Спів відношення Цивільного і Господарського кодексів України

Вступ

           До учасників цивільних правовідносин ст. 2 Цивільного кодексу України відносить юридичних осіб. Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми закріпили організаційно-структурну, майнову і функціональну єдність відмінного від фізичної особи учасника цивільних правовідносин, встановили межі його цивільної правоздатності і дієздатності, визначили порядок створення і припинення, врегулювали також низку питань, що загалом дають можливість визначити правове становище такого учасника. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Категорія юридичної особи доволі чітко визначає межі прав і відповідальності будь-якої організації, забезпечуючи при встановленні з нею договірних відносин іншими учасниками цивільних відносин. Юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм лише тих прав та обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей. Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств та об'єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб'єкта цивільних прав та обов'язків. 
1.Поняття та ознаки юридичної особи.

Згідно зі ст. 80 Цивільного кодексу України юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді[2].

Базуючись на цьому визначенні, можна  виділити такі характерні ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність. Для того щоб бути юридичною особою організація повинна виступати як єдине ціле, мати органи управління та інші індивідуальні ознаки. Тому, наприклад, об´єднання селян для сумісного випасу своєї худоби не може вважатись юридичною особою - у ньому відсутня організаційна єдність.

Організаційна єдність знаходить  свій прояв у різних ознаках. Зокрема однією з індивідуальних ознак юридичної особи є найменування. Воно повинно містити вказівку щодо її організаційно-правової форми або характеру діяльності. Вказівку на організаційно-правову форму повинно містити найменування товариства, а вказівку на характер діяльності юридичної особи - найменування установи.

Юридична особа може мати, крім повного, ще й скорочене найменування.

Якщо юридична особа виникла  як підприємницьке товариство, то вона повинна мати комерційне (фірмове) найменування. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

При цьому право інтелектуальної  власності на комерційне найменування виникає з моменту першого  використання цього найменування та охороняється і без обов´язкового  подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

Цивільний кодекс України допускає можливість наявності у різних суб´єктів однакових комерційних найменувань, за умови якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

До майнових прав інтелектуальної  власності на комерційне найменування належать:

1) право на використання комерційного  найменування;

2) право перешкоджати іншим особам  неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

3) інші майнові права інтелектуальної  власності, встановлені законом  (ст. 490 ЦК україни)[2].

Комерційне найменування повинно  складатися з найменування юридичної особи і вказівки на вид товариства. Наприклад, фірмове найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «товариство з додатковою відповідальністю». У такому ж порядку визначається комерційне найменування акціонерного товариства і виробничого кооперативу, тільки з відповідною вказівкою на слова «акціонерне товариство» чи «виробничий кооператив».

Що ж до комерційного найменування повного або командит-ного товариства, то воно повинно містити імена (найменування) усіх повних учасників, а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство», або ж ім´я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство».

Найменування юридичної особи  зазначається в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

У випадку зміни свого найменування юридична особа зобов´язана оголосити  про це в органах друку, в яких публікуються дані про державну реєстрацію юридичної особи, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем знаходження органу юридичної особи. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов´язань тощо.

2. Майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності або законного володіння. Необхідність відокремленого майна створює матеріальну базу незалежного існування юридичної особи. Без відповідних засобів виробництва, грошей, інших цінностей неможлива будь-яка цілеспрямована діяльність. Об´єднання цих засобів в один майновий комплекс, що належить певній організації, і складає відокремленість її майна.

Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності, а для досягнення певної мети (вироблення продукції, культурно-освітня діяльність, діяльність, спрямована на досягнення творчих результатів тощо).

Частина 3 ст. 96 Цивільного Кодексу України зазначає, що учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов´язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов´язаннями учасника (засновника) юридичної особи, крім випадків, передбачених законом та установчими документами[2].

3. Участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа, маючи індивідуальне найменування, може діяти лише від свого імені, а саме: набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов´язки, вступати в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб´єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіреності.

4. Здатність нести майнову відповідальність. Юридична особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов´язаннями, відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання службових обов´язків, хоча в передбачених законом випадках не виключається і майнова відповідальність її окремих членів. Юридична особа за своїми зобов´язаннями відповідає всім належним їй майном, на яке може бути звернено стягнення.

Законом також можуть бути передбачені  певні обмеження щодо примусової реалізації майна деяких юридичних  осіб. Так, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 р. встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних органах яких частка держави не менше 25 % [4].

Цей Закон спрямований на забезпечення економічної безпеки держави, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів державних підприємств, захисту інтересів держави під час реалізації майна господарських товариств.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється Цивільним процесуальним кодексом України або Господарським процесуальним кодексом України.

