Сталий розвиток. 2

Сталий розвиток — це розвиток, здатний задовольнити потреби су-часного покоління людей, не наражаючи на ризик позбавити майбутнє поко-ління можливості задовольняти свої потреби. При цьому економіка повинна забезпечувати людям задоволення їхніх потреб та законних бажань, але їхнє зростання не повинно виходити за межі екологічних можливостей екосфери.

Перехід до сталого розвитку держави  в цілому можливий тільки у ра-зі, якщо буде забезпечений сталий розвиток її регіонів. Це передбачає фо-рмування ефективної просторової структури  економіки країни за умови дотримання балансу інтересів усіх регіонів.

Проблеми, що вирішуються в кожному  регіоні, повинні відповідати загальнодержавним  завданням, але при цьому слід враховувати місцеві особливості.

Зокрема, це передбачає:

•          формування регіонального господарського механізму, що регулює соціально-економічний  розвиток території;

•          реструктуризацію регіонального господарського комплексу  з ура-хуванням місткості локальних  екосистем та вимог ринкової еко-номіки;

•          розробку комплексних міжрегіональних схем функціонування еко-номіки, які дозволяють підвищити її ефективність.

Регіон, який не відповідає ключовим ознакам сталого розвитку, не може вважатися розвинутим.

1.1. Взаємодія  людини, суспільства і природного  середовища

Реальною основою відношення людини до природи є її діяльність, яка  в результаті завжди здійснюється у  природі і з даними нею матеріалами. Основні форми взаємодії людини і природи:

1) Екологічна - визначає вимоги  до навколишнього природного  середовища як середовища проживання  людини (забезпечення газового і  гідрологічного режимів, обміну  речовин і засвоєння відходів).

2) Економічна — зумовлена соціальними  законами розвитку суспільства  як його потреба у використанні  природних об'єктів для задоволення  матеріальних потреб суспільного  розвитку (використання природних  ресурсів у вигляді сировини  для різних галузей промисловості,  земельних площ для сільського  господарства тощо).

3) Ідеологічна - виражається в  комплексному використанні природи  в процесі розвитку народного  господарства, в управлінні якістю  навколишнього середовища.

Взаємовідносини суспільства і  природи пройшли в своєму розвитку ряд етапів, які суттєво відрізняються  один від одного. Людство досить давно усвідомлювало цей факт і намагалося класифікувати ці періоди. Перші спроби такої класифікації обмежувалися міфологічним світоглядом  та пануванням релігії.

Згідно з цими уявленнями природа  розглядалась як явище, що має чітку  внутрішню організованість і  підпорядкованість законам краси  і гармонії. Пізніше лише з відмовою від релігійного світогляду і рядом фундаментальних відкриттів в природі стало можливим зробити дійсно наукову періодизацію історії взаємовідносин суспільства і природи.

Узагальнивши історію розвитку взаємовідносин суспільства і природи  та взявши за критерій пануючий спосіб організації людської діяльності виділимо періоди:

I Природоподібноїлюдської діяльності (період присвоєння готових продуктів  природи)

II Природозгідної людської діяльності (період, коли в результаті накопичення  знань про природу, людина переходить  до пристосування природного  середовища під свої потреби,  узгоджує свої знання з пізнанням  законів природи)

III Індустріальної людської діяльності (період, коли з'явилися машини  людини намагалися завоювати  природу)

IV Постіндустріальний (нової природозгідності) - період, коли головною метою  виробництва стає інформація  і виникають реальні передумови  подолання глобальної екологічної  кризи та подолання негативних  наслідків втручання в природу.

Індикатори – певні нормативи  і умови, на яких грунтується стійкий (сталий) розвиток. Існує близько 130 індикаторів, що характеризують різні  сторони та аспекти стійкого розвитку.

Сталість розвитку економіки регіону  можна оцінювати за допомогою  трьох груп індикаторів — економічних, соціальних та екологічних.

