Сталий розвиток

Сталий ро́звиток (англ. Sustainable development) — загальна концепція  стосовно необхідності встановлення балансу  між задоволенням сучасних потреб і  захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі. 

Термін «сталий розвиток» є офіційний український відповідник англійського терміну “англ. sustainable development”, дослівний переклад якого з урахуванням контексту може бути «життєздатний розвиток» а за сенсом - «самопідтримуваний розвиток», інколи тлумачать як всебічно збалансований розвиток. За визначенням Комісії ООН зі сталого розвитку, його мета — задовольняти потреби сучасного суспільства, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Теорія сталого розвитку є альтернативою парадигмі економічного зростання, яка ігнорує екологічну небезпеку від розвитку за екстенсивною моделлю.[1] 

Автором інноваційної економічної теорії сталого розвитку, системно висвітленої в монографії «Поза зростанням: економічна теорія сталого розвитку» (“англ. Beyond Growth. The Economics of Sustainable Development”), є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Дейлі Ґерман. Спираючись на визначення Комісії ООН та науковий аналіз, Ґ. Дейлі логічно тлумачить термін «сталий розвиток» як означення гармонійного, збалансованого, безконфліктного прогресу всієї земної цивілізації, груп країн (регіонів, субрегіонів), а також окремо взятих країн нашої планети за науково обґрунтованими планами (методами системного підходу), коли в процесі неухильного інноваційного інтенсивного (а не екстенсивного) економічного розвитку країн одночасно позитивно вирішується комплекс питань щодо збереження довкілля, ліквідації експлуатації, бідності та дискримінації як кожної окремо взятої людини, так і цілих народів чи груп населення, у тому числі за етнічними, расовими чи статевими ознаками. Сталий розвиток — це керований розвиток. Основою його керованості є системний підхід та сучасні інформаційні технології, які дозволяють дуже швидко моделювати різні варіанти напрямків розвитку, з високою точністю прогнозувати їхні результати та вибрати найбільш оптимальний. 

Ряд теоретиків і прихильників сталого розвитку вважають його найбільш перспективною  ідеологією 21 століття і навіть усього третього тисячоліття, яка, з поглибленням наукової обґрунтованості, витіснить усі існуючі світоглядні ідеології, як такі, що є фрагментарними, неспроможними забезпечити збалансований розвиток цивілізації. 

Парадигма сталого  розвитку включає в себе вимоги до захисту довкілля, соціальної справедливості та відсутності расової й національної дискримінації. У країнах, де на державному рівні зазначені вимоги ігноруються, в поняття сталого розвитку намагаються вкласти «зручний» зміст, вихолощуючи справжній. Так в Україні термін «сталий розвиток» часто вживають для означення лише неухильного зростання економічних показників країни, її регіонів, міст, сіл та окремих галузей економіки. Інколи до цього додають здійснення безсистемних заходів щодо збереження довкілля та поліпшення санітарних умов проживання й праці людей. Таке тлумачення терміну розкритиковане Ґ. Дейлі і є не лише грубою помилкою, але і його профанацією.

[ред.]

Концепція стійкого розвитку 

Концепція стійкого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:

1. Людство дійсно  може надати розвитку сталого  і довготривалого характеру, для  того щоб він відповідав потребам  людей, що живуть зараз, не  втрачаючи при цьому можливості  майбутнім поколінням задовольняти  свої потреби.

2. Обмеження,  які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов`язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.

3. Необхідно  задовольнити елементарні потреби  всіх людей і всім надати  можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф - злидні, які стали у світі звичайним явищем.

4. Необхідно  погодити стан життя тих, хто  користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.

5. Розміри і  темпи росту населення повинні  бути погоджені з виробничим  потенціалом глобальної екосистеми  Землі, що змінюється. 

Приклади

Будівництво доріг, будівель має супроводжуватися відповідним  зростанням зелених насаджень - щоб  не погіршувати екологію

Зростання виробництва  зерна не повинно супроводжуватися виснаженням чи іншим погіршенням  якості ґрунту

Видобування корисних копалин (наприклад металевих руд, вугілля) має супроводжуватися створенням підприємств що не залежать від цього видобутку. Таким чином щоб після вичерпання - майбутні покоління (а часто й поточні) не мали економічних проблем

У приватному сенсі - заробітна плата повинна компенсувати витрати на відновлення здоров'я, погіршене через виконувану роботу

Медичні препарати  та хірургічні операції повинні не лише вирішувати поточну проблему, але й не призвести до погіршення стану здоров'я пацієнта у майбутньому, часто це включає і здоров'я наступних поколінь

Навчання та використання праці жінок не повинне  приводити до відмови від виконання  основного обов'язку - народження дітей. Фактично це найбільша шкода яка  може бути завдана майбутнім поколінням - це пряме їх знищення. 
 