Усі перелічені ознаки юридичної особи  тісно пов´язані між собою і повинні розглядатися в сукупності та взаємодії функціональної діяльності юридичної особи.

Здійснюючи функції суб´єкта цивільних  правовідносин, юридична особа повинна мати й такі властивості, як правоздатність і дієздатність.

Правоздатність юридичної особи. Поняття цивільної правоздатності юридичної особи визначається ст. 91 Цивільного кодексу України ч.1 названої статті зазначає, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов´язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині[2]. Таким чином, законодавець акцентує увагу на співпаданні змісту цивільної правоздатності юридичної особи з правоздатністю фізичної особи. З цього можна зробити висновок, що юридична особа, як і фізична, має загальну правоздатність за деякими виключеннями. Проте такий висновок потребує додаткового обґрунтування. Перш за все це пояснюється тим, що в науці цивільного права, крім загальної (універсальної), розрізняють і спеціальну правоздатність. Під спеціальною правоздатністю слід розуміти можливість компетентних адміністративних органів контролювати діяльність юридичної особи, щоб вона не виходила за межі, передбачені її установчими документами. Ця спеціальна правоздатність юридичної особи заснована на принципі обмеження правоздатності.

Водночас під спеціальною правоздатністю юридичної особи можна розуміти можливість меншості відстоювати інтереси юридичної особи у разі, якщо більшість прийме рішення, яке на їх думку буде суперечити меті створення юридичної особи, закріпленій в її установчих документах, і явно буде спрямоване не на користь юридичної особи. У цьому разі «не йдеться про те, щоб обов´язково скасувати той чи інший акт, а тільки про те, щоб урятувати членів меншості від збитків»´.

Саме в такому розумінні визначає спеціальну правоздатність юридичної  особи Цмвільний кодекс України, закріпивши в ч. 5 ст. 98 правило про те, що рішення загальних зборів може бути оскаржене до суду учасником товариства[2].

Про спеціальну правоздатність у такому розумінні йдеться щодо юридичних  осіб приватного права.Що ж до юридичних осіб публічного права, то вони мають обмежену (спеціальну) цивільну правоздатність.

Слід також звернути увагу на певні особливості правоздатності юридичних осіб у порівнянні з фізичними.

Так, у фізичних осіб спочатку виникає правоздатність, а лише через деякий час, із досягненням певного віку, і дієздатність. Для юридичних осіб певний розрив у часі виникнення правоздатності і дієздатності неможливий. Правоздатна, але недієздатна юридична особа не могла б не тільки виконувати цивільні права й обов´язки, а й набувати їх. Тому правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникає одночасно.

Правоздатність юридичної особи  виникає з моменту її створення і припиняється в момент внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Така реєстрація здійснюється у виконкомах районних (міських) рад чи держадміністраціях.

Усі фізичні особи мають рівну правоздатність. Юридичні особи такої рівності не мають. Правоздатність приватної юридичної особи суттєво відрізняється від цивільної правоздатності юридичної особи, що створена в галузі публічного права.

Крім того, правоздатність юридичної  особи за своїм змістом відрізняється від правоздатності фізичної особи. Так, деякі юридичні особи можуть володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке виключене з цивільного обігу. Фізичні особи такого права не мають.

Зміст цивільної правоздатності можуть складати не тільки майнові, а й особисті немайнові права. Юридичній особі можуть належати права на недоторканість її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію тощо. Законодавець ґрунтується на тому, що особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі, визначаються та захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб.

Як і громадянин, юридична особа  може бути обмежена в правах лише у випадках і порядку, передбачених законодавчими актами. Рішення про обмеження прав може бути оскаржене юридичною особою до суду.

Окремими видами діяльності, перелік  яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу (ліцензії), який видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом. Без цього дозволу не можуть здійснюватися такі види діяльності, як пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин, виробництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, медична практика та інші види діяльності.

Цивільну дієздатність юридичної  особи здійснюють її органи. Ці органи можуть бути одноосібними (директор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори). Можливі випадки поєднання одноосібних і колегіальних засад управління. Здебільшого це притаманно товариствам. Вищим органом управління товариством є загальні збори його учасників. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію та склад. Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії - це дії самої юридичної особи.

2.Види юридичних осіб.

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами.

Зокрема, юридичні особи  поділяються:

1) Залежно від виду  права власності на:

а) державні і комунальні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на державній або комунальній формі власності.

До державної власності віднесена  загальнодержавна власність. Суб'єктом  права загальнодержавної власності  є держава Україна (ст.ст.324, 326 ЦК України)[2].

Комунальна власність складається  з майна, закріпленого за територіальними  громадами, у які об'єднані громадяни за місцем проживання (ст.327 ЦК України)[2].

