Соціологія українського Відродження

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ  НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

 «Київський національний  економічний університет імені  Вадима Гетьмана»

Реферат з соціології на тему: «Соціологія українського Відродження»

                                                  Виконала:

     Студентка 2 курсу, 11 групи

                                                                 Спеціальність 6503

                                                           Прищепа М.С.

Київ-2012

План

Вступ

1. Початки української  соціології

2. Розвиток вітчизняної  соціології на початку XX ст.

Список використаної літератури

Вступ

Україна багата на видатних людей. Це стосується і такої науки  як соціологія. Однак дана наука  розвивалась особливо вдало в  період, так званого, українського Відродження. В цей час практично зароджується сучасного типу соціологія, яка сьогодні, в певній мірі, відновлює свої сили в Україні.

1. Початки української  соціології

Власне початком самостійних  соціологічних праць слід вважати  досліди женевського гуртка українських  вчених 80-х pp. XIX ст. До нього належали, передусім, М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представник механістичної ' теорії в соціології) та Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878-1882 pp.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати  ідеї та принципи західної соціологічної  думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається  ним у тісному зв'язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує  марксистські й соціал-дарвіністські  поглади з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільному житті  діє закон боротьби за існування; але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання  солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр  ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей  з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає  у тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і  морально до-.сконалих людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру  — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847-1918) розглядає  соціологію як науку про насамперед громадське життя, в центрі якої знаходиться  людина. Його соціологічні погляди  відзначаються еволюціонізмом: всі  суспільні явища і форми є  результатом повільного сгупеневого  розвитку зародків фізичної природи  людини. Ця фізична природа людей  є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Отже, у тогочасній українській  соціології домінує позитивізм, під  впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей же період зароджується і  поширюється у світі, не минаючи  Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямків  і течій перебувають вчені, які  започатковують соціологічні студії в  Україні. Характерною ознакою їх діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною  думкою. Учені цього часу не стільки  продукували власні нові ідеї, скільки  засвоювали й поширювали уже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія була наукою новою і до того ж  запозиченою з Заходу; тому на перших порах діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конто, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.

Другою характерною рисою  означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології з суміжними  соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в  Україні того часу практично не було, то соціологічні праці або праці  з елементами соціологічного аналізу  укладають філософи, економісти, етнографи  та ін. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду  із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких  наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників  української соціологічної думки. Зв'язок соціології з цими науками  настільки тісний, що на їх основі з  часом постали окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології та інших ділянок суспільного  знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, але й згодом має здебільшого  вирішальне значення для праць на стику цих наук.

Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці  таких українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич, І.Федорович, О.Стронін Так, І.Федоровичу належать «Афоризми» та неопублікований твір «Організм соціальний». П.Юркевич (1827-1874) під впливом Г.Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту насамперед внутрішнього духовного  життя, пов'язаного з українською  ментальністю. Як засновник школи  «філософії серця» він виразно підкреслює значення серця та почувань, а не лише і не стільки розуму, у житті  людини. Серце для Юркевича є центром  усього тілесного й духовного  життя людини, місцем зосередження всіх вітальних (від лат. vitaс —  життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок. Представник позитивізму  в Україні О.Стронін (1827-1889) значну увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного спрямування «История общественности» (1886), де розвиває механістичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїм думкам в аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його переконання, е. їх пірамідальна будова: на вершині піраміди — активна меншість, аристократія, внизу — більшість, демократія. Така пірамідальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з законами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмету. Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспільства, але центр ваги знаходиться власне в основі, гарантуючи сталість існування будь-якого суспільного організму, його не-знищимість.

Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації, держави, взаємин провідних одиниць  і громади висувають українські історіософи та історіографи — автор  «Истории Руссов», далі старша й молодша  народницькі школи: М.Костомаров, О.Лазаревський, В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський  та інші. У новодержавницькому напрямі  соціологічним мисленням позначена  творчість В.Липинського та С.Томашівського.