Економічні індикатори утворюють шість груп (рис. 1):

1. Виробничо-економічні — відображають узагальнені техніко-економічні результати і тенденції функціонування господарського комплексу регіону, виявляють потенційні загрози в його галузях.

2. Структурні — відбивають структуру господарського комплексу, яка склалася в цілому та промисловості зокрема, що дозволяє оцінити спеціалізацію регіону, раціональність структури на макрорівні з позицій сталості економіки. Ці індикатори вказують на відхилення в макропропорціях господарського комплексу території.

3. Інвестиційні — відображають рівень інвестиційної активності в регіоні, що дає уяву про інтенсивність ділової та виробничої діяльності.

4. Фінансові — характеризують бюджетну забезпеченість населення, дебіторську та кредиторську заборгованість на одного працюючого, кількість сплачених податків у регіоні, тобто відбивають фінансову самостійність та сталість території.

5. Науково-технічного потенціалу — характеризують рівень сприйнятливості сфери виробництва до досягнень науково-технічного прогресу, тенденції розвитку науково-технічного потенціалу, без якого неможливі прогрес та подальше функціонування економіки, а також інформують про загрозу відставання рівня розвитку виробництва від світових досягнень.

6. Зовнішньоекономічної діяльності — свідчать про рівень конкурентоспроможності продукції галузей господарського комплексу, характеризують раціональність структури експорту та імпорту, ефективність зовнішньоекономічних зв’язків.

Соціальні індикатори сталого розвитку регіону повинні визначати параметри соціальної дійсності, недотримання яких може перетворити потенційні загрози порушення соціальної рівноваги на реальні. Ці індикатори фіксують норми та завдають орієнтири соціального розвитку регіону з точки зору забезпечення його сталого розвитку (розподіл доходів та видатків, їх зміни, міграція та стан ринку робочої сили, розвиток систем освіти, культури, охорони здоров’я). Соціальні індикатори можна об’єднати в такі групи (рис. 2):

1. Жummєвoгo рівня населення — характеризують номінальні та реальні доходи населення, рівень його добробуту.

2. Стану трудових ресурсів — свідчать про рівень зайнятості та безробіття населення, попит та пропозицію робочої сили на ринку праці.

3. Здоров’я населення — відображають рівень захворюваності населення, середню тривалість життя.

4. Демографічної ситуації — відбивають рівень природного репродукування населення, смертності, народжуваності, а також зовнішньої міграції.

5. Криміногенної ситуації — характеризують рівень злочинності у регіоні, в тому числі економічної.

Рис. 2. Класифікація соціальних індикаторів  сталого розвитку регіонів

Наступним кроком у визначенні сталості регіонів є розробка системи їх відстеження, аналізу та прогнозування.

Визначальну роль у цьому процесі  покликаний відігравати якісний  аналіз характеру зміни кожного  показника та їх комплексу. На рис. 3 наведено можливі області зміни індикаторів.

У даному процесі найважливіше не допустити граничного (максимально  чи мінімально допустимого) значення індикатора, а в разі його появи забезпечити  нормалізацію ситуації.

Недотримання такої вимоги порушує  сталий процес розвитку факторів відтворення, формує руйнівні тенденції, призводить до порушення сталості розвитку економіки  регіону. Граничні значення визначаються експертним шляхом з урахуванням  особливостей економічного стану та ґрунтуються на значеннях аналогічних  індикаторів у різних країнах  світу відповідно до групування їх Світовим банком [1].

 Рис. 3. Області змін індикаторів

Показники динаміки і пропорцій  національного виробництва

У системі національних рахунків передбачені індекси основних соціально-економічних показників, які вимірюються у відсотках до базового (попереднього) року:

де П_зв., П_баз. - значення соціально-економічного показника відповідно у звітному та базовому періодах.

