Спілкування як інструмент професійної діяльності

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

Спілкування як інструмент професійної діяльності.

1. Спілкування як комунікація.
2. Функції спілкування.
3. Види, типи і форми професійного спілкування.
4. Гендерний аспект спілкування.
5. Приклади

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРАСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРИ 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Будь-які види взаємостосунків  з потенційними споживачами, партнерами, численними організаціями, які забезпечують транспорт, постачання сировини, напівфабрикатів  і різних видів продукції, надають  комерційні послуги і т.д. є діловим  спілкуванням. Кінцевою метою ділового спілкування є певна спільна  діяльність. Комплекс питань, які доводиться вирішувати під час ділового спілкування, пред'являє певні вимоги до рівня  підготовленості фахівців, їхньої загальної  культури спілкування, уміння швидко і, по можливості, безпомилково орієнтуватися  в ситуації, що склалася.

Ділове спілкування визначається як спосіб організації і оптимізації  того або іншого виду предметної діяльності: виробничої, наукової, комерційної  і т.д. Основне завдання ділового спілкування — продуктивна співпраця.

На початку переговорів  і після закінчення їх окремих  стадій є корисним обмін меморандумами, які містять чіткий виклад позицій  сторін, розуміння результатів, труднощів, що виникли, перспектив їх вирішення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПІЛКУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

 

1. Спілкування і комунікація.

 

Уся система ставлення  людини до інших людей реалізується у спілкуванні. Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного знання: Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкування суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування — налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спілкування. М.І.Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого запитами дитини (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку — пізнавальні, ділові та особистісні.

 

 

 

 

 

2. Функції спілкування.

 

У характеристиці спілкування  важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три групи таких функцій — інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін. Третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (узгодження — неузгодження, порівняння поглядів тощо).

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція Характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування міжособистісних  стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреєва виділяє три  сторони спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування  тісно пов'язана з обміном інформацією, проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії. Спілкування — це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки принаймні двох осіб, де кожна є активним суб'єктом взаємодії. Крім обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто аналізуються мотиви, цілі, установки об'єкта інформації (іншого суб'єкта). В акті міжособистісної комунікації важливу роль відіграють значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного  процесу полягає в тому, що завдяки  знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами.

Такий вплив випускається з уваги при інформаційному підході.

Комунікативний вплив  відбувається за умови прийняття  єдиної системи значень усіма  учасниками акту комунікації. Лише за цієї умови можливе досягнення партнерами взаєморозуміння. Якщо немає такого загального розуміння, можуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані комунікативні бар'єри. Останні постають унаслідок дії психологічних факторів — різних диспозицій, установок, ціннісних орієнтацій людей, їх індивідуально-психологічних особливостей тощо. 

 

3. Види, типи і  форми  спілкування.

 

Існують різноманітні класифікації видів  спілкування.

1. Безпосереднє і опосередковане  спілкування. Безпосередній контакт  партнерів, які бачать і чують  одне одного, знаходяться в одному  часі і просторі. Опосередковане  спілкування відбувається між  людьми, що розділені простором  або часом і користуються такими засобами, як телефон, факс, комп'ютер, листування, символи, аудіо- або відеозаписи, книги, ЗМІ, передають (або залишають речі).

2. Реальне і уявне спілкування.  Реальне спілкування відбувається  між реальними партнерами. Уявне  - спілкування з літературними (театральними, кіно-) героями, з фетишами, фотографіями людей (відсутніх або померлих). Інколи люди заміщають реальне партнерське спілкування "розмовами" з тваринами, рослинами, іграшками, міфічними та релігійними персонажами.

3. Залежно від кількості партнерів  можна виділити типи спілкування:

• людина - людина - міжособистісне;
• особистість - група;
• внутрішньогрупове (між членами групи);
• міжгрупове.

4. Офіційне і неофіційне  спілкування. Офіційне (формальне)  спілкування регламентується певними  офіційними соціальними, посадовими  стосунками, кодексами. Неофіційні (побутові, сімейні, товариські) стосунки  не мають таких чітких приписів  і здійснюються на більш вільних  засадах.

5. Вербальне і невербальне  спілкування. Вербальне - спілкування за допомогою мови і мовлення. Одна з найважливіших проблем цього типу спілкування - розуміння. Розуміння сенсу і значень слів залежить від розуміння понять, від обізнаності досвіду, спрямованості, ціннісних орієнтацій партнерів.