Найпослідовніше поглиблює  свої історичні досліди соціологічними студіями і вперше в українській  історіографії застосовує історико-соціологічний  метод М.Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обгрунтування власної схеми  історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати  курс лекцій з цієї проблематики. Під  час перебування за кордоном Грушев-ський  отримує змогу ознайомитися з  сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгейма  та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді  він стає не просто істориком, але  істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний  метод у дослідженнях давньої  історії, тісно пов'язуючи його здобутки із сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, —  стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної». Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний  аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння  сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства. Генетична  соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого соціального  перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соціальної еволюції «від самого споду», від її найраніших стадій починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки Грушевського-соціолога.

Він чітко окреслює власний  аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності  як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції  Грушевського полягає, насамперед, у  системі пріоритетів. Він обґрунтовує  неможливість моністичного (від грец. jicovoc, — один) розуміння історії, некоректність застосування законів  у природничонауковому їх розумінні  до пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлюється насамперед протистоянням і змаганням  протилежних потягів до колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливого турбування про благо інших, від  лат. alter — інший, другий), з одного боку, та. індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. автаркея — самозабезпеченість), з іншого. Звідси характерною тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації  під впливом різноманітної комбінації факторів. У конкретному соціальному  просторі і часі можуть переважати чинники або економічні, або релігійно-психологічні тощо. Таким чином, головною думкою Грушевського як соціолога є переконання  в існуванні «коливальної динаміки»  суспільної еволюції на відміну від  позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.

У галузі української географії  треба згадати антропогеографічні праці С.Рудницького, в яких вказується на зв'язок між людиною і природою; антропогеографічною проблематикою  займається також В.Кубійович, зі школи  якого вийшли праці з антропогеографії Карпат.

Чимало нових думок  для розвитку української соціології дають представники теоретичної  економії. М.Зібер (1844-1888) досліджує, поміж  іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора  у розвитку суспільного життя, а  також на аналогії наших братств  і парубоцьких громад з поколінними  організаціями інших народів. М.Ковалевський (1851-1916) ще 17-річним юнаком ознайомився  з працями О.Конто. Понад 25 років  його подальше життя проходило за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, але й знати особисто таких відомих соціологів, як Спенсер, Тард, Дюркгейм, Маркс та інші; П.Сорокін  був один час секретарем Ковалевського. На думку останнього, порівняння Конто  і Маркса йде не на користь соціологічній  концепції марксизму з її економічним  трактуванням історії; Ковалевський засуджує також марксо-ву ідею революції як способу розв'язання соціальних проблем. Історію суспільства сам Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато факторів, однак жоден з них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. В цілому й суспільне життя пояснюється ним через «теорію факторів», тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ.

У книзі «Сучасні соціології»  Ковалевський ратує за утвердження  двох напрямів, гармонійне поєднання  яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути в  той же час узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їх спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.

Нарешті, економіст М.Туган-Барановський (1865-1919) переходить від марксизму  до етичного розуміння суспільних проблем  і обґрунтовує світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у  формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господарського життя буде поступово зменшуватись. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються з сучасними теоріями посгіндустрі-ального суспільства в західній соціології.

Туган-Барановський стає переконаним  противником марксизму і найбільшій критиці піддає тлумачення ним класу. Якщо марксизм поділяє сучасне йому суспільство на класи за володінням засобами виробництва, то Туган-Барановський — за розподілом прибутку, що тепер  у розвинутих країнах є звичним  явищем і основою соціальної статистики. Концепцію класової боротьби Маркса .він називає «величезною помилкою»  і вважає, що не можна трактувати з її позицій духовну діяльність людини.

Серед українських правників  було багато вчених, що досліджували право  передусім як суспільний утвір. Відомим  репрезентантом цієї групи виступає Б.Кістяківський (1868-1920). Він доходить висновку, що автоматичне перенесення  природничо-наукового мислення в  соціологію не дає змоги пізнати  особливості соціального світу. Водночас реальність, яку має вивчати  соціологія, це не лише економічні відносини, але й дії людей, зумовлені  соціальною дійсністю та її культурними  формами. Звернення до реальності такому аспекті — це умова здобуття соціологією статусу самостійної науки та її остаточного відокремлення як від природознавства, так і від економії, філософії та інших соціогуманітарних наук.