З допомогою індексів можна оцінити  динаміку соціально-економічних процесів в Україні за ряд років, визначити  темпи розвитку економіки, провести порівняльний аналіз тенденцій в  економіці (табл. 17).

Наведені дані свідчать про позитивні  тенденції в національній економіці, активізацію виробництва, підвищення його ефективності.

Таблиця 17. Індекси основних соціально-економічних показників (відсотки до попереднього року)

В офіційній статистиці, крім індексів основних соціальних економічних показників, застосовують індекси цін і тарифів.

Найчастіше використовуються індекс споживчих цін (ІСЦ), індекс цін виробників промислової продукції, індекс цін реалізації продукції сільськогосподарськими підприємствами, індекс цін інвестицій в основний капітал та ін.

Динаміку загального рівня цін  та окремих їх видів визначають за допомогою індексів Леспейреса, Пааше та Фішера.

Індекс цін Леспейреса показує зміну рівня цін упродовж певного часу при незмінній структурі виробництва і споживання. Цей індекс, обчислений для стабільного споживчого кошика, називається індексом споживчих цін (ІСЦ). Він обчислюється як відношення сукупних цін споживчого кошика у поточному та базовому періодах:

ІСЦ = Ціна споживчого кошика у поточному періоді / Ціна споживчого кошика у базовому періоді

До споживчого кошика відносяться  продукти харчування, одяг, взуття, предмети особистої гігієни, оплата житлово-побутових  послуг, транспортні послуги, послуги  медичного, освітянського, духовного  характеру тощо. У високорозвинених країнах світу до ринкового кошика входить близько 300 найменувань товарів  і послуг. В Україні при обчисленні ІСЦ враховують понад 60 назв товарів  і послуг.

Поширеною є методика визначення індексу споживчих цін з урахуванням економічної ваги товару чи послуги у споживчому кошику. Економічна вага встановлюється для базового періоду. Індекс споживчих цін в такому випадку обчислюється за формулою:

де Ц^А ,Ц^Б ,Ц^М - ціна різних видів товарів споживчого кошика в поточному періоді; – ціна різних видів товарів споживчого кошика в базовому періоді; d^A,d^B,d^N - економічна вага (частка видатків різних видів товарів споживчого кошика).

Індекс споживчих цін обчислюється щомісячно і він є найпоширенішим показником рівня інфляції.

Для виявлення динаміки загального рівня цін використовується індекс Пааше, який враховує зміну обсягу та структури виробництва і споживання поточного року. Він обчислюється за формулою:

Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називається дефлятором ВВП.

Дефлятор ВВП використовується для визначення реального ВВП:

Для згладжування неточностей в  оцінці загального рівня цін за індексом змінних і постійних ваг визначається індекс Фішера, який визначається як середнє геометричне індексів Леспейреса і Пааше:

Різні індекси використовують для  різних цілей. Так, при оцінці рівня  добробуту населення враховують ІСЦ, а для визначення темпів зростання  – дефлятор ВВП.

При аналізі та оцінці стану економіки, формуванні індикативних планів економічного і соціального розвитку України  використовують макроекономічні показники  структури національного виробництва:

— співвідношення між фондом відшкодування  і національним доходом, фондом споживання і фондом нагромадження в національному  доході;

— кінцевий продукт у валовому національному продукті;

— співвідношення між фондом виробничого  нагромадження і ресурсами невиробничого  споживання;

— співвідношення між фондом відшкодування  і фондом оплати праці;

— співвідношення між першими і  другими підрозділами, промисловою  продукцією груп А і Б;

— співвідношення між грошовими  доходами населення і роздрібним товарообігом, купівельною спроможністю населення і ринковими фондами;

— співвідношення між ввезенням  та вивезенням продукції, сировиною  і готовою продукцією.

Аналіз структури ВВП за категоріями  кінцевого використання (табл. 18) свідчить, що протягом 1998-2001 pp. в Україні кінцеве  споживання займає значну частку коштів, а капіталовкладення у національне  виробництво становлять лише четверту частину до споживання. Незначна частка валових нагромаджень відображає процеси  деіндустріалізації національної економіки.