Майно, що є державним або комунальним  та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на приватній власності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом ( ст.325 ЦК України) [2];

в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст.355 ЦК України) [2].

2) Залежно від мети  створення і діяльності на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

В основі цього розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною.

Юридичні особи, що не є комерційними, можуть створюватися у формі громадських  або релігійних організацій, споживчих кооперативів, добродійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських  товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об'єднань вказаних юридичних осіб.

3) Залежно від підстав фінансування на:

а) госпрозрахункові юридичні особи. Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що знаходяться на самоокупності. Вони один раз (при заснуванні) отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а відтак хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб;

б) бюджетні юридичні особи.

Бюджетні — отримують від  держави кожного року кошти для  забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитами. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

4) Залежно від функцій  на:

а) юридичні особи, що господарюють — такі, що ставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) юридичні особи, що не господарюють, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякі негосподарські організації та об'єднання можуть мати у своєму складі юридичних осіб, що господарюють (наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльності вказаних організацій).

5) Залежно від відношення  засновників до майна на:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

б) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

6) Залежно від кількості засновників на:

а) унітарні юридичні особи — такі, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками, — господарські товариства, об'єднання підприємств, громадян тощо.

7) За типом правосуб'єктності  та функціями на:

а) юридичні особи публічного права. Створюються для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їх засновників.

8) Залежно від організаційно-правової  форми на:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об'єднання громадян;

г) об'єднання юридичних осіб тощо.

Можливі також класифікації юридичних  осіб за змішаними критеріями (суб'єкт, форма власності, мета створення тощо). Проте більшість з них уявляються надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб.

Слід зазначити, що з усього розмаїття  класифікацій юридичних осіб, що пропонувалися  у вітчизняній цивілістиці, у Цивільному кодексі України використана лише одна — поділ юридичних осіб на особи приватного права та особи публічного права. При цьому критерієм поділу названо порядок створення тих та інших юридичних осіб. Зокрема ч.2 ст.81 Цивільного кодексу встановлює, що юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права[2].

Юридична особа приватного права  створюється на підставі установчих документів відповідно до ст.87 Цивільного кодексу України[2].

Юридична особа публічного права  створюється розпорядчим актом  Президента України, органу державної  влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Слід вважати не порядок, а цілі створення, а також галузь, у якій має діяти та чи інша особа. Якщо юридична особа має діяти у галузі публічного права і виконувати відповідні адміністративні, освітні, культурні тощо функції, то вона є суб'єктом публічного права і мас створюватися у порядку, визначеному для таких осіб. Якщо ж юридична особа має функціонувати у галузі приватного права, як його суб'єкт, то вона має створюватися у порядку, встановленому для юридичних осіб приватного права.

Стосовно класифікації юридичних  осіб, запропонованої у Цивільному кодексі України, слід також зауважити таке.

Оскільки ч.З ст.81 Цивільного кодексу України передбачає, що цим кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус лише юридичних осіб приватного права[2], можна припустити, що такий поділ обраний як первісна підстава для подальших класифікацій юридичних осіб саме приватного права.

Зокрема один з критеріїв поділу юридичних осіб приватного права  міститься вже в ч. І ст.81 Цивільного кодексу України, де встановлено, що юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна[2].

Отже, звідси випливає, що згідно з Цивільним кодексом України юридичні особи приватного права можуть бути:

а) такими, що являють собою об'єднання осіб;

б) такими, що являють собою об'єднання майна;

в) такими, що являють собою об'єднання осіб та майна[2].

3. Класифікація  юридичних осіб в аспекті Цивільного та Господарського кодексів.

    Цивільний та Господарський кодекси України прийняті 16 січня 2003 року і набрали чинності 1 січня 2004 року. Необхідність прийняття цих Кодексів розглядалась як нагальна потреба, оскільки створення гармонійної та ефективної системи законодавства України є одним з найважливіших напрямків розвитку української правової системи в умовах становлення демократичної, правової, соціальної держави.

    Цивільний та Господарський кодекси України є комплексним поєднанням нормативної бази, теоретичних здобутків вчених, узагальнення правозастосовчої практики, вітчизняного і зарубіжного досвіду до врегулювання правових відносин у сфері цивільного і господарського права. Разом з тим при підготовці проектів Кодексів найскладнішим було питання про сферу їх дії. Так, з врахуванням існування різних суспільних відносин – цивільних та господарських, а також приватно–правових та публічно–правових засад їх регулювання ці відносини мають регламентуватися відповідними законодавчими актами. Намагання регулювати господарські відносини за допомогою приватно–правових важелів лише ускладнює економічні відносини нашої держави. Реалії сьогодення свідчать, що за сучасних умов та розширення кола господарських процесів Цивільний кодекс України не зможе охопити весь спектр відносин, що виникають у сучасному суспільстві. У зв’язку з цим не можна зменшувати роль та призначення Господарського кодексу України, який повинен посісти значне місце у сфері публічно–правових відносин, на відміну від Цивільного кодексу України, який є кодексом приватного права. Але аналіз положень та практичне застосування Кодексів вказує на наявність окремих суперечливих моментів, ліквідувати які можливо лише виходячи із завдань нормативного регулювання відносин.