 

Економічна й  фінансова глобалізація – ключовий процес розвитку світової економіки  кінця ХХ – початку ХХІ ст., наслідком якого стала нова якість економічних зв’язків, яка дозволяє називати глобальну економіку принципово новим явищем, яке не мало аналогів в економічній історії. Таким самим новим явищем є глобальний фінансовий ринок.

Сутність економічної  глобалізації вчені також трактують  по-різному. Так, А. Єльянов вважає, що "у першому наближенні глобалізацію економіки можна було би... визначити  як диверсифікацію, розширення, поглиблення та ущільнення всієї системи транснаціональних господарських і культурних зв'язків, що у кінцевому підсумку надає їм загальнопланетарне, глобальне вимірювання"2. На думку В. Андерсона, економічна глобалізація охоплює зростання міжнародної торгівлі і зарубіжних інвестицій, міжнаціональну інтеграцію процесу виробництва, інтернаціоналізацію ринку робочої сили, вільне ходіння і обмін валюти, створення єдиних споживчих стандартів8.

Економічна глобалізація — процес діалектичної взаємодії національних та глобальних економічних відносин, за якої відбувається поступове обмеження наднаціональних рис людини економічної і відповідних економічних відносин та їх поступове підкорення системі глобальних економічних відносин, що управляється відповідними законами та закономірностями і здійснюється під егідою національних економічних структур. 
 

ЦИВІЛІЗАЦІЙНА ПАРАДИГМА ФОРМУВАННЯ НОВОГО СВІТОВОГО  ПОРЯДКУ  В   УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 

Серед головних тенденцій сучасного світового  розвитку більшість політологів  визначають  глобалізацію. Вона являє собою  один з найбільш обговорюємих і в той же час найменш науково досліджених процесів. До широкого застосування    цього терміну, який покликаний відтворити те загальне, що складає специфіку процесів та явищ на глобальному рівні, призвела потреба в  цілісному осмисленні еволюційних глобальних політичних процесі.  Термін глобалізація набуває загального визнання, використовується науковим апаратом багатьох наук, в тому числі і   міжнародно-політичної.  

Істотна обмеженість  можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно відобразити  важливі зміни в  міжнародних  відносинах і загальні закономірності   та особливості формування   світового  порядку  потребують розробки нових  наукових концепцій, в тому числі на основі досягнень   теорії цивілізацій.  

 Міжцивілізаційні  відносини  визначають більшу  частину змін, які відбуваються  в сучасному світі. Тому одним  з найбільш актуальних наукових  завдань міжнародно-політичної теорії  є  визначення впливу міжцивілізаційних процесів на сферу світової політики, оскільки в процесі розвитку  сучасної системи міжнародних відносин простежується посилення впливу цивілізаційних факторів. 

Значна кількість  досліджень  як в зарубіжній, так  і в українській цівіліології дає підстави стверджувати про сформованість базових принципів теорії цивілізацій. В зв’язку з фундаментальними зрушеннями, які відбуваються в сучасному світі, посилюється увага до їх теоретичного осмислення українською міжнародно-політичною наукою. Формування і розвиток політологічних ідей в Україні тісно пов’язані з пошуками визначення цілей  української держави, її місця в світовому  цивілізаційному просторі. Застосування цивілізаційної парадигми дає Україні методологічну основу для пошуку поля рівноваги інтересів у складному світі міжнародних відносин. В   українській  науці з’явилося чимало досліджень, в яких аналізуються проблеми    внутрішньої динаміки розвитку цивілізацій, проблеми цивілізаційної ідентифікації України. Цими проблемами плідно займаються українські вчені   Ю.Павленко, Ю.Пахомов та інші.  

В той же час  майже поза увагою дослідників залишаються  можливості використання  цивілізаційного  підходу в дослідженні  проблеми формування нового світового порядку . Виходячи з того, вважаємо за необхідне зосередити увагу  на цивілізаційній парадигмі  формування   світового порядку в умовах глобалізації.  