Таблиця 18. Динаміка структури ВВП за категоріями використання, %

Ефективність структури економіки  характеризує співвідношення між валовою  доданою вартістю та проміжним споживанням  у випуску товарів і послуг (табл. 19). У 1997-2000 рр. спостерігається тенденція до незначного збільшення проміжного споживання, що пояснюється високою матеріало- та енергомісткістю економіки (в галузях промисловості – 68,4, в сільському господарстві – 66,7 %). Енергомісткість ВВП в Україні зросла у 1990- 2000 pp. більш ніж на 40 % .

Таблиця 19. Динаміка частки ВВП і проміжного споживання в загальному випуску товарів і послуг, %

Для державного управління та регулювання  важливою є інформація про структуру  ВВП за категоріями доходу (табл. 20).

Таблиця 20. Динаміка структури ВВП за категоріями доходу, %

Офіційні статистичні дані свідчать, що в останні роки значна частка ВВП формується за рахунок прибутків  та змішаних доходів (44,1 % у 2001 p.). Частка оплати праці складає 42,3-48,1 %, тобто  є значно нижчою, ніж у розвинених європейських країнах (табл. 21).

Таблиця 21. Порівняльна галузева структура ВВП у 1994 р.

Наведені дані свідчать про те, що в структурі національної економіки  високорозвинених країн досить високу частку займають галузі сфери послуг – у середньому 63 %, а частка сільського господарства не перевищує 2 % , хоча в  них немає жодних продовольчих проблем. В Україні спостерігається зменшення  частки сільськогосподарського виробництва, однак воно відбувається, в основному, за рахунок скорочення абсолютних обсягів  продукції (з 1990 р. до 1997 р. – зниження становило близько 40 %).

На сьогодні енергомісткість ВВП  України становить 0,89 кг умовного палива на 1 долар США, що у 2,6 рази перевищує  середній рівень енергомісткості ВВП  країн світу. Причиною високої енергомісткості  є надмірне споживання енергетичних ресурсів на виробництво одиниці  продукції, тому пропонується стратегія  щодо покращення ситуації в країні в цілому

Енергомісткість ВВП України за цей період зросла ще більше. Так, за даними Міністерства енергетики США, у 1992 р. вона становила 38,1 тис. Btu на $1 ВВП і перевищувала енергомісткість ВВП Польщі в 2 рази, США – у 2,6 раза, Китаю – в 3,1 раза і Німеччини – в 4,7 раза. У 1999 р. Цей показник в Україні досяг 5,9 тис. Btu на $1 ВВП, тобто зріс у 1,52 раза, тоді як в інших країнах він зменшився. Внаслідок цього коефіцієнт перевищення в Україні зріс порівняно з Польщею до 4,2, США – до 4,3, Китаєм – до 8,2 і Німеччиною – до 7,7. А згідно з минулорічним прогнозом цього ж міністерства, Україна зможе вдвічі зменшити енергозатратність своєї економіки у наступні 20 років, проте і тоді він буде приблизно в 2–5 разів вищий ніж у розвинених країнах та країнах, що розвиваються. Поки що ж у структурі ВВП відбуваються негативні зміни, а саме: стрімко зросла частка сировинно- та енергомістких і водночас найбільш забруднюючих довкілля галузей промисловості (гірничо-металургійної, паливно-енергетичної, а також хімічної),  знижується частка машинобудування галузі, яка повинна забезпечувати технологічне переоснащення інших галузей.