    Статтею 1 Господарського кодексу України передбачено, що він визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб"єктами господарювання, а також між цими суб"єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. [3]

     Статтею ж 1 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом його регулювання є особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Також ця стаття передбачає, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. [2]

   Два одночасно прийняті законодавчі акти мають деякі неузгодженості та суперечності, які унеможливлюють їх практичне застосування.

      Цивільний кодекс України (ст. 81) розділяє юридичних осіб, залежно від порядку їх створення, на юридичних осіб приватного та публічного права[2]. До характерних ознак юридичних осіб публічного права відносять також публічний характер мети, для досягнення якої вони створені, наявність владних повноважень, особливий характер членства. До таких осіб належить держава, територіальні громади, державні, комунальні установи, державні і комунальні підприємства. При цьому Цивільний кодекс України регулює лише порядок створення, організаційні форми та правовий статус юридичних осіб приватного права. Щодо юридичних осіб публічного права, то порядок їх створення та правовий статус встановлюється Конституцією України[1], Господарським кодексом України та іншими законами, норми Цивільного кодексу України поширюються на них лише у цивільних відносинах, якщо інше не встановлене законом (ст.ст. 81, 82 ЦКУкраїни) [2].

Цивільни кодекс України поділяє юридичні особи приватного права на такі:

– товариства (організації, створені шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві);

– установи (організації), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для  досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна);

– юридичні особи, створені в інших формах.[7,2]

    У свою чергу, ст. 83 Цивільного кодексу України поділяє товариства на підприємницькі та непідприємницькі[2]. До першого виду належать усі види господарських товариств та виробничі кооперативи. До непідприємницьких товариств відносять, зокрема, споживчі та обслуговуючі кооперативи, об’єднання громадян тощо, тобто товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між засновниками.

     Щодо юридичних осіб, створених відповідно до Цивільного кодексу України, слід зазначити, що і установи, і підприємницькі та непідприємницькі товариства займаються господарською діяльністю, але господарські товариства та виробничі кооперативи – таким її різновидом, як підприємництво, а установи та непідприємницькі товариства – некомерційною господарською діяльністю, тобто метою їх діяльності не є отримання прибутку.

      Предметом регулювання Господарського кодексу України є основні засади господарювання в Україні та господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності, відтак, він розглядає юридичних осіб з погляду їх участі у господарській діяльності. Зважаючи на це, Господарський кодекс України використовує термін «суб’єкт господарювання», під яким розуміється учасник господарських відносин, що здійснює господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), має відокремлене майно і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями в установленому законом порядку.[7,2]

      Щодо класифікації підприємств Господарський кодекс України виділяє: 1) приватні підприємства; 2) підприємства колективної власності ( у тому числі підприємства громадських та релігійних організацій); 3)комунальні підприємства; 4)державні підприємства; 5)підприємства, засновані на змішаній формі власності.[3] Хоча в системі юридичних осіб, що закріплена в ЦКУ, немає згадки про приватні підприємства та підприємства колективної власності, але ст. 83 Цивільного кодексу України, як наголошувалося, поряд із товариствами та установами передбачає можливість існування і юридичних осіб, створених в інших формах, встановлених законом[2].

        Не можна не звернути увагу на помилку яку допустив Господарський кодекс України, щодо існування змішаної форми власності, оскільки ані чинне законодавство України, ані новий Цивільний кодекс України не виділяють такої форми власності. Проблематичним також є й існування колективної форми власності, оскільки таку форму власності не передбачає Конституція України і ЦК. Тому навряд чи можуть існувати підприємства таких форм власності, яких не передбачають основні закони України ,тим паче Конституція.[5,2]

        Плутанину Господарський кодекс України вніс у визначення поняття приватного підприємства, яке традиційно визначалося, як підприємство створене на власності однієї фізичної особи.[5,2]Відповідно до Господарського кодексу України ст.113 підприємством визначається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців,осіб без громадянства та їх праці або з використанням найманої праці, атакож на осної приватної власності суб'єкта господарювання юридичної особи.[3] Якщо виходити з концепції форм власності, визначених Конституцією України та Цивільним кодексом України, то усі підприємства які не засновані на державній і комунальній власності можна віднести до приватних підприємст у тому числі і господарські товариства і виробничі кооперативи та ін.[5,2]