Близько до цієї групи соціологів-правників  стоїть і С.Дністрянський (1870-1935). Розглядаючи  проблему походження права і законів, він аналізує насамперед соціальне  тло і висуває теорію соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки виникають  із необхідності задоволення потреб та історично розвиваються від найпростіших (родина) до найскладніших (держава, народ). Норми виступають умовою успішного  функціонування соціальних зв'язків. Одна й та ж особа належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них  різні обов'язки і дотримується різних правил. Оцінюючи ці ідеї з точки  зору візії сучасності, можемо припустити, що у студіях С.Дністрянського помітне  місце займають ідеї пізніших теорій статусу і соціальної ролі.

Чималий інтерес для історії  української соціології складають  статистичні й соціографічні  праці українських статистів, передусім  О.Русова, і Ф.Щербини

Не можна на згадати  також, що у період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру  друкуються Науковим товариством ім.Т.Шевченка. Навколо видавництва цього товариства об'єднується група дослідників, до якої входять В.Охримович (дослідник  соціології родинних відносин), В.Сгаросольський (автор блискучої розвідки «Теорія  нації»), Ю.Бачинський (йому належить відомий  публіцистичний твір «Україна irredenta», тобто «Україна незвіль-нена», від лат. irredenta terra — земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких вже після першої світової війни помітне місце займає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.

Отже, упродовж другої половини XIX — початку XX ст., до першої світової війни, в Україні з'явився ряд видатних учених, які досліджували й публікували цінні праці в галузі суспільних наук, але вони не були послідовно побудовані на наукових принципах і методології новітньої соціологічної теорії. Окрім того, досліджувались лише окремі дотичні проблеми суспільного життя, і жоден із вчених не створив повної теорії суспільства та його суті, місця людини в ньому. Зрештою, такого завдання — вибудувати загально- чи спеціальнотеоретичну соціологічну систему — вони перед собою і не ставили. Соціологія як наука у ті часи змушена була виборювати собі право на існування як окрема галузь соціогуманітарного знання, особливо в Україні. Це ускладнювалось ще й тим, що в Україні навіть серед інтелігенції існувало нерозуміння, що таке соціологія. З цього приводу український соціолог М.Шаповал слушно зауважує у 1929 році: «В української інтелігенції, вихованій в старій російській або австрійській системі, натурально нема особливого зацікавлення соціологією, бо старий режим не толерував цієї науки, і в цієї інтелігенції панує байдужість до соціології. Ще й досі соціологію в широких колах інтелігенції змішують з соціалізмом». Подібне свідчення знаходимо у праці А.Химиренка, соціолога в еміграції: коли М.Драгоманов назвав себе соціологом, то тим він накликав лють царського уряду, «який соціолога розглядав як синонім соціаліста». То ж і не дивно, що до першої світової війни в Україні не було жодної кафедри соціології навіть у вищих навчальних закладах.

Таким чином, у зазначений період (1880-ті рр.-1914) розвитку української  соціології були закладені основи української  соціологічної традиції. Постала  гостра потреба вивчити й зрозуміти  нові суспільні явища та пояснити їх. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів і  найбільших соціологічних експериментів  в історії людства в перших десятиріччях XX ст. українська суспільно-політична думка дійшла висновку: відродження народу як суспільний процес можна зрозуміти й пояснити лише соціологічна, і навіть відповідь на основне питання практичної політики — куди і якими шляхами має йти народ — можна знайти саме у соціології. Але реалізація цього переконання, втілення його у наукову практику пішли різними шляхами.

2. Розвиток вітчизняної  соціології на початку XX ст.

Після 1917 року розвиток вітчизняної  соціології не припинявся, хоча і не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні співпали з прискоренням інституціоналізації соціології, тобто  її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х pp. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолює Б.Кістяківський (1918-1920). На жаль, його праці з доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолює марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 pp. видруковані «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган-Барановського, С.Дністрянського, О.Гілярова та ін.).

