За принципом динаміки — стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні, короткочасні, тривалі, затяжні, керовані, некеровані,ті, що спонтанно припиняються; ті, що припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх сил.
• За складом конфліктуючих сторін — внутріособистісні, міжособистісні та групові, міжгрупові, конфлікти в організаціях.
• За масштабом виділяють мікро-, макро-, мегаконфлікти.
• За гостротою вияву — мирні і збройні, явні і скриті.
• За особливостями протікання — прості (бойкот, саботаж, переслідування, вербальна та фізична агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

При всій різноманітності  критеріїв класифікації соціальних конфліктів кожен з них відіграє важливу роль у вивченні причин, значення, наслідків конфліктів для  функціонування і розвитку суспільства.

Стратегії і способи  розв'язання конфліктів  

 Розв'язання конфлікту  є багатоступінчастим процесом, який містить у собі аналіз  і оцінку ситуації, вибір способу  розв'язання конфлікту, формування  плану дій, його реалізацію, оцінку  ефективності своїх дій.

 
   Аналітичний етап передбачає  збір і оцінку інформації з  наступних проблем:  

- об'єкт конфлікту (матеріальний, соціальний чи ідеальний; подільний  чи неподільний; чи може бути  вилучений або замінений; яка  його доступність для кожної  зі сторін);  

- опонент (загальні дані  про нього, його психологічні  особливості; стосунки опонента  з керівництвом; можливості із  посилення свого рангу; його  цілі, інтереси, позиція; правові  і моральні основи його вимог;  попередні дії в конфлікті,  допущені помилки; у чому інтереси  збігаються, а в чому — ні  та ін.);  

- власна позиція (цілі, цінності, інтереси, дії в конфлікті;  правова і моральна основи  власних вимог, їх аргументованість  і доказовість; допущені помилки  і можливість їхнього визнання  перед опонентом і ін.); 

- причини і безпосередній  привід, які привели до конфлікту;

- соціальне середовище (ситуація  в організації, соціальній групі;  які завдання вирішує організація,  опонент, як конфлікт впливає  на них; хто і як підтримує  кожного з опонентів; яка реакція  керівництва, громадськості, підлеглих,  якщо вони є в опонентів;  що їм відомо про конфлікт);   

- вторинна рефлексія  (уявлення суб'єкта про те, як  його опонент сприймає конфліктну  ситуацію, як він сприймає мене, моє уявлення про конфлікт  і т. д.).  

 Джерелами інформації  виступають особисті спостереження,  бесіди з керівництвом, підлеглими, неформальними лідерами, своїми  друзями і друзями опонентів,  свідками конфлікту та ін.  

 Проаналізувавши й  оцінивши конфліктну ситуацію, опоненти  прогнозують варіанти розв'язання  конфлікту і визначають способи  його розв'язання, які відповідають  своїм інтересам і ситуації. Прогнозуються:  найбільш сприятливий розвиток  подій; найменш сприятливий розвиток  подій; найбільш реальний розвиток  подій; як розв'яжеться протиріччя, якщо просто припинити активні  дії в конфлікті.  

 Важливо визначити  критерії розв'язання конфлікту,  до того ж вони повинні визнаватися  обома сторонами. До них відносять:  правові норми; моральні принципи; думку авторитетних осіб; прецеденти  вирішення аналогічних проблем  у минулому, традиції.  

 Дії з реалізації  наміченого плану проводять згідно  з обраним способом розв'язання  конфлікту. Якщо необхідно, то  виробляється корекція раніше  наміченого плану (повернення  до обговорення; висування альтернатив;  висування нових аргументів; звертання  до третіх осіб; обговорення додаткових  поступок).  

 Контроль ефективності  власних дій передбачає критичні  відповіді самому собі на питання:  навіщо я це роблю? чого хочу  досягти? що ускладнює реалізацію  наміченого плану? чи справедливі  мої дії? які необхідно почати  дії з усунення перешкод розв'язання  конфлікту? та ін.  

 Після завершення конфлікту  доцільно: проаналізувати помилки  власної поведінки узагальнити  отримані знання і досвід вирішення  проблеми; спробувати нормалізувати  стосунки з недавнім опонентом;  зняти дискомфорт (якщо він виник)  у стосунках з навколишніми; мінімізувати  негативні наслідки конфлікту  у власному стані, діяльності  і поведінці. 
   Стратегії виходу з конфлікту. Принципове значення для того, яким способом завершиться конфлікт, має вибір опонентом стратегії виходу з нього.  

 Стратегія виходу з  конфлікту є основною лінією  поведінки опонента на його  заключному етапі. Нагадаємо,  що виділяють п'ять основних  стратегій: суперництво, компроміс,  співробітництво, уникнення і  пристосування (К. Томас). Вибір  стратегії виходу з конфлікту  залежить від різних факторів. Як правило вказують на особистісні  особливості опонента, рівень нанесеного  опоненту збитку і власного  збитку, наявність ресурсів, статус  опонента, можливі наслідки, важливість  проблеми, яка розв'язується, тривалість  конфлікту та ін. 