Форми спілкування класифікуються за різними ознаками. Скористаємося  тією класифікашєю, в основу якої покладений організаційний аспект взаємодії. Згідно з нею до форм спілкування належать індивідуальні і групові бесіди, розмови телефоном, наради, переговори, конференції, збори, мітинги, дискусії, полеміка та ін.

Коротко охарактеризуємо  окремі з них.

Бесіда є найпоширенішою формою спілкування. Вона здійснюється з метою передавання інформації, обміну думками, почуттями та ін. Відповідно до мети спілкування розрізняють  бесіди ритуальні (такі бесіди характерні для обрядів, ритуалів та ін.; люди, спілкуючись, дотримуються певного мовленнєвого етикету), особистісні (спілкування між близькими людьми — рідними, друзями, дітьми тощо; вважається, що саме в таких бесідах проявляються етико-пси-хологічні засади спілкування, гуманістичні установки індивіда, його етнопсихологічні особливості) та ділові (їхнім предметом є, як правило, конкретна справа). Залежно від кількості співрозмовників бесіди поділяють на індивідуальні та групові. Оскільки кожна бесіда — це акт творчості, прояву індивідуальності, то загальних рецептів, які б сприяли її ефективності, немає. Тим часом у практиці спілкування, особливо ділового, склалися певні вимоги, рекомендації, принципи її проведення. Саме про ділові бесіди йтиметься далі.

Ділова бесіда може виконувати такі функції: обмін діловою інформацією, контроль і координація розпочатих дій, формування перспективних заходів, стимулювання активності партнера зі спілкування, його розумових здібностей, пошук і розроблення стратегій  і міжособистісних стосунків  поведінки тощо. Індивідуальна бесіда характеризується наявністю діалогу  між двома співрозмовниками. Метою  проведення ділових індивідуальних бесід с уточнення позиції  кожного учасника взаємодії, одержання  додаткової інформації про них, знаходження  пояснення тим чи іншим їхнім  діям. Зазвичай ділові індивідуальні  бесіди поділяються на дві групи:

• бесіди «вільні» з двостороннім обміном інформацією, що

відбувається без спеціальної  підготовки;

• бесіди, спеціально підготовлені й суворо регламентовані.

Водночас ділова бесіда може бути офіційною й неофіційною,

короткочасною або довготривалою, корисною або безкорисною, добровільною або вимушеною. Кожну ділову бесіду доцільно розглядати з таких позицій:

• досягнення позитивного  результату для учасників взаємодії;

• презентація своїх професійних  характеристик, їх перевірка в процесі  ділового спілкування;

• утвердження свого іміджу засобом ефекту «особистої привабливості», привернення до себе симпатій присутніх  під час бесіди;

• збір даних про протилежну сторону як ділового, так і особистого характеру;

• актуалізація ділового інтересу та людського взаєморозуміння.

Майстерне втілення в життя  названих аспектів — гарант високої  результативності ділової бесіди. При  цьому «золотим правилом» проведення ділових бесід є відома фраза  — «не спалювати мости», тобто  хоч би як складалася ділова бесіда, ніколи не слід забувати, що світ «тісний», що можливі ефекти «бумеранга» і  «недоброї слави». Отож збереження доброзичливих стосунків (ділових  і особистих) завжди бажаніше, ніж  набуття недоброзичливого ставлення  до себе.

 

4. Гендерний аспект спілкування.

 

Актуальність вивчення гендерних  аспектів мови і мовлення зумовлена  загальною тенденцією лінгвістичних  наук до вивчення соціальних умов, за яких відбувається комунікація.

Використання слів у родовому значенні – це один із прикладів  мовного сексизму1 (родові іменники та займенники не стосуються якоїсь конкретної статі, а означають жінку і  чоловіка водночас). Проте всі ці слова збігаються за формою зі словами  чоловічого роду. Зокрема, в реченні  «До мене підійшов студент з мого курсу» іменник чоловічого роду «студент»  означає «особа чоловічої статі, що навчається в ВНЗ». Проте в  реченні «Кожен студент має пишатися тим, що навчається в цьому університеті»  іменник чоловічого роду «студент»  не означає конкретну особу чоловічої  статі, а стосується всіх студентів  як чоловічої, так і жіночої статі. Проте через використання слова  чоловічого роду речення сприймається мовцями як таке, що стосується лише чоловіків. Вважаємо, що одне слово  не може в одному випадку означати лише чоловіка, а в іншому – і  чоловіка, і жінку. Щодня ми чуємо  від інших або використовуємо такі слова, як «депутат», «виборець», «громадянин», «пасажир», «перехожий», які не називають жінок. Те саме відбувається, коли використовують займенник чоловічого роду «він» та його похідні для позначення людини взагалі. Таке використання  слів (переважно іменників і займенників) чоловічого роду для позначення людини, незалежно від статі, призводить до того, що жінки як соціальні істоти зникають з мовного простору, стають «непомітними» в мові.