Організації соціологічних  студій в установах ВУАН присвячує  свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими  його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, керований нею, досліджує  питання генетичної соціології і  з 1926 р. видає річник «Первісне громадянство». К.Грушевська публікує тут свої праці  «Спроба соціологічного 'пояснення  народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому ж напрямі Ф.Савченко видає свої праці «Примітивна  культура», а також «Соціологія  в концепції нової французької  демократії».

Одною з причин повернення М.Грушевського в Україну стає прагнення  перевести Український соціологічний  інститут (далі УСІ), заснований ним  у Відні, на батьківщину і бажання  досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед  спільними зборами ВУАН. В ній  він ознайомлює присутніх з планами  щодо УСІ, зокрема проектом створення  п'яти кафедр та постійно діючого  семінару. Однак Інститут марксизму  не підтримав цей проект, можливо  тому, що М.Грушевський намагається  зберегти «свободу наукової мислі і  праці, не зв'язану якоюсь партійною  програмою», створити інституцію, яка  віддячує урядові і суспільству  за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».

Тоді ж, у 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. «Асоціація культурно-історичного досліду», яка упродовж 1926-1927 pp. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.

Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним  питанням приділяє ряд інститутів у  межах ВУАН. Так, Український демографічний  інститут досліджує, поряд з іншими, біосоціальні процеси. З праць інституту  слід відзначити розвідки М.Птухи про  чисельний склад населення України  у 1897-1920 pp. і про смертність в Росії й Україні, П.Пустохода — про демографічні особливості населення України у XX ст., М.Трачевського — про народжуваність, І.Коваленка — про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає «Журнал експериментальної педагогіки й рефлексології», в якому з'являється низка праць з соціотехніки. Досліди з соцірпсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.

Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафедри марксизму  і марксознавства, відкритої 1921 р. у  Харкові, попри свою однобічну орієнтацію, до 1930 р. видає у часописі «Прапор  марксизму» деякі об'єктивні матеріали  описово-соціографічного характеру  про соціальні процеси у тогочасній Україні. Цей інститут поділяється  на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На поч. 30-х pp. ці та інші марксистські інституції об'єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал «Прапор марксизму-ленінізму» (з 1934 р. — журнал «Під марксистсько-ленінським прапором» як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.

Всі ці реорганізації наукового  життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір  цитат з праць Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, позбавляли їх власних  методологічних основ, зводили до становища  прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український  соціолог в еміграції М.Шаповал, розвиток науки в Радянській Україні  пішов дивним шляхом: разом із збільшенням  досліджень та експериментальності  у методах аналізу пануюча  влада провадить утиски свободи  наукової критики, свободи досліду  й висновку; соціологія поступово  втрачає самостійне значення, виконує  функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто  об'єктивною соціологічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній партії. Терміни «соціологія» та «історичний матеріалізм» (частина  марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.

Після 1930 р., за умов гоніння  на українську науку, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовуються, дослідники старшої  генерації фізично винищуються; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціональний аналіз.

З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946 pp.) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика з соціальних та національних питань передається створеному у 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х pp., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічні дослідження на західноукраїнських землях, однак вони не були опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру, були надруковані у збірці «Соціологія на Україні» (К.: 1968, ред. Л.Сохань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щорічником, наступні числа так і не з'явилися. У 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видає іншу збірку, в якій соціології був присвячений невеличкий розділ.

Соціологію радянського  періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому в СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки  в умовах існування тоталітарного  режиму, український соціолог в еміграції  А.Симиренко підкреслює, що нерозвинутість соціології в Україні та інших  радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний український  дослідник історії вітчизняної  соціології В.Степаненко додає, що становище  соціології в Радянській Україні  було ще гіршим, ніж у СРСР в цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію  до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм  української соціології, коли кращі  сили вітчизняних соціологів зосереджувались  поза межами України.

Використана література:

1.Соціологія. Підручник / За ред. проф.Печі – К., 2001.

2.Історія української  науки. – Харків, 1999.

3. Гидденс Э. Социология

4.Соціологія КНЕУ-2009