Теорія міжнародного порядку   як складова частина  теорії міжнародних систем є теорією  норм і правил поведінки суб’єктів  міжнародних відносин,  що випливають з особливостей взаємодії між ними у рамках системи. Поняття  міжнародного порядку дає змогу узагальнити та розглянути в єдності всю сукупність факторів, які прямо чи опосередковано впливають на стан та розвиток міжнародних відносин, надає можливість організувати весь багатий фактологічний матеріал, пов’язаний з дослідженням міжнародних відносин, розглянути його системно та розробити на цій основі єдину цілісну теорію.  

Складність дослідження  проблеми формування   міжнародного порядку обумовлена   відсутністю  єдиної точки зору у визначенні  цієї наукової категорії як серед науковців, так і серед громадських діячів. Міжнародний порядок  розуміється як  сукупність юридичних норм; як міжнародна стабільність; як збереження статус-кво у відношеннях між державами; як система міжнародних угод, яка узаконює баланси сил після найбільших політико-військових трансформацій (війни, розпад держав, об’єднання держав):  конфігурація кордонів, структура дво- та багатосторонніх відносин, права власності, сфери впливу, зони інтересів, інструменти безпеки, правила підтримання миру, принципи взаємодії; як організація міжнародних відносин, спрямована на забезпечення основних потреб міжнародних акторів, їх існування, функціонування, гарантування безпеки.  

Пропонуємо розуміти під „міжнародним порядком” структуру взаємозв’язків, заснованих на системі норм та правил, вироблених світовим співтовариством та регулюючих як відносини держав, так і інших суб’єктів міжнародної системи на певному історичному етапі розвитку, а також на різних ієрархічних рівнях цієї системи, які відповідають потребам найвпливовіших суб’єктів міжнародної системи даної історичної епохи. Він утворюється поміж складовими елементами міжнародної системи в процесі їх внутрішньої взаємодії та під впливом зовнішнього середовища. 

В зв’язку з  цим  в іншому ракурсі постає питання  відносно співвідношення категорій  „міжнародний” та „світовий” порядок. Поняття „міжнародного порядку”   відрізняється від „світового порядку”. Традиційно поняття „міжнародного  порядку” пов’язують з міждержавними відносинами, що не передбачає втручання держав у внутрішні справи інших держав, зокрема у контексті прав людини . 

Світовий порядок  найчастіше розглядали як  прийнятий  всіма устрій, що виникає в результаті відмови кожного  від  абсолютного суверенітету з метою врахування загальнолюдських інтересів і цінностей, як правовий устрій світу шляхом політичної форми. В такому розумінні світовий порядок є вищим, глобальним рівнем структурної організації міжнародних відносин. Світовий порядок неможливий без створення ефективних процедур міжнародної співпраці, які передбачають особливий міжнародний порядок, що відповідає загальним основним цілям і цінностям усіх держав та їх громадян. Отже, йдеться про відмінності між правами держав і правами людини, змістом  світового порядку є базові потреби людства. Міжнародний порядок є ядром світового порядку. 

„Міжнародний” (міждержавний) порядок може існувати і без наявності світового  порядку. Він перейде в якісно новий стан „світового порядку” лише тоді, коли до процесу порядкоутворення будуть залучені абсолютно всі суб’єкти міжнародної системи, а відносини поміж ними будуть регулюватися за допомогою єдиних для всіх норм, правил і механізмів підтримки цього порядку на основі критеріїв, що відповідають потребам усі членів світового співтовариства. Таким бачився зміст поняття світового порядку в його теоретичному, ідеалізованому вигляді. 

В той же час  вважаємо, що використання терміну  „світовий” на відміну від „міжнародного” порядку , має на меті підкреслити, що держави вже не є єдиними дійовими особами на  глобальній політичній сцені, Інакше кажучи, це відображає прагнення відійти від традиційного державоцентриського підходу в дослідженні сучасного світового порядку. 

Міжнародні відносини  – це специфічна форма відносин, участь у яких відтворює міжнародну суб’єктність індивідуального або колективного актора, а головне функціональне призначення – реалізація цивілізаційної єдності людства. В сучасному світі міжнародні відносини регулюються нормами, процедурами, інститутами чи структурами транснаціонального або навіть наднаціонального характеру. Транснаціональний  міжнародний порядок  характеризується витісненням держав з арени міжнародних відносин іншими акторами (міжнародними, регіональними організаціями, ТНК, цивілізаціями ). 