Ще одне свідчення мовного  сексизму – так називані лексичні лакуни. Це ті випадки, коли для позначення професії, яку можуть мати як чоловіки, так і жінки, є лише форма чоловічого (або жіночого) роду, а відповідної  форми жіночого (або чоловічого) роду немає. Такими прикладами є також  назви посад, наукових ступенів, звань: кандидат (доктор) наук, доцент, професор, ректор, декан. Це, насамперед, стосується престижних професій і посад, які  протягом тривалого часу були недосяжними (а деякі й досі залишаються  такими) для жінок: юрист, хірург, директор, менеджер, професор, депутат, міністр, президент. Попри те, що сьогодні жінки  також опановують ці професії та посідають  все вищі посади, через використання лише форм чоловічого роду вони й надалі залишаються непомітними в мові. І хоча ці слова не є гендерно маркованими (тобто не означають  лише чоловіка чи жінку), їх сприймають як такі, що стосуються насамперед чоловіків. Переконливим доказом цього є  тенденція додатково вказувати  на те, що йдеться саме про жінку, зокрема додавати до назви професії слово «жінка»: жінка-бухгалтер, жінка-юрист  тощо.

Цікаво, що навіть у тих  сферах, де значну ( а інколи навіть переважну) частину  становлять  жінки,   їх   називають   за  допомогою слів чоловічого роду – візажист, модельєр, стиліст, дизайнер, економіст тощо. З іншого боку, деякі  назви непрестижних та мало оплачуваних  професій існують лише у формі  жіночого роду: педикюрша, манікюрша, покоївка.

Подекуди назва професії має форми чоловічого і жіночого родів, але ці слова мають різне  семантичне значення, наприклад: акушерка  - жінка з середньою медичною освітою, що має право самостійно надавати допомогу при пологах; акушер – лікар-фахівець з акушерства; друкарка  - жінка, що друкує на друкарській машинці;  друкар – фахівець друкарської справи, поліграфічного виробництва, той, хто працює в друкарні. Ті ж назви професій, що мають як форми чоловічого, так і жіночого роду (хоча б у розмовній мові), насправді мають різну конотацію: як правило, форми жіночого роду мають знижене стилістичне значення та сприймаються інакше, ніж відповідне слово чоловічого роду. Через те, що з часом форми жіночого роду набувають негативного значення, у багатьох країнах світу спостерігається зворотний процес – жінки, які прагнули, щоб їх називали  поетесами, письменницями, авторками, тепер бажають, щоб їх знову називали «чоловічими» словами – поет, письменник, автор. Своє рішення жінки пояснюють тим, що коли жінку називають гарною поетесою, то мають на увазі, що вона талановита серед інших поетес. А коли говорять, що жінка – талановитий поет, відзначають її талант серед усіх поетів – як жінок, так і чоловіків.

У багатьох словах спостерігаються  лексичні лакуни ( немає форм жіночого роду) та морфологічна асиметрія (утворення  форм жіночого роду від форм чоловічого), що свідчить про те, що форма чоловічого роду є первинною, а форма жіночого – вторинною й залежною від  неї: викладач – викладачка, учитель  – учителька. Навіть у тих випадках, коли форми жіночого і чоловічого родів начебто є рівноправними, в парах таких слів форма чоловічого роду майже без винятку передує  формі жіночого роду і, отже, вважається домінуючою: Адам і Єва, король і  королева, він і вона, чоловік  і жінка, батько й мати, хлопець  і дівчина. Сексизм також спостерігається  в тлумаченнях слів: часто жінок  визначають через їхні біологічні характеристики або стосунки з чоловіками. Наприклад, слово «дівчина» тлумачиться  в «Тритомному словнику української  мови» як «незаміжня молода особа  жіночої статі», а слово «хлопець» - «дитина чоловічої статі або  підліток». Як бачимо, жінку визначають через її стосунки з чоловіком ( у  цьому прикладі зазначено сімейний статус), тоді як визначення чоловіка не потребує будь-якого посилання на його стосунки з жінкою.

 

5. Приклади.