Розглянемо доцільність  застосування даних стратегій.

Суперництво полягає в  нав'язуванні іншій стороні кращого  для себе вирішення.

Суперництво виправдане у  випадках: беззаперечної конструктивності запропонованого вирішення; вигідності результату для всієї групи, організації, а не для окремої особистості  чи мікрогрупи; важливості результату боротьби для того, хто проводить  цю стратегію; відсутності часу на умовляння  опонента.  

 Багато дослідників  вважають цю стратегію збитковою  для вирішення проблем, тому  що вона не надає можливості  опоненту реалізувати свої інтереси. Однак життя подає багато прикладів,  коли суперництво виявляється  ефективним. Агресора, який захоплює  чужу територію, доцільно зупиняти твердою стратегією, а не умовляннями. Проти злочинця, що зазіхає на життя іншої людини, також необхідно використовувати дану стратегію. Суперництво доцільне в екстремальних і принципових ситуаціях, при дефіциті часу і високій імовірності небезпечних наслідків.  

 Компроміс полягає  в бажанні опонентів завершити  конфлікт частковими поступками. Він характеризується відмовою  від частини вимог, які раніше  висувалися, готовністю визнати  претензії іншої сторони частково  обґрунтованими, готовністю пробачити.  Компроміс ефективний у випадках: розуміння опонентом, що він  і суперник мають рівні можливості; наявності взаємовиключних інтересів;  задоволення тимчасовим рішенням; загрози втратити все. Сьогодні  компроміс — стратегія завершення  конфліктів, яка найбільш часто  використовується.  

 Пристосування, чи  поступка, розглядається як вимушена  чи добровільна відмова від  боротьби і своїх позицій. Прийняти  таку стратегію опонента змушують  різні мотиви: усвідомлення своєї  неправоти, необхідність збереження  добрих відносин з опонентом,  значна залежність від нього;  незначність проблеми. Крім того, до такого виходу з конфлікту  приводить значний збиток, отриманий  під час боротьби, загроза ще  більш серйозних негативних наслідків,  відсутність шансів на інший  результат, тиск третьої сторони. 
   Відхід від вирішення проблеми, чи уникнення, є спробою піти з конфлікту при мінімумі витрат. Відрізняється від аналогічної стратегії поведінки під час конфлікту тим, що опонент переходить до неї після невдалих спроб реалізувати свої інтереси за допомогою активних стратегій. Власне розмова йде не про розв'язання, а про загасання конфлікту. Відхід може бути цілком конструктивною реакцією на тривалий конфлікт. Уникнення застосовується при відсутності сил і часу для вирішення протиріччя, прагненні виграти час, наявності труднощів у визначенні лінії своєї поведінки, небажанні вирішувати проблему взагалі.  

 Співробітництво вважається  найбільш ефективною стратегією  поведінки в конфлікті. Воно  передбачає спрямованість опонентів  на конструктивне обговорення  проблеми, розгляд іншої сторони  не як супротивника, а як союзника  в пошуку рішення. Найбільш  ефективне в ситуаціях: значної  взаємозалежності опонентів; схильності  обох ігнорувати відмінності  у владі; важливості рішення  для обох сторін; неупередженості  учасників. Поєднання стратегій  визначає яким чином розв'яжеться  протиріччя, що лежить в основі конфлікту. 
   Ще в 1942 р. американський соціальний психолог М. Фоллет звертала увагу на необхідність розв'язання конфліктів, а не придушення їх. Серед способів вона виділила перемогу однієї зі сторін, компроміс та інтеграцію. Під інтеграцією розумілося нове рішення, при якому виконуються умови обох сторін, причому жодна з них не несе серйозних збитків. Надалі даний спосіб розв'язання конфлікту одержав назву «співробітництво».

Найбільш імовірне використання компромісу, тому що кроки назустріч, які робить хоча б одна зі сторін, дозволяють досягти асиметричної (одна сторона поступається більше, інша — менше) чи симетричної (сторони  роблять приблизно рівні взаємні  поступки) угоди. Цінність компромісу в тому, що він може бути досягнутий у тих випадках, коли сторони вибирають  різні стратегії. Таке часто буває  в житті.  