Виходячи з  цього, аналіз  процесу формування нового  світового порядку має  включати до себе наступні елементи: 

·        наявність визнаної ієрархії між  суб’єктами міжнародних відносин, включаючи не тільки держави,  але  й  інші суб’єкти світової політики, зокрема цивілізації (цивілізації четвертого покоління); 

·        сукупність принципів і правил зовнішньополітичної  поведінки; 

·         система ухвалення рішень по ключовим міжнародним питанням, що включає  в себе механізм представництва інтересів  всіх вказаних суб’єктів ; 

·        вибір санкцій за їх порушення  та механізмів застосування санкцій; 

·        форми, методи і прийоми реалізації прийнятих рішень, тобто режим   регулювання міжнародного порядку  з врахуванням сучасної цивілізаційної структури; 

·        вплив  цивілізаційного середовища на процеси самоорганізації міжнародної  системи.  

Отже.  в якості методології дослідження  проблеми формування нового  світового порядку  в умовах, коли  глобальна політика стає дійсно багатоцивілізаційною,  пропонуємо глобально-інтегрований цивілізаційний та системно-формаційний  підходи, які дають змогу виявити  генезу, витоки і взаємозв’язок всіх аспектів формування нового  світового порядку.  Ця методологія, яка пропонується автором, базується на цивілізаційній парадигмі. 

 В самій  теорії систем закладена можливість  розглядати її частини в якості  підсистем, виходячи з того, що  незважаючи на цілісність планетарної  міжнародної системи, ряд міжнародних  взаємодій не вписуються в  неї і мають певну автономію. Існують  закономірності, пов’язані з цивілізаційною,   культурною, етнопсихологічною специфікою частин системи, або її підсистем. Ці більш вузькі закономірності описують функціонування регіональних та субрегіональних підсистем, тобто сукупності специфічних міжнародних взаємодій, в основі яких лежить як спільна географічна, так культурно-цивілізаційна приналежність. 

В процесах формування та функціонування різних регіональних підсистем міжнародних відносин  цивілізаційний фактор завжди грав важливу  роль.  Соціокультурне середовище здійснювало вплив на характер та інтенсивність міждержавних відносин, грало значну роль в процесі системостворення, в структурі, функціонуванні та розвитку системи міжнародних відносин. 

Серед різних рівнів структури системи міжнародних відносин, різних її складових можна виокремити такі, які в тій чи іншій формі відповідають цивілізаційним поняттям. Багато важливих міжнародно-політичних процесів, що є ключовими в усій системі цих відносин, що визначають її структуру, функціонування та розвиток, інколи навіть на глобальному рівні, формуються під значним впливом факторів, які мають  міжцивілізаційний характер. 

/////////////////

Унікальність сучасної ситуації в світі полягає в тому, що прискорена глобалізація багатьох процесів в планетарному масштабі супроводжується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіональних людських спільнот. В світі, що глобалізується, ідентичність, як певна  сума індивідуальних, соціокультурних, національних або цивілізаційних параметрів стає основним дискурсом як науки, так і повсякденного життя .  Проблема ідентичності в процесі глобалізації включає визначення свого місця в транснаціональному економічному просторі, цивілізаційну, культурну ідентичність. В той же час держава втратила свою виключну роль в формуванні ідентичності індивідів та груп. Кордони політичної приналежності (громадянства) перестають співпадати з кордонами культурної ідентичності. Держава перетворюється з головного та єдиного суб’єкта культурно-символічного виробництва в одного з таких суб’єктів. 

Будь-яка міжнародна система має свою осьову проблему, яка відображає головне її головні  протиріччя, ступінь гетерогенності. Для Ялтинсько-Потсдамської системи  міжнародних відносин такою проблемою  було протистояння двох систем. В умовах формування сучасної постбіполярної системи міжнародних відносин головною проблемою стає проблема взаємодії цивілізацій. 

З початком ХХІ  століття термін цивілізація активно  використовується в наукових дискусіях  відносно того, що є головним вектором розвитку людства – рух до єдиного світу або збереження старих та виникнення нових ліній розмежування людей, соціальних груп, етносів та держав. Із вступом в нове тисячоліття все менш передбачуваними стають спрямованість векторів сил, які виконують функцію цивілізаційного розвитку. 