 

а) У комунікації між людьми важливе  місце займає вміння знайти правильну  позицію, належно підлаштуватися до партнера. Відомий психолог Е.Берн вважав, що в кожній особистості є три  его-стани: Дитина (керується принципом  насолоди, наше "Я хочу"), Дорослий (керується принципом реальності, раціональне прийняття рішення  — "Я можу") і Батько (керується  принципом необхідності — "Я повинен"). Спілкуючись, партнери обирають якусь  позицію і з неї звертаються  до певного его-стану партнера. Ці зв'язки Е.Берн називає трансакціями.

Наприклад: доброволець звертається  до штатного працівника: "Якщо Вам  не важко, будь-ласка, не дозволили би Ви мені скористатися телефоном?"

Працівник: "Це службовий телефон  і я не дозволю його займати  без необхідності".

 

Подібна взаємодія дорослих людей, як правило, завершується конфліктом.

б) Ситуація: Вона показує  Йому зошит своїх шкільних віршів, а Він, замість того щоб виявити  зацікавленість, відпускає репліку: «Я-то думав, що ти про щось серйозне». Ця модель поведінки в корені невірна. Вона пропонує Йому спілкування на духовному рівні, Він же сприймає це на рівні примітивно-діловому. «Гм, а у тебе виходили непогані сонети» - повинен сказати він, навіть якщо це буде не зовсім правдою. ( Духовний рівень спілкування)

в) Буває, що люди з певним типом характеру і темпераменту застосовують ігровий рівень в розмовах, що вимагають зовсім іншого рівня  спілкування. Зовсім не означає, що ці люди не здібні до серйозних дій, просто це наслідок певного складу психіки. Такі люди належать до психотипу гипертімов (життєрадісні, енергійні люди). Доречно  зауважити, якщо нас надмірно дратують подібні оптимісти, може це нам варто  задуматися, чи не дуже ми серйозно відносимося  до життя? (Ігровий рівень спілкування)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Важливим елементом людського  співжиття і взаємин є психологічні контакти і спілкування. Потреба  в контакті з подібними до себе існує й у тваринному світі, однак  спілкування - величезний дар, набуток  суспільного буття людини. Завдяки  спілкуванню людина пізнає світ, власну духовність, підтримує психологічний  зв'язок з іншими людьми через засоби масової комунікації й безпосередні стосунки, без чого важко зберегти емоційний життєвий статус.

Спілкування - багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів  між людьми, який передбачає обмін  інформацією, певну тактику і  стратегію взаємодії, сприймання і  розуміння суб'єктами спілкування  один одного.

Спілкування історично склалося в процесі спільної діяльності людей, спочатку відігравало допоміжну  роль: організовувало і супроводжувало певні дії. З ускладненням діяльності воно набуває відносної самостійності, починає виконувати специфічну функцію  передачі наступним поколінням форм культури і суспільного досвіду.

В онтогенезі спілкування  також поступово стає особливою  діяльністю. Задовольняючи потребу  в спілкуванні, дитина оволодіває мовленням, освоює соціальні норми, культуру, в  цілому будує образ світу і  свого особистого “Я”.

Метою спілкування є задоволення  людьми своїх потреб, зокрема соціальних і духовних. Основними мотивами спілкування  є потреби у пізнанні і самопізнанні, в духовному і емоційному контакті, у безпеці, у психологічному захисті, у визнанні, у престижі тощо.

В процесі спілкування  відбувається перехід від одного рівня життя до іншого. Спілкуючись, людина виявляє себе індивідом і  реалізує свої прагнення бути особистістю, громадянином професіоналом.

Спілкування властиве всім видам людської діяльності, але в  деяких професіях воно з фактору, що супроводжує діяльність переходить у категорію професійного. Прикладом може бути педагогічна діяльність в якій спілкування є інструментом впливу на особистість.

Експерименти з позбавленням людини можливості спілкуватись, випадки  виживання дітей, що виростали серед  тварин, переконливо свідчать і спілкування - необхідна умова повноцінного психічного розвитку індивіда, нормального життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРАСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Етика ділового спілкування : навчальний посібник / Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка . ─ 3-тє вид., стер. ─ К. : Вікар, 2003. ─ 224с.
2. Українська мова професійного спілкування : навч. посібник для студ. вищих навч. закладів / З.О. Мацюк, Н.І. Станкевич . ─ К. : Каравела, 2006. ─ 352 с.
3. Культура ділового спілкування : Навчальний посібник ; Укл.: Л.Г. Зубенко, В.Д. Немцов . ─ К. : ЕксОб, 2000 . ─ 199с.