Індекс людського розвитку (або  індекс розвитку людського потенціалу) – це індекс для порівняльної оцінки рівня життя, писемності, освіти, середньої  тривалості життя та інших показників країни. ІЛР було розроблено в 1990 році пакистанським економістом Махбубом ель Хаком, і з тих  пір Індекс використовується з 1993 року ООН в  щорічному звіті з розвитку людського  потенціалу. Методика розрахунку індексу  використовує середнє арифметичне  таких трьох показників соціальної політики країни:

1) очікувана тривалість життя  при народженні;

2) писемність дорослого населення  та валове охоплення всіма  видами навчання;

3) величина ВВП на душу населення  за паритетом купівельної спроможності [2].

Ці компоненти за спеціальною формулою зводяться в один загальний індекс. Теоретично він може мати максимальне  значення — 1,000, а мінімальне — 0,000.

За індексом людського розвитку Україна займає 69-ту позицію зі 169 країн, говориться у новому Звіті  з людського розвитку

4 листопада Генеральний Секретар  ООН Бан Кі-Мун та Адміністратор  ПРООН Хелен Кларк представили  Звіт з людського розвитку  за 2010 рік: “Справжнє багатство  народів: шляхи до людського  розвитку”, у якому досліджуються  досягнення у галузі охорони  здоров'я, освіти та доходів  починаючи з 1970 року, у 135 країнах,  для яких існують порівняльні  дані, таким чином охоплюючи 95% населення світу. Також, у Звіті  опубліковано новий рейтинг Індексу  людського розвитку для 169-ти  країн.

Першими 10-ма країнами в рейтингу є  Норвегія, Австралія, Нова Зеландія, Сполучені  Штати Америки, Ірландія, Ліхтенштейн, Нідерланди, Канада, Швеція та Німеччина. Цьогорічний рейтинг країн з  ІЛР сформований з огляду на останні  п’ять років, а не лише за поточний рік, як це було прийнято раніше, для  кращого відображення довготермінових  тенденцій розвитку. З огляду на методологічні уточнення в обрахуванні  формули ІЛР, рейтинг країн 2010 року несумісний з рейтингами у попередніх Звітах.

Індекс людського розвитку для  України у 2010 році становить 0,71 - категорія  високо розвинутих країн, і відносить  країну на 69 місце з 169 держав і територій.

Концепція сталого розвитку ґрунтується  на п`яти головних принципах:

1. Людство дійсно може надати  розвитку сталого і довготривалого  характеру, для того щоб він  відповідав потребам людей, що  живуть зараз, не втрачаючи  при цьому можливості майбутнім  поколінням задовольняти свої  потреби.

2. Обмеження, які існують в  галузі експлуатації природних  ресурсів, відносні. Вони пов`язані  з сучасним рівнем техніки  і соціальної організації, а  також із здатністю біосфери  до самовідновлення.

3. Необхідно задовольнити елементарні  потреби всіх людей і всім  надати можливість реалізувати  свої надії на більш благополучне  життя. Без цього сталий і  довготривалий розвиток просто  неможливий. Одна з головних причин  виникнення екологічних та інших  катастроф — злидні, які стали  у світі звичайним явищем.

4. Необхідно налагодити стан  життя тих, хто користується  надмірними засобами (грошовими  і матеріальними), з екологічними  можливостями планети, зокрема  відносно використання енергії.

5. Розміри і темпи росту населення  повинні бути погоджені з виробничим  потенціалом глобальної екосистеми  Землі, що змінюється.

3. Засоби реалізації Концепції  переходу України до сталого  розвитку

Реалізація  Концепції забезпечується за допомогою  цілеспрямованої політики, яка включає  державний, регіональний та місцеві  рівні вирішення відповідних  питань, правові, фінансові та організаційні  засоби.

На державному рівні, з метою послідовної реалізації основних принципів сталого розвитку, створюється Національна комісія сталого розвитку України, яка забезпечує формування основ Національної політики сталого розвитку та здійснює координацію діяльності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, міжнародних та громадських організацій. Склад комісії та її чисельність затверджується Президентом України.