ООН проголосила 2001 рік роком діалогу цивілізацій. ГА Асамблея ООН прийняла в листопаді 2001 року резолюцію „Глобальний порядок  денний для діалогу між цивілізаціями”. Але в підході до   цієї проблеми існує ще дуже багато незрозумілого, не розроблена загальна концепція та довготривала стратегія її вирішення . 

  Розуміння  сутності і значення проблеми   світового порядку можливе тільки  при комплексному розгляді основ  його формування і функціонування. Виходячи з цього, відправним пунктом аналізу проблеми  світового порядку є визначення його основних вимірів – характеристик, що відбивають емпіричні данні, які узагальнюють дослідження засобів його створення і підтримання . 

 Традиційно  виокремлюються горизонтальний, вертикальний  та функціональний виміри міжнародного порядку. Горизонтальний вимір міжнародного порядку – це відносини між головними акторами міжнародних відносин. Вертикальний вимір міжнародного порядку представлений відносинами між сильними та слабкими акторами. Сила виступає гарантом ієрархічної і жорсткої організації міжнародних відносин. Дослідження цього виміру міжнародного порядку дає змогу не тільки зрозуміти політику  головних акторів міжнародних відносин, але й окреслити перспективи середніх і малих держав. 

Основу функціонального виміру міжнародного порядку складає та роль, яку грають в стабілізації міжнародного життя різноманітні  області міжнародних відносин – дипломатія і стратегія поведінки акторів, економічні обміни між ними, моральні цінності і політичні амбіції лідерів, а також деполітизаційна сфера діяльності транснаціональних акторів міжнародних відносин.  

До вказаних вимірів вважаємо за необхідне додати територіальний (просторовий), часовий  та цивілізаційний виміри  світового  порядку.  

 Територіальний, або просторовий вимір  базується на тому, що  міжнародна система має три рівня організації і самоорганізації порядку: глобальний, регіональний та локальний. Глобальний рівень передбачає формування та функціонування міжнародної системи в її відносинах з акторами регіонального і національного рівнів. Регіональний припускає механізми, процеси і особливості взаємодії різноманітних суб’єктів наднаціонального та субнаціонального характеру. Локальний пов’язаний з взаємодією поміж собою суб’єктів національного масштабу. 

 Часовий вимір   враховує, що еволюція міжнародних  порядків є безперервним процесом, в ході якого кожен з них  проходить фази становлення, розквіту, занепаду й руйнації. Значущість  різного роду криз та революцій  для     еволюції міжнародного  порядку полягає в тому, що в процесі їх подолання міжнародна система позбавляється застарілих, безперспективних елементів та механізмів, які вже вичерпали свій потенціал. На зміну ним приходять нові структури, що відповідають вимогам нових реалій. 

   Дослідження  засобів   створення і підтримання нового світового порядку має враховувати і цивілізаційний  вимір. На практиці сучасна міжнародна система поки що існує в межах порядку більш низького організаційного рівня, який втілює всю різноманітність складових елементів міжнародної системи, у тому числі існуючі поміж ними протиріччя як ідейно-культурної, цивілізаційної  та конфесійної природи, так і військового, геополітичного, економічного та теологічного походження. Світовий порядок поки що знаходиться в зародковому стані переходу від теоретичної моделі до практичної організації.  

Що стосується принципів його організації  ,  можна виокремити ряд концепцій, присвячених характеристикам нового міжнародного і світового порядку, зокрема політико-філософські   (Дж.Розенау, Й.Галтунг  Г.Албо, В.Баді, С.Мендловітц, Р.Фальк і Й.Галтунг), політологічні концепції( Ф.Фукуяма,  С.Хантінгтон,  Г.Кіссінджер, З.Бжезинський, Дж.Сорос, Е.Баталов). 

Зростаюча роль релігії як фактора цивілізаційної ідентичності призвела до появи релігійних концепцій світового порядку, зокрема концепції світобудови Святого престолу, ісламської концепції світопорядку; 

Будь-які концепції  світового  порядку, що виробляються тим чи іншим соціумом, є породженням  існуючої в ньому свідомості і  дають про нього цілком реальну інформацію, яка дозволяє краще зрозуміти це суспільство. Ці концепції використовуються владою в якості основи для формування зовнішньополітичної стратегії своєї країни. 