 Розглянуті способи  розв'язання конфлікту на практиці  реалізуються шляхом силового  придушення однієї зі сторін  чи шляхом переговорів (компроміс,  співробітництво, а іноді і  поступка). Силове придушення є  продовженням застосування стратегії  суперництва. У цьому випадку  сильна сторона досягає своїх  цілей, домагається від опонента  відмови від первинних вимог.  Сторона, яка поступилася, виконує  вимоги опонента, чи вибачається  за допущені недоліки в діяльності, поведінці чи спілкуванні. Якщо  ж сторони розуміють, що проблема  важлива для кожної з них  і вона варта того, щоб її  вирішити з урахуванням обопільних  інтересів, то вони використовують  шлях переговорів. Важливо нормалізувати відносини опонентів напередодні переговорного процесу. Одним із прийомів, що дозволяє зробити це, є техніка ПРІЗН (послідовні і реципрокні ініціативи в зниженні напруги (С. Ліндскольд та ін.). Метод ПРІЗН запропонований соціальним психологом Ч. Осгудом і успішно застосовується при розв'язанні конфліктів різного рівня: міжнародних, міжгрупових, міжособистісних (Б. Бете, В. Сміт). Він містить наступні правила:  

- робити відверті, публічні  заяви про те, що одна зі  сторін конфлікту хоче зупинити  ескалацію конфлікту;  

- пояснювати, що примирливі  кроки обов'язково будуть здійснені.  Повідомити, що, як і коли буде  зроблено;  

- виконувати обіцяне;  

- спонукувати опонента  до обміну поступками, але не  вимагати їх як умову виконання  власних обіцянок;  

- поступки повинні здійснюватися  протягом досить тривалого часу  і навіть у тому разі, якщо  інша сторона не відповідає  взаємністю. Вони не повинні приводити  до збільшення вразливості сторони,  яка їх здійснює.  

 Прикладом успішного  використання методу ПРІЗН є  поїздка в 1977 р. президента  Єгипту А. Салата в Єрусалим. Відносини між Єгиптом та Ізраїлем у той час були дуже напруженими, і поїздка дала можливість підвищити взаємну довіру і підготувала ґрунт для переговорів.

В основі компромісу лежить технологія “поступок зближення” чи, як її ще називають, — торг. Вважається, що компроміс має недоліки: суперечки  з приводу позицій приводять  до урізаних угод; створюється ґрунт для хитрощів; можливе погіршення відносин, тому що можуть бути загрози, тиск, зрив контактів; за наявності декількох сторін торг ускладнюється і т. п.  

 Незважаючи на це  в реальному житті компроміс  застосовується часто. Для його  досягнення може бути рекомендована  техніка відкритої розмови, яка  полягає в наступному:  

- заявити, що конфлікт  невигідний обом;  

- запропонувати конфлікт  припинити;  

- визнати свої помилки,  уже зроблені в конфлікті. Вони  напевно є, і визнати їх для  вас майже нічого не варто;  

- зробити поступки опоненту, де це можливо, у тому, що  в конфлікті не є для вас  головним. У будь-якому конфлікті  можна знайти кілька дрібниць, якими поступитися нічого не  варто. Можна поступитися й  у серйозних, але не принципових  речах;  

- висловити побажання  про поступки, необхідні з боку  опонента. Вони, як правило, належать  до ваших основних інтересів  у конфлікті;  

- спокійно, без негативних  емоцій обговорити взаємні поступки, при необхідності і можливості  скорегувати їх;  

- якщо вдалося домовитися, то якось зафіксувати, що конфлікт  вичерпаний.  

 Спосіб співробітництва  доцільно здійснювати за методом «принципових переговорів». Він зводиться до наступного:

1. Відділення людей від проблеми: розмежуйте взаємовідносини з опонентом від проблеми; поставте себе на його місце; не піддавайтеся своїм побоюванням; показуйте готовність розібратися з проблемою; будьте твердим щодо проблеми і м'яким до людей.
2. Увага інтересам, а не позиціям: запитуйте «чому?» і «чому немає?»; фіксуйте базові інтереси і їхню кількість; шукайте загальні інтереси; пояснюйте життєвість і важливість ваших інтересів; визнайте інтереси опонента частиною проблеми.
3. Пропонуйте взаємовигідні варіанти: не шукайте єдину відповідь на проблему; відокремте пошук варіантів від їхньої оцінки; розширюйте коло варіантів вирішення проблеми; шукайте взаємну вигоду; з'ясовуйте, чому надає перевагу інша сторона.
4. Використовуйте об'єктивні критерії: будьте відкриті для доводів іншої сторони; не піддавайтеся тиску, а тільки принципу; з кожної частини проблеми використовуйте об'єктивні критерії; використовуйте кілька критеріїв; використовуйте справедливі критерії.

Конфлікт –  українська специфіка

Започаткований проголошенням  незалежності України процес демократизації та переходу до ринкових відносин, які  передбачають "вільну гру" різноманітних  соціальних та індивідуальних інтересів  та прагнень, різко посилив дію  конфліктогенних факторів в усіх сферах життя українського суспільства. Практичний досвід останнього десятиліття XX ст. яскраво демонструє значне загострення боротьби за владу, статус і ресурси, права і сфери впливу найрізноманітніших соціальних суб'єктів від владних структур центрального і регіонального рівня до трудових колективів, профспілок, політичних партій і громадських рухів, національних та релігійних спільнот, соціальних груп та окремих особистостей. Протиборство конфліктуючих сторін набуває різноманітних форм — від трудових суперечок, страйків до масових акцій соціального протесту з вимогами зміни існуючої системи влади, що супроводжуються внутрішніми розколами соціальних спільнот, рухів, соціальних інститутів.