Державний протекціонізм щодо сталого розвитку передбачає:

переважно державне регулювання процесу сталого  розвитку, максимальне використання власних можливостей економіки  держави, особливо її природосировинних  ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуального потенціалу;

врахування конкретної ситуації, в якій буде здійснюватись процес сталого розвитку, визначення пріоритетів  і включення їх до плану на кожний рік відповідно до фінансових можливостей  держави;

поєднання державного впливу з ринковими формами  управління, стимулювання якісних змін шляхом позачергового фінансування, кредитування, матеріально-технічного та валютного забезпечення, надання  економічних пільг пріоритетам  сталого розвитку.

запровадження спеціального моніторингу сталого  розвитку, головним завданням якого  є збір, вивчення і підготовка інформації для аналізу показників, які визначають якість життя, природних ресурсів, виробництво  і використання всіх небезпечних  речовин, що застосовуються в практиці, а також стан господарства, довкілля, в тому числі – екосистем і  територій, що охороняються.

Держава забезпечує сталий розвиток через:

розробку  та впровадження нормативно-законодавчих актів щодо переходу на засади сталого  розвитку;

реалізацію  пріоритетних загальнонаціональних програм  соціально-економічного і екологічного розвитку країни;

активізацію соціальної політики і забезпечення соціальних гарантій населенню;

визначення  основних напрямів і параметрів розвитку економіки, включаючи структурну перебудову з урахуванням екологічних вимог;

здійснення  цілеспрямованої інвестиційної  діяльності, направленої на подальшу екологізацію промислового і сільськогосподарського виробництва з виходом на міжнародні стандарти;

створення системи моніторингу сталого  розвитку через запровадження єдиних індикаторів сталого розвитку, інформація щодо яких щорічно подається в  Національних доповідях про стан навколишнього природного середовища (додаються).

На регіональному рівні сталий розвиток передбачає розробку соціально-економічних та екологічних програм розвитку територій, формування місцевих бюджетів з урахуванням пріоритетності цілей і завдань сталого розвитку, реалізацію комплексу заходів збалансованого розвитку регіонів, серед яких першочергове значення мають наступні:

досягнення  природно-господарської збалансованості  в соціально-економічному розвитку регіонів;

проведення  структурних змін економіки регіонів щодо зростання частки обробної промисловості  з орієнтацією на виготовлення наукомісткої продукції машинобудування із зниженим ресурсоспоживанням, а також продукції  легкої і харчової промисловості;

формування  регіонального господарського механізму, що може регулювати соціально-економічний  і екологічний розвиток, в тому числі і антропогенний вплив  на довкілля;

поліпшення  найважливіших територіальних пропорцій, підвищення рівня економічного розвитку регіонів за рахунок ефективнішого  використання внутрірегіональних умов, ширшого залучення ресурсів місцевого  значення, сприяння розвитку підприємницької  діяльності, трансформації аграрного  сектора економіки регіонів з  урахуванням рівня їх екологічної  адаптованості;

реконструкція промислових комплексів на регіональному  рівні з врахуванням господарської  місткості локальних екосистем, в тому числі господарських комплексів старовидобувних регіонів Донбасу  та Придніпров’я;

розвиток  рекреаційно-оздоровчих комплексів у  Причорномор’ї, Карпатах та підвищення ефективності використання рекреаційних ресурсів регіонів України;

здійснення  заходів щодо нормалізації екологічного стану та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, визначення шляхів розвитку та використання господарського потенціалу радіоактивно забруднених регіонів;

впровадження  басейнового принципу управління водокористуванням  і регулювання водних відносин.

Гармонійне  поєднання загальнонаціональних і  регіональних інтересів дасть змогу:

врахувати особливості кожного регіону, своєрідність природно-географічних, ресурсних, історичних, економічних, соціальних та інших умов у контексті загальнодержавних  інтересів;

забезпечити зміщення функцій в системі економічного реформування в регіони та поліпшити  конструктивність і ефективність реформ, надати їм соціально-екологічної спрямованості;