В умовах зростаючої взаємозалежності найактуальнішою  проблемою  стає організація  нового  світового порядку ,  пошук принципів його побудови. Сучасна міжнародна система перебуває в стані турбулентності, коли порядок, що утворився поміж її головними суб’єктами після закінчення Другої світової війни розпався, а новий, через ускладненість та інтенсивність трансформаційних процесів у всіх сферах людської діяльності, знаходиться лише на початковій стадії свого формування.   

    Відбувається  еволюція механізмів регулювання  міжнародного порядку. В спадщину  від Ялтинсько-Потсдамської системи залишилися універсальний механізм – ООН, інституційно-груповий – „Велика вісімка”(„Велика сімка” – група найрозвиненіших економічно держав світу, до складу яких входять США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада, частка яких у світовому ВНП та промисловому виробництві становить понад 50%) плюс Росія. Регулярні зустрічі на найвищому рівні керівників Великої вісімки для вироблення спільних політичних та економічних рішень стратегічного характеру проводяться з 1978 року. Перша така зустріч відбулася в Бонні (ФРН). Із середини 90-х рр. розпочалося перетворення Великої сімки в Велику вісімку завдяки залученню Росії до співробітництва. Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. форум став офіційно називатись Велика вісімка. Росія є повноправним учасником форуму в обговоренні політичних питань та питань міжнародної безпеки, при обговоренні економічних питань Президент Росії запрошується як правило, лише для неформальних переговорів.  Військовий механізмів регулювання міжнародного порядку – НАТО.  

    Наприкінці  ХХ – на початку ХХІ століття  почав формуватись індивідуально-груповий  механізм – „США плюс коаліція  обраних для виконання конкретної  мети держав”. 

    Дуже  перспективною моделлю подальшого  вдосконалення і легітимізації  неформального механізму регулювання  світового порядку, який з часом може стати ключовим у вирішенні глобальних проблем людства є формат „Велика вісімка плюс п’ять”. Легітимність „Великої вісімки” значно підвищила присутність на її саммітах групи „Плюс п’ять” у складі країн-представників різних цивілізацій - Бразилії, Індії, Китаю, Мексики та ПАР. 

 Одночасно  з руйнацією біполярного світового  порядку відбувається прискорений  процес трансформації Вестфальського  порядку. Ерозія Вестфальської  світополітичної державоцентриської  моделі світу  як аналітичної схеми міжнародних відносин, в якій головним об’єктом розгляду є суверенна держава, її взаємодія з подібними  їй державами як головними акторами на міжнародній арені, і розпад Ялтинсько-Потсдамської системи  примушує політиків та вчених будувати прогнози відносно майбутнього політичного світоустрою. 

В класифікації концептуальних схем,  в межах  яких усвідомлюються глобальні тенденції  сучасної політичної динаміки, можна  виокремити   декілька підходів: 

Перший підхід розглядає світ як середовище, яке постійно гомогенізується та універсалізується, головним чином внаслідок процесів глобалізації. Дослідники підкреслюють укрупнення просторів взаємодії між державами, між системами держав, між локальними цивілізаціями, між цивілізаційними просторами глобально орієнтованої планетарної цивілізації. 

Представники  протилежної точки зору розглядають  сучасний світ як фундаментально гетерогенну  систему, яка постійно породжує розділення та протиставлення різного роду, зокрема  цивілізаційні розломи. 

Інші прогнози роблять спробу поєднати дві попередні  точки зору, сумістити дві попередні  тенденції -  інтеграцію і універсалізацію  з одного боку, і відособлення його окремих частин. Джеймс Розенау запропонував  спеціальний термін „фрагмегративність”(fragmegrative) для визначення суміщення фрагментації та інтеграції. 

Базові принципи підтримки стабільності міжнародного порядку сьогодні намагаються переглянути. Найголовнішим принципом підтримки  стабільності  міжнародного порядку  був принцип балансу сил. Але  він працює лише в таких міжнародних системах, які мають чітку ієрархічну структуру, відбудовану на основі силових потенціалів наймогутніших держав. В результаті збільшення кількості складових елементів та їх взаємопов’язаності поміж собою трансформується сама структура системи і, відповідно, порядок, що в ній утворюється. Сучасна міжнародна система еволюціонує і ускладнюється за рахунок створення мереж і нових корелятивних взаємозв’язків між